LiveInternet.ru

LiveInternet.ru — проект компании «Клименко и Ко», собравший в 2003 году воедино счётчик статистики rax.ru и сервис дневников li.ru, разработанные командой разработчиков под руководством Германа Клименко. В дальнейшем, вокруг сайта Liveinternet.ru были собраны остальные проекты разработчика, а две основные его составляющие остались самыми популярными среди пользователей сервисами.

Слово LiveInternet появилась как расшифровка аббревиатуры li.ru — домена, на котором первоначально работали дневники.

Содержание

• 1 Сервис дневников
• 2 Почта @li.ru
• 3 Сервис знакомств
• 4 Маркет

Сервис дневников

Одна из крупнейших в российском Интернете блог-платформа, предоставляющая каждому пользователю возможность ведения собственного дневника, интегрирующего блоги разных пользователей, организующего общение между пользователями блогов, а также подписку на обновления в блогах интересующих людей.

Сервис предоставляет следующие возможности:

• Добавлять сообщения в дневник, как через веб-интерфейс, так и с помощью программных клиентов, по электронной почте или SMS.
• Комментировать записи в дневниках сайта, а также других системах дневников, поддерживающих OpenID.
• Добавлять в свои сообщения изображения, голосования, информеры (погода, ТВ-программа), закачивать различные типы файлов наиболее удобным образом, использовать до 12 своих аватаров.
• Читать обновления в выбранных дневниках, а также любых других RSS-каналах: через ленту друзей в Интернете, через подписку по почте, в программных клиентах.
• Создавать свои, а также участвовать в работе уже существующих тематических сообществ.
• Настраивать внешний вид своего дневника, права доступа к каждой из записей и к дневнику в целом.
• Осуществлять навигацию между дневниками и сообщениями в них, используя разделы дневника, теги, календари, цитатники, поиск по сообщениям, выборки по интересам и городам.
• Использовать интегрированные сервисы фотоальбомов, видео- и аудиозаписей, форумов, знакомств и личных сообщений между пользователями. К дневнику можно подключить веб-камеру.
• Просить защиты своих интересов и требовать предоставить широкую свободу слова на основе правил сайта, а также задать любой вопрос разработчикам и администрации проекта.
• Отправлять комментарии к записям из программных клиентов, что невозможно для большинства прочих блог-сервисов.

Почта @li.ru

Почтовая система mail.li.ruсоздана на базе портала liveinternet.ruс целью дать возможность пользователям дневников иметь почтовый ящик с коротким именем для приёма подписок с дневников. Создана с помощью GoogleApps(имеет интерфейс, кроме логотипа, аналогичный Gmail).

Сервис знакомств

Виртуальные службы знакомств — традиционный сервис Интернета, помогающий людям, желающим познакомиться, найти друг друга.

Незарегистрированный пользователь может просматривать анкеты других пользователей, отбирая их по интересующим его критериям при помощи встроенного поиска. После прохождения процедуры регистрации, становятся доступными полноразмерные фотографии в анкетах, подробная информация о человеке, а также появляется возможность связи с заинтересовавшей его персоной через внутреннюю почтовую систему.

Помимо того, после регистрации на сайте, пользователь получает возможность создать и редактировать свою анкету, а также закачать в неё свои фотографии. После внесения любых изменений личная анкета отправляется на модерацию, в результате которой она или допускается к участию или отклоняется, о чём пользователю приходит уведомление от модератора с объяснением причин отклонения.

Маркет

Электронная система, базирующаяся на нескольких популярных площадках (liveinternet.ru, 3dnews.ruи pravda.ru) и объединяющая в себе предложения некоторого количества интернет-магазинов. Удобство системы для пользователей состоит в наличии удобного инструментария для выбора подходящего по цене и характеристикам товара без необходимости искать и просматривать множество отличающихся друг от друга сайтов. Также, посетитель получает возможность сравнить цены на один и тот же товар в разных магазинах.

