Будуть святі вінці не вінчальні тримати
Буде радіти з тобою ввесь Світ
Будуть люди у храмі, а мати вдома ридати
Коли ти дитино складеш свій обіт.

Сумно задзвонять так дзвони в цей раз по тобі
Хор заспіва антифони, а потім іще й тропарі
Та ти не журися, так треба зробити - роби…
І ножиці впадуть на землю, не сумнівайся -бери

А скільки ще крапель солоних тобі пережити
Задарма отримать, задарма давати усім
Ще мусиш в житті багато добра ти зробити
В жорстокому світі, затурканим людям отим

Ти хрест свій бери та йди за Хрестом – не барись
Якщо вже покликано не смій відмовлятись
Світ він не винен, не винний як сон, подивись
Та в ньому треба навчитись спасатись…

Весну приносять і в наш край журавлі
На білих крилах шовково-ніжних
Немов би юність повертають землі
Після зимового сну і заметілей сніжних

І знову хтось кличе у сонячне літо
Ця довга зоряно-ясная ніч
Килимом стелеться посіяне жито
Сон проганяючи з втомлених віч

Ще сонечко спить, та вже помітне проміння
У соловейка на співучім крилі
Де взяти, як в пташки те рідкісне вміння?
З любо»ю і миром прожить на землі…

Вже місяць, як чекаю дзвінка...
Вже місяць, як ти не дзвонеш...
Вже місяць, замкнутий простір...
Вже місяць, як жити не хочу...
Вже місяць, як ти в мене в думках...
Вже місяць, як думки мої тільки про тебе...
Вже місяць, як лягаю й встаю...
Вже місяць, коли поруч немає...
Вже місяць, сумую і жду...
Вже місяць, ковтаю пігулки...
Вже місяць, як сном одержимий...
Вже місяць, ти в моїх снах...
Вже місяць, як пробачив тебе...
Вже місяць, як літати не всилах...
Вже місяць, як утратив надію...
Вже місяць, ні про що я не мрію...
Вже місяць, проклинаю життя...
Вже місяць, як ти не прийдеш...
Вже місяць, як розлучились на вічно...
Вже місяць, краплі солоні...
Вже місяць, постіль холодна...
Вже місяць, вчуся жити я далі...
Вже місять, як не виходить...
Вже місяць, потиху вмираю...

Благословенна будь стригальська земля!
Де файний вуйко, прожива – Микола.
Де чути голос соловейка із даля
І гарно, мило, любо все довкола.

Благословенний будь привітний двір!
В якому навідь сонечко ясніше сяє.
І ті троянди біля хати, радують мій зір
Коли над ними бджілка пролітає.

Благословенний будь гостинний дім!
І господиня, милая – Наталя!
Вклоняюся доземно, Вам усім….
За те що тут мене три дні вітали.

І нехай Небесна зійде благодать
На сих дітей: Христинку і Марійку
І щоб Господь наш благозволив дать
Кожній з них достойну половинку.

Хай буде завжди тепло і привітно
У цьому диво-краї, домі і дворі
І щоб у ньому завжди любов квітла
І співали про кохання солов’ї…

Мені досі болить…
Лиш даровані вами ікони
Мене утішають, говорять зі мною
Коли ваш голос мовчить
І завія сніжна серед літа
Без натяку, причини і отвіта
В мене у душі раною болить…

Душу терзає,
а на скронях намисто
Кришталево-прозоре на одяг спадає
Розірване впаде додолу, дзвенить
Забринів телефон? в котрий раз
Послухав гудки я короткі…
А ваш голос не чув,
знову тиша… душу терзає…

ця печаль просто так не минає
рана болюча й без того
а ви сиплете сіль
той хто над нами, повірте, Він не дрімає
він платить сповна
хто на що заслужив
ця печаль просто так не минає

злі язики вам розкажуть
навіть те чого не робив
Я вже вистраждав з повна, а Ви?
Зубами скрегочуть
Ладні вкусили, як можна сильніше
злі язики вам розкажуть
як душу невинну згубити
покинути брата в біді
вам допоможуть
А що ж буде тоді?...
Я не знаю
А Ви???

