В колонках играет - portishead - glory box

йобані флешбеки. мене вже навіть улюблена музика через це дратує :( не можу, слухаЮ, і ці йобані образи в голові. маленькі картинки з минулої зими, з літнього відпочинку, що був усього три місяці тому... ті приємні моменти, що з'являлися і зникали протягом цього часу - півтора року. я розумію чудово в чому моя проблема. що доки це буде продовжуватись, я не зможу забути, заспокоїтись, це завжди буде мене турбувати. але я не хочу нічого закінчувати. і це головна проблема. мені потрібно, щоб надія кудись зникла, щоб я не думала, що все можна повернути назад. адже з цього вже ніколи нічого не вийде і я чудово це розумію. розумію мозком, а не сердцем, і тому не можу відпустити. я ніколи не вміла відпускати. можливо, коли я стану трошки дорослішою, я навчуся все робити правильно, не буду продовжувати робити те, що і сама вважаю величезною дурницею. цікаво подивитись, що буде через півроку, або рік. отак на кілька хвилин туди перенестись і відчути, що мене тоді буде турбувати, про що я буду думати. Треба якось покінчити із цим. і хоча у всіх дєпрєсняк зазвичай восени, в мене він, чомусЬ, ближче до нового року. чим ближче, тим тупіше себе почуваю. добре, що я хоч не почуваюся нікому не потрібною. тоді б я мабуть тільки те й робила, що валялася і жаліла себе. а так напади паніки і жалості до себе з'являються рідко, і, здебільшого, тоді, коли я не можу заснути. як хочеться іноді не думати ні про що... просто вимикати мозок і все.
хочу бути музикою. рейвом, інді, тріп-хопом, панком... викликати почуття. щоб мною насолоджувалися, я дратувала, я примушувала задуматись або стрибати до стелі, вводила в неадекватний стан... тоді я буду чимось в цьому житті і ніколи не зникну, не залишивши про себе згадки. починаю помічати за собою, що мені подобається такий мій стан. я стаю цинічною, пасивно-агресивною і дуже дивною. єбанутою, я б навіть сказала. але, я собі подобаюсь. коли в мене все добре, я все одно нию. так чому б не нити від того, що дійсно в мене щось не так. я нібито вільна, але єдине, чого я не відчуваю - це свобода. ніби я сиджу одна в тісному тролейбусі і там заклинило всі двері і я не можу розбити вікно, а водій втратив свідомість, і я маю вижити, якось виплутатися, але не вмію водити тролейбус, і не можу розбити вікно, та й якби розбила, то не зістрибнула б на повному ходу, бо скрізь купи машин. але я маю щось зробити, щоб бути живою, мислити, сама творити своє майбутнє.

В колонках играет - крихітка цахес - алло-але
Дождь, блин. Припёрлась, таки, осень, сучка! Холодина такая, не хочется никуда нос высовывать. Зато, блин, есть повод отморозиться от всех и никуда ни с кем не пойти сегодня.
Зачем ты мне сегодня позвонил? Я теперь думаю, что зря не поехала в универ, так бы провела хоть час с тобой. Это так глупо, но мне не хватает тебя, твоего смеха, твоих объятий, поцелуев, глаз, твоих рук... Они уже не мои, но мне так их не хватает... Как будто от меня оторвали бОльшую половину и я теперь неполноценная. Непонятно это.
И накрылась моя поездка во Львов, из-за снега, из-за всего, что показали в новостях и из-за денег. Не понимаю я, блин, почему мне снова стало плохо. Флешбеки эти уже достали. Сижу и ловлю де жа вю целыми днями. Ничего не хочется.