Кухоль, 0,75 л., кераміка, поливи, 100 грн., Оксана Кабин, Косів, 2012 р.

Косівщина. Майстри гончарної справи Околиці Косова багаті на глину. Тож гончарство розвивалося тут із давніх часів. Виробляли горшки, глечики, миски, горнятка - весь необхідний домашній посуд. Але ужитково-декоративна кераміка, якою ми знаємо її сьогодні, зароджувалася десь наприкінці XVIII - початку XIX століття. Це були здебільшого підсвічники та кахлі. Кахлеві печі косівського виробництва охоче ставили не лише на Гуцульщині, а й у Румунії, Угорщині. Найдавніші косівські кахлі зберігаються в музеях Бухареста і Відня. Гончарні вироби оздоблювалися поливаними малюнками різного виду: стилізованими зображеннями квітів, дерев, тварин (коня, оленя, ведмедя, птахів), різноманітних людських типів (мисливець, вояк, поштар, музика тощо), святих (найчастіше святий Юрій та сввятий Миколай). Нерідко на кахлях змальовували цілі побутові сценки. Імена гончарів XVIII століття залишаються невідомими. А в першій половині XIX ст. знаними майстрами гончарського мистецтва були Іван Баранюк та Петро Гавришів, які мешкали на Москалівці неподалік теперішньої церкви. Баранюки - це ціла династія. Її родоначальником був Іван Баранюк, що творив у першій половині XIX ст., автор понад сотні кахлевих коминів, а також безлічі мисок і підсвічників (ліхтарів). Він використовував техніки фляндрування та ритування. Його кахлі, миски - це справжні картини, на яких бачимо і пишні квіти, і домашніх та диких тварин, і якісь фантастичні істоти, і хрести, і святих, і герби, і різні побутові сценки, церкви і навіть кораблі. Його син Михайло Баранюк був відомий як майстер мисок. Він рясно оздоблював їх рослинними і геометричними орнаментами, хрестами. Дожив він до початку XX століття. А його син Йосип Баранюк відійшов від традицій діда й батька. Він оздоблював миски і дзбанки геометричними орнаментами, нарисованими наче з допомогою лінійки та циркуля, поряд з дуже стилізованими рослинними. У нього вже немає ні людських постатей, ні зображення тварин, будівель. Не відчувається того вільного польоту творчої уяви, що бачимо на кахлях і мисках його діда. Зміна сталася не лише в стилі майстра: він з якихось причин покинув гончарське ремесло вже на початку XX століття. У 1930-х роках він числиться у списках мешканців Москалівки на вул. Ткацькій, 425, але вже як Юзеф Барановскі... Баранюки, багаті господарі, мешкали на теперішній вулиці Гоголя, де згодом оселилися Грималюки і де народився відомий тепер львівський художник Микола Грималюк. Син Юзефа Барановського, як свідчить 93-річна його сусідка п. Броніслава Гавриш, помер від голоду в перші повоєнні роки. Його дружина виїхала до Польщі під час примусового виселення поляків з України, а українців з Польщі. Такий сумний кінець відомого роду гончарів. Найславетнішим творцем гончарного мистецтва був Олекса Бахметюк (пишуть його й Бахматюк), що жив у ХІХ ст. (1820-1882). Учень Михайла Баранюка з Москалівки. Він виробляв кахлі, горщики, дзбанки, миски, кухлі, пасківники, ліхтарі, якими захоплювалися і гуцули, і городяни, і не лише українці, а й поляки, австрійці, французи. Бо й було чим! Кожен його виріб - то картинка з життя, і не лише, так би мовити, матеріального, а й духовного. І все то не механічне „відображення", а перетворене вільною фантазією митця-самоука. Неможливо назвати всі мотиви, які рисував „писаком" Бахметюк. Тут і святі (Мати Божа, Миколай, Катерина, Варвара), і „страшний суд", і химерної архітектури церкви, і плугатарі, і гончарська майстерня, і сцени в корчмі, і полювання, і битва, і фантастичні квіти, птахи, звірі... Увесь дійсний та уявний світ. О.