Самотньо. Не маю з ким навіть поговорити. В грудях нестерпно болить. Та біль цю не можу нікому розповісти. Не зрозуміють, осудять, засміють. Я ложе своє обливаю сльозами. Потоками, навіть я сказав би - джерелами вод, сльози течуть з моїх очей. Ніхто не бачить, та й бачити нікому не треба…
Проклинаю долю…
Хто мені її таку дав?
Для чого?
За що?
- Обрав сам! - скажете.
- Брехня!- відповім я…
Нікому не потрібний, знудьгований, забутий, відкинутий, не прощений, змарнований, стомлений, несамовитий, навіжений, сумний, замордований, самотній, закутий в кайдани, катований пекельними муками, як раб на каторзі, не маю,а ні долі, а ні посмішки на обличчі – все це я.
Скажете: - Депресія…
-Можливо…
А що далі?
Не хочу жити, прошу смерті у Бога. Кожного дня і кожної хвилини, а вона не приходить…
Чому?
Ще не час?
Чи їй до мене, як і всім на цій клятій Землі байдуже.
Повітрте! Повірте, прошу Вас, повірте!… Немає в серці радості, в ньому живе біль і наповнене воно жалем.
Скажете: - Блаженний!
Блаженство – це щастя.
Де ж воно від мене поділося?
Молитва, кажуть спасає, кажуть допомагає. Можливо… Та в моєму серці лише загострює біль.
Знаю, що я недостойний озиватися до Бога, що в осуд для себе їм і п’ю, що в думках про земне дбаю, що прошу смерті, що прошу втіхи, що прошу щастя та все це до мене не приходить. Світ він не винен в своїх напівдотиках, рухах, в запахах, в своїй одвічно живій і неперервній симфонії, а я на неї навіть не заслуговую. Я мізерна частина тієї великої системи, та своєї ролі в ній не розумію.
Кричу, опівночі в тишу, рву на собі одіж, потім волосся, а потім розриваю на частини ту саму тишу, щоб знайти відповідь на те запитання, котре боюся озвучити, говорю лиш частину:
-Чому….?
Відповіді немає…
Хто може сказати, хто допоможе?
Хто?
Цей біль не проходить, рану не можливо загоїти. Вона постійно ниє, не дає спати, болить, нестерпно пече, а інколи колить в грудях так, що немов би списом наскрізь проткнуте моє серце.
За що?
«Блаженні ті що плачуть» - сказав Христос в нагірній проповіді, мабуть Він правий…
Та розумом не можу збагнути того блаженства, навіщо мені таке блаженство, якщо в грудях не горить вогонь, а лише маленький вогник пробивається крізь нашарування попелу і не дає остаточно згаснути тому вогню, що колись так палко горів. Де спасительний вітер, котрий зможе роздмухати вогонь? Де те сонце яке може зігріти мою заледенілу від гріхів і пристрастей душу? Де Той Спаситель, до котрого я взиваю щоночі ? Чому не чує? Де Він забарився? Погибаю я, чуєте, погибаю… Помираю смертю, як праотець Адам. От тільки відрізняє мене з ним кількість гріхів…
Слухайте Люди!!!!
Браття!
Сестри!
Я озиваюся до Вас, почуйте…
Почуйте! Мого стомленого голосу крик… Він до Вас, чуєте, до Вас лунає…
Не кожен хто слухає, чує – це правда, вічна правда, гірка…
- Навіжений! – скажете.
- Кажіть….
Кажіть, що завгодно… Я вже звик…
Сонце не світить для мене, холодно мені під його промінням, зимно в мене в душі… Ніхто не зігріє, ніхто не пригорнить до серця, ніхто не поцілує в чоло, не розділить мій біль, не підставить плече, ніхто…
Така моя доля…
Така Божа воля…
Жорстока, солоно-гірка…
Скільки ще крапель отих солоних мені пережити?
Скільки зтерпіть задарма…
Як свічці задарма горіть…
Як би ж то далися, як в голуба крила, злетів би до неба, став би Бога шукать. А знайшовши спитав би для себе кращої долі, тієї, яка не болить, або смерті просив бо не хочу так далі я жити.
Гнилою колодою в світі валятись не хочу. ..Не хочу тужити… Не хочу страждати... І буть сиротою
не хочу… Та не можу нічого зробить… Як бур’ян попід тинню, як будяк на межі моя доля мене посадила.
Скажете: - Сам...
Скажу у відповідь : - Ні…
Я не винен, що на світ цей мене мати зродила. Я на світ не просився, тільки з світу прошусь, мені важчає жити, для всіх я байдужий, чужий, незнайомий прохожий…
Я так хочу любити, сміятися, в радості жити, споглядать як зростатимуть діти, з кимось радість і горе ділить, якщо й плакать, то тільки в надійне плече, а не в горі подушку душити.
Та не можу… Бо доля надімной посміялась…
Страшнішого від совісті не знайти палачя. Страшніше від бісів – катів, не знайти. Для чого прийшли мене катувати не тільки у день, але й у ночі?…
Тяжко й важко в світі жити…
Тяжче всього не любити…
Але байдужим для всіх стати, такої долі краще би й не мати.