Серия сообщений "Сайти":
Часть 1 - LiveInternet.ru

 

Вы - Карл I Стюарт

Король Англии, Шотландии и Ирландии (1625-1649). У этого короля не было недостатка ни в мужестве, ни в военном искусстве. Частная жизнь Карла была безукоризненна; он обладал вкусом в литературе и искусстве. С добродетелями отца семейства он соединял некоторые добродетели главы государства. Однако его манера держать себя грубо и высокомерно охлаждала дружелюбность и отталкивала преданность. По отношению к любимцам он обнаруживал привязанность, доходившую до слабости, двоедушие считал политической мудростью и легко нарушал свои обещания. Более всего подводило Карла неумение выбирать верный тон: он обнаруживал слабость в тех случаях, когда надо было сопротивляться, и упорство, когда надо было уступать. Отстаивание самодержавных прав монарха привело его к конфликту с Парламентом, грубые меры проведения религиозной реформы возбудили недовольство пуритан, составлявших значительную часть населения. Итогом стала гражданская война, завершившаяся судом и публичной казнью Карла. Он никогда не мог понять ни характера тех людей, с которыми ему приходилось бороться, ни главных стремлений народа, которым ему приходилось управлять.

Пройти тест

 

 

Серия сообщений "Психологія":
Часть 1 - Результат теста "На кого из знаменистотей ты похож(а)?"
Часть 2 - Результат теста "Кто ты из сериала "Счастливы вместе"? ( с картинками)"
...
Часть 12 - Результат теста ":: Ваш "психологический" возраст ::"
Часть 13 - Результат теста "Какая магия была бы вашей?"
Часть 14 - КАКОЙ ВЫ КОРОЛЬ
Часть 15 - Забавно)

Серия сообщений "Психологія":
Часть 1 - Результат теста "На кого из знаменистотей ты похож(а)?"
Часть 2 - Результат теста "Кто ты из сериала "Счастливы вместе"? ( с картинками)"
...
Часть 11 - Результат теста "КогДа к тебЕ приДет любовЬ??"
Часть 12 - Результат теста ":: Ваш "психологический" возраст ::"
Часть 13 - Результат теста "Какая магия была бы вашей?"
Часть 14 - КАКОЙ ВЫ КОРОЛЬ
Часть 15 - Забавно)

Обгорта мене туга, болить голова,
Стіни й стеля гнітять, мов темниця…
Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова?
Де поділась моя чарівниця,

Молода моя муза, і горда, й смутна,
Жалібниця-порадниця тиха?
Я ж без неї тепера така самотна
Серед сього безкрайого лиха.

Сеє лихо моє, мов туман восени,
Без краси-блискавиці, без грому,
Без раптового вихру буйної весни,
Що гуляє по гаю густому,

Навіть муза боїться вступити сюди,
В сей осінній туман небарвистий,
Кличе здалека: «Встань і за мною ходи
Тим шляхом, що сіяє сріблистий.

Кожна зірочка снігу нам буде в очах,
Наче справжняя зірка, зоріти,
Будуть зорі встилати розложистий шлях,
Наче шлях тріумфатора квіти.

Будуть сніжнії зорі таночки вести
З буйним вітром, мов коло дівоче,
Адже правда, моя вихованко, і ти
До зірок полинула б охоче?..»

Вабить, кличе далекая муза мене,
Мов гарячка наводить примари,
А навколо туман, наче море сумне…
Чом його не розвіють сі чари?

19.01.1897

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

[перша редакція]

Я знаю, так, се хворії примари,
Не час мені вмирати, не пора,
Та налягли на серце чорні хмари
Лихого пречуття, душа моя вмира.

Вдяглися мрії у смуткові шати
I понесли мене в дивний мовчазний край,
І там прийняв мене в зеленії палати
Плакучих верб і кипарисів гай.

Серпанком чорним жалібниці-мрії
Мені покрили очі, змеркнув світ,
І залунали скарги жалібнії
Моїх покинутих пісень-сиріт.

Так, я умру, і в світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила
З піснями вкупі в серденьку свому.
«Вона для тебе сей вогонь лишила», –
Його пізнавши, скажуть всі йому.

Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здійме чоло,
І гордо піде геть, не глянувши назад.
Як перше не приймав, так і тепер не прийме
Ласкаво-прикрих жалів і порад.

Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
За ним услід, мов іскорки, летіть,
Побудьте з ним в його самотній хаті,
Верніться і мені про нього розкажіть.

Коли коханий мій і там у самотині
Так само гордо відречеться нас,
Тоді, мої пісні, нехай у домовині
Край мого серця поховають вас.

Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
Згадає втрачену, зневажену любов,
Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.

28.12.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 31 - To be or not to be?..
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Я знаю, так, се хворії примари, –
Не час мені вмирати, не пора.
Та налягли на серце чорні хмари
Лихого пречуття, душа моя вмира!