Бахметюк здобув таке визнання, що за нього навіть виникла суперечка між поляками та українцями. За життя майстра всі знали, що він „русин", гуцул, а після його смерті були спроби (та й не припинилися) оголосити його поляком. І не його одного, а й інших славетних гончарів. Гірко визнати: дуже гордимося Бахметюком (чи Бахминським, як він іноді підписувався), але навіть не знаємо, де його могила. А жив він не багато століть, а всього-на-всього сотню з лишнім років тому, тобто ми лише третє покоління після нього... Знавці народної кераміки, а серед них один із найвидатніших учених у цій галузі Юрій Лащук, вважають, що ніхто з наступних гончарів Гуцульщини не зміг перевершити в майстерності Олексу Бахметюка. Очевидно, це правда. Але чи треба перевершувати? Кожен митець, якщо він самобутній, а не епігон, має власну цінність, яку не слід зіставляти з цінністю інших. Творчість Бахметюка була і назавжди залишиться унікальним явищем в нашому народному мистецтві. Але на цьому гуцульська, зокрема косівська, кераміка не закінчилася. У 20-50-х роках минулого століття найвидатнішою майстринею кераміки в Косові була Павлина Цвілик. Вона не мала ні фахової, ні навіть загальної початкової освіти, але була мудрою, талановитою людиною, що інтуїтивно відчувала дух народного мистецтва, мала високий естетичний смак. Азів ремесла навчилася від батька, Йосипа Стринадюка, а далі пішла своїм шляхом. Вражає різноманіття її виробів: колачі, вазони, миски, тарелі, вази, фруктовниці, цукорнички, сільнички, попільниці, підноси, горнятка, горщики, дзбанки, кахлі, коники, баранці, свистульки, фігурки людей... У розписах переважають квітково-рослинні орнаменти, анімалістичні мотиви. її роботи відзначаються гармонійною узгодженістю об'ємів, площин з малюнками. Керамічні твори П.Цвілик здобували визнання на виставках у Львові, Києві, Москві, Брюсселі, Софії, Нью-Йорку, Празі та в інших містах і країнах. Майстриня користувалася повагою, її прийняли до Спілки художників, у 1960 році нагородили орденом „Знак Пошани". Незважаючи на економічний занепад, на припинення виробництва в об'єднанні „Гуцульщина", на значне скорочення діяльності художньо-виробничого комбінату, косівська кераміка живе й розвивається. Її традиційну лінію з успіхом продовжують заслужені майстри народної творчості Надія Вербівська (онука П.Цвілик), Оксана Бейсюк, Валентина Джуранюк. У цій галузі працювали чи працюють Василь Івасюк, Розалія та Юрій Ілюки, Марія Тим'як, Юрій Тим'як, Михайло Рощиб'юк та Ганна Рощиб'юк (сестра П.Цвілик), Дарія та Василь Абашини, Михайло Сусак, Петро Гривінський (автор численних керамічних портретів та ікон), Ірина Заячук (внучка П.Цвілик) та її чоловік Іван Серьогін, Михайло Трушик та його дружина Галина, Микола Фустов, Іван та Марія Рйопки, Ірина Козак, Уляна Шкром'юк та інші. Пошуками нових форм, нових засобів орнаментики характерна творчість кераміків Євгенії та Ярослава Зарицьких, Василя Стрипка та його сина Юрія, подружжя Олександри та Василя Швеців, Григорія Колоса, Михайла Кікотя, Василя Аронця. Євгенія Зарицька захоплює не лише своїм талантом митця, але й мужністю, наполегливістю, незгасним творчим горінням, якому не може стати на заваді навіть важка хвороба та інвалідність. Останнім часом вона захоплено створила керамічну Шевченкіану в кахлях. Матері й бабусі у творчій праці допомагають дочка Галя та внучка Роксолана, яка вже у восьмирічному віці розписувала керамічні вироби. З'являються все нові майстри, з новим баченням краси, дехто відходить від освячених традицією канонів гуцульського гончарства. Але воно не вмирає. Навпаки, можна сказати, що завдяки таким митцям, як Зарицька, подружжя Трушиків, Стрипків, Бейсюк та іншим, воно переживає оновлення й піднесення. Поряд з майолікою в Косові існувало й інше гончарство. Майстер Василь Тутуруш виготовляв чорні горщики, глечики, миски, полумиски, горнятка, посуд для зберігання зерна тощо. Цей гончар був національно свідомим українцем, книголюбом. Творчість його припадає найбільше на 20—30-ті роки XX століття. Тепер у Косові немає гончарів, які б виготовляли чорну кераміку.

