Цензура
« …То, что делают со мной, с моей семьёй и с моим народом невыносимо. Эта шайка воров и бандитов допивают последние капли нашей крови....
LI 7.05.22 beta
далі, за згодою автора текст подається у моєму перекладі:
Цензура
«... Те, що роблять зі мною, з моєю родиною і з моїм народом нестерпно. Ця зграя злодіїв і бандитів допивають останні краплі нашої крові. А ми, спустошені, випиті, виснажені, тихо мекаємо у своїх стійлах, пережовуючи жалюгідні подачки. Я не хочу більше бути частиною стада, я ненавиджу цих жирних пастухів. І я не буду більше мекати разом з усіма ... »
Олег Борисович закурив, жадібно затягнувшись, допив остиглу каву. Перечитувати написане не хотілося. Він знав напам'ять кожне слово. Кожне слово йшло з душі, з серця, він сотні разів промовляв їх про себе. І сьогодні вирішив написати. Сам не знаючи, для чого. Можливо, щоб звільнитися від гніту невисловлених емоцій.
Він писав казки, оповідання для дітей, добрі й веселі, досить успішні та популярні.
Але сьогодні настрій був не для казок. Накипіло, наболіло, чиряк дозрів і вимагав звільнення. І Олег Борисович сів за комп'ютер, і писав, стукав по клавіатурі, виливаючи гній з кров'ю. Думки, виплекані неприємностями особистими, проблемами знайомих, зростаючими цінами, зубожінням народу і байдужістю влади, повної безнадії і відсутністю перспектив, нарешті стали літерами. Перечитувати не хотілося, як зовсім не цікаво дивитися на власні випорожнення.
Але й легше не стало, нічого не змінилося в душі, зовсім нічого.
Даремно це все. Наївно і безглуздо.
Олег Борисович здригнувся від дзвінка у двері. Хто б це міг бути? Дружина завжди телефонує перед поверненням. Діти повинні бути в школі.
Він встав, ткнув недопалок у попільничку і пішов у коридор. Подивившись у вічко, побачив міліціонера у формі, що нетерпляче переминався з ноги на ногу.
- Так? - Запитав письменник.
- Я ваш дільничний. Відкрийте, будь ласка, двері.
- Навіщо? - Олег Борисович побачив чиюсь тінь когось, що стоїть збоку і не потрапля в огляд вічка.
- Павлючук Олег Борисович?
- Так, це я. Але я зайнятий, вибачте. Зателефонуйте до сусідів.
- Якщо ви не відкриєте, ми будемо змушені зламати замок або вибити двері. Так що, вам краще відкрити.
Холодок пробіг по спині. Мій будинок моя фортеця. Але, до пори до часу. Бридке почуття, що залишився від написаного, змішалося з острахом. Квартира тепер була не фортецею, а пасткою. Не стрибати ж з шостого поверху. Напевно, якась помилка, потрібно відкрити.
- Покажіть посвідчення.
Перед вічком з'явилася «червона книжечка». Олег Борисович повернув ручку замку і відкрив двері. Дільничний, єхидно посміхнувшись, м'яко підштовхнув письменника всередину коридору, за ним зайшли ще двоє в цивільному і зачинили за собою двері.
- Пройдімо до кімнати, - сказав один, у сірому костюмі, високий, жилавий, світловолосий.
- А в чому справа? - Олег Борисович спробував загородити тілом прохід всередину квартири, але дільничний грубо штовхнув його в груди, і письменник, зачепившись капцем за поріжок, полетів, незграбно впав, розтягнувшись на підлозі.
Гості зайшли до кімнати. Другий гість, у спортивному костюмі, голений під нуль, подав руку, допоміг піднятися. Виглядав він точно, як рекетир з тупих фільмів, знятих у дев'яності. Низький лоб, бичача шия і погляд, важкий і впевнений.
- Даруйте. Ох вже ця міліція, - блондин докірливо подивився на дільничного, -
- Ви вільні, товаришу майор. Дякуємо за допомогу.
Дільничний зник, грюкнувши вхідними дверима.
- Олегу Борисовичу, у нас до вас розмова. Ми не займемо багато часу. Сідайте, будь ласка. Ні, не біля комп'ютера! На диванчик. Мене звуть Пал Палич, це, - кивнув у бік спортсмена, - це Борис Борисович. Ну, це дільничний, як ви зрозуміли вже. Боря, давай, займайся, поки ми будемо розмовляти.
