Історія нашого дослідження почалася з детективного сюжету. Співавтор цієї статті, розбираючи науковий архів Віктора Петровича Петрова (1894-1969), що зберігався його дружиною Софією Федорівною Зеровою, виявив вирізку статей з журналу "Germanen-Erbe" ("Германська спадщина") за вересень-жовтень 1942 р. Увагу серед них привернув допис П. Грімма "Нордичні знахідки молодшого кам'яного віку з України". Науковець зацікавився двома горщиками з розкопок К. Мельник-Антонович біля с. Кириківки колишньої Харківської губернії, що рясніли свастиками. Він публікаує фотознімки цих посудин та розгорнуті замальовки всіх знаків, відносячи їх до пам'яток шнурової кераміки України. П. Грімм, у зв'язку із знахідками з Кириківки, порушує тему походження свастики. Він зазначає, що найдавніші зображення свастик трапляються в комплексах неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки (VI тис. до Хр.). Появу ж класичних свастик німецькі вчені пов'язували з пластом так званих "нордичних культур", хоча й оперували на підтвердження цієї тези одиничними погано документованими фактами. За такої ситуації посуд з Кириківки суттєво розширював фонд "нордичних" свастик.

Та залишимо на час свастики й розповімо трохи про людину, що зберігала нацистський журнал у радянському Києві. В.П. Петров (Домонтович) став одним з найбільших інтелектуалів України в ХХ ст. як вчений, культуролог, мислитель, історіософ, письменник. Наприкінці 1941 р. його мобілізовано у діючу армію, й як людину з потужним аналітичним розумом, інтегровану в світову культуру, заслано до тилу німецьких військ. Він працював в окупаційних установах Києва, відступив з частинами вермахту, виконував розвідувальну службу в західній Німеччині. 1949 р., після провалу, йому організовано втечу до СРСР. Сферу його діяльності в СРСР обмежили ареологією, а в 1958 р. дозволили навіть повернутися до рідного Києва.

У Києві ж, але раніше - 1942 р., В.П. Петров зустрічався з П. Гріммом - директором Київського історичного музею, який і вручив колезі свою працю щодо "нордичних" знахідок. Пауль Грімм після війни працював у НДР і вже після смерті Петрова приїжджав до нашого міста ще раз. Зберегти статтю, витерши дарчий напис, українського науковця змусив інтерес до найдавніших знакових систем на теренах України, що включали серед інших знаків і свастику. Позаяк у фондах Національного музею історії України згадані горщики із свастиками не збереглися, то публікація їх П. Гріммом помітно доповнювала фонд джерел до вивчення знакових систем первісної доби в Україні.

Нашу розвідку ми почнемо з деякої загальної інфорації про слово "свастика". Цей термін походить із санскриту ("svastika"). Він є похідним від su, букв. "повязане з благом, добром", і близьким до ритуального оклику "Сваха!" ("Най буде благо!" або "Благослови!"). В індійській культурі це є солярний символ, знак світла, щедроти й загального блага. Задля уточнення змісту цього терміну та встановлення часу його появи на теренах України ми звернулися до арійського лексикону Надчорномор'я, дбайливо зібраного О. Трубачоим у книзі "Indoarica в Северном Причерноморье" (Москва, 1999). В ньому є 5 словосполучень з першим компонентом su- в розумінні "добрий, гарний". Ключовим серед них є su-vasa "добре житло" (варіант - sv-aja "добре пасовисько"). Додаткові значення слова vasas: "одяг, вбрання; перетинка, заслін, укриття". Отже, буквальне значення поняття "свастика" можна трактувати як "добре життя" чи, ширше, - "оберіг". Воно засвідчене в географічних назвах нашого регіону від античної доби до середньовіччя. В питомо українській традиції свастику наживають ще "сваргою", повязуючи її тим самим з богом неба Сварогом у давніх слов'ян, батьком бога сонця - Дажьбога. Тут свастика трактується як сонце в русі, за версією С. Танадайчука. Згадуваний лексикон О. Трубачова також містить слово svar-ga-, пов'язане з арійською традицією. Воно перекладається як "той, що рухається небом, небесний, сонячний" чи "сонячний шлях".