Вдяглися мрії у смуткові шати
І понесли мене в дивний, мовчазний край,
І там прийняв мене в зеленії палати
Плакучих верб і кипарисів гай.

Серпанком чорним жалібниці-мрії
Мені покрили очі, змеркнув світ,
І залунали скарги жалібнії
Моїх покинутих пісень-сиріт.

Пісні вернулись плакать на могилі
Палкого серця, що носило їх,
Вони були між людьми гості милі,
Та не прийняв ніхто їх за своїх.

28.12.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 30 - To be or not to be?..
Часть 31 - To be or not to be?..
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

[німецький автопереклад]
Halt’ ein, mein Herz, halt’ ein! Schlag nicht so rasend!
Bleib’ ruhig, mein Gedanke, flatt’re nicht
Mit deinen Flügeln ungestüm und rastlos
In leere Weite. – Meine stolze Muse,
Du Falkenaugige, blend’ mich nicht so
Mit deinen Flammenblicken! Gib die Hand,
Nimm mich in deinen Schofi! Dir hab’ ich ja
Mein Leben ganz gewidmet, gib mir Rat!
Sieh da! es liegen ringsumher die Felder
Und wildes Dickicht und die steilen Felsen
Und stille Eiche mit den dunklen Wassern.
Auch Menschen seh ich, wenig, Felder ackernd,
Axthieb, hôrbar kaum, aus diesem Dickicht,
Vom Felsen her erschallen Adlerrufe;
Nur stille Eichen bleiben immer stumm,
Bis von den Felsen fällt ein Stein herunter
Ins Tiefe; dann erzittert wohl ein Kreis –
Doch bald verschwimmt er – sag’, Ratende,
Wo soll ich hin?..
Sag’, soll ich nehmen
Rot, Gold und Silber blank von meiner Lyra,
Und einen Pflug mir schaffen? – Mit den Saiten,
Die Flügel binden, daß sie ihre Schatten
Nicht breiten können auf die schmalen Pfade,
Und soll ich fleiβig ackern mit den Menschen
Und säen, uni die Ernte zu bereiten,
Die nicht fur mich? – Sag’, soli ich dringen
Durch jenes wilde Dickicht mit der Axt
Und seiner Säge und den Weg mir freien,
Bis einst ein alter Stumpf, verfauit, vermorscht
Aufs Haupt mir fällt und also mich zertrümmert
In der Waldeinsamkeit? – Sag’, soll ich schwingen
Mich adlergleich hoch über Felsenklippen
Ins Himmelsfreie auf, ins Grenzenlos
Dem Stern entreiβen seine gold’ne Krone,
Der Wolke rauben ihren hellen Blitz
Und wie ein Licht der Mitternacht auflodern?
Doch wenn das Licht wie Meteore lischt
Und Finsternis kommt finsterer als je?
Wenn stolze Kraft mir fehlt, die Adlerflügel
Verbrannt von meiner eignen Flamme sinken,
Und wie ein Stein vom Fels herunterfällt,
Ich in das dunkle Wasser da hinein
In jene stille, stumme Tiefe falle?
Wohl wird im Wasser dann ein Kreis erzittern,
Doch bald verschwimmt er.
Schweigst du stolze Göttin!
Nur deine Falkenaugen sprühen Flammen
Und rauschend heben sich mit breitem Schwunge
Die Regenbogenflügel… Zaub’rin, halt!
Nimm mich mit dir! Wir wollen beide fliegen!
Aus dem Kleinrussischen von L. Ukrainska