Мій погляд не схожий на твій
І серце в мене скоріше б’ється
І сум оселився в душі молодій
А в тебе душа так щиро сміється

Надивитись не можу на тебе ніяк
зізнатись тобі я ніколи не зможу
Я горів би для тебе як в морі маяк
Я для тебе сповнив би мрію кожну

Ти не знаєш, як в грудях болить
Коли тільки на тебе кохана погляну
Цілував би тебе кожную мить
Перед тобою я як крига розтану

Не скажу, промовчу, відстраждаю
Така доля моя, чуєш, така вже вона
Був живим, а тепер смертю вмираю
Мою душу назавжди украв сатана….

Не в тім печаль, що ніч приходить
Не в тому смуток, що не маю втіхи
Поряд зі мною горе бродить
Не можу вільним бути, бо клятії гріхи
Чому приходиш опівночі
Чому катуєш душу ти
Чому сумнії твої очі
Чому кохана мною ти
Чому у грудях калатає?
Коли погляну я на небо
В душі у мене крига тане
Не можу жити я без тебе…

Тебе кохаю, душею й серцем, щиро я
І лиш для тебе жити я бажаю
Ти моя кохана, люба, доленька моя
І вже без тебе сонце не так сяє
І вже не люба навіть пісня солов’я
Коли весна буя і розквітає,
чого ж ти плачеш душенько моя?
Чому ятриш ти серце в тихі ночі?
Куди летиш, здіймаєшся, тріпочеш?
Де ж ви поділи сон, зелені мої очі?
Чого тобі бракує, що ти іще хочеш?
Мов кайдани скували моє тіло
І серденько болить, а колись же не боліло
Так міцно покохало, хоча ніколи не любило

***

Ти не марнуй життя, коли цвіте калина
Коли весна весільні коси розпуска
Ти не марнуй життя молода дівчино
Поміж коханням і журбою є межа вузька

Ти не марнуй життя, коли буяють трави
Коли журчить потічок чистою водою
Ти не марнуй життя козаче бравий
Коли кохання і любов, коли вас лише двоє

Ти не марнуй життя, біжи неспинно
Старайся встигнуть все, усе від нього взяти
Ти не марнуй життя, молода людина
Змарноване так важко повертати

Ти не марнуй життя, коли настане осінь
Коли навіє спогад літнього тепла
Ти не марнуй життя бо в тебе спросять:
«Людино! Навіщо ж Ти тоді жила?»

Ти не приходь…
Бо моє не доспіване літо
І скошене жито теж не моє
Ти не приходь…
Коли вогнем запалають квіти
Коли килимом листя ляже під ноги
Ти не приходь…
Коли дощ омиває скроні
Коли безнадійно порожні долоні
Ти не приходь…
З нічною зорею на небі сіяти
І коли вранішня лягатиме спати
Ти не приходь…
Коли скроні мої посивілі, по них сльози біжать
Коли зимно і сумно, і важко одному чекать
Ти не приходь…
Коли у відчаї кинуся з кручі
Коли подих останній відмучу
Ти не приходь…
Коли тіло схолоне, відходити мушу
Коли янголи прийдуть по душу
Ти і тоді не приходь…

Ще не проткнуте голкою скло
Годинникові стрілки все зрахують
Коротке замикання мрій чи думок
Кардіограмою на папері танцюють
Ще не випита чаша терпіння і болі
недосягнено пік і любові
не треба триматися віджитих стандартів
збудуємо нові мости
віднайдем планети
по них пробіжать чужі плітки
осінь в золотисто-печальних тонах
я і ти наяву або в снах
не треба троїти тепло коли спека
вичавлювать усмішки безглузді
бігти навмання заради того щоб бігти
від себе не втечеш
і мене не здогониш
а потім все знову почнеться
із кроків, вітру і тиші
а потім слова вибудовують ритм
душевна біль яка не має назви
головне відчувати
відчувати, що ще ти живий
а краще відчути, що знову родився
щоб бути новим
щоб бути інакшим
для світу - як сіль
для себе - як біль
для Бога - як сльоза каяття
замкнеться простір
і тільки голкою проткнуте скло

Мой ангел хранитель
Верный мой друг
О душе попечитель
Лучезарный вокруг
Ты светлое чудо
Ты голос души
Что со мной будет
Рассказать поспеши

Біле
з чорним переплелося —

Стало
сірим...

