Самотньо. Не маю з ким навіть поговорити. В грудях нестерпно болить. Та біль цю не можу нікому розповісти. Не зрозуміють, осудять, засміють. Я ложе своє обливаю сльозами. Потоками, навіть я сказав би - джерелами вод, сльози течуть з моїх очей. Ніхто не бачить, та й бачити нікому не треба…
Проклинаю долю…
Хто мені її таку дав?
Для чого?
За що?
- Обрав сам! - скажете.
- Брехня!- відповім я…
Нікому не потрібний, знудьгований, забутий, відкинутий, не прощений, змарнований, стомлений, несамовитий, навіжений, сумний, замордований, самотній, закутий в кайдани, катований пекельними муками, як раб на каторзі, не маю,а ні долі, а ні посмішки на обличчі – все це я.
Скажете: - Депресія…
-Можливо…
А що далі?
Не хочу жити, прошу смерті у Бога. Кожного дня і кожної хвилини, а вона не приходить…
Чому?
Ще не час?
Чи їй до мене, як і всім на цій клятій Землі байдуже.
Повітрте! Повірте, прошу Вас, повірте!… Немає в серці радості, в ньому живе біль і наповнене воно жалем.
Скажете: - Блаженний!
Блаженство – це щастя.
Де ж воно від мене поділося?
Молитва, кажуть спасає, кажуть допомагає. Можливо… Та в моєму серці лише загострює біль.
Знаю, що я недостойний озиватися до Бога, що в осуд для себе їм і п’ю, що в думках про земне дбаю, що прошу смерті, що прошу втіхи, що прошу щастя та все це до мене не приходить. Світ він не винен в своїх напівдотиках, рухах, в запахах, в своїй одвічно живій і неперервній симфонії, а я на неї навіть не заслуговую. Я мізерна частина тієї великої системи, та своєї ролі в ній не розумію.
Кричу, опівночі в тишу, рву на собі одіж, потім волосся, а потім розриваю на частини ту саму тишу, щоб знайти відповідь на те запитання, котре боюся озвучити, говорю лиш частину:
-Чому….?
Відповіді немає…
Хто може сказати, хто допоможе?
Хто?
Цей біль не проходить, рану не можливо загоїти. Вона постійно ниє, не дає спати, болить, нестерпно пече, а інколи колить в грудях так, що немов би списом наскрізь проткнуте моє серце.
За що?
«Блаженні ті що плачуть» - сказав Христос в нагірній проповіді, мабуть Він правий…
Та розумом не можу збагнути того блаженства, навіщо мені таке блаженство, якщо в грудях не горить вогонь, а лише маленький вогник пробивається крізь нашарування попелу і не дає остаточно згаснути тому вогню, що колись так палко горів. Де спасительний вітер, котрий зможе роздмухати вогонь? Де те сонце яке може зігріти мою заледенілу від гріхів і пристрастей душу? Де Той Спаситель, до котрого я взиваю щоночі ? Чому не чує? Де Він забарився? Погибаю я, чуєте, погибаю… Помираю смертю, як праотець Адам. От тільки відрізняє мене з ним кількість гріхів…
Слухайте Люди!!!!
Браття!
Сестри!
Я озиваюся до Вас, почуйте…
Почуйте! Мого стомленого голосу крик… Він до Вас, чуєте, до Вас лунає…
Не кожен хто слухає, чує – це правда, вічна правда, гірка…
- Навіжений! – скажете.
- Кажіть….
Кажіть, що завгодно… Я вже звик…
Сонце не світить для мене, холодно мені під його промінням, зимно в мене в душі… Ніхто не зігріє, ніхто не пригорнить до серця, ніхто не поцілує в чоло, не розділить мій біль, не підставить плече, ніхто…
Така моя доля…
Така Божа воля…
Жорстока, солоно-гірка…
Скільки ще крапель отих солоних мені пережити?
Скільки зтерпіть задарма…
Як свічці задарма горіть…
Як би ж то далися, як в голуба крила, злетів би до неба, став би Бога шукать. А знайшовши спитав би для себе кращої долі, тієї, яка не болить, або смерті просив бо не хочу так далі я жити.
Гнилою колодою в світі валятись не хочу. ..Не хочу тужити… Не хочу страждати... І буть сиротою
не хочу… Та не можу нічого зробить… Як бур’ян попід тинню, як будяк на межі моя доля мене посадила.
Скажете: - Сам...
Скажу у відповідь : - Ні…
Я не винен, що на світ цей мене мати зродила. Я на світ не просився, тільки з світу прошусь, мені важчає жити, для всіх я байдужий, чужий, незнайомий прохожий…
Я так хочу любити, сміятися, в радості жити, споглядать як зростатимуть діти, з кимось радість і горе ділить, якщо й плакать, то тільки в надійне плече, а не в горі подушку душити.
Та не можу… Бо доля надімной посміялась…
Страшнішого від совісті не знайти палачя. Страшніше від бісів – катів, не знайти. Для чого прийшли мене катувати не тільки у день, але й у ночі?…
Тяжко й важко в світі жити…
Тяжче всього не любити…
Але байдужим для всіх стати, такої долі краще би й не мати.