Магніт керамічний, Петро Зеленчук, Косів, 2012 р., 22 грн.

d=8см.,Автор - Ганна Сербенюк, Косів,2011 р., 25 грн.

Кераміка Карпатського краю

Самобутність і своєрідність кераміки Карпатського краю може бути пояснена спільністю техніки, колориту характерного у відповідності етнографічного розселення Гуцулів, Бойків, Лемків та Покутян.

Основні риси гончарного ремесла зародившись в добу кам’яного віку з невеликими змінами пройшли через добу бронзи, заліза, парового двигуна і сміливо входить у вік розщеплення атома, зберігши свою самобутність, вміло використовуючи досягнення доби в допоміжних процесах виробництва, зберігаючи своєрідність.

Зовнішніми признаками особливості кераміки Карпатського краю є використання кольорових глин для оздоблення виробів. Оригінальність методу полягала в тому, що розпис робився шлікером певного складу який за своїм кольором не завжди був таким, яким виходив після опалення виробу в гончарному горні.

Як твердять самі гончарі слово “гончар” походить від “горна” і “чарування” – той що горно чарує.

Зародження, а вірніше становлення карпатської кераміки, як самобутнього ремесла відноситься до XV століття і має стійкий характер дальшого свого розвитку та розширення сфери вжитку.

XVII століття гама ангобу розширюється. А на протязі слідуючих ста років широко використовується техніка заливання рисунку та рожкова техніка. Ці техніки використовуються переважною більшістю майстрів і в наш час.

В асортимент гончарних виробів входить теракот – виріб не покритий поливою. Вироби з підполивним розписом та вироби з поноливною розпису. Глазурі готують прозорі і глухі (не прозорі). Сюжети розпису, в основному, орнаментальні (рослинний та геометричний), але часто зустрічаються спеціалізовані композиції в теплих червоних, коричневих, жовтих та зелених тонах.

На початку ХІХ століття на Гуцульщині здійснилося перенесення методів обробки деревини в гончарну справу.

Це оздоблення виробу по контуру, яке мало свою довгу історію в обробці рогу, кістки, металу і дерева. Ця техніка дуже майстерно в гончарство була втілена косівськими майстрами. Про вироби косівських майстрів взнали столиці європейських держав. Вироби відзначались своєю довершеністю і вишуканістю. Секрет виробництва крився в тому, що свіжосформований виріб покривався шлікером, велась “побілка”, який після висихання і утільного (первинного) випалу надавав виробові білий колір, який зберігався і після вторинного випалу (кінцевого).

В потрібних місцях шар “побілки” знімався за допомогою “писця” чи “гончарного ножа” на всю глибину аж до сірого шару. Тепер необхідні місця розписувались “червенню” – червоно-коричневим ангобом. Висушений виріб йшов на утільний випал (температура 580-600 С). Після охолодження проводилась зачистка рисунка його доведення, глазурування прозорою глазур’ю і вторинний випал.

В другій чверті ХІХ століття на основі широкого вживання контурного та багатокольорового розпису формуються нові стилістичні принципи оздоблення народної кераміки Гуцульщини. Дальший розвиток цієї техніки привів до появи в другій половині ХІХ століття регіональних шкіл гончарства відомих в наш час, як “косівська”, “покутська”, “гуцульська”. Ці назви відносяться скоріше до типу декорування виробів, ніж до місця їх виготовлення.

