Заголовок беру в лапки, бо вразив чужий коментар сьогодні вранці. Це звідти фраза. Наче ми всі стоїмо в черзі за смертю. Кудись прилетіло, хтось загинув, і ти розумієш - що цього разу не ти. І навіть інколи з жахом розумієш, що щоденні цифри загиблих стали буденністю. А коли поганий настрій, погода, обставини, - взагалі думаєш, що твоя ракета за тобою ще не прилетіла, але ж куди ти дінешся. Обов'язково прилетить...

Сьогодні ранок в Харкові. Чотири години сну. Вночі прильоти. Скоро дощ.
Начебто повний набір для черги. Живи і очікуй свою ракету.
Але ж ні. Йдіть під три чорти.

Прилетіло - не ти, то йди щось роби. Відкривай свій магазин, відчиняй свою майстерню, сідай за свій робочий стіл, роби черговий робочий дзвінок, готуй сніданок-обід-вечерю, йди на свій город та обробляй свою землю. Заводь свою автівку та їдь по своїх справах.
Але роби щось.

Ми, українці в Україні, витриваліші за багатьох.
По звуку вираховуємо, що летить і куди.
Живі залишились - значить, йдемо далі. Але йдемо, чуєте?
Повземо, якщо потрібно. Аби ж тільки в правильному напрямку.

Автор: Олена Кудренко, письменниця, Харків