http://www.mastera-rukodeliya.ru/raznoe/iz-plastika/2101-svetyasiysya-shar.html

http://www.mastera-rukodeliya.ru/origami/2294-novogodnyaya-otkrytka.html

[/url]

http://www.mastera-rukodeliya.ru/risovanie/point-t...239-bokaly-dla-glintveyna.html

http://www.mastera-rukodeliya.ru/shitye/shitye-dom/2193-igolnica-cvetok.html

 

 

                                                                   БОСОРКАНЯ

                              жаханки з берегів Дніпра

 

Світ жахів, створений уявою народу, – привабливий і захоплюючий, адже в ньому, як і в казковому світі, завжди перемагає справедливість. Діти, прочитавши книгу, зрозуміють, що боятися варто не привидів, чортів і вовкулаків, а поганих людей, які і є справжніми перевертнями.

 

                 З М І С Т

 

На горищі……………………………………..

Забудько……………………………………….

Лизень…………………………………………

Цур з Дніпра……………………………………

Дайте хрестик!…………………………………

Біснувата………………………………………

Кілок…………………………………………

Польовик…………………………………….

Наречений-вовкун………………………….

Кобиляча голова…………………………….

Петрів батіг…………………………………

Вояка-упир……………………………………

Діти пустки…………………………………..

Криничник……………………………………….

Таємниця церкви………………………………..

Золотий козацький хрест……………………….

Чорна рука……………………………………..

Копійчаний собачка……………………………

Подряпини на дзеркалі…………………………

Голос ночі……………………………………….

Блукало………………………………………….

Тіні на тину………………………………………

Чорний півень……………………………………

Дрімко…………………………………………….

Горобина ніч……………………………………..

Павучище…………………………………………

Босорканя………………………………………….

Стара обида……………………………………….

Гостинець…………………………………………

Кажани-кровососи………………………………

Переплут………………………………………..

Мана……………………………………………….

Мара………………………………………………..

Дика баба………………………………………….

Той, хто за п’яти хапає…………………………..

Той, хто живе під стріхою……………………….

Скарбник………………………………………….

Плакун-зілля………………………………………

Ляк, Страх і Жах………………………………….

Брат-сонях…………………………………………..

Темрява………………………………………………

 

 

                            НА ГОРИЩІ

 

 

В одному домі щоночі відбувалося якесь чортовиння: на горищі хтось вовтузився, урчав і стукав у стелю.

Хазяйка каже чоловікові:

–Полізь, подивись, – мабуть, тхір у нас зимує.  

Чоловік слухає та своє думає: “Тхір – не ласка,  звірюка чимала. Ще накинеться на мене й покусає… Краще запущу під дах кота, подивлюсь, що воно буде…” 

Вранці вкинув Мурзика на горище і прислуховується, чи не зачалась бійка. Спочатку кіт голос подав, – занявчав, ніби поскаржився на щось, потім почулися шурхіт і шипіння, нарешті затихло. Господар двері прочинив, покискав. Мурзик не озвався.

–Лихоманка б тебе взяла! – вилаявся чоловік. Обережно заліз на горище, озирнувся.  

Займався похмурий зимовий ранок. Крізь вузький дверний отвір під дах просунувся сіренький сніп світла. Мотлох, розкиданий по кутках, нагадував підняту плугом ріллю.

–Мурзику! – придушеним голосом гукнув господар.

Тиша… Грюкнула у дворі цеберком дружина. Чоловік здригнувся, невдоволено крекнув і почав шарудіти, розгрібаючи лантухи й лантушки. Раптом намацав щось тепле, волохате.

–Ах ти, Мурзище! Спати влігся? Вставай, ледацюго, бо мишва вуха пообгризає!  

З двору почувся несамовитий крик дружини. Чоловік облишив совістити тварину, кинувся до дверей.

–Що там таке? Чого лементуєш?

–Кіт здурів! У колодязь стрибнув!

–Чий кіт?..

–Наш Мурзик. Іди витягуй – живого чи мертвого!

Чоловік злетів по драбині у двір, ніби ошелешений швидким судом грішник – у пекло. Кинувся до криниці і …побачив поруч з нею у траві Мурзика, очі якого світилися й іскрилися щастям…

–Так ось же ж він! – скрикнув чоловік.

Жінка блиснула у бік кота очима й у нападі люті метнула внього цебро. Тварина вивернулася й мликнула за хату. Відрогрюкнуло об цямрину так, ніби на подвір’ї розірвалося гарматне ядро.

 

Господарі ж посунули до хати, де й обговорили вранішні події.

–У нас живе домовик! – вислухавши чоловіка, сказала дружина. – Ось і добре. Бач, і ми не останні люди на селі – маємо захист… Полізь ще раз на горище – помацай його.

Чоловік аж пересмикнувся:

–Навіщо?

–Подивишся: якщо він жирненький, шорстка густа, – буде цього року гарний врожай. Якщо ж худий і облізлий, – їстимемо саму картоплю та буряки…

Поліз хазяїн знову на горище. Волохата істота лежала на тому ж місці. Чоловік пальцем, обережно ткнув її у бік, потім поклав долоню на спину, нарешті почав обмацувати “на жирність”. Раптом домовик різко висунув з-під лап голову, зиркнув на чоловіка й каже:

–Лоскітно!

Господар від несподіванки відкинувся та й вдарився  об дерев’яне перекриття головою – аж в очах два червоних місяця застигли. Кинувся з горища: коли спускався на землю, драбина трусилась – так чоловіка лихоманило. Дружина ж, дізнавшись, що домовик наїдений, дуже зраділа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                        ЗАБУДЬКО

 

 

Жила в одному селі немолода вже, бездітна вдова. Господарство тримала: з чим могла упоратись – сама робила, а коли не під силу була справа – наймала когось. Одного разу побачила подорожнього хлопчика-підлітка, погукала:

–Ходи-но сюди, юначе! Ти чий?

–Нічий.

–А куди йдеш?

–Від села до села. Роботу шукаю.

–Викопай за клунею яму для буряків, плату дам, як дорослому дядькові.

Копав хлопчик цілий день. Вдова ж його на обід не покликала. Подумала: “Даю наймитові за роботу хороші гроші, то й не маю годувати його. Купить щось та й повечеряє”.

Викопав підліток яму, вона розрахувалась і хотіла йти.

–Тітонько, – зупинив він її, – дайте мені, будьте такі ласкаві, шматок хліба…

Видно, нелегко далися хлопцеві ті слова… Вдова кинула: “Зачекай.” Зайшла до хати, уламала шмат від хлібини і винесла наймитові. Взяв він окраєць, вклонився, подякував і пішов вулицею.

Віддалившись трохи від удовиної хати, почав швидко й жадібно їсти. Скільки-то разів відкусив і раптом зупинився серед дороги, випустив недоїдений окраєць з рук і озирається, ніби не може збагнути, де знаходиться і як потрапив у це село?.. Постояв так і невпевнено почимчикував далі.

Біг собака вулицею. Побачив шматок хліба на дорозі та й проковтнув. І з ним щось дивне відбулося: закрутився дзигою на одному місці, заскавулів, побіг у той бік, куди підліток попрямував, потім повернувся, зупинився біля вдовиної хати і несамовито загавкав.