Боря сів за комп'ютер, затуливши широкою спиною весь монітор. Заклацали клавіші.
- Всі текстові шукати? - Запитав він, озирнувшись.
- Так, і відео проглянь там. Мало що...
- Що все це означає? - Спробував обуритися Олег Борисович, але накочують страх зробив голос невпевненим, а руки тремтячими. Ще і піт виступив на лобі. Він розумів, що потрібно попросити документи, але інстинкт самозбереження підказував, що краще зовсім не робити зайвих рухів. Просто плисти за течією, і все утрясеться Це точно непорозуміння; за собою Олег Борисович не відчував нічого, що могло б зацікавити подібну публіку.
- А ви не здогадуєтеся? - Блондин сів у крісло.
- Ні.
- Добре. Кілька цитат: «диктаторські свині, що захопили владу, осіли надовго, назавжди, нас чекає як мінімум ще двадцять років беззаконня і гніту». Ваше? «Влада зробила з нас бидло, здатне тільки на невиразне бурмотіння замість протесту, і ці покидьки користуються цим, вони знають, що ми боязкі і нікчемні». Ваше? Достатньо? «І я не буду мекати ...». Смішно, чесслово, - блондин посміхнувся, дістав портсигар, підчепив пещеним нігтем сигарету. - З вашого дозволу.
Олег Борисович заціпенів. Руки-ноги оніміли і зовсім не слухалися. Він відкрив рота, щоб сказати ... що сказати? Хіба можна підібрати слова? Звідки? Як це може бути? Адже він написав це всього кілька хвилин тому. Може, з кимось обговорював? Але ні, Олег Борисович не вів дискусій на подібні теми, вважаючи їх безплідними, безглуздими й принизливими. Чуючи в транспорті жалюгідні обурення пенсіонерів, хотілося схопити скаржиться за волосся і бити об вікно до тих пір, поки замість особи не залишиться криваве місиво. Бити і питати - а хто ж обирав, а? ти ж, старий пеньок, голосував на них! ти, тупий бовдур, кричав, що ось як заживемо за нової влади! Але це були секундні сплески. Природньо, Олег Борисович, як людина інтелігентна потім навіть соромився таких фантазій і шкодував цих убогих, які самі по недоумстві своєму, самі ж і страждають тепер. І змушують страждати всіх інших, хто був проти. Що ж, народ отримав, те, що заслужив. Отара на те і отара, щоб її стригли і доїли. І різали. «А чим я краще?» - Думав Олег Борисович, - «Адже я таке ж мовчазне бидло». Вся ця дисидентщина і штовхнула його написати памфлет, який незрозумілим чином цитує чоловік у цивільному.
В горлі пересохло, слова застрягали, і письменник тільки захрипів, і замовк, засоромившись цього самого хрипу.
- Ви здивовані? - Блондин закинув ногу на ногу і збив попіл прямо на килим.
- Ви хто? - Видавив із себе Олег Борисович.
- Як хто? Цензура.
- Але як ...
- Шановний, прогрес рухається неухильно. Ви ж користуєтесь Інтернетом? Ось вам і відповідь. Інтернет має двосторонній зв'язок. Кожна написана вами літерка луною віддається у світовій павутині. Головне, знати, як це відлуння слухати. Ми вміємо, повірте. От ви, доросла людина, письменник, автор чудових казок, і раптом, таке ... Навіщо? Навіщо вам це потрібно?
- А що? - Прорізався голос раптом, і обурення прорізався, і впевненість у своїй правоті. Та пішли вони до біса! Цензура! У труні я бачив! - Так, наболіло! Ось і вилив. Хіба я не маю права? Хіба це незаконно? Що вам потрібно?
- Ох, Борю, бачив, як товариш розійшовся? - Боря озирнувся із задоволеною посмішкою, мовляв, бачу, нехай повитебенюється, поки в змозі. Вигляд качка відразу вибив у Олега Борисовича ввесь запал.
- Та ні, - звернувся Пал Палич до письменника, - Маєте право, звичайно. Щодо законності, тут взагалі суперечливо. Статті чотири сміливо зможемо пришити за розпалювання, образи, заклики ... статті серйозні. Але ми тут не за цим. Навіщо вам потрібна вся ця тяганина? Адвокати, прокурори, слідчі, допити - це все зайве.
- Що ви хочете? Говоріть вже ...