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 29 - Ave regina!
Часть 30 - To be or not to be?..
Часть 31 - To be or not to be?..
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Стій, серце, стій! не бийся так шалено.
Вгамуйся, думко, не літай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобі я віддала усе, що мала,
Подай мені великую пораду.
Дивись: навколо нас великі перелоги,
І дикі пущі, і високі кручі,
І темні, тихі води. Подивись:
Шляхів нема, а тільки де-не-де
Поплутані стежинки йдуть на безвість.
Он люди – мало їх – орють ті перелоги,
Он з пущі ледве чутно стук сокири,
З високих круч луна орлиний клекіт,
Лиш тихі води все стоять мовчазно,
І тільки часом камінь з круч зірветься,
Впаде і кане в темні, тихі води, –
Розійдеться і зникне круг тремтячий.
Скажи мені, пораднице надземна,
Куди мені податись у просторі?
Чи маю я здійняти срібло-злото
З своєї ліри і скувати рало,
А струнами сі крила прив’язати,
Щоб тінь не падала на вузьку борозну,
Зайняти постать поряд з тими людьми,
Орати переліг і сіяти, а потім –
А потім ждати жнив, та не для себе?
Чи, може, кинутись туди, у пущу,
І в диких нетрях пробивать дорогу
З сокирою в руках і з тонкою пилою,
Поки який гнилий, великий стовбур
Впаде й задавить серед хащів темних?
Чи, може, злинути орлицею високо,
Геть понад кручі, у простор безмежний,
Вхопити з хмари ясну блискавицю,
Зірвати з зірки золотий вінець
І запалати світлом опівночі?
А що, коли те світло миттю згасне,
Як метеор, і темрява чорніше,
Страшніше здасться, ніж була раніш?
А що, коли не стане в мене сили,
Вогонь обпалить крила й я впаду,
Неначе камінь, що зірвався в кручі,
Туди, у темні води, в глибину,
В холодну тишу, і недовго буде
Тремтіти круг на площині води?
Мовчиш ти, горда музо! тільки очі
Спалахнули вогнем, барвисті крила
Широким помахом угору здійнялись
І сплеснули… О чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!

10.09.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 28 - Єврейська мелодія
Часть 29 - Ave regina!
Часть 30 - To be or not to be?..
Часть 31 - To be or not to be?..
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Безжалісна музо, куди ти мене завела?
Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?
Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?
Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?
Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,
І кров’ю його ти окрасила шати свої,
Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,
Ти, горда цариця, мене повела за собою,
Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім.
Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої.
Ти, владарко, все одбираєш од мене, –
Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати
І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.
Моє божевілля собі ти взяла за актора,
Щоб грало закохані ролі тобі на потіху.
Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?
Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним
Від нього мене пробудила, гукнувши:
«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!
Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці.
Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла,
Всі струни озватися мусять хвалою мені,
Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою».
Даремне хотіла я арфу свою почепити
На вітах плакучих смутної верби
І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує
Невільничих співів моїх.
Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо,
І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала,
А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки,
І очі твої променіли вогнем переможним,
І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.
Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,
Навіть самій собі, вголос казати не хтіла.
Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице?
Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли,
Людське признання – холодний кришталь,
Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,
Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін.
Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.
Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!

21.08.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 27 - Відгуки
Часть 28 - Єврейська мелодія
Часть 29 - Ave regina!
Часть 30 - To be or not to be?..
Часть 31 - To be or not to be?..
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,
І вродлива чужинка забрала!
Ти там, може, знайшов незаказаний рай,
Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.

І зостались мені лиш пісні та думки…
Ті пісні наші бранці зложили,
Прислухаючись, як край Євфрату-ріки
Вавілонськії верби шуміли.

Ті пісні не співались, у дні жалібні
Арфи висіли смутно на вітах
І гойдались, неначе журились, сумні,
По веселих утрачених літах.

На мовчазних устах не лунав тихий спів,
Він на крилах думок у пустиню,
У зруйноване божеє місто летів
І оплакував рідну святиню:

«Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,
Вороги найсвятіше сплямили,
На твоїм олтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили.

Всі пророки твої від тебе відреклись,
І левітів немає з тобою.
Хто погляне на стіни, величні колись,
Покиває, сумний, головою.

Ти не наш, але вірними будуть тобі
На чужині ізраїльські люди, –
Що господь сам обрав за святиню собі,
Те довіку святинею буде!»

Милий мій! ти для мене зруйнований храм,
Чи я зрадити маю святині
Через те, що віддана вона ворогам
І чужій, неправдивій богині?

26.06.1896

Ллеся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 26 - Слово, чому ти не твердая криця…
Часть 27 - Відгуки
Часть 28 - Єврейська мелодія
Часть 29 - Ave regina!
Часть 30 - To be or not to be?..
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Пролітав буйний вітер над морем,
По безмірнім, широкім просторі;
Білі хвилі здіймались високо,
І знялися од вітру ще вище,
Загукали, як військо вороже,
Заглушили вони буйний вітер.

Пролітав буйний вітер в пустині,
По безкрайому, мертвому полі.
Закрутились пісковаті вихри,
Простяглись геть під небо високе,
Наче велети люті, страшнії,
І розсипались, впавши звисока;
Смерть покрила слід буйного вітру.