Вдова слухала-слухала гавкіт, не витримала – схопила дрючок і вибігла на вулицю.

–Щоб ти ранку не дочекався та й своєю брехнею подавився! Щоб у тебе кишки до ребер поприсихали! Ану йди геть!

Собака відбіг, але продовжує казитися.

Вдова – у двір, але тут на неї з дерева каменем упав горобець та й почав крилами бити в обличчя. Ще й цвірінчить щосили. Жінка заскочила до хати, закрилась і лягла спати. Тільки очі стулила, чує – хтось гукає з-за тину:

–Тітонько, тітонько…

По голосу впізнала вдова хлопця, який копав цілий день яму за клунею. Не вийшла, не запитала, чого він повернувся. А наймит усе кличе її, а собака бреше, а горобець у шибку б’ється…

Лютувала жінка, поки, зморена, заснула. І тут хтось гострими пазурами повіки їй розліпив, і побачила вона схилене низько над нею пласке бліде обличчя з низьким чолом і водянистими очима.

–Хто ти? – пошепки запитала вдова.

Чудовисько криво усміхнулося і ще нижче нависло над жінкою:

–Я Забудько…

–“Отче наш, сущий на небесі…” – почала було вдова, та під поглядом нічного гостя затнулась.

–Облиш, нещасна! – прошамкав нічний гість. – Бо вранці заупокійну молитву по тобі читатимуть! Ти щось чуєш?

–Чую… Дитина під тином кричить, собака надривається, птах у вікно б’ється…

–Чому ж не вийдеш?

–Бо не маю перед ними провини.

–Ой, маєш, – потворний гість тонкими пазурами легенько пошкріб   уздовж жінчиного горла. – Розкажи мені, коли ти востаннє хліб пекла?

–Тиждень тому…

–І всі буханці із печі одразу повитягувала?

–Один забула. Учора тільки віднайшла.

–І з того хліба-“забудька” шмат урізала наймитові?

–Так…

–А хіба ж ти не знала, що хліб-“забудько” відбирає пам’ять у всього живого? Хлопчик їв той хліб, собака окраєць проковтнув, горобець крихти підібрав. Усі, кому ти лиха завдала, прийшли до тебе. Вийди до них!

–Мені страшно!

–А тим бідахам без пам’яті жити не страшно? Іди!

Сказало так страховисько і щезло. Вдова підвелась, вийшла у двір. Горобець кинувся їй в обличчя, вона й рукою затулитися не встигла. Промайнуло: “Повидзьобує очі”, але від птаха тільки вітром повіяло в обличчя…

Раптом собака перескочив тин: злий, готовий у стрибку  вчепитися жінці в горло. Вдова й відсахнутись не встигла, та пес пронісся вихором крізь неї.

–Тітонько, хто я? – почулося ззаду. 

Озирнулась, побачила поруч наймита. Відштовхнула… та не хлопчика, а повітря. Забігла до хати, зачинилась, лягла. Тільки-но провалилась у сновидіння, а тут знову гість небажаний – Забудько.

–Ось як, вдово, ти зустріла ображених тобою ж! – засичав, затрусився від люті.

–Так то ж були привиди,.. – аж втиснулась у подушку вдова.

–Може, і я – привид?

–Ой, ні!

–То вставай, заправляй тісто для калача. Завтра маєш нагодувати і хлопця, і собаку, і птаха. Тоді до них пам’ять повернеться. А не зробиш цього – приходитимуть щодня.

Сказав так Забудько, позіхнув із таким стогоном, що у жінки від страху аж у п’ятах закололо, і зник. Вона ж підвелась і почала заводити тісто для калачів.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     ЛИЗЕНЬ

 

 

Поїхав один чоловік із “чумачкою” до Таврії, а дружина сама залишилась. Була молодичка дуже вродлива, а як чоловіка провела, – стала ще й чепурухою –  на заздрість усьому сільському жіноцтву. Чи не кожного дня вдягала нові наряди, а до нарядів добирала нові прикраси. Гульвіси спочатку залицялися до неї, та швидко покинули ту марну справу.

Люди, котрогось із дженджиків перестрівши, глузують:

–Впіймав облизня?

А він аж пересмикнеться:

–Не я його, а він мене трохи не впіймав…

Молодичка живе, ніби сам нечистий їй рідний брат: ні глуму, ні наруги, ні злодія, ні образника не боїться. Сусіди дізналися, що вона й на ніч двері не зачиняє – дивуються, злословлять. Та їй байдуже.

 

Якось потрапив у ті місця відомий на весь край грабіжник, якого розшукували за скоєння тяжких злочинів. Прийшов до шинка, сидить, п’є “грішну”, розпитує п’яничок про сільське життя-буття.

–А чи є у вас такі, чиє багатство огиду в людей викликає? – питає у розкислих від горілки нероб.

–Ні, таких нема, – тягнуть ті. – Та й де таке бачено, щоби від грошви марудило? Заздрість з’їдає, – це правда…

А один гультяй, лінивий синок заможних, працелюбних  батьків і каже:

–Є у нашому селі молодичка: така вродлива, як ружа; така солодка, як повидло; така чепуруха, яких мало…

Розбійник сміється:

–І кому ж огидно від цього?   

–Жінкам, бо та вродливиця кожного дня прикраси нові вдягає: коралові намиста, золоті серги, персні…

Посерйознішав зайда, замовк надовго. А як потемнішало зовсім, і почав люд розходитися по домівках, зупинив говіркого молодика, став розпитувати, де та молодиця живе.

–Біля ставка, де горіх великий, а на воротах – коники мідні.

Вже зовсім поночіло, коли прийшов розбійник до молодої чумачихи. Штовхнув двері – не зачинено. Посміхнувся вдоволено, зайшов до хати. Жінка, побачивши незнайомця, не перелякалась, тільки зиркнула у його бік невдоволено.

–Без чоловіка живеш і двері не зачиняєш, – кинув він глузливо.

–Навіщо? Я маю надійного охоронця.

–І хто ж він?

–Лизень.

Грабіжник розреготався.

–Ой, як мені страшно! Ой, боюсь!

–Правильно робиш.

Зайда розсердився:

–Замовкни! Краще викладай одразу свої коштовності!

Молодиця підійшла до нього ближче.

–Усе на мені!

–Не бреши! Люди кажуть, що ти кожного дня нові прикраси  чіпляєш на себе.

–А це Лизень мене балує: зранку дає цяцьки, а ввечері я їх йому повертаю…

–Мабуть, ти вирішила на глуми мене взяти? – звився злодій. – Клади на стіл золото, каміння дорогоцінне, гроші, – інакше заріжу!

Витягнув нелюд з-за пояса великого кривого ножа, ступив у бік молодиці. Вона ж почала повільно знімати з себе прикраси: намисто, серги, персні… Зібравши все у долоню, зробила крок у бік печі та й одним помахом укинула туди все…

–Хто дав, тому і повертаю! – крикнула дзвінко.

Розбійник впустив ножаку, кинувся до печі, почав розгрібати попіл лапищами, шукаючи коштовності.