- Розумієте, те, що ви зробили сьогодні, може мати наслідки. Якщо не припинити на корені, інші можуть подумати, що їм теж дозволено. А третій може вирішити, що раз всі таке пишуть, то можна і надрукувати, а четвертий подумає, а чому б по телевізору не показати. І що далі? Збурення спокою, революція, путч, переворот, громадянська війна. Мільйони вбитих, голод, хаос і крах. Ми не можемо допустити такого! Наше завдання - спокій і добробут. А ви тут починаєте воду каламутити ... Боря, ну що там?\
- Та нічого. Решта, начебто, невинне, але цей маніфест - це щось. Читати бридко. Суцільний бруд.
- Це не маніфест, - почав виправдовуватися Олег Борисович, - просто наболіло. Я навіть показувати нікому не збирався. Так, душу вилити. Я сам збирався видалити і забути.
- А цього ми знати не можемо. Збиралися - не збиралися, нам не відомо. Хтось міг випадково прочитати, роздрукувати, дати іншій почитати. І пішло-поїхало. Нам дуже шкода. У вас такі казки були хороші. Боря, давай, у нас ще одна адреса.
- Борис встав і, чомусь, пішов на балкон.
Олег Борисович відчув, як стискається шлунок у спазмах. Страх нахлинув, обдав, наче жар від багаття.
- Куди він пішов? - Прошепотів письменник.
- А ви, Олеже Борисовичу, візьміть ручку і чистий аркуш. А ось, тримайте, - висмикнув папір з принтера. - Пишіть: «мене вже місяць переслідують чудовиська».
- Навіщо це?
Борис увійшов до кімнати, намотуючи на руку білизняний мотузок і погосподарськи подивився на люстру.
Пал Палич підштовхнув листок ближче.
- Не відволікайтеся. Пишіть давайте.
- Я нічого не буду писати, - паніка охопила Олега Борисовича, він не розумів, що відбувається, точніше, розумів, але боявся зізнатися собі, щоб не зіскочити з розуму від жаху. Ні, цього не може бути! Це абсурд! Навіщо йому мотузка?
Боря приніс з кухні табурет, виліз на нього і, знявши з гачка люстру, обірвав її, кинув на підлогу.
- Пишіть. Повірте, це найоптимальніший варіант. У нас є маса варіантів розвитку подій. І цей самий безболісний для всіх.
- Залиште мене у спокої! - Закричав Олег Борисович. - Це що ще! У нас демократія, свобода слова, гласність! Маю право!
- Хто вам сказав? - Посміхнувся Пал Палич. - Ніколи цього не було і не буде.
- Та про те, що я написав, на кожному кутку говорять, в кожному трамваї ...
- Нічого, з часом і до них доберемося. Не сумнівайтеся. На даному етапі для нас небезпечніше літери, ніж звуки. Але, говорити теж перестануть. Дуже скоро. Ми виховаємо у кожному внутрішню цензуру.
Борис прив'язав один кінець мотузки до гак, посмикав - витримає! - І став в'язати петлю на іншому.
- Я прошу вас! - Заблагав Олег Борисович. - У мене дружина і двоє дітей. Це непорозуміння ... я більше ніколи ... слово даю!
- Записку пишіть. «Мене переслідують чудовиська, моторошно болить голова, я не можу більше терпіти. Пробачте все. І прощавайте ». Все. Невже так важко? Пишіть, або ми почнемо вам ламати пальці, потім відріжемо вуха, виколемо очі і скинемо з балкона. Міліція буде шукати маніяка. А так - тихо наклав на себе руки.
Олег Борисович впав на коліна, склавши долоні на грудях, немов при молитві.
- Благаю, не потрібно! Пожалійте!
- Будьте мужчиною. Встаньте. Ставайте на стілець. Давайте ж. Записку ми вже самі як-небудь напишемо. - Боря боляче вдарив по ребрах.
- Борю, акуратно, щоб без синців, - Пал Палич подивився на Олега Борисовича і раптом закричав, - Лізь, мерзото! Сука, я тебе зараз буду на шматки різати, якщо ти не залізеш, і плювати на синці. Борю, принеси з кухні найтупіший ніж!
- Не треба, - приречено сказав письменник і виліз на стілець.