За свідченням літературних джерел і музейних експонатів колискою гуцульської кераміки слід вважати село Пістинь Косівського району, а головним центром промислу м.Косів. В склад косівського центру увійшли навколишні села – Старий Косів, Смодна, Вербовець т.ін.

Місто Кути і село Старі Кути відомі в першій половині ХІХ століття своєю чорнолощеною кераміою і вважаються одним із старійших ценрів гуцульської кераміки.

Народна кераміка карпатського регіону (Кути, Косів) має спільне походження з керамікою Коломийщини.

Для всіх ентографічних районів України, так як в цілому для гончарного промислу основними видами є: столовий посуд-миски, тарілки; посуд для варіння – горщики, ринки; посуд продуктовий – катки та великі горщики (як ємкості для зберігання крупи і т.п.).

Такі вироби вироблялись в Кутах, на Косівщині і на Коломийщині. Але крім них тут вироблялись: “кулешники” – для кулеші, “варильники” – для голубців, “варінчи” – для варіння різних страв, “водопійча” – глек для води, “гладунці”, “гладушники” – для молока, “макотрики” – для тертя маку, “макутри” – для печені, куті, вареників та малі “макутри” (того ж призначення), різні “батьки”, “діжиці” (як ємкості для меду, бринзи, маринування, соління грибів, зброджжування афин (чорниць) та ін.).

Починаючи з ХХ століття в побут гуцулів широко входять предмети чисто декоративного та ритуального призначення – тарілки, глеки, “плесканки” (по формі грудки сиру), “колачі”, підсвічники, “каганці”, “поставники”, “жаровні”, “кадильниці” і ін. Особливий світ являє дитяча забавка, “півники”, “курочки”, “дудочки”, “свинки”, “коники”, “зайчики”, “хлопчики”, “панки” та інше розмаїття в формах та оздобленнях.

Вдале природне поєднання контурного рисунку і кольорового розпису зображень є технічною рисою декоративних рішень знаменитої гуцульської кераміки сучасності. Техніка контурного рисунку дала можливість народним майстрам прикрасити свої вироби геометричним та рослинним орнаментом.

Як головний жанр на фоні геометричного та рослинного орнаменту в гуцульську кераміку увійшли фігурні сюжети, сцени, що виділило її неповторність і самобутність. Тут кераміка випередила всі види образотворчого мистецтва. Керамічний живопис розкриває побут, світогляд відношення до навколишнього середовища, влади, сил природи, таких понять як воля, любов, музика, спів мешканців Карпат і їх відношення до свого оточення.

Рослини, тварини, риби, птахи (реальні та фантастичні), сцени землеробства, різні ремесла від старих до найновіших, відпочинок, гуляння, музика й танці, прояви любові і ненависті, поліція, армія, пошта з великою видушкою і фантазією передані на днищах мисок, стінках посуду, а особливо на це багаті кахлі.

Сюжетний кахель карпатського краю дуже знаний в країнах центральної Європи, Чехії, Словакії, Польщі, Румунії, аж до Франції.

Великий внесок в розширення кольорової гами народної кераміки Гуцульщини своєю творчістю зробили П.Баранюк та О.Бахматюк. Творчість О.Бахматюка склала цілу епоху в історії розвитку кераміки в Карпатах. Він почав широко застосовувати в своїх роботах загальний світлий фон, як основу для контурного розпису. Зображення і фарби на такому фоні ставали особливо чіткі і виразні. Темперамент і гостре око талановитого майстра творили індивідолізовані багатофігурні композиції на кахелі. Найбільша кількість їх присвячена сценам побуту, життя, праці, забавам люду рідного краю.