І раптом із чорної пічної горлянки виліз великий вогненний язик! Розбійник прикипів до нього й дико закричав. Очі його вилізли з очниць і двома вогниками зійшлися біля хижого носу. Потім пролунав хрипкий стогін, язик полум’я втягнувся у піч, проковтнувши розбійника. У грубі загуло й стихло.

–Лизню, – прошепотіла молодиця, – ти врятував мені життя.

Хтось у печі позіхнув і прошепотів:

–Чумак найняв мене боронити тебе. Обіцяв привезти шмат солі завбільшки з конячу голову. Я маю робити свою справу на совість.

–Лизню, мій Захар привезе тобі цілу брилу солі! – радісно вигукнула молодичка.

–Добре. Пізно вже, лягай спати. І кинь ножа у пічку, – нехай ніщо тобі не нагадує про незваного гостя.    

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                      ЦУР З ДНІПРА

 

 

Жив собі хлопчик на прізвисько Ївжик. Щодня мати посилала його на дніпровські луки випасати корову. Та у малого була своя справа на річці. Приходив він на берег Дніпра, прив’язував налигачем червону Красулю до дерева і біг під кручу. Там, у рогозі був прив’язаний човник, якого Ївжик самотужки видовбав зі шматка дерева. Сідав хлопець у довбанку і ловив у затоці рибу. Насмикає окунців, верховодок, бичків – продасть у селі або виміняє на солодке горохове печиво, яке називають “химками”. А голодна корова у березі пореве від голоду й образи та й замовкне.

Так ловив одного разу Ївжик бубирців, захопився сильно, бо клювало часто. Але під обід поплавок завмер. Втупився у нього  малий рибалка і раптом відчув на собі погляд. Зиркнув  убік і трохи не випав із човна: із води на нього дивилося, не змигуючи, величезне чорне око… Ївжик  закидушку із води витягнув, взявся за весла і погріб до берега. Махає веслами усе швидше і швидше, але бачить, що човен з місця не рушає – ніби тримає його хтось під водою. А страшне чорне око так і стирчить із води – не віддаляється зовсім.     

–Допоможіть! – пискнув переляканий хлопчик. І потім як заверещить на все горло. – Допоможіть!

Око блимнуло і зникло під водою.

–Ага, перелякалося!.. – зловтішно подумав Ївжик.

І раптом відчув, як човник піднімається, зависає над водою, перевертається… Волохата чорна ручища ухопила довбанку, немов шкаралущу, перевернула й витрусила Ївжика, як кузьку, у воду. Хлопчик вмів плавати, але, розгубившись, пішов на дно. Невидиме чудовисько підчепило його одним пальцем за штанчата й, піднявши над водою, відпустило. Ївжик знову шубовснув у Дніпро, заборсався, намагаючись випливти на берег. Гріб щосили, але чомусь віддалявся до середини Дніпра. Знесилився хлопчик та й зупинився і тут …відчув землю під ногами – знайшовся для нього мізерний острівець.

Почав Ївжик роздивлятися, шукаючи очима страховисько, і побачив таке, від чого аж його потилиця заніміла. Просто на нього, ледве торкаючись ратицями води й розбризкуючи білу піну з дніпрових хвиль, неслась їхня червона корова Красуля. На її спині гордо лежало чорне булькате чудовисько.

“Цур тобі!” – подумав Ївжик і  замружив очі.

Він відчув поруч тепле, парне дихання Красулі, потім отримав від невідомого легкий запотиличник, від якого клюнув носом у воду.

“Господи, що ж це таке?” – промайнуло в голові хлопчика.

–Цур! Цур! Цур! – кричало страховище, яке тепер уже скакало хвилями Дніпра, стоячи на спині Красулі.

“Ось хто це! – подумав Ївжик. – Це і є сам Цур... Красулю відв’язав…Ото вже наша корова сьогодні набавиться. Тепер, мабуть, під налигач і не піде…Матері нічого не скажу, – не повірить. А Красулю до дерева більше не прив’язуватиму – бо знову цей Цур може розсердитися. Ще й справді втопить. Нічого, без тих солодких “химок” якось проживу”.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     ДАЙТЕ ХРЕСТИК!..

 

 

Василя забрали на війну. Залишилась у нього в селі дівчина. Та не дочекалась Марія нареченого, народила байстря і скоро померла. Ріс хлопчик між чужих людей, пас гусей за шматок хліба. Уже скоро мало йому виповнитися сім рочків. А тут саме Василь повернувся додому. Розповіли йому люди про Маріїне горе, про смерть її страшну – від туги, сорому й осуду. Повели на її могилку поблизу цвинтаря. Показали й мале хлоп’я, яке патичком заганяло гусей у чужий двір.

Аж заплакав Василь, побачивши нещасну дитину, але не підійшов, не приголубив – образа страшніша за жаль.

Темної-претемної ночі пішов чоловік до ставу – подалі від очей людських, від злостивих слів і скорботних позіхань. Ліг у траву і почав згадувати нічні прогулянки з Марією зеленими луками понад ставом, слова ніжні, мрії про щасливе майбутнє… А вже місяць – повний, рожевий, сходить над землею, сіє на воду мідний дощ  променів.

І раптом чує Василь плач, стогони й квиління. Схопився, підійшов ближче до берега, прислухався. Подумав: може, людина тоне та просить про допомогу?.. Не видно нікого. І тут почув тоненькі голоси:

–Дайте хрестик, дайте хрестик, дайте хрестик…

Забилося його серце густо у грудях – від жаху й незнаного досі болю.

–Хто ви? – крикнув чоловік. – Чиї ви? Як потрапили сюди в таку пізню годину?

А з води знову:

–Дайте хрестик, дайте хрестик!..

–Де ви? Я вас не бачу! – аж плаче Василь. – Вийдіть на світло, я вам допоможу…

Ніхто не вийшов до нього, а квиління припинилося.

 

Вранці пішов колишній солдат до церкви, розповів про свою нічну пригоду старенькому священику. Той каже:

–У цьому ставі живуть душі утоплених. Коли нехрещене дитя втопилося, то до семи рочків чекає, що якась добра людина  принесе йому хрестика і прочитає заупокійну молитву. Тоді Бог прийме вимолену душу у свої володіння. А вже після семи років перетворюються ті нещасні на нечисть – русалок та водяників… Просили тебе, чоловіче, врятувати загублені душі…

–Допоможіть мені, отче, – просить Василь. – Дайте тих хрестиків і навчіть молитві, яку маю прочитати по утоплених малюках.

Дав йому священик хрестики, навчив молитві. Вночі пішов чоловік до ставу знову. Чує:

–Дайте хрестик, дайте хрестик…

–Ось ваші хрестики, діточки, – каже Василь, – беріть.

Розклав на березі хрестики, а сам відійшов і почав читати заупокійну молитву. Бачить: почали виходити з води привиди у подобі дітей, –  хто зовсім маленький – ледве ніжками перебирає, а хто постарше – той поспішає – аж підстрибує. Взяли кожен по хрестику, дослухали молитву, вклонилися доброму чоловікові й вознеслися на його очах у небо. Він навздогін перехрестив їх ще кілька разів. Прислухався: у ставу хтось плаче. “Мабуть, це ті, до кого вже пізно приходити з допомогою – нявки й водяники…”

Іде Василь до села і думає про Маріїного синочка-байстрюка. Так йому малого шкода – кричати хочеться. Вранці знову пішов до церкви, просить священика:

–Отче, чи погодитеся ви охрестити байстря – Маріїного сина?..