Пролітав буйний вітер край вежі,
Що стояла самотно на кручі,
Там знайшов він Еолову арфу.
Він шарпнув її довгії струни,
І всі струни озвалися співом,
Лагіднішим од вітру дзвінкого.
Буйний вітер замовк, пролетівши,
Але арфа ще довго бриніла…

1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 25 - На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
Часть 26 - Слово, чому ти не твердая криця…
Часть 27 - Відгуки
Часть 28 - Єврейська мелодія
Часть 29 - Ave regina!
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25.11.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 24 - Fiat nox !
Часть 25 - На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
Часть 26 - Слово, чому ти не твердая криця…
Часть 27 - Відгуки
Часть 28 - Єврейська мелодія
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Ой палка ти була, моя пісне!
Як тебе почала я співати,
В мене очі горіли, мов жар,
І зайнявся у грудях пожар.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне,
Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка.
Вислухала товаришка спів,
Мов троянда, уся паленіла,
І сльоза в неї в очах бриніла
Від гарячих, невтримливих слів,
І тремтіла подана рука…
Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!
Як настала тривожна година,
Запалилося слово вкінець
І спалило тонкий папірець…
Замість пісні лежить пожарина.
Ой, глядіть, знову іскорка блисне!
Ти занадто палка, моя пісне!

26.11.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 23 - Ангел помсти
Часть 24 - Fiat nox !
Часть 25 - На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
Часть 26 - Слово, чому ти не твердая криця…
Часть 27 - Відгуки
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах –
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.

О, не один нащадок Прометея
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині…

І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі, –
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, –
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…

Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливого гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

25.09.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 22 - О, знаю я, багато ще промчить…
Часть 23 - Ангел помсти
Часть 24 - Fiat nox !
Часть 25 - На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
Часть 26 - Слово, чому ти не твердая криця…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

У темряві таємній серед ночі
До мене часто гість непевний приліта,
Він поглядом жахає і віта,
Мов зірка Марс кривава, сяють очі.

Всміхається мені страшний посланець,
Я бачу в усміху ненависть і любов,
На білих крилах червоніє кров,
Мов на снігу зорі вечірньої багрянець.

Він промовля мені слова страшні й великі,
В руках палає меч осяйний, огневий,
І в серці, наче поклик бойовий,
Здіймаються у мене співи дикі.

«Слова, слова, слова! – на них мій гість мовляє, –
Я ангел помсти, вчинків, а не слів,
Не думай же, що твій одважний спів
Других, а не тебе до бою закликає.

Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна,
Мій меч не тяжкий для одважних рук.
Чи ти боїшся смерті, кари, мук,
Ти, що була душею завжди вільна?»

Він подає свій меч, я хочу взяти зброю,
Але не слухає мене моя рука,
І лютість огнева із серця геть зника:
«Іди, – кажу йому, – я не піду з тобою.

Не жаль мені життя, а жаль тії людини,
Що у мені живе, що бачу я в других,
Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх,
Не схочу пережить ганебної години,

Твоя слуга Корде, одважная нормандка,
В тиранах бачила тиранів цілий вік,
Але й в тирані їй з’явився чоловік,
Як над убитим крикнула коханка…»

Зника північний гість, та погляд той і мова
Лишають в серці слід кривавий і страшний,
І вдень мені в очах стоїть той гість дивний,
А душу рве й гнітить нескінчена розмова…

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 21 - Хвилина розпачу
Часть 22 - О, знаю я, багато ще промчить…
Часть 23 - Ангел помсти
Часть 24 - Fiat nox !
Часть 25 - На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надій із серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене.

Не раз мене обгорне, мов туман,
Страшного розпачу отрутнеє дихання,
Тяжке безвір’я в себе, в свій талан
І в те, що у людей на світі є призвання.

Не раз в душі наступить перелом,
І очі глянуть у бездонну яму,
І вгледжу я в кохання над чолом
Строкату шапку блазня або пляму.

Не раз мій голос дико залуна,
Немов серед безлюдної пустині,
І я подумаю, що в світі все мана
І на землі нігде нема святині.

І, може, приведуть не раз прокляті дні
Лихої смерті грізную примару,
І знову прийдеться покинутій мені
Не жити, а нести життя своє, мов кару.