Велике пожвавлення в розвитку гончарства відзначається в другій половині ХІХ століття на Бойківщині. На Дрогобиччині, Старій Солі, Самборі і в ряді других гончарних центрах появляється велика кількість оригінальної посуди: “бритванки” – миски (ринки) для топлення сала, піджарювання і тушіння м’яса, “куришлі” та “коршелики” – для зберігання і подавання напитків, “лоханки” – для кислого молока, “близнюки” – зпарені, зтроєні одинакові, або різновеликі горщики для винесення в обідів косарам, чи іншим робітниками в поле чи на город та багато іншої різної посуди.

Вони оздоблювались не складним геометричним орнаментом коричневого посуду, світло-зеленого та білого кольору і покривались повністю або частково червоно-коричневою і жарко-зеленою поливами. Поширеним способом декорування гончарних виробів було нанесення крапок і ліній по всій поверхні виробу без організації їх в якій-небудь орнамент. Відомим майстром розпису в кінці ХІХ століття був І.Мартинкевич із Дрогобича. Аналогічним способом розписувались і дитячі забавки – свистуни, тарахковки – “хихлики”. Виробництво забавок в Старій Солі велось до кінця ХІХ століття.

На Західному Прикарпатті, Лемківщині гончарний промисел був зосереджений в селах Пераж. Порохник, Ярослав, Угорці, Милянки. Мистечко, Межибриди та ін.

Кераміка цих центрів розписувалась білим рослинним, лінійками, зубчатим або спіральним орнаментом і покривалась коричневою поливою.

Косовская керамика


Косов - небольшой городок в Ивано-Франковской области на западе Украины, где живут гуцулы. Cтал центром гончарства в XIX веке. Способствовало этому наличие в этих местах гончарной глины.

Для косовской керамики характерны сложившиеся традиции технологии и росписи. Роспись подглазурная с двукратным обжигом. Применяется широкий спектр геометрических и растительных мотивов, а также сюжетные росписи, которые передают живую природу, изображают животных и людей в окружающем мире.

Изготавливают и расписывают косовские мастера самые разнообразные предметы – посуду, подсвечники, облицовочную плитку, фигурки, колокольчики.

Среди растительных и геометрических мотивов особое место занимают цветочные розетки. Рисунки создавались из точечек, ромбиков, волнистых линий, чёрточек, лепестков фантастических форм. Из этих простых элементов создаются замысловатые узоры и орнаментальные полосы из геометрических мотивов.

Цвета косовской керамики – жёлтый (солнце), зелёный (живая природа), коричневый (земля), которые эффектно выделяются на белом фоне, слегка контрастируя с ним.

Косовской керамике присущи красота силуэта, мягкость линий. Каждый мотив сначала выгравирован, а затем раскрашен с помощью старинного инструмента – рожка (отсюда название техники – рожкование). Роспись покрывается прозрачной глазурью.

Славу косовской керамике принесло творчество Алексы Бахметюка (1820-1882), изделия которого отличались оригинальной тематической росписью. На его изделиях, которые сохранились до наших дней, встречаются изображения земледельцев и пастухов, солдат, помещиков, музыкантов, мельников и гончаров, которые обозначены тонким юмором. В орнаментации мастер часто использовал пышные многолепестковые цветы в окружении зигзагообразного ореола, тюльпаны, треугольные листья, гроздья винограда, птиц на ветках, лошадей, коз, оленей. Смело разработанные цветочные мотивы вскоре получили название "бахметщины". Изделия А. Бахметюка быстро расходились далеко за пределы гуцульского края.

Школа косовской керамики возникла и развивалась так же благодаря и таким мастерам как Пётр, Михаил и Иосиф Баранюк, Гнат Кощук, Михаил Билецкий и др.

В наши дни традиции косовского гончарства продолжают многие самобытные мастера, среди которых Галина и Михаил Трушик, Роман, Людмила и Ульяна Якибчук, Оксана Бейсюк, Валентина Джуранюк и другие. Их изделия находятся во многих музеях Украины и зарубежья, экспонируются на различных выставках .