–А хто піде до нього у хрещені батьки?

–Я. Нема у дитини кревного батька, то й що? Я його в люди виведу…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     БІСНУВАТА

 

 

Привезли до Самарського монастиря хвору дівчину: зовсім юну, красиву, тендітну і дуже кволу…

Вийшов з храму настоятель, подивився на неї уважно й, нічого не сказавши, пішов правити службу.

–Панотче, – просять рідні, – не залишайте нашу дитину без  уваги, в ній ледве душа теплиться. Допоможіть їй…

–Бог допоможе, – каже настоятель.

–Як же так? – дивуються приїжджі. – Ми ж здалеку. Не знаємо, що робити…

–Моліться, – говорить засмучений монах. – Читайте псалми й хрестіть ваше дитя безупинно. Можливо, це допоможе…

Почали читати над дівчиною “Отче наш”, – вона й знепритомніла. Кинулись до настоятеля: “Отче! Наша донька вмирає!..” “Моліться далі”, – каже архімандрит, а сам править службу.

Рідні хворої невдоволені, та що вдієш: читають “Богородице, радій…” й широкими хрестами осіняють непритомну дівчину. Нарешті вона очі відкрила, тільки порожньо в них. А як розпочали “Господь воскресе…” – нещасна знову  втратила свідомість. Не витримали рідні, знову до церкви кинулися:

–Уже й серце в її грудях завмирає!.. Отче, зробіть що-небудь!

Він же – блідий і заслаблий, править і так щиро молиться, ніби востаннє в житті. Не повертаючи голови від образу Христа, тихо мовить:

–Кажу, – моліться, Христа ради. Віра дива робить…

Ті – знову за молитви взялися. Хтось побіг по свячену воду,  побризкали дівчину, хрестять, вичитують. Потім Священне Писання до уст приклали… Хвора очі відкрила, сіла, подивилась навсібіч.

І раптом говорить грубезним чоловічим голосом:

–Приведіть сюди монаха!

–Кого, дитино? – перепитала матір.

–Настоятеля – отця Досіфея… Ведіть його сюди!

Мати зраділа: дитина хоче бачити священнослужителя, отже, на поправку має піти. А дівчина страшним утробним голос раптом як закричить:

–Приведіть сюди проклятого монаха, – я буду з ним битися не на життя, а на смерть!

Люди навколо так і остовпіли. Зрозуміли, чому так монах повівся, побачивши хвору. Чому не хотів кидати відправу. Та тендітна хвора дівчина була біснуватою – в неї вселився сам нечистий…

Тут з’явився отець Досіфей. Підніс хреста до уст одержимої і каже владним голос: “Цілуй!” Вона повільно опустила голову, поцілувала хреста, і тут обличчя її посвітлішало, дівчина усміхнулася і каже матері: “Поїхали додому. Мені дуже хочеться спати”.

–Їдьте, – благословив монах. – Тепер усе буде гаразд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                        КІЛОК

 

 

Жила на хуторі зла-презла жінка, яка постійно когось проклинала. Одного разу побачила вона, як чужий собака риє яму під парканом. Аж почервоніла від люті:

–Щоб ти провалився! Щоб тебе у ямі пекельній дрібні біси кілками частували!..

Тільки вона те прокляття вивергла із вуст своїх, як пес зник… Жінка  кинулась подивитися, що то за чудасія, куди подівся собака, та, перечепившись через кілок, що стирчав серед двору, розтягнулась на спориші. Вилаялась, підвелась і пішла у дім. Нічку переспала і забула про все.

 

Іншого разу побачила жінка на лузі за своїм городом чужу корову. Гнівом, ніби кров’ю, очі їй залило, і полізли з її рота слова –  отруйні, немов блекота:

–Ах ти ж, худобино! Ах ти, ненажеро! На моєму випасі черево собі роздуваєш?! Щоб ти пропала! Щоб тобі у пеклі бісові батьки боки кілками обчухрували!..

Урвалося прокляття, і в ту ж мить зникла корова. Злоязика жінка аж рота розкрила від подивування. Рипнулась бігти на  випас, але знову перечепилась через кілок і гепнулась за землю, сильно забивши голову. Лежить, збирає думки докупи і раптом чує – із землі лунає дике, тужливе собаче виття. Жінка згребла себе докупи та й поповзла карачки до хати. Ніч проспала як убита, а на ранок забула про пригоду.

 

Пройшов якийсь час. Одного разу побачила та жінка, як її малий синок заліз на саж, осідлав палицю і стрибає на ній по даху, немов на коні. Не витримала вона і вигукнула своє звичайне прокляття:

 –Якого  бісового діда заліз туди! Щоб ти пропав!..

І в цю ж мить дитина гулькнула крізь стріху і зникла у сажу. Мати  скрикнула, кинулась було рятувати сина, але перечепилась через кілок і гепнулась об землю так, що аж загуло. І тут почула вона, що з-під землі чутно собаче виття і коров’яче ревіння – такі жахні, ніби з тварин шкури деруть. Силиться жінка підвестися, та не може. Розплакалась, доповзла до сажу, ухопилась за одвірок, звелась на ноги. Прочинила двері, – нема нікого. Пропав синок. Обшукала у сажу кожен куток – нема.

Ніч надходить, а жінка спати не лягає, побивається за втраченою дитиною, ридає аж заходиться.

Ходила-ходила двором, потім припала до землі вухом і чує, як з глибин пекельних сягають звуки: собаче виття, ревіння корови і стогін її малого сина.

–Ой, мамо! Ой, мамочко, боляче! – плаче дитина. – Не бийте мене, не треба!..

Жіноче серце трохи із грудей не вирвалось від жалю до сина. Збагнула вона, куди він через її прокляття потрапив. Скочила жінка на ноги, знайшла лопату і почала обкопувати кілок. А земля аж гуде від криків… Як перший півень на селі прокукурікав, стукнула лопата об щось тверде. Погреблася, побачила – це щось схоже на віко домовини. Їй не страшно – хочеться синочка врятувати. Як другий півень закричав, побігла вона за ломом. Підчепила дошку й зірвала її. І відкрилася її очам страшна картина: у земляній печері до кілка були прив’язані собака, корова і її дитина. Навколо них купчилися нечисті. Дрібні біси лупцювали пса, батьки їхні гамселили дубаками по боках корову, а старий дідько лозиною стьобав її синочка…

І тут третій півень прокукурікав голосно і дзвінко. Нечисть опустила свої знаряддя  катувань та й почала розлазитись по щілинах, яких багато було у печері. Жінка ще одну дошку відірвала і лопатою вималювала над ямою хрест. Заверещали діти пекла і зникли – ніби випарувались. Бранці вибралися із ями. Обняла мати свого синочка, приголубила. Корові й собаці рани пообмивала, нагодувала тварин і відпустила.