Я знаю се і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,
Де жевріє залізо для мечей,
Гартується ясна і тверда криця.

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,
Скажіть тоді: нова людина народилась;
А як зломлюсь, не плачте по мені!
Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

16.09.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 20 - Грішниця
Часть 21 - Хвилина розпачу
Часть 22 - О, знаю я, багато ще промчить…
Часть 23 - Ангел помсти
Часть 24 - Fiat nox !
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

О горе тим, що вроджені в темниці!
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма – се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб’ється воно.

О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Каміння сіре, вогкий мур цвілий!
Їм сірим здасться все, як небо у негоду,
І світ, немов тюремний двір малий.

О горе тим рукам, що звикли у неволі
Носить кайдани ржаві та важкі,
На волю вирвуться, і там бридкі мозолі
Їм нагадають, хто вони такі.

О горе тим, що мають душу чесну!
Коли вони ще вірять у богів,
Благати мусять силу ту небесну:
«Пошли нам, боже, чесних ворогів!»

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!

16.09.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 19 - Товаришці на спомин
Часть 20 - Грішниця
Часть 21 - Хвилина розпачу
Часть 22 - О, знаю я, багато ще промчить…
Часть 23 - Ангел помсти
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Колись давно в далекій стороні
Була війна страшна і незвичайна:
Те лихо звалось білою війною.
Без гасел бойових, без гучної музики,
Без грімких вистрілів, без ясних корогов.
Вона була немов лихе повітря,
Що прилітає на совиних крилах.
І полягав вояк за вояком,
Полки зникали, як вали на морі;
На поєдинки там виходили вночі,
Ховаючи під пахву короговку.
У темряві густій ніхто не бачив,
Як блискала й щербилась ясна зброя,
Як падав і конав один з борців,
Як ворог загрібав його у темну яму,
Не раз іще живого. Старшина
Лічила ранком військо, і багато
Найкращих вояків у ньому бракувало:
Ніхто не знав, де й як вони лягли.
В той час найбільше воювали шнуром,
Кайданами, отрутою, підкопом,
А зрада гаслом військовим була.
Часами тільки бомба огнева
Могильну тишу розбивала гучно
І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла
(Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,
І навіть діти не сиділи дома).
Вона була при зброї: у руках
Був заступ гострий, а в кишені куля,
Набитая знадобом розривним.
Дівчина йдучи тихо шепотіла,
А на устах був усміх зловорожий:
«Ой, підкопаю вражеє гніздо!
Злетять вони угору, мов ті птахи!»
От підійшла вона під темний мур
Високої будови. Притаїлась,
Перечекала сторожкий патруль
І почала копать завзято, швидко…
До половини підкопала стіну,
Підклала кулю розривну під неї.
А потім добула вогню і запалила
У кулі трут і подалась додому
З надією страшною. Коли раптом
Мов грім ударив, – куля розірвала
Завчасно стіну, і каміння гостре
Посипалось навколо, наче град.
І ось один важкий та гострий камінь
Улучив дівчину, і полягла вона,
Немов прибита градом ніжна квітка.

Тут незабаром прилетів патруль,
Знялася заметня, тривога, шуканина,
І дівчину знайшли. «Чи мертва, чи зомліла?»
Питали вояки. «Несіть її в шпиталь!» –
Сказав старший. «Нехай її черниці
Там одволодають, а потім буде суд».
І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину.
І прийняли її там сестри милосердні, –
Вони приймали всіх, – приставили до неї
Черницю молоденьку, щоб гляділа.
Лежала цілий день без пам’яті слаба,
Але надвечір їй вернувся тямок,
Одкрила очі, глянула навколо:
Склепіння біле, образ і лампада
І біля ліжка, наче другий образ,
Бліда дівчина в чорному убранні.

Хвора
Де я і хто ти?

Черниця
Сестро, мир тобі!
Се божая оселя, ти в шпиталі,
А я твоя сестра, тебе гляджу.
Хвала найвищому, що ти опам’яталась.

Хвора
А чула ти, що сталось сеї ночі?

Черниця
Хай бог простить тому, хто се вчинив…

Хвора
Се я!

Черниця
О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!

Хвора
Ні, каяться вважала б я за гріх!
Скажи, – ти певне знаєш, – адже в замку
Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?

Черниця
Ні, милував господь. Одна лиш вежа
Упала, на той час там не було нікого.