Класичною свастикою вважається хрест із зігнутими під прямим кутом кінцями. Напрямок повороту кінців поділяє свастики на правобічні та лівобічні. Поза тим існують десятки варіантів зображення свастики, наділених додатковими нюансами символіки. Додаткова інформація міститься в розвідці В. Январського "Свастика. Исторические корни" у збірці "Славяно-Арийские веды" (Омськ, 1999). Свастику в численних культурах Євразії та Америки трактовано як варіант системи кругової орієнтації (хреста в колі). Загнуті під прямим кутом кінці хреста позначають напрямок руху по колу. Цей знак змістовно близький уявленням щодо нескінченної зміни та повторюваності пір року. В Давній Індії та Китаї свастика виступає символом чотирикратного орієнтування за сторонами світу. З часом вона приймає там значення 10 000 ("нескінченість"). В буддійському культурному просторі свастику трактують як "Печатку серця Будди", а в Тибеті її вважають знаком щастя і талісманом.

Найдавніші зображення свастик відносяться до верхнього палоеліту. Конкретно ж мається на увазі Мізинська верхньопалеолітична стоянка на Десні (16-18 тис. років тому). Це широкий браслет, на якому перехрещування меандрів дає мотив свастики. Проте свастика в Мізині ще не виступає окремим знаком. Фахівець з вивчення камяної доби Ю. Кухарчук люб'язно познайомив нас з роботою П. Льовенштайна в журналі "Man" (№ 38, 1941), де обстоюється пріоритет Мізина в появі свастики. Далі Льовенштайн наголошував, що стійкого поширення свастика набула у процесі т.зв. "неолітичної революції", за переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Причому поширювалась вона не тільки серед арійських скотарів Європи, як твердили ідеологи нацизму, а й в середовищі землеробського населення Переднього Сходу (Сузи). Зазначимо також, що зображення свастики близько 2000 р. до Хр. помічено в доарійській цивілізації Хараппи в долині Інду. Отже, свастику немає підстав розглядати лише як знак питомо арійський чи індоєвропейський. Цей знак універсальний й присутній у багатьох культурах.

На теренах України системне поширення свастики фіксується від доби енеоліту в середовищі землеробського населення спільноти Кукутень-Трипілля. Знавець її М. Відейко люб'язно познайомив нас із зображенням свастики на стінці посудини з поселення Кудринці у Наддністрянщині, що датується періодом Трипілля В-І (середина V тис. до н.е.). Фрагмент зберігається в колекції Музею антропології та етнографії в м. Санкт-Петербург. У варіанті з округленими кутами свастика увійшла до знакової системи Трипілля, дослідженої Т. Ткачуком.

Цінним є зображення свастики на речах степової філіації Трипілля - Усатівської культури (початок ІІІ тис. до н.е.): великий знак на спині статуетки з поселення Маяки на Дністрі та дві свастики на дні та стінці ритуальної чаші з центрального поховання 1 кургану ІІ-2 Другого Усатівського могильника на краю Одеси. Центральна свастика була засипана червоною фарбою, що підсилює наведену вище семантику цього знаку. Населення усатівської культури переселилося з лісостепу до степів Західного Надчорномор'я, де й було, ймовірно, індоєвропеїзоване місцевими праіндоаріями. Можливо, саме через усатівців свастика потрапляє до середовища скотарів Степу. На це вказує, зокрема, свастична композиція на дні ритуальної чаші з поховання ямної спільноти зі Східного Криму.

В контексті дослідження свастик мусимо назвати працю А. Кульчицької "Орнамент трипільської культури і українська вишивка ХХ стліття", де "трипільські" свастики взяті з посуду зрубної спільноти доби пізньої бронзи, знайденого в кургані біля м. Острогозьк (Воронезька обл., Росія), розташованого за 1000 км на схід від ареалу Трипілля. Не можна витоки українського орнаменту зводити виключно до трипільських впливів, некоректно використовуючи при цьому археологічні джерела.