З того часу жінка вже ніколи нікого не кляла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 ПОЛЬОВИК

 

 

Козаки-побратими, яким на Січі дали прізвиська Грім і Білик, поставили зимівник на Орелі і зайнялися конярством. Запорожці приїжджали до них із самої Хортиці, щоби вибрати собі у гурті рудих степових скакунів.

Поблизу зимівника було велике поле, на якому побратими сіяли ячмінь, заготовлюючи для коней на зиму корми.

Хоч і пов’язувала козаків міцна дружба, перевірена у жорстоких боях, та мали вони різні вдачі. Грім був упертим, свавільним зухвальцем, а Білик хоч і вирізнявся неймовірною сміливістю, але вродився чутливим і мрійливим. Грім мав голос гучний і різкий, за що й отримав на Січі відповідне  прізвисько, а у Білика голос був дзвінкий і веселий, як у жайвора.

Якось Грім і каже:

–Піду в поле, подивлюсь, чи не час жати ячмінь?

Обходить він поле і раптом чує – хтось кричить із самої середини лану:

–Не час косити, не час!..

–Що таке? – гримнув козак. – Хто це насмілився мені указувати?! Вийди – поговоримо.

–Не час косити, не час! – знову пролунало над полем.

–Ти хто такий? – сердиться Грім. – Виходь!

Почекав, вдивляючись у хвилювання ячменю, та й пішов додому. Розповів про пригоду Білику.

–Може, й справді, не варто приступатися до косовиці? – каже той.

–Час уже! – тупнув об землю важким чоботом Грім. – Ячмінь визрів.

–Гаразд, завтра почнемо.

–Ні, сьогодні!

Взяли побратими коси й під вечір відправились у поле. Поки реманент мантачили, набігли хмари й розігралась така гроза зі зливою, що козаки додому добігли мокрі, немов хлющі. Білик другові не став докоряти.

Дочекалися наступного вечора, бо треба було дати ячменю обвітритися після зливи. Стали косити. Раптом Грім коротко скрикнув і упав горілиць у скошений ячмінь. Білик кинувся до нього.

–Друже, що з тобою?

Грім голову підвів – дивиться на побратима божевільними очима.

–Та тут таке…

Підвівся, сів.

–Косив я, косив і …раптом побачив, що серед ячменя хтось спить, розкинувшись. Я вже косу завів, – як тільки й встиг зупинитися, – сам не знаю. А той зух очі розтулив, підхопився і так бабахнув мене кулаком у лоба, що я й беркицнувся на стерню, аж ноги задер…

–І хто ж це був? – дивується Білик. – Ти його добре роздивився?

–Так. Це і не людина, і не тварина, і не сила нечиста…  Світлий ликом невеликий чоловічок, волосся золотисте, очі сині. Одяг і чоботи сплетені із ячмінного стебла… Таке мале, та б’ється боляче.

–Громе, це Польовик. Він учора тебе попереджав: “Косити не час!..” Знав, що гроза зі зливою буде. Сьогодні сподівався, що ми косити не вийдемо, ось і заснув серед ячменю. Ходімо додому.

–Ні, – уперся Грім. – коситимемо зараз.

Стали поруч, косять. Раптом Білик смикнувся й трохи не впав.

–Що там? – кинув невдоволено Грім.

–Коса не слухається… Ніби хапає хтось за неї знизу…

–Що ти верзеш? Бачиш, як моя легко ячмінь ріже?!

Тільки встиг так сказати Грім, як і сам стріпнувся, випустив косу з рук і знову звалився.

–Правда твоя, – хапонув хтось знизу. Мабуть, Польовик?..

–То що – підемо додому? – питає Білик.

–Доведеться.

Повернулися козаки до свого зимівника. А рано-вранці чують, ніби хтось гукає їх:

–Браття-козаки, годі спати! Час косити! Час косити!..

Підкинулися побратими.

–Чув? – питає Грім.

–Чув! – каже Білик.

Поснідали й пішли в поле. Викосили його за день, бо  робота ладилась. І майже не втомились.

–Ех, я теж хотів би побачити Польовика, – позіхнув Білик. – Тобі пощастило, а мені на очі він так і не потрапив.

–Слухай, – знайшовся Грім. – давай зробимо йому хатку із соломи. Підстилочку настелемо. Чому це добра істота  мусить спати на голій землі?

Зробили серед вижатого поля курінець за усіма правилами  й пішли собі. Раптом Білик каже:

–Давай повернемося, подивимося, може, Польовик вже оселився у своєму курені? Хоч би одним оком на нього подивитися..

Повернулися. Дійсно, господар полів уже спав на свіжій соломі у ячмінній хаті. І так міцно спав, аж здригався уві сні, як мала дитина. А коли побратими, надивившись на чудну істоту, зібралися іти, Польовик відкрив очі і проказав:

–Намолотіть ячменю й спечіть мені хлібець. Перший хліб – мій. Ясно?

Козаки перезирнулися, кивнули головами та й пішли додому. Йшли всю дорогу мовчки, а біля хати Грім не витримав, кинув здивовано: “Чудасія…” 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                НАРЕЧЕНИЙ-ВОВКУН

 

 

У ніч на Водохрещу вовк заліз до хліву й зарізав корову. Господар почув ревіння, схопив рушницю, кинувся до хліву й застрелив хижака. Корову освіжували і з’їли. Господиня тоді ходила вагітна і також їла м’ясо зарізаної вовком тварини. А через якийсь час народила хлопчика-вовкуна. Ні сам він, ні батьки не здогадувались про те, бо довго йому час перевертатися не приходив.

Виріс хлопець, став гарним парубком, закохався. Прийшов день його весілля. Перев’язав дружка вовкуна весільним рушником,  повів до церкви. Після вінчання поїхав поїзд  до батьків нареченої, де мали гуляти весілля.

Сидить молодий за столом, дивиться, як сходить повний місяць і відчуває якесь дивне занепокоєння. Не миле йому свято, не мила молода, невідома досі туга наповнює груди його. Ледве стримується вовкун, щоби не завити. Підвівся з-за столу, шепнув дружині: “Я скоро” і пішов з двору. Опустився в яр, який був неподалеку, знайшов там осину, упав під деревом на коліна, перекинувся через голову і …став вовком. А тоді завив на місяць так, що цикади замовкли.

Дружка нареченого ще у дворі, де весілля святкували, помітив, що з молодим не все гаразд, тому потайки пішов за ним і побачив, як друг його вірний з парубка перетворився на вовка. Коли ж це сталося, перестав критися, став перед хижаком і каже:

–Я поки що не знаю, чим допомогти тобі, але все зроблю для того, щоби ти знову став людиною. Біжи, я знайду тебе й врятую…

Вовкун побіг, а дружка поплентався на весілля, думаючи про те, як заспокоїти молоду, як захистити друга від людського поговору.

Повернувся на весілля і каже молодій:

–Твого чоловіка щойно забрав Дніпро, а я у цьому винний…

Жінка – в сльози. А дружка далі веде:

–Я намовив його купатися, він потрапив у вир, і понесло бідаху униз по течії. Може, ще й врятується… Піду шукати його. Як знайду – повернусь…

Пішов дружка із села і дістався пасіки. А там жив сторічний дід, колишній запорожець. Вислухав старий козак сумну історію, замислився надовго а потім каже:

–Твій друг водить зграю селами, ріже домашню худобу по дворах, тільки сам м’яса не їсть, сіроманці за ним усе підбирають.