Хвора
О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

Черниця
Вгамуйся, бідна сестро, помолися
Зо мною вкупі богові святому,
Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла,
Проси, щоб мир твоїй душі послав він
І в серце повернув забутую любов.
Сльозами змий оту лихую пляму,
Що положив гидкий, ворожий замір.
Аби простив тебе суддя небесний,
А суд земний для праведних – ніщо.

Хвора
Гадаєш ти, що я боюся суду?
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, –
Небесний чи земний, для мене все одно, –
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.

Черниця
О господи, рятуй
Оцю заблукану, нещасну душу!
Послухай, сестро, ти ще молода,
І, може, прийдеться загинути…

Хвора
Дарма!
Не жаль мені, що молодою згину,
А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.

Черниця
Ніхто даремне в господа не гине,
Без волі божої і волос не спаде.

Хвора
Не хтіла б я тебе вразити, сестро,
Та, бачу, прийдеться розмову залишити,
Бо ми говоримо на різних мовах.

Черниця
Ні!
У всіх людей одна є спільна мова –
Братерськая любов.

Хвора
Любов, ти кажеш?
А я б сказала – щирість…

Черниця
Прожени
Ненависті дракона геть із серця,
Нехай в ньому зостанеться любов,
І ми одна одну запевне зрозумієм,
Як розумів розбійника Христос.

Хвора
Пожди, кохана сестро, я те бачу,
Що ти мене і жалуєш, і любиш,
Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,
Щоб знала ти, кого і за що любиш,
І як осудиш, то щоб знала за що.
Сядь ближче біля мене, нахили
Лагідне личенько до мене ближче,
Забудь про те, що звете ви гріхом
Чи праведністю, слухай тільки пильно.

Черниця
Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора.

Хвора
Дарма! нехай умру, та думка не умре!
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Адже і в вас є сповідь перед смертю…
Мене жде шибениця – я те знаю.
Так слухай. Ти все згадуєш любов,
Вона й моя наставниця єдина.
Мене любов ненависті навчила,
Колись і я була, як ти, лагідна, тиха
І вірила в братерськую любов,
Бо при мені були брати кохані,
Родина й ніжні подруги мої.
Образу я сльозами зустрічала
І перед кривдою схиляла я чоло,
Коли вона на мене наступала.
Я матері і батькові корилась,
Вони ж були до мене завжди добрі.
Я думала, що лад такий можливий
Між ворогом і бранцем… Коли се
Розпочалося біле лихоліття
І наше місто зайняла облога;
Боролося воно, змагалось, як уміло,
А потім мусило відперти браму,
І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрості не бачили ніколи.
У мене розум наче потьмарився,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тільки, що мені так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі не чула сили.
Ті, що зостались, я їх одцуралась
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнітив їх, що й мене.
Та що казати? В подоланім місті
Немає щастя і не може бути!
Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,
У сестри милосердні, та для сього
Потрібна віра, – я її не мала…
Отак життя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тоді в мені спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подіти.
Так, може б, я себе вогнем спалила власним,
Та іншеє судилося мені.
Прийшов один товариш і промовив:
«Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидіти
І споглядать, як ллється братня кров?
Ні, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».
І я пішла…

Черниця
А мати? а родина?

Хвора
У ту хвилину я про них забула,
Та, може б, не згадала і тепер,
Якби вдалось моє велике діло.
Я б упилася щастям перемоги, –
Не спогадом, надією жила б.
Але ж тепера я даремне гину
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матір.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку – і даремне все!..
Коли б могла я ще хоч раз побачить
Моїх коханих!..

Черниця
Сестро, не журись!
Якби ти тільки вірила у те,
В що вірим ми, потішилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім світі
Побачимо усіх, кого любили.

Хвора
Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,
Що люди й «там» не можуть рівні бути.
Моя лагідна мати не злочинна,
Не вбила і не хтіла вбить нікого,
Їй мусить райська брама відчинитись,
А для таких, як я, в раю немає місця.

Черниця
Все переможе щире каяття,
І гріх, і пекло перед ним зникають,
І райська брама навстежи одкрита.
Згадай же, сестро, любую родину,
Пожалуй душу бідну, молоденьку,
За віщо ж має гинути вона?