Боря накинув зашморг і підтягнув вузол. Олег Борисович не був людиною віруючою, але зараз, чомусь, зашепотів молитву. Свою, особисту - просив Бога пробачити всі гріхи ... Закрив очі, щоб не бачити очі катів, і не знати, коли з-під ніг вискочить стілець.
- Мекай, тварюко! - Почув він, вже, здається з того світу.
Відкрив очі. Блондин свердлив поглядом з єхидною посмішкою.
- Ми ще не закінчили. Давай, мекай!
- Як?
- Як? А як вівці мекають? Знаєш? Як ви всі, нікчеми, мекаєте. Може, я й передумаю. Ну!
- Беее-є-є.
- Ні, все марно. Я не вірю. Борю, давай!
- Беееееееееееєєєєє-еее-бееееееееєєєє-беееееееєєєєєєєєє! - Закричав Олег Борисович, намагаючись так, щоб схоже було, переконливо. Він представив себе вівцею, принесеною в жертву.
- Бееееееєєєєєєєєєєєєєєєєєєє!
До біса! Олег Борисович перечитав останню фразу «Я не буду більше мекати разом з усіма». От накрутив себе! Сам себе налякав безглуздими фантазіями. А що? Хіба це неможливо? Було таке і буде таке, завжди було і завжди буде. Ні, я ж пишу казки для дітей. Я вмію це і люблю. Це мене годує. І ніякої політики, і ніякої цензури. Що це я хотів бруд писати? Він звернув файл і натиснув видалення. Нехай стадо і лисе, і голодне, але все ж в отарі спокійно. Беееееєєє.
У двері подзвонили….
Ну разве не прелесть!!!
Князь Святослав Игоревич был единственным сыном князя Игоря и княгини Ольги. Рос он и воспитывался в традициях, которые оставили ему его достойные предшественники. Мать Святослава, мудрая княгиня Ольга, посвящала его в тайны европейской политики и дипломатии. Поэтому молодой князь Святослав и взял от своих предков в наследство широкий размах, отвагу, умение переживать невзгоды и побеждать в трудных условиях. Но если одна часть его натуры рвалась к далеким походам, к покорению чужих земель, то другая — связывала его с родной землей, с Украиной- Русью, велела быть чутким к потребностям своей родины. Все годы своего княжения он провел не в Киеве в палатах, а в походах со своими воинами. Вот что писал о князе Святославе летописец Нестор: «Он ходил на неприятеля с быстротой барса; в походах не возил с собой ни котлов, ни обозов; питался кониной или мясом диких зверей, которые пек на угольях; не боялся ни холода, ни ненастной погоды; спал в походах без шатра под открытым небом, подостлав под себя конский потник, а в изголовье — седло; если же шел на врага, то никогда не нападал на него врасплох, но всегда заранее предупреждал: «Иду на вы!». Подобным образом отзывались о князе и греки, враги его, с которыми он вел упорную борьбу. Боялись грозного князя и ненавидели его, но все с уважением отзывались о его храбрости и отваге.
Свои военные походы Святослав начал в 964 году в восточном направлении, где его отец князь Игорь добывал славу. Его обязывали к борьбе жизненные потребности Киевского государства. На восток от Украины-Руси земли вокруг Дона и Поволжья находились под властью Хазарского каганата. Еще во времена Олега и Игоря украинские племена освободились от хазарского влияния, но дальше на восток хазары контролировали всю торговлю. Поэтому Святослав решил завершить дело своих предшественников, ликвидировать эту мощную торговую силу и открыть восточные торговые пути для украинского купечества. Начав в 964 году поход на вятичей, которые проживали у истоков Оки и платили дань хазарам, Святослав освободил их от долголетней неволи. Затем пошел к средней Волге, где находилось государство так называемых серебряных болгар (волжские болгары), через территорию которых шло торговое серебро с Урала. Взяв приступом их столицу Болгар (недалеко от Казани), Святослав овладел не только богатым торговым центром, но и важным центром торговли невольниками. Затем Святослав пошел на саму Хазарию со столицей Итиль в устье Волги (в окрестностях Астрахани). Вначале ему встретилась крепость Саркел или Белая Изгородь, построенная ранее греками по заказу хазар для противодействия походам с Украины-Руси. Взяв город Саркел, Святослав двинулся к столице, где сосредоточилась главная торговля арабскими и персидскими изделиями. Покорив в 965 году столицу хазар Итиль, Святослав не оставил в ней камня на камне, прекратив, по сути, существование самого Хазарского каганата.
