Косівщина. Майстри гончарної справи
Околиці Косова багаті на глину. Тож гончарство розвивалося тут із давніх часів. Виробляли горшки, глечики, миски, горнятка - весь необхідний домашній посуд. Але ужитково-декоративна кераміка, якою ми знаємо її сьогодні, зароджувалася десь наприкінці XVIII - початку XIX століття. Це були здебільшого підсвічники та кахлі. Кахлеві печі косівського виробництва охоче ставили не лише на Гуцульщині, а й у Румунії, Угорщині. Найдавніші косівські кахлі зберігаються в музеях Бухареста і Відня. Гончарні вироби оздоблювалися поливаними малюнками різного виду: стилізованими зображеннями квітів, дерев, тварин (коня, оленя, ведмедя, птахів), різноманітних людських типів (мисливець, вояк, поштар, музика тощо), святих (найчастіше святий Юрій та сввятий Миколай). Нерідко на кахлях змальовували цілі побутові сценки.
Імена гончарів XVIII століття залишаються невідомими. А в першій половині XIX ст. знаними майстрами гончарського мистецтва були Іван Баранюк та Петро Гавришів, які мешкали на Москалівці неподалік теперішньої церкви.
Баранюки - це ціла династія. Її родоначальником був Іван Баранюк, що творив у першій половині XIX ст., автор понад сотні кахлевих коминів, а також безлічі мисок і підсвічників (ліхтарів). Він використовував техніки фляндрування та ритування. Його кахлі, миски - це справжні картини, на яких бачимо і пишні квіти, і домашніх та диких тварин, і якісь фантастичні істоти, і хрести, і святих, і герби, і різні побутові сценки, церкви і навіть кораблі.
Його син Михайло Баранюк був відомий як майстер мисок. Він рясно оздоблював їх рослинними і геометричними орнаментами, хрестами. Дожив він до початку XX століття.
А його син Йосип Баранюк відійшов від традицій діда й батька. Він оздоблював миски і дзбанки геометричними орнаментами, нарисованими наче з допомогою лінійки та циркуля, поряд з дуже стилізованими рослинними. У нього вже немає ні людських постатей, ні зображення тварин, будівель. Не відчувається того вільного польоту творчої уяви, що бачимо на кахлях і мисках його діда. Зміна сталася не лише в стилі майстра: він з якихось причин покинув гончарське ремесло вже на початку XX століття. У 1930-х роках він числиться у списках мешканців Москалівки на вул. Ткацькій, 425, але вже як Юзеф Барановскі... Баранюки, багаті господарі, мешкали на теперішній вулиці Гоголя, де згодом оселилися Грималюки і де народився відомий тепер львівський художник Микола Грималюк. Син Юзефа Барановського, як свідчить 93-річна його сусідка п. Броніслава Гавриш, помер від голоду в перші повоєнні роки. Його дружина виїхала до Польщі під час примусового виселення поляків з України, а українців з Польщі. Такий сумний кінець відомого роду гончарів.
Найславетнішим творцем гончарного мистецтва був Олекса Бахметюк (пишуть його й Бахматюк), що жив у ХІХ ст. (1820-1882). Учень Михайла Баранюка з Москалівки. Він виробляв кахлі, горщики, дзбанки, миски, кухлі, пасківники, ліхтарі, якими захоплювалися і гуцули, і городяни, і не лише українці, а й поляки, австрійці, французи. Бо й було чим! Кожен його виріб - то картинка з життя, і не лише, так би мовити, матеріального, а й духовного. І все то не механічне „відображення", а перетворене вільною фантазією митця-самоука. Неможливо назвати всі мотиви, які рисував „писаком" Бахметюк. Тут і святі (Мати Божа, Миколай, Катерина, Варвара), і „страшний суд", і химерної архітектури церкви, і плугатарі, і гончарська майстерня, і сцени в корчмі, і полювання, і битва, і фантастичні квіти, птахи, звірі... Увесь дійсний та уявний світ. О.Бахметюк здобув таке визнання, що за нього навіть виникла суперечка між поляками та українцями. За життя майстра всі знали, що він „русин", гуцул, а після його смерті були спроби (та й не припинилися) оголосити його поляком. І не його одного, а й інших славетних гончарів. Гірко визнати: дуже гордимося Бахметюком (чи Бахминським, як він іноді підписувався), але навіть не знаємо, де його могила. А жив він не багато століть, а всього-на-всього сотню з лишнім років тому, тобто ми лише третє покоління після нього...