Хвора
Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:
«Ніхто не має більшої любові,
Як той, хто душу покладе за друзів».
Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш
І як осудиш, то вже знаєш за що.
Умовкла хвора, і черниця тихо
Сиділа, очі в землю опустивши…

15.09.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 18 - Поет під час облоги
Часть 19 - Товаришці на спомин
Часть 20 - Грішниця
Часть 21 - Хвилина розпачу
Часть 22 - О, знаю я, багато ще промчить…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б’ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись, – часами се буває, –
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги, –
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як згасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!
Феллахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Наука наша – скарб, закопаний в могилу,
Наш хист – актор-кріпак в театрі у панів,
Непевні жарти гне, сміється через силу,
Поклонами спиняє панський гнів.

Релігія у нас – то морок темний,
Єгипетських жерців деспотія важка,
Закони й право – то устав тюремний,
Родинні зв’язки – ниточка тонка.

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша – меч, политий кров’ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов’ю,
Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєш у руках хоч заржавілий меч.
Ні, краще ворогу на одсіч дати,
Та так, щоб голова злетіла з плеч!

17.07.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 17 - До товаришів
Часть 18 - Поет під час облоги
Часть 19 - Товаришці на спомин
Часть 20 - Грішниця
Часть 21 - Хвилина розпачу
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

У місті панує велика тривога.
Туманом окутала вража облога,
І голод грозиться страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збирається в місті за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
Мов тяжка хвороба, так час там пливе,
Та місто не вмерло, воно ще живе.
Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
«Ходімо, – говорять дружина дружині, –
З’єднаємо руки і долю свою,
Як згинуть прийдеться, – в останній годині
Побачу край себе дружину мою».
«Спи, – мати співає, – моє немовлятко,
Уроджене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на світі живе твоя мати».
Іде на стрівання хороший вояк,
Віта його мила щаслива.
«Чого зажурився, мій любий козак?» –
Питає дівчина вродлива.
«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою.
Несила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полі пропасти,
Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!
Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…»
Вона подає йому стрільбу грімку,
Чіпляє сама ясну шаблю важку,
Цілує, і пестить, і щастя бажає,
І, мов на музики, на бій виряджає:
«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»
І милий на смерть без вагання іде.
А онде нещасний коханець край брами
У розпачі голову стиснув руками:
«Найгірша для мене ся люта година!
Не любить мене чарівниця-дівчина.
Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль,
Моя нерозважна печаль!..»
Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець походжає.
Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
Тож він з ворогами і з лихом жартує
І вірші, мов легкії стрілки, гартує,
І кидає пісню в широкий простор;
Скрізь чутно її, на майдані і в полі,
Юрба перейма тую пісню, мов хор.
Все бачить співець у широкім роздоллі –
І небо, і море, красу світову,
І людям співає він пісню нову.
Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря, й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць, і зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,
І барвами грає,
І скелі зриває,
Як чиста прозора вода.
Всі слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружині дружина, –
Те знає і тішиться музин обранець,
Бо вдень, серед люду, поети мов діти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога кривава, –
В надії на неї терновий вінець
Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий,
Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивляться любо небеснії очі;
Поснули усі, до спочинку охочі,
Здрімалася навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,
Кориться їй все під кінець;
Але не кориться співець.
Ті промені горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
Їх стримати – груди тісні!
І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилі гірського потоку сріблисті,
Летять голоснії пісні.
І ллються, і ллються без примусу, вільно,
Недбалі про славу й вінки,
І линуть з північними вітрами спільно
Високо під ясні зірки.
Бринить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій ціле море,
Навколо них розпач хаосом чорніє,
Над ними веселка надій променіє.
Не знає поет, чи хто слуха його,
Не стримує серця і співу свого,
Співа серенаду ясній своїй зірці,
Та ночі, та музі своїй винозірці,
Що з ним була в кожній порі…
І пісня чарує облогу ворожу
І будить на мурах обачну сторожу,
Заснуть не дає до зорі!

12.04.1896

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 16 - Північні думи
Часть 17 - До товаришів
Часть 18 - Поет під час облоги
Часть 19 - Товаришці на спомин
Часть 20 - Грішниця
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стали без покрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так?..» Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

1895

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 15 - Ворогам
Часть 16 - Північні думи
Часть 17 - До товаришів
Часть 18 - Поет під час облоги
Часть 19 - Товаришці на спомин
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,
Ні нарікання на долю, – кінець!
Навіть і хвилю ридання гарячу
Стримать спроможусь. