Коровай — невід’ємний атрибут традиційного українського весілля
Яке б не було весілля, багате чи бідне, велике чи маленьке, обов’язково на святі можна побачити весільний хліб— коровай. Короваєм розпочинається і завершується українське весілля. Батьківським хлібом зустрічають молодих і благословляють на шлюб, причому частіше молодому подружжю належало скуштувати коровай саме з середини, що означало зародження нового життя. А ще існує думка, що той з молодят, хто відкусить найбільший шматок і буде господарем в будинку. Наприкінці весілля коровай ділять і роздають усім присутнім — разом із шматочком короваю молодята діляться своїм щастям з усіма рідними та гостями. Прикраси з короваю роздавали присутнім незаміжнім дівчатам, немов побажання також знайти щастя в сімейному житті. Цікаво, що для гостей ділили верхню частину, а от музики, які розважали гостей, забирали собі низ короваю, це було їхнє право.
Взагалі хліб і зерно мали важливу місію на українському весіллі. Адже хліб і зерно — це символ добробуту та достатку. З хлібом, заверненим у рушник, йшли сватати дівчину, з шишками та пташками з тіста запрошували гостей, обдаровували коровайниць, зерном посипали молодят після шлюбу… Дослідники відзначають, що починаючи з XI століття жодна весільна трапеза на Русі не відбувалася без весільного хліба. На пишних царських та князівських весіллях існувала традиція дарування короваю. У XVI-XVII століттях з’явився у Київській Русі звичай обдаровувати молодих, який називався «на коровай покласти» – гості та родичі давали молодятам подарунки за шматок весільного хліба
Взагалі хліб і зерно мали важливу місію на українському весіллі. Адже хліб і зерно — це символ добробуту та достатку. З хлібом, заверненим у рушник, йшли сватати дівчину, з шишками та пташками з тіста запрошували гостей, обдаровували коровайниць, зерном посипали молодят після шлюбу… Дослідники відзначають, що починаючи з XI століття жодна весільна трапеза на Русі не відбувалася без весільного хліба. На пишних царських та князівських весіллях існувала традиція дарування короваю. У XVI-XVII століттях з’явився у Київській Русі звичай обдаровувати молодих, який називався «на коровай покласти» – гості та родичі давали молодятам подарунки за шматок весільного хліба
Традиція випікання весільного хліба має свої правила, яких наманаються дотримуватись і сьогодні, адже коровай — не лише смачна здоба, перш за все, це символ народження нової сім’ї. Кажуть, який коровай вдасться, така і доля чекає на подружжя. Ніколи до випікання короваю не допускали вдів, розведених,незаміжніх і безплідних жінок. В процесі випікання короваю переважно брали участь п’ять-сім жінок, щасливих у шлюбі, такі що зможуть передати своє сімейне щастя та добробут новостворенній молодій сімї.
Картина “Українське весілля”, художник О. Кулаков
Складався коровай з двох частин: нижня — так звана «підошва» або «дно» — вироблялася з житнього або пшеничного борошна, яке було менш здобним, зверху клали велику круглу здобну хлібину — власне коровай, який обкладали «обручем» з тіста, а вже потім прикрашали.
Традиційний український коровай оздоблюють прісним тістом. З тіста роблять квіти, листочки, калину, пташечок, колоски пшениці, різні рослинні орнаменти — все те, що було притаманне весільному хлібу на його витоках. Кожна прикраса має своє символічне значення: калина означає красу, молодість, щастя, виноград — добробут, достаток в родині, пташечки — вірність, відданість, лебеді — вірне кохання. Особливу увагу також приділяли розміру коровая. Чим він був більшим, тим багатшим та щасливішим буде подружнє життя. В деяких селах було прийнято випікати коровай величиною на весь стіл. Виносили такий коровай на спеціальних ношах 3-4 людини. Важливо зазначити, що в українській традиції весільний коровай у житті людини випікається один раз. Якщо хтось з наречених ступав на рушничок щастя вдруге, то коровай не пекли. Сьогодні вже не так дотримуються всіх старовинних весільних традицій і, напевно, більшість не вірить у важливе значення і силу весільного хліба, але коровай прикрашає майже всі весільні урочистості і завжди затримує на собі увагу присутніх.