За доби ранньої та середньої бронзи (ІІІ тис. до н.е.), зображення свастики майже не проглядалося, що підтверджує і реєстр знаків катакомбної культури, зібраний С. Пустоваловим. Ситуація змінюється на добу бойових колісниць (ХХ-ХVI ст. до н.е.), коли солярна символіка набуває особливого розквіту в декорі посуду та виробах з металу, кістки й огу, виконаних в техніці Карпато-Мікенського орнаментального стилю, поширеного, зокрема, на півдні України. Проте зображення свастик спочатку були поодинокими. Вони присутні, зокрема, на горщиках із знаковими композиціями бабинської культури зі Степової Наддніпрянщини.

Широке використання свастики пов'язане з добою пізньої бронзи та культурами зрубної спільноти (XVII-XII ст. до н.е.), що репрезентували індоіранський етнічний масив. Саме тоді свастика стає одним із ключових елементів знакової системи, поширеної від Уралу до Дніпра. Свастиками не лише оздоблювали посуд, їх нашивали на одяг чи головний убір у вигляді металевих аплікацій, як прикрасу та оберіг. Декорований свастичними знаками посуд ставився до поховань. Чи не найбільше їх виявлено на сході України, в басейні Сіверського Дінця, а вже на захід від Дніпра свастики були майже не відомі.

Посудини з Кириківки, видані П. Гріммом, були північними знахідками цього типу на Сіверськодонеччині. К. Мельник проводила розкопки Рядових Могил у 1900-1901 рр., готуючись до ХІІ археологічного з'їзду в Харкові. Перша з посудинок, де шнуром відбито 3 свастики, знайдена в кургані 7, а друга (12 прокреслених свастик) - у похованні 7 кургану 8. Обидва поховання здійснені в зрубах із широтною орієнтацією небіжчиків та використання шнура в декорі, а тому можуть бути віднесені до бережнівсько-маївської зрубної культури (XV-XII ст. до н.е.)

Серед інших знаків системи, за підрахунками О. Захарової (2000 рік) свастика займає третє місце (76 випадків), поступаючись косим хрестам (283) та ромбам (100). Загалом же виділено 38 різновидів знаків зрубної спільноти. Статистикою охоплено 308 посудин. 15 додаткових свастик з Кириківки, за такої ситуації рішуче покращують кількісний показник цього знаку, доводячи його до позначки 91. Це становить 8,5 % від загальної кількості врахованих знаків (1065). Приблизно дві третини з них становлять правобічні свастики й лише третину - лівобічні (36:14, за підрахунками О. Захарової). До речі, друга посудина з Кириківки дає максимальну кількість свастик - 12, проте на більшості горщиків фігурує одна свастика. Нерідко вона вирізняється більшими розмірами серед інших знаків, стаючи своєрідним знаком-лідером. Найбільших розмірів досягли свастики вписані (сховані) в дно посудини ззовні. Дно в таких випадках бувало увігнутим, аж до формування конічного піддону.

Декілька слів маємо сказати про нашивні свастики, що показові для покровської зрубної культури (регіон Доно-Волго-Уралля). Вони безумовно мали охоронну функцію. Особливо цікавими є головні убори чи начільники, розшиті свастиками. Зрозуміло, що в начільниках ховали певних начальників. Для прояснення цього аспекту важливе значення має знахідка в Сінцзяні статуетки європеоїда зі свастикою на чолі та ієрогліфом "мак (маг)". На неї звернув увагу американський китаїст В. Маєр. Отже. є підстави для припущення, що тут ми маємо справу з носіями сакральної функції в давньоіранському середовищі - магами.

Концентрація знахідок посуду зі свастиками довкола Донецького кряжу дозволяє нам порушити питання про певний звязок цього знаку і видобутком та литвом мідної руди. З поселення Провалля на Луганщині походить ливарна форма, прикрашена вервечкою свастик. За словянським перекладом хроніки І. Малали (ХІІ ст.), згадуваний вище в контексті свастик Сварог функціонально відповідав давньо-грецькому богу-ковалю Гефестові.