Гаряче
з холодним змішалося —

Зробилося
теплим...

Журба
і радість поєдналися —

І
перетворилися на повсякдення...

Віра
- обезвірилася,

Надія
– все далі безнадійніша,

Любов-
зненавиділа.

Все
перевернулося з ніг на голову,

Одяглося
в шкіру хамелеона,

Покотилося
з низу на гору,

Плентаючись
біжить...

Летить,
повзе, або взагалі стоїть.

Де ж
ви, спасителі душі?..

Якої,
мабуть, немає, яка, можливо, вже
померла.

Вона
виявилася немічною та слабкою...

А хто ж її воскресить,

В
такому коловороті хаосу?!.

Кричите
аж до хрипоти, але дарма...

Кишені
набиваєте здобутком,

А
душі продаєте за срібняки...

Такі
не спасуть, не воскресять.

Загублять
свою, а потім вашу,

Мою
чи твою...

Ось
так!!!

І знову самотній захожий,
Завітав до мене у дім
Та чимось зі мною він схожий
У цьому світі сумнім...

В одинокому серці- зима,
Не тільки у тебе мій брате...
Давні сліди замітає сама,
Якщо вміти їх не лишати.

ти прийшов серед ночі в пів-сон,
коли серце стало боліти,
І тепло холодних долонь
Наче вогнем стало горіти.

Вечірні думки наче дим,
Відлітають далеко за хмари...
Велике сонце, малюю малим...
Виною чаклунки-мольфарки...

Та чи вміють вони чаклувати?...
і я не знаю, що треба робити...
Хтось прийшов у пів-сні, - місяць повний
А чи зможеш ти по іншому жити?

73 слушали 1 копий [+ в свой плеер]

У світі брате милий, жити важко Бо світ заснув глибоким сном Прокинутись від нього дуже тяжко Коли навіть грім грохоче за вікном Ти в блаженній тиші оселився друже Вже не турбує тебе бурхливий шум На рівень вище підносиш свою душу Заповнюючи простір богонатхненних дум. Як в світ поїдеш в справах, чи від скуки Побачиш там примарний сон людський Не опускай свої невтомні, святії руки Молитву Господу серденьком зігрій. Бо світ заснув, не знаю чи проснеться Його чіпать не треба хай поспить Коли свята молитва в вись здійметься Тоді у тебе серце заболить Але не смій чіпати в сні блаженних Ти сам не зможеш нічогісінько змінить Ти помолись до святих отців численних Які б змогли тебе у світі підкріпить Коли побачиш в снах їх колісниці Що наче сарана асфальтами летить Давно замулені у душах їх криниці Із них не зможеш в спразі воду пить. Розкішні келії багатоповерхові І ланцюги на шиях срібні й золоті І вбрання їхні бісівсько-модні й нові Залишаться колись у забутті. Та вірю свято світ іще проснеться Від задурманень і хмільного сну Та каятись напевне доведеться Щоб не потрапити всім разом у труну. Та він ще спить і віщі сни не баче А ти в цім сні з′явився наче чорний крук Вони не знають чому крук цей плаче Та сльози ці не зійдуть їм із рук. Коли у соннім світі поблукаєш Ти сам вернешся в тихий монастир Тут дуже гарно – й ти це добре знаєш І дочитаєш недочитаний Псалтир. І лиш один тебе він заспокоїть Не дасть заснути тим химерним сном Житія святих душевні рани гоять Коли читають їх в трапезній за столом І тільки тут справжнісіньке блаженство І раєм ти назвеш наш дивний сад Хай молиться смиреннеє чернецтво Багато років в келіях підряд І може світ проснеться, хочу вірить Тоді у світ підем людей навчать А поки що нехай їх душі живить Наш подвиг і молитись і мовчать

За кроком, крок
За ніччю ти приходиш
За маревом думок
спливає час, роки...
Краплинки, що на скронях
Це не сльзи
Красиві ягоди з калини
Та гіркі...
І паморозь маює знову
На шибках вікон
Те, що не знайти
Мелодію...
ту..., ніжно-малинову
Яку наспівувала колись ти...
За кроком, крок
За літом знову ти приходиш
Із листям на поріг
А з дощем в долоні
А потім? Потім - сніг
І знов на скроні
Печаль...
Росинками збіга
Із мріями у краще майбуття
до фінішу іде моє життя
за кроком, крок
Знов і знов, і знов...
Ти не мною випита любов......