–А чим же він харчується? – здивувався дружка.

–Нічим. Дверні ручки облизує, бо на них запах рук людських зберігається… Їсти ж нічого не може. Знесилиться та й подохне скоро.

–Помре, – виправив парубок.

–Так, помре, бо ж таки людина…

–Діду, – питає дружка, а чи можливо, щоби він знову став людиною і вже ніколи на вовка не обертався?

–Чого ж, можливо. У нас на Січі такі були, що не хотіли бути перевертнями. А були й такі, що любили цю справу – вовкувати… Як перестрінеш дружка свого – огрій його батогом так, щоби на ньому шкура луснула. Витруси з шкури, і спали усе, що на ньому є. Щоби й шерстинки не лишилося.  Буде вже з того часу твій друг назавжди людиною.

Подякував дружка дідові і пішов шукати вовкуна-нареченого. Іде шляхом Моравським і раптом бачить – назустріч вовча зграя суне. Сіроманці унюхали людину, почали казитися, але ватаг риком зупинив їх. Відступили вовки. Вовкун же пішов назустріч чоловікові.

–Я знаю, як тебе врятувати, тільки не можу цього зробити при вовках, – говорить дружка. – Ходи за мною.

Ідуть вони: чоловік попереду, вовк – за ним. Раптом зустрічають селянина, який їде возом з базару.

–Юначе, чи ти сліпий, – не бачиш, що за тобою вовчара слід у слід крадеться! – кричить дядька.

–Це не вовк, а вовкун, – спокійно відповідає дружка.

–Так чого ж не допоможеш йому стати людиною?

–Не маю в що одягнути, коли перевернеться…

–Тримай! – крикнув подорожній і кинув з воза свиту.

–А сподні? – не вгамовується дружка.

–Дам шаровари й сорочку, коли покажеш, як із вовкуна людину роблять.

Замахнувся дружка та як перетне щосили батогом перевертня. Луснула шкура на спині вовкуна. Почав її дружка здирати з вовка, – а під нею – весільний рушник.

–Що це? – дивується селянин.

–Не бачиш – рушник весільний. Наречений під час свого весілля на вовка обернувся. А я у нього дружкою був. Довелося поморочитися, поки знайшов його. 

Звільнившись від шкури, наречений очувся, впізнав свого дружку.

Дядька йому з воза шаровари, сорочку скинув.

–Вдягайся та й сідайте на воза. Відвезу вас куди треба.

–Зачекайте, – гукає дружка, – я маю шкуру спалити…

 

Приїхали вони до молодої. Дружка так усе обставив, ніби наречений не втопився, а врятувався, підібрали його добрі люди. Дружина була така рада, що не дуже й дослуховувалась до тих балачок. В селі ніхто не дізнався про те, що серед них жив вовкун. Така дружба буває. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               КОБИЛЯЧА ГОЛОВА

 

 

Колись у степах Надпоріжжя, на берегах річки Конки влітку випасали свої гурти коней ногайські орди. Була в ординського мурзи – суворого й сміливого  воїна, кобила, дуже віддана своєму господарю і надзвичайно красива – золотистого кольору, тонконога  ще й чорногрива. Багато разів рятувала вона мурзу від вірної загибелі, і тому довіряв він  їй безмірно.

Якось натрапила орда у степу на козацький  загін, бійка була неминучою, та мурза зупинив своїх ногайців і відправив гінця, який мав передати січовикам його слова: “Чи не хоче запорозький сотник битися зі мною на списах? Як переможу я – нехай козаки забираються. Коли ж він візьме гору, – ми відкочуємо у Дике поле”.

Прийняв умови мурзи сотник, і виїхали вони в поле – битися. Полетіли назустріч одне одному, схрестили списи в такому  ударі, що ті переламалися, немов рогозини. Розвернули вояки коней і поскакали до своїх таборів за новими списами. Тільки ж раптом сотник зупинив свого вороного і понісся навздогін мурзі. Звилась золотиста кобила, попереджаючи господаря про небезпеку, та він не зважив, пришпорив її, аби не комизилась і вперед скакала. І тут гострий козацький топірець увіткнувся мурзі в спину…

Не чекали такої розв’язки ні ногайці, ні запорожці. Вороже й осудливо загула січова сотня, розвернули козаки коней і поскакали у степ.

На Січі сотникові влаштували суд й вигнали його геть – за підступність і недотримання законів війни.

Ногайці ж зрозуміли, що козаки не схвалили вчинок свого ватага, тому наздоганяти їх не стали. Поховали вони свого мурзу на березі Конки, забрали його кобилу та й поїхали на далеке стійбище. Але скоро кобила мурзи зникла – забігла так, що скільки не шукали її, так і не змогли знайти.

Пройшов час. Якось їхав берегом Конки сотник, який підступно убив ногайського мурзу. Дістався того місця, де відбувся бій.

–Ось тут, здається, я зарубав ногайця, – каже сам до себе.

Під’їхав ближче, вдивляється.

–Тут. Ось і могила. А на могилі – кінський кістяк… А чи  то не знаменита золотиста кобила – вірна подруга мурзи?

Тільки-но промовив останнє слово, – підскочила з могили кобиляча голова та як накинеться на вершника. Підстрибує й хапає за ноги, клацає щелепами,  кусає до крові.

–Геть! Пішла геть! – кричить чоловік до черепа, немов до живої істоти.

Голова підстрибнула вище й, клацнувши зубами, повисла на стегні у сотника. Чоловік завив від болю й вивалився із сідла.

Стогне:

–Пощади…

І чує у відповідь:

–Вбив мого господаря підступом, а в чесному двобої пощади просиш? Е, так ти й помсти не вартий!

Відскочила убік кобиляча голова, дала боягузові втекти.

З того часу скаче степом й хапає та гризе кожного, хто вчинив підло чи підступ комусь влаштував.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                  ПЕТРІВ БАТІГ

 

 

Їхали чумаки по сіль і тараню до Криму. Був серед них молодик  Петро: вайлуватий, неуважний і дуже лінивий. Він і чумакувати у батьків відпросився, вважаючи, що то не робота, – лежи собі на возі та й спи, або ж роздивляйся: удень – хмари, а вночі – зірки.

Таке ледащо був той Петро, яких мало. Довго віз його їхав  у середині валки, та скоро чумакам набридло будити парубка –  відправили його у хвіст “чумачки”.

Якось задрімав Петро, а воли, відчувши волю, зупинилися. Прокинувся парубок, бачить – валка вже далеко, пошукав батога, щоби худобу з місця зрушити, – не знайшов. Увесь віз перерив – нема й годі. Знайшов ломаку при дорозі, полупцював волів по боках, крикнув: “Цоб-цобе!”. Зрушили з місця, за годину наздогнали чумаків.

–Чом забарився? – питає його старший серед чумаків.

–Батога загубив, – заклопотано говорить Петро. – Довелося шукати.

–Знайшов?

–Ні…

–Це погано, хлопче, – мовить старший.

–Та нічого, палицею волів підганятиму, – одказує Петро.

