http://www.sviato.in.ua/sobornist.php

22 січня. Було це справді піднесено, святково, пафосно.

22 січня 1919 року на площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів: на велелюдному зібранні було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.

Не читав я, чесно кажучи, історичних досліджень, спогадів, оцінок, суджень. От якусь там тільки крапельку помістив нижче. Були, мабуть, і тоді ті, кому це не подобалось, були ті, хто боявся, були ті, хто перешкоджав. Але чув я, що в пресі того часу не було жодної статті проти злуки. Неймовірно, як на сьгоднішні уявлення. І думається, що українці, ті хто не почував тут себе зайдами зі сходу, заходу чи ще звідки, хто був справді виходцем з народу, той відчував піднесення, той відчував свято.

 Це було свято українців.

Щось таке було і 22 січня 1990 року, коли український люд утворив живий ланцюжок між Сходом і Заходом України. Але були і тоді, і до того, і лишається досі східняки, западенці, хохли, москалі, бандерівці, кацапи... І просто салоїди, і ті, в кого хата з краю. А ще ж є романтики з тугою за совковою ковбасою по 2,80. Вони ще є. Вони не тільки не вимерли, але ніби й розмножуються.

...

Історія повільно прокидається від тяжкого сну по спецархівах. Історія вичитує нам лекцію за лекцією. А у День соборності постійно повторюють заяложені слова – «віковічне прагнення українського народу до об’єднання в національній державі». ... у січні 1919-го, надія виявилася передчасною, а політика мінливою. Молоду Українську Державу затисли в кільце ворожі армії, і вимріяну, виборену єдність четвертували совєцька Росія, молода Польща, Румунія та Чехословаччина. Про це маємо пам’ятати – щоб ніколи не допустити подібного знову. Це – історична мудрість.

Але віднедавна соборність має ще й інший аспект – святковий, бо 22 січня, за указом Президнта, є державним святом.

І, знаєте, дуже добре, що Свято соборності – то не тільки кошики квітів під монументами Шевченкові й Грушевському, звернення Президента і повідомлення у пресі. Цей день має інший вимір, і от що я про нього думаю.

Соборність України – це казка про те, як до Красноармійська Донецької області західняцькі гості привозять мед із карпатського різнотрав’я, а натомість дивуються кольору чорноземів: чи знаєте ви, що у Закарпатті ґрунти червоні на колір? Соборність – історія єдності в межах одного життя: дівчина, що народилася в Горлівці і все життя прожила у Дніпропетровську, їде до Львова жити, працювати і вчитися. Наша соборність – це власний досвід, переконання у тому, що ніколи, аж поки житимуть наші далекі нащадки з українською кров’ю, жоден кордон не пройде берегом Дніпра.

23 ciчня 2007. Блашніков Максим

Трохи історії

Поняття соборності в національно-політичному розумінні єднання Наддніпрянщини і Галичини було задеклароване Головною Руською Радою у Львові ще 1848 року.

Однак ця ідея остаточно викристалізувалася на зламі ХІХ і ХХ століть.

Першу спробу теоретично обґрунтувати боротьбу за самостійну соборну Українську державу зробив у 1895 році Юліан Бачинський у праці "Україна irredenta", в якій на підставі наукового аналізу дійшов висновку, що політична самостійність і соборність України необхідна передумова ії економічної та культурної розбудови.

У 1914 р. в Галичині було організовано Головну Українську Раду, яка проголосила у своєму заклику "За волю України" утворення самостійної і соборної української держави зі столицею в м. Києві, де були б українське керівництво і український парламент (дума), вибраний усім українським народом.

Та тільки в січні 1919 року була проголошена самостійна соборна незалежна Українська держава.

А до цього після збройного виступу січових стрільців у листопаді 1918 р. було створено Західно-Українську Народну республіку на чолі з головою української національної Ради Євгеном Петрушевичем та столицею у м.Львові.

У грудні 1918р. керівництво Західно-Української НР провело переговори з Київським керівництвом про злуку з Українською народною республікою (столиця м.Київ). від Галичини, Буковини й Закарпаття були обрані делегати на Трудовий конгрес, скликаний у м.Києві. Делегація ЗУНР прибула до Києва на чолі з Л.Бачинським, віце-президентом ЗУНР - основним автором закону про злуку.

Урочистий Акт Злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12.00 на Софіївському майдані, де зібралися десятки тисяч киян і військовиків, духовенство. В присутності іноземних дипломантів держсекретар Л.Цегельський передав голові Директорії В.Винниченкові Грамоту-ухвалу УНР. Було зачитано універсал, в якому проголошено про з'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською (Придніпрянською) Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку. Від нині злилися в одно Галичина, Буковина, Закарпаття, Придніпрянська Україна в одну Велику Україну.

Універсал підписали: В.Вінниченко, О.Андрієвський, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко.

23 січня в оперному театрі м.Києва відбувся Трудовий конгрес. За Акт Злуки проголосували всі чотириста делегатів. Було ухвалено скликання парламенту Великої Соборної України і перейменування ЗУНР на Західну область Української НР, від якої до Директорії було обрано Є.Петрушевича. та подальший процес об'єднання України був призупинений під тиском зовнішніх сил.

Директорія УНР зазнала поразки від більшовицьких військ і втратила майже всю свою територію, а Західні терени з часом були захоплені Польщею.

Впродовж десятиліть історіографія замовчувала сам акт проголошення злуки українських земель. Лише в 1990 р. в пам'ять про славетну акцію 1919 р. було влаштовано "живий ланцюг" з тисяч громадян від Києва до Львова і далі до Карпат.

Джерело: Сайт Донецького національного технічного університету