Історія Аврори
Що?
В котрий раз я прокидалася у мареві…що зі мною?
На підлозі біля мого ліжка сиділа дівчина у розірваній весільній сукні, з брудним обличчям, але її ніжне тонке волосся і великі блакитні очі робили її Ангелом з казок, що їх мені читала мама у дитинстві. Дівчина нагадала мені мене, коли я ще кохала і була коханою, коли не зважаючи на все я раділа життю, кожному сонячному промінчику, блакитному небу і сильному вітру, та все скінчилося і моя краса забулася за червоною помадою та проспектами розпусти….
- Доброго ранку леді.
- Доброго ранку і тобі незнайомка. Хто ти і чому тут?
- Я – твоє сумління і совість.
-Пізно, мені вже давно набридло слухатися тебе. Можеш летіти геть ти не в силах повернути мене до моральності.
- Так, правда це в силах зробити тільки ти. Навіщо ти так принижуєшся? Навіщо зробила з свого тіла храм тваринних інстинктів?
- Не лізь, я сама все знаю, не було більше іншого виходу, або смерть, або це. Я не змогла бути з коханим і вважай пішла в своєрідний монастир – школу життя.
- Це нерозумно.
- А що розумно? Прокидатися кожен день в ліжку з різними і думати про одного? Шукати його образ серед людей і намагатися впевнити себе, що є хтось кращий? ОТ що я б назвала слабістю….я хоч отримую гроші за це і ранком просто йду без обов’язків і печалі.
- Твій вибір, може був кращий вихід. Прощавайте принцесо, королева з холодним серцем і крижаними очима.
«Як же набридло вже….»
Уф….як бридко вже від цієї кави….не можу пити її.
Дзеркало, все та ж червона помада, все та ж робота, все той же день. Все йде по колу….Колись я, таки, була іншою. В цьому незнайомка була права. Я все пам’ятаю так, наче це сталося ще вчора….
Був осінній день і я пішла гуляти у сквер, пішла одна, як завжди. Довго дивилася на озеро і ще бачила його обличчя. Вітер змусив мене повернутися – переді мною стояв він – принц заради якого я жила кожен день, яким марила і жила, хоча ми все таки бачилися всього два рази за все моє кохання довжиною у життя.
- Привіт, - він ще не знай точно чому прийшов сюди.
- Привіт, чому ти прийшов?
- Я…кохаю тебе, не зможу жити без цього почуття, без тебе.
- Я кохаю тебе! Я зроблю все, щоб ми залишилися поруч назавжди.
Напевно тоді все здавалося таким гарним, хоч йшов дощ, хоч небо плакало. Чому я тоді не подумала, що природа дала мені знак?..
Ми ще довго гуляли, розмовляли, думали і кохали одне одного, я знала що тільки з ним відчувала себе частиною його душі….
Пройшов час і ми, напевно розійшлися і почали інший шлях, чи то він мене кинув, чи то я йому зрадила з кимось з «Денної варти». Біс його знає! Було не важливо.
На дзвінки своїх коханців я відповідала, що помираю, або щось на кшталт:
«Ти запізнився, мене вже не має…»
Їх було багато, врешті решт секс став єдиним моїм порятунком, але ці свині ґвалтували лише моє тіло, а Він зґвалтував мою душу. Та було безглуздо сидіти і плакати. Подруги дзвонили і питали що зі мною, а я на все горло кричала, що кохаю його. Ото ж бо – коханнячко.
Після цього за три місяці я вперше вилізла з реанімаційного стану, потім мене поставили на облік в психарку, бо ж я постійно ковтала якісь речовини, одного разу, навіть екстазі наїлася, як отих канапок з беконом. Все було нормально: з життєрадісної музики я пішла в дєз метал та готику, готова була розрізати собі руку заради того, щоб випити крові. Десь це було минуле – десь відгомін кохання, від якого залишилися тільки спогади….
Цієї ночі мені наснилося, наче ми з ним говорили по телефону: формальні питання типу «Що робиш? З ким робиш? ДЕ робиш і як робиш?».
Це був кінець мого життя. Я розгорнула книжку ту саму «Чорну біблію», яку моїм предкам подарував Антон:
«І мститися за біль і не знати печалі за вбитими….»
Це все…я посміхнулася, в останнє подивилася на його фотографію, яку все ще зберігала і вилетіла у вікно, наче пташка, наче Ангел, як колись.
А вранці мати перевірила автовідповідач, який повідомляв голосом коханого:
«Пробач сонце, я ніколи не робив такої дурості, хочеш я зараз же приїду до тебе, тільки не мовчи! Я кохаю тебе, пробач що потрібно було стільки часу, щоб це зрозуміти, зрозумій, я не зможу жити без тебе.»
А над землею вже летіла королева Ангелів – Аврора, яка ніжно цілувала його вуста холодним вітром але вже з неба….
П.С
« Я не знаю чего ты от меня добивался…
Наверно врать будет лучше….
В общем: надо расстаться.
Оторванный клок сердца
Заполню я другим
Да и ты в своей жизни
Еще сто раз будешь любим!»