Но знаю я, что где-то там, на белом свете.
Сидит и ждет меня прекрасное создание.
И этот мир, пусть призрачен - он светел!
Угрюм лишь для того, у кого темное сознанье...
Я сказку, и даже волшебство, подарить готов,
Тому прекрасному созданию, не жалея...
Изпить из полной чаши – радости глотков,
Любить, ласкать… Тёпло, нежно и лелея…
И кто-то не земной, наверно, начертал...
Твой милый образ и глаза, и сердца стук
Я точно знаю, что ждать меня давно устал
Мое дитя, мой сын, мой лучший друг…
И пусть у наших венах кровь чужая...
Но все же она пульсируя бежит,
Как здорово жить на свете зная...
Что без тебя не может кто-то жить.
И я приду, поверь приду, ты лишь дождись.
Как только осень скинет свадебный наряд.
Сыночек мой, пусть тяжело, но ты держись,
Ведь спать мне не дает твой грустный взгляд...
И с каждым днем ты ближе и роднее,
ведь я тебя дольше жизни своей ждал...
Ты чистый лист, от снега ты белее,
Ты жизнь моя, мой смысл, мой идеал…

И снова он пришел в корпусный сад...
Сел на скамейку... Задумался... С большой грустью всматривался в пространство центральной площади, ждал ее... Смотрел в глаза прохожим... Отыскивал там тепло, любовь, нежность и ласку, а на самом деле искал такой же грустный взгляд... Ее взгляд... Среди тысячи прохожих, незнакомых, чужих, порой жестоких, а порой добрых и веселых людей, искал что-то родное, близ
кое, теплое, божественно-неземное создание... Он много лет искал ее... Сидя в корпусном саду на лавочке, каждый день ждал... ждал... смотрел и ждал... Единственную... Он ее так и не встретил, но знал и верил что она есть... И однажды, когда устал ждать... Он не пришел на свое место в корпусный парк... И не прийдет уже никогда... Он превратился в ангела... Что бы помогать таким же как он... А главное молится о том чтобы в мире было как можно меньше разбитых сердец... Он обещал, а значит так и будет ведь он привык додерживатся обещаний... Долгий час лавочка была пуста, но вот теперь на лавочке сидит Она, ждет единственного Его но Он уже не прийдет никогда...

Карі очі... Неначе відлуння молитви...
Шерхнуть губи... Хочу кричати...
Я знемігся від нестерпної битви...
Треба жити... Не треба повчати...
Відповім на питання - питанням...
Ти так звик, значить так воно треба
Тільки серце оповите бажанням
Освятити, в долонях підняти до неба.
Будуть зорі шепотіти про вічність
Та без тебе її і не буде
даремно розтрачену ніжність
по шматочках збиратимуть люди
Хтось побачить харизму в очах
Хтось її нарече блудною
Залишиться вибір - мовчать
І чекати дня Судного
Тільки біль в морі сліз купається
І печаль не зна де подітися
За окулярами вдень сховається
Щоб вночі за ними відкритися
Всі лиш бачать щасливе лидце
Де усмішка як сонце виблискує
І сказати б вам чесно про це
Така маска в колекції просто є
Її одягаю щодня
Щоб біль вам свою приховати
Харизма в очах? - Маячьня!!!
Бо серце не вміє кохати...

Танцую снова я фламенко
Ложусь опять в бессилии спать
Любовь встречается нам очень редко
Но надо жить, не умирать
Ты сново в бой позвеш кровавый
В нем бьется тело и душа
И чувства пагубной отравы
Испьем мы чашу не спеша
Зачем опять пришла в порыве
Ты чувство страсти приглуши
Ты уходиш? Так уходи красиво
Вернуться сново не спеши
Нет, я не жду, отнюдь не жду
И твоих уст забытый аромат
Под нашей ивой на пруду
Не буду видеть тебя рад...

