Усе через них. Хоч би як ти від них, гадів, дистанціювався, хоч би як намагався про них не думати і не звертати на них уваги, нічого не виходить. Вилізуть казна звідки, нагрубіянять, дихнуть часниково¬цибульнопивним перегаром. Закричать на вухо, заіржуть як коні, відтопчуть ноги. Обгидять ліфти, обплюють під’їзди, накидають недопалків. Обдурять, скривдять нізащо, обпаскудять усе, до чого тільки торкнуцця. Спотворять твоє улюблене рідне місто, із м’ясом вирвавши пам’ять про твоє дитинство. Спробують каструвати твій мозок, заповнивши практично весь медіапростір силіконовоколагеновими профурами, які мріють лише про труси від Версаче, щоденний мейкап за сто п’ятдесят баксів і чувака, котрий за все це платитиме. «Бабло — це все!!!» — кричать вони звідусіль. І ім’я їм — легіон...

Бувають моменти, коли особливо гостро відчуваєш, що твоя країна справді збожеволіла. Відбуваєцця це в ті разюче-пронизливі моменти, коли упритул наражаєшся на жлобів, натикаєшся на продукти їхньої життєдіяльності. А вони — і жлоби, і ці самі продукти — скрізь: у телевізорі, у метро, у ЖЕКу, у податковій, у джипі, що нахабно їде на червоне світло, а потім паркуєцця на газоні. І що найжахливіше — у найвищих кабінетах. Це вони — боягузливі, невиховані, обмежені, але водночас безмежно нахабні, безпринципні, ладні йти по трупах і неймовірно захланні люди — створили клітку, в якій ми живемо, і підтримують у ній свій порядок. Зробили відкоти, хабарництво і відмивання грошей нормою життя. Перетворили поняття порядності, честі, справедливості і гідності на лайливі слова. Зробили так, що своєю головою, хай якою світлою вона буде, людина ніколи не заробить і сотої частини того, скільки жлоб може вкрасти.

Але як може бути, коли у суспільстві атрофована освіта, стан фізичного і психічного здоров’я людей викликає серйозну тривогу, оточуюче довкілля і умови життя погіршуюцця з кожним днем, а рівень культури перестав вважатися рівнем взагалі, якась частина цього суспільства продовжує цю жлобську систему і кріпить її кожного божого дня?!

А ще нам кожного дня промивають мізки: реформи, рехворми, рехворми…

Зрозуміло, що викладеним вище я нікому не відкриваю Америки. Можливо, уже слід, як каже один мій знайомий, спокійніше реагувати на подібні речі. Але не виходить. Не виходить не заводитися, котрий рік слухаючи, м’яко кажучи, лукаві звіти про пророблені великі справи, не з чуток знаючи, наскільки насправді все безрадісно. Не виходить не дратуватися, бачачи абсолютно непрофесійних людей, чия мета — зробити все можливе, аби і завтра їсти свій хліб із маслом та ікрою. Людей, котрі ніколи не висунуцця з «шаленою» ідеєю, здатною поліпшити «вже сьогодні» не тільки їхнє життя і життя їхніх хазяїв, а й наше з вами. Людей, котрі працюють у цій довбаній системі і навіть не думають хоч щось змінити. Втім, якби вони були іншими, хіба були б її гвинтиками?

Де і коли, у якій системі вся вертикаль заточуєцця під одну особу (фараона?!), органи влади позбавляюцця власне самої влади, юрбу вищих чиновників женуть як стадо баранів на забій, а вони як закінчені ідіоти волають «слава!»? А у нашій клітці це звецця адміністративною реформою. Як можна попрати засади правової і судової системи на користь абсолютизації владних повноважень купки осіб і зробити це за рахунок знищення справедливості і незалежності правових інституцій? Легко. Якщо назвати це конституційною і судовою реформою.

За яких умов треба існувати, щоби дожитись до того, що підприємці та письменники перетворилися у представників, яких стали небезпечними y державі? А до цього влада прославилася тим, що переслідували журналістів, істориків, опозиційних політиків, а також скептично налаштованих по відношенню до керівництва країни блогерів(!!!) і правозахисників.

Дратує ще й те, що вся ця їхня «державна» діяльність припудрена солодкавою риторикою, яка давним-давно набила оскому. Ой як вони люблять велемовно розводитися про душу нашого великого народу, його драматичну історію, багатющу спадщину, величезний потенціал (це — взагалі хіт номер один усіх часів і народів, після «Мурки» звісно), давні традиції, про те, як усе це треба оберігати і плекати... Ах, краса!.. Ах, «садок вишневий коло хати»!.. Хоча «садки» ці давно повирубовувані, покалічені і нікому непотрібні стоять...

Та й яке нашим «естетам» до них може бути діло? Навіщо їм перейматися стародавніми замками, на яких нормальні держави заробляють мільйони? Навіщо їм якісь готелі? Торгово-офісні центри — ось живі і «швидкі» гроші! Навіщо піднімати курорти, коли можна забудувати їх своїми дачами? Навіщо лобіювати закони, виконання яких могло б за якихось років п’ятнадцять-двадцять зробити країну новим «туристичним тигром»? Що їм до того, що Україна справді могла б здивувати весь світ своєю красою, гостинністю та унікальністю?.. «Україну мають таланти»…

Для чого їм мова і історія, коли бабло і без цього косицця?

Повірте: мрію про те, щоб, скажімо, через рік мені довелося б публічно покаятися у своєму лихослів’ї (але не на прийомі у слідчого прокуратури звісно) і перепросити за все написане. Та тільки навряд чи доведецця. Не перепросять і вони. Не на те вчилися. Чи, все таки, не вчилися?

А може і нам самим слід задуматись: хто ми є?