–Не легковаж. Справа не в тому, що ти загубив батога, а в тому, де саме він випав з воза…

–І в чому ж штука? – не може второпати юнак.

–Коли твій батіг упав з воза на перехресті доріг, буде і тобі, і нам клопіт.

–Який?

–Побачиш, як повертатимемося…

 

Наміняли чумаки солі та риби й вирушили додому. Як уже під’їжджали до перехрестя, де сталася із Петром пригода, 

старший зупинив валку й підкликав до себе хлопця.

–Юначе, що це за батіжки ростуть уздовж дороги?

–Не знаю…

–Бачив ти раніше щось подібне?

–Не бачив.

–Оце, дитино, розплата прийшла нам усім за твою вайлуватість і неуважність. Заснув ти на перехресті, обронив батога, а тепер усім лихо буде. Зараз таке почнеться, чого ти і в страшному сні не бачив.

–Нащо ви мене лякаєте? – гарячкує Петро. – Квіти небачені виросли вздовж дороги – що з того?

–Засічуть нас нечисті тими батогами – от що з того!

–Коли моя провина, – я піду першим, нехай мене батіжать! – вигукнув Петро.

Одягли хлопця у кілька свиток, на голову бриль міцний наділи, й відправився він на перехрестя. І тут почала нечиста сила – невидима й нещадна – рвати з коренями батіжки й сікти ними бідаху. Як він не вивертався, пооббивали йому боки так, що ледве встиг взяти ноги на плечі й утекти з роздоріжжя. Як минув перехрестя, угамувалась нечиста сила. Тоді валка покотилась. Уже, видать, для побиття  інших чумаків у нечисті сил не було.

Підібрали Петра за роздорами, поклали на воза, зняли свити. Бачать – він увесь у синцях. Дісталося хлопцеві сильно.

–Я їх роздивився, – шепоче знесилений юнак, – самі зелені, поганющі, вуха мають  гострі, роги покручені, пазурі довгі, язики роздвоєні, зуби, немов шила… А очі – сині-сині… Жах та  й годі!

–Краще забудь ту гидь! – радить старший.

–Не забуду, бо вони – мої вчителі… Більше не буду гав ловити, лінощі свої покину.

І дійсно, змінився з того часу Петро. Уже за якийсь час сам водив валки на Крим за старшого. Бувало, як побачить дивну рослину, схожу на батіг, вкриту синіми квітками, каже:

–Батіг мій, а вічка – нечистих…

Так рослину і прозвали “петрів батіг”.

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

                   ВОЯКА-УПИР

 

 

Молодого панка батьки віддали учитися військовій справі. Як почалася війна,  парубок пішов воювати. Побачили люди, що його кулі ворожі оминають, шаблі гострі волоска на голові не зачіпають, стали вважати панка  завороженим. Сам же він, кров інших людей проливаючи, немов водицю, став з часом жорстоким, немов хижак. Не було кому молитися за чоловіка – батьки померли, поки він воював. І сам “заворожений” ніколи не молився, навіть, спати лягаючи.

Війна закінчилась, і повернувся до батьківського маєтку у село не безвусий юнак, а заматерілий вояк, і стало мучити його щось. Зрозумів він: катує його душу те, що не проливається навколо кров. Збагнув, що став упирем. А люди ж цього не знали! Та, мабуть, щось звіряче, хиже було в його очах, бо односельці поводилися з ним боязко, намагались уникнути зустрічі.

Спочатку приловчився він пити кров у домашньої худоби. Тварини жахалися й ревли навіть тоді, коли він проходив повз чиєсь обійстя. Люди мовчали, хоч і здогадувалися, що не все чисто з тим паном.

 

Одружився упир, взяв собі лагідну, покірливу жінку. Народила вона дитину без кісток. Бабка-пупорізка побачила немовля й зрозуміла, що народилось воно від кровопивці. Тільки нікому про те не сказала – боялась лютої розправи упиревої.

Скоро дитина померла, а за нею загасла і нещасна матір. Зостався упир вдівцем. Серце його після смерті дружини і дитинчати зовсім закам’яніло, і став він з того часу ночами  відвідувати домівки і пити кров людей. Вдень же шукав сумнівні пригоди: розпочинав дурні бійки, підбивав задерикуватих до сварок. Люди думали, що то війна у його пам’яті ніяк не може закінчитися.

Казали:

–Не відвоював, видно, свого вояк…

Час був мирний, всі раділи з того, тільки упир лютував: мало йому було випитої з людей крові, хотів він знову побачити, як кровиця ріками ллється.

Баба ж пупорізка людям боялась казати про нього правду, а, пішовши на гробки,  розповіла по великому секрету про сільського упиря своєму покійному чоловікові… Та ще й спересердя попросила у мертвих захисту від живого нечестивця.

І ось одного разу вночі до маєтку упиря налетіли духи мерців. Він саме відправився на свій страхітливий промисел по людях… Тіло ж його лежало нерухомо на лаві – головою до дверей – так укладаються спати кровососи. Ціла сотня мерців тужилась майже до ранку, поки зрушила те тіло з місця й скинуло з лави. Прилетіла грішна душа упирева додому, сіла на лаву, потужила й відправилась до пекла, минаючи чистилище.

Наступного дня люди знайшли мертвого й побачили, що за ніч у нього виросло довжелезне волосся й величезні пазурі… Уже дехто відверто робив припущення: а чи не знався покійний панок із нечистим?.. Втім, почали готуватися до похорону. Усе по-людськи зробили, навіть батюшка прочитав над гробом тремтливим голосом псалтир… (Потім хворів з тиждень).

Понесли вояка-упиря на цвинтар, а домовина розсипалась дорогою в руках у людей, які тримали її. Викотився мрець просто на дорогу, й побачили люди криву усмішку на його обличчі. Так-сяк сколотили труну, донесли до кладовища, закопали. Вранці принесли “сніданок” на могилу і вжахнулися – хрест завалився, замість горбка – яма, трава навколо витоптана вщент. Видно, і на цвинтарі  вояк влаштував побоїще…

Вирішили люди відправити кількох відважних юнаків на кладовище, аби ті подивились, що ж там вночі діється.

Сховалися хлопці за кам’яним парканом і прислуховуються.

Серед ночі донеслося до їхніх вух гучне:

–Вставайте, брати мої – вояки-упирі, на бій із жалюгідними звичайними покійниками! Сьогодні ми їх поборемо!

Сільська молодь впізнала голос пана, якого напередодні поховали. Крізь щілини між каменями парубки спостерігали таку картину: спочатку повилазили з могил жахливі привиди, схожі на опудала з червоними очима й червоними язиками; потім повиходили з могил звичайні покійники – ці були у гарному вбранні і ніби живі… Почалася страшна бійка. Упирі билися хрестами, а справжні мерці – кулаками. Так земля двигтіла, ніби землетрус розпочався. Перемогли звичайні мерці. Під ранок усе утихомирилося.

Наступної – третьої ночі, знову вийшов упир і закричав:

–Як сьогодні цих жалюгідних дядьків не поб’ємо, – програємо нашу війну. До справи, упирі!

Але й цього разу кровопивців побили й викинули за паркан. Парубки, які там ховалися, ледве втекли.