Хрустальная грусть
торкнется нежно
твоих век
и сладких уст
озорву на клочья
ночь
перепешу сценарий
а может выброшу его и вовсе прочь
ведь там не вместе мы
тропы давно стоптаны
мысли потеряны
и твои руки не меня обнимут
в моих лодошах лиш снег тает
может так не бывает
но я умру
незная
где ты и скем
любимая...

кричу
та ти не чуєш мій крик
ти навіть голосу мого ніколи не чув
коли я приходив до тебе
благородним янголом
ти сміявся наді мною
заради добра говорю
віри і любові
майже пошепки
знову тобі і знову
безрезультатно
не кожен хто слухає чує
це правда
та я говорю
про глухого тебе
жалкую що ти глухий
а можливо то я не вмію говорити
мовчу
щоб до тебе не озватися
щоб не бентежити повітря
ти не чуєш
я мовчу і між нами гармонія
а я так хотів щоб у мене був брат
а у брата був я
та ми глухі бо невміємо
обоє говорити...

Я згоден, прийди, поговоримо...
Відчиню двері, а в них -ти.
Я зрадію, але зроблю вигляд, що тебе не знаю.
Ти глянеш, задумаєшся...
А я посміхнуся і скажу: "Заходьте".
Тепер ми тільки на "Ви"...
Ти сядеш коло столу на лаві.
А я спинюся у дверях.
Ти запитаєш:"Як твої справи?"
"Ще не знаю",- відповім я .
Пригоще тебе чаєм із м"ятою.
Ти вип"єш і скажеш:"Дякую".
Я подивлюся на тебе і зрозумію,
Що я одинокий подорожній.
А ти? А ти....А ти-и-и.. Не знаю.
Прощай.

На что мы тратим жизнь?
На мелочные ссоры,
На глупые слова, пустые разговоры,
На суету обид, на злобу – вновь и вновь...
На что мы тратим жизнь?
А надо б на любовь…
Сжигаем жизнь дотла всё на пустое что-то -
На нудные дела, ненужные заботы…
В угоду обществу придумываем маски…
На что мы тратим жизнь?
А надо бы на ласки…
Мы распыляем жизнь на сумрачную скуку,
На "имидж" и "престиж", ненужную науку,
На ложь и хвастовство, на дармовую службу.
На что мы тратим жизнь?…
А нужно бы на дружбу…
Куда-то всё спешим, чего-то добываем.
Чего-то ищем все – а более теряем;
Всё копим – золото, тряпьё и серебро…
На что мы тратим жизнь?
А надо б на добро…
Волнуемся, кричим, по пустякам страдаем;
С серьёзностью смешной вещички выбираем.
Но сколько не гадай – всё выберешь не ту...
На что мы тратим жизнь?
А надо б на мечту…
Боимся радости, боимся верить в сказки,
Боимся и мечты, и нежности, и ласки;
Боимся полюбить, чтоб после не тужить…
На что мы тратим жизнь?!
А надо просто жить!

Коли нас тільки двоє, так добре.
Коли вдивляємось один одному у вічі,
Коли спокійно і тихо,
Коли любов і гармонія,
Коли затишно і світло,
Коли горе та радість.
Коли добре і коли боляче,
Коли Ти-- Бог, а я Твій слуга.
Коли я плачу, а Ти втішаєш,
Коли я прошу, а Ти даєш,
Коли я падаю, а Ти підіймаєш.
Коли я живу, а Ти радієш.
Коли Ти стукаєш, а я відчиняю,
Коли Ти присутній, а я на колінах молюсь.
Коли Ти говориш, а я чую Твій голос.
Коли Ти береш мене за руку і ми просто йдемо,
Коли Ти ведеш мене, щоб я не спіткнувся.
Коли ми разом - нам добре.
Коли нам добре, то чи потрібний третій?
Хай буде по волі Твоїй.
Щоб радіти разом..
Щоб жити вічно.
Вічно поряд.
Вічно добре.
Вічно...

***
Проштампована доля
Зібрані у томи мрії
По небу розкидані зорі
По траві роса
Мої босі ноги стомилися
Я відпочиваю
Від тебе
Від невгамовного натовпу
Від глузуючого світу
А можливо від себе
Та скоро я відпочину
І піду далі
Але цей шлях для одної людини
Який веде не в «нуль»
А в «плюс нескінченність» ...
(+ )