Знавці народної кераміки, а серед них один із найвидатніших учених у цій галузі Юрій Лащук, вважають, що ніхто з наступних гончарів Гуцульщини не зміг перевершити в майстерності Олексу Бахметюка. Очевидно, це правда. Але чи треба перевершувати? Кожен митець, якщо він самобутній, а не епігон, має власну цінність, яку не слід зіставляти з цінністю інших. Творчість Бахметюка була і назавжди залишиться унікальним явищем в нашому народному мистецтві. Але на цьому гуцульська, зокрема косівська, кераміка не закінчилася.
У 20-50-х роках минулого століття найвидатнішою майстринею кераміки в Косові була Павлина Цвілик. Вона не мала ні фахової, ні навіть загальної початкової освіти, але була мудрою, талановитою людиною, що інтуїтивно відчувала дух народного мистецтва, мала високий естетичний смак. Азів ремесла навчилася від батька, Йосипа Стринадюка, а далі пішла своїм шляхом. Вражає різноманіття її виробів: колачі, вазони, миски, тарелі, вази, фруктовниці, цукорнички, сільнички, попільниці, підноси, горнятка, горщики, дзбанки, кахлі, коники, баранці, свистульки, фігурки людей... У розписах переважають квітково-рослинні орнаменти, анімалістичні мотиви. її роботи відзначаються гармонійною узгодженістю об'ємів, площин з малюнками.
Керамічні твори П.Цвілик здобували визнання на виставках у Львові, Києві, Москві, Брюсселі, Софії, Нью-Йорку, Празі та в інших містах і країнах. Майстриня користувалася повагою, її прийняли до Спілки художників, у 1960 році нагородили орденом „Знак Пошани".
Незважаючи на економічний занепад, на припинення виробництва в об'єднанні „Гуцульщина", на значне скорочення діяльності художньо-виробничого комбінату, косівська кераміка живе й розвивається.
Її традиційну лінію з успіхом продовжують заслужені майстри народної творчості Надія Вербівська (онука П.Цвілик), Оксана Бейсюк, Валентина Джуранюк. У цій галузі працювали чи працюють Василь Івасюк, Розалія та Юрій Ілюки, Марія Тим'як, Юрій Тим'як, Михайло Рощиб'юк та Ганна Рощиб'юк (сестра П.Цвілик), Дарія та Василь Абашини, Михайло Сусак, Петро Гривінський (автор численних керамічних портретів та ікон), Ірина Заячук (внучка П.Цвілик) та її чоловік Іван Серьогін, Михайло Трушик та його дружина Галина, Микола Фустов, Іван та Марія Рйопки, Ірина Козак, Уляна Шкром'юк та інші.
Пошуками нових форм, нових засобів орнаментики характерна творчість кераміків Євгенії та Ярослава Зарицьких, Василя Стрипка та його сина Юрія, подружжя Олександри та Василя Швеців, Григорія Колоса, Михайла Кікотя, Василя Аронця. Євгенія Зарицька захоплює не лише своїм талантом митця, але й мужністю, наполегливістю, незгасним творчим горінням, якому не може стати на заваді навіть важка хвороба та інвалідність. Останнім часом вона захоплено створила керамічну Шевченкіану в кахлях. Матері й бабусі у творчій праці допомагають дочка Галя та внучка Роксолана, яка вже у восьмирічному віці розписувала керамічні вироби. З'являються все нові майстри, з новим баченням краси, дехто відходить від освячених традицією канонів гуцульського гончарства. Але воно не вмирає. Навпаки, можна сказати, що завдяки таким митцям, як Зарицька, подружжя Трушиків, Стрипків, Бейсюк та іншим, воно переживає оновлення й піднесення.
Поряд з майолікою в Косові існувало й інше гончарство. Майстер Василь Тутуруш виготовляв чорні горщики, глечики, миски, полумиски, горнятка, посуд для зберігання зерна тощо. Цей гончар був національно свідомим українцем, книголюбом. Творчість його припадає найбільше на 20—30-ті роки XX століття. Тепер у Косові немає гончарів, які б виготовляли чорну кераміку.