Послухали їхні оповідки односельчани й кажуть:

–Цього ми знали: був пан – гидь ще та! Але ж бач – і раніше тут упирі водилися… Уся ця нечисть – із панів, бо ті ніколи крові людської досхочу не можуть напитися…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                         ДІТИ ПУСТКИ

 

 

Дістався одного села кобзар. Посоромився проситися на ночівлю, бо дуже пізно було. Саме прийшов вінець літу – розтеплилося так, що можна було спати й під відкритим небом.

Натрапив старий на захаращене, поросле бур’яном обійстя, де серед двору стояла перекошена хата. Вирішив заночувати на тому подвір’ї. Обняв свою кобзу та й заснув міцно під клунею.

Серед ночі розбудили його голоси: чи то реготали скажено діти, чи дико волали… Зазирнув кобзар у вікно хати… Місяць на той час виповнився, тому старий зміг розгледіти усередині пустки трійко дітей: малюка рочків трьох, дівчинку-семирічку і хлопця-підлітка.

Побачивши незнайомця, діти принишкли.

–Діточки, що ви тут робите самі серед глухої ночі? – здивовано вигукнув кобзар.  

Діти перезирнулися.

–Це наш дім, – мовив старший.

–А де ж ваші батьки?

–Тато подався на заробітки у чужі краї та й зник. Мама спочатку тяжко працювала, щоб прогодувати нас, та все плакала, тужила. Хтось порадив їй випити горілки. Казали, допоможе… Зазирнула вона у пляшку та й втопила в ній свою душу... 

–А де вона зараз? – питає старий.

–Мабуть, лежить у бур’янах під шинком, – із сумом проказав хлопець.

–І як ви живете, бідні?

–А ми не живемо… Ми – потерчата. Нас мама минулої зими поморила. Закрила засув у печі й пішла пиячити, а ми чадом  угоріли.

Стиснулося серце кобзареве, потекли сльози з очей.

–Чому ж душам вашим спокою нема? – застогнав він у відчаї.

–Нас Бог не хоче до себе забирати, бо ми – дуже грішні.

–Та який же гріх на вас – таких малих? – питає кобзар.

–Ми матінку нашу жаліємо – коли холодно надворі, ми її з шинку додому доправляємо, аби не замерзла під тином.

–Це гріх?

–Так. Вона через нашу жалість живе, хоч і зайва у світі вже.

Тут дівчинка втрутилась:

–Ми дрова й їжу у людей крадемо, щоб хату нагріти й маму нагодувати. Вона ж жива…

–Нас усі бояться в селі, – прошепелявило маля.

–Бідні мої, бідні, – проказав кобзар. – Не знаю, чим і допомогти вам. Хіба заспівати для вас?

Діти в один голос:

–Заспівайте, Христа ради!..

І затягнув кобзар їм пісню, – та не сумну, а веселу. Потерчатам радість – танцюють та стрибають. Розрадив старий дітей пустки, а потім ходив по церквах України – молився за їхні душі. Що вимолив – те один Бог знає…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    КРИНИЧНИК

 

 

Молоді козаки – Іван і Степан – заночували в зимівнику на Мокрій Сурі і вирушили далі – на Січ. Йшли цілий день – вже й сонце схилилося над землею, а води ніде не було видно – ані річечки мізерної, ані ставу, ані джерельця під вербами.

Старий козак, у якого вони зупинялись, розповів про велику криницю, вода в ній піднімалась навіть у посуху аж до цямрини – такі потужні джерела били. Розказуючи, де саме та керниця (так козак називав колодязь) стоїть, дід лукаво посміхався у вуса.

Під вечір дісталися парубки того колодязя. Зраділи, кинулися було до нього – скучили за холодною водою та й обмитися з дороги час прийшов. Дивляться – а на поверхні долілиць плаває потопельник.

Іван відсахнувся, зблід. Обличчя ураз вкрилося дрібними крапельками поту.

Степан же на друга уваги не звертає, розглядає мерця. Каже:

–Треба витягнути потопельника з криниці.

–Що ти вигадав? – обурився Іван. – Нащо це нам потрібно?

–Як це? – здивувався Степан.

–Хіба не бачиш, що мене марудить? Як хочеш, але допомагати тобі я не буду.

–Добре, тоді я сам упораюсь.

Іван спересердя плюнув у колодязь.

–Кинь, друже, ходімо звідси!

–Не можна так. Мабуть, нещасний не так давно тут плаває… Почне ж розкладатися – отруїть воду. Тоді вже ніхто не зможе пити з колодязя.

–Що тобі з цього? Нехай! У нас своя дорога – на Січ! – гарячкує Іван.

–Як тобі погано – відійди подалі, – каже Степан.

–Роби як знаєш, я ж піду іншу криницю шукати.

Пішов Іван, а Степан взявся за справу: кинув у колодязь мотузок із петлею, зачепив за ногу мерця й потягнув до себе. Піднатужився й витягнув із води потопельника. Поклав на землю й розглядає. Страшний покійник: обличчя синьо-зелене, ніс розплющений, борода й волосся – чорним клоччям стирчать навсібіч, вуха – багрові, пузо роздуте, ноги й руки більше на лапи схожі…

–Бідаха, –  прошепотів Степан, – як же ж тебе спотворило… Мабуть, ще й побили нелюди добряче перед тим, як втопити…

Подув вітерець, поворушив волосся на голові потопельника, і чомусь здалося Степанові, що його можна ще

 

Выставляем на ваш суд. У меня есть знакомая которая любит писать. Её звать Надежда. Позднее у нее будит свой блог.

 

ЄДИНОРІГ

 

У прадавні часи на берегах Дніпра водилися коні-єдинороги. Були вони сніжно-білі, з єдиним рогом із чистого золота. Великі табуни єдинорогів паслися на безкраїх просторах ковилового Степу. Люди вважали цих коней священними.

Минав час, і побожне ставлення до священних тварин заступила жадоба. Заради шовковистої білої шкури, а більше – заради золотих рогів почали люди нищити єдинорогів.

Якось царські скіфи мандрували берегом Інгульця і на тому місці, де річка впадає в Саксагань, знайшли золотий, чудернацьки зігнутий ріг. Привезли знахідку скіфському царю.

–Це золотий ріг священного коня-єдинорога! – вигукнув він у захваті. – Колись такі коні водилися в степах, та до наших часів не дожили… Це – знак долі. На місці, де знайдено ріг, ми маємо поставити місто. Чекає на нього  щасливе майбутнє, бо посланий нам богами кривий ріг – це ріг достатку.    

                          

 

КРИВЕ ГОРНО

Наші предки-скіфи збагнули, що залізо міцніше за бронзу. Віднайшли на Інгульці та Саксагані місця, де залізна руда виходить на поверхню землі, й почали плавити залізо у кривих горнах, які називали ще “рогами”. Пращури побудували  на Дніпрі Місто Майстрів – столицю свого могутнього царства – Герри. Там з руди, яку привозили з правого берега Славутича, стали плавити залізо, робити з нього зброю, рала та різні предмети побуту. Але, пам’ятаючи про перші  горни, скіфи назвали багату рудою місцевість  Кривим Рогом.

И это только начало.