Ще декілька слів щодо місця свастики в бінарних опозиціях зрубного суспільства., що випливають із взаємного розташування знаків на посуді. Спостерігається опозиція правобічних та лівобічних свастик, що трактується як протистояння чоловічого та жіночого первнів. На слоїку з грунтового могильника Калач на лівому березі Волги велика правобічна шнурова свастика вивищується над маленьким прокресленим лівобічним знаком, опущеним на рівень нижнього залому свого авторитетного візаві. На другому горщику з Кириківки кожна з двох лівобічних свастик має свою правобічну пару. Фактично пари різноспрямованих свастик виходять на рівень завуальованої антропоморфності, нагадуючи чоловічків, що ведуть танок.

Епічне протистояння свастика-змій чудово відтворено на слоїку з могильника Новоселиця Донецької обл. Велика правобічна свастика тріумфує, піднята голова змія обм'якло зависла вниз, а довжелезне тіло - розрубане. О. Захарова слушно вбачає в цьому сюжет знаковий запис перемоги Індри, позначеного свастикою, над змієподібним Врітрою.

Через носіїв культур зрубної спільноти свастики потрапляють до населення лісової зони Росії (поздняківська культура в басейні Оки) та українського Полісся (сосницька культура тшинецько-комарівської спільноти на Десні). Розкопки великого могильника поблизу с. Малополовецьке біля м. Фастів виявили матеріали як названої спільноти, так і бережнівсько-маївської зрубної культури. Вважаємо, що знахідки свастик у Малополовецькому є лише справою часу. За доби фінальної бронзи свастичні знаки фіксуються у носіїв бондарихінської культури на поселенні Рідний Край у Харківській обл. (любязне повідомлення Ю.В. Буйнова), що цілком вписується в ще живу зрубну традицію. Вона ж мала відлуння у скіфській культурі раннього залізного віку, арійській за походженням (посудинки з Аксютинців на Посуллі). Шанобливе ставлення до свастики збереглося у середньовічного населення степової України.

Н. Кравченко в посмертно виданій статті опублікувала низку прясел початку І тис. н.е. з Київщини, де серед рядків знаків панує свастика. По суті це розвиток знакової системи зрубної спільноти та певна відповідь на питання, щодо загадкових "черт і резів". Ним же переймався свого часу й В. Петров, обстоюючи тезу щодо щодо співіснування впродовж VI-IX ст. написів різами з кирилицею як двох типів письма на Русі. Можливо саме тому він з ризиком для себе зберігав готичні тексти з нацистського журналу. Розглядаючи знаки зрубної спільноти, В. Петров, можливо, розмірковував над генезою праписемності у словян. Згодом М. Брайчевський звернувся до знакової системи зрубників у пошуку витоків давньословянської ієрогліфіки.

Отже, знаки у формі свастики засвідчують глибину місцевих культурницьких традицій на теренах України. Хоча б з цієї єдиної причини вони повинні ретельно вивчатися. На жаль, від 20-х рр. ХХ ст. свастика стає символом варварства і насилля. В. Январський навіть припускає, що свастику, як партійний символ, використовував сам товариш Сталін у 1920 році. Більшовики дійсно певний час хитались у виборі емблеми своєї влади між свастикою та пятикутною зіркою, встигши надрукувати гроші зі свастикою. Г. Бідерман, з свого боку, зазначає, що свастика стала емблемою націонал-соціалістичних товариств "Туле Гезельшафт" та "Бригади Ерхарда", заснованих ще 1918 р., а в 1920 р. свастика, витлумачена А. Гітлером як знак "боротьби арійських народів", зайняла місце вже на партійному прапорі націонал-соціалістів. Відтоді присмак нацизму незмінно супроводить усі новітні спроби використання цього знаку. Сподіваємось, сучасним дослідникам вдасться повернути свастику в українську культуру у її первісному значенні, щоби вона знову засяяла над Україною і стала провісником миру, злагоди та добра!

Віталій Отрощенко,
доктор іст.наук, зав.відділом енеоліту-бронзового віку Інституту археології НАНУ
Валентина Корпусова,
канд.іст.наук, ст.наук.співроб. Інституту археології НАНУ
("Чумацький шлях", К., 2004. № 3, с. 27-29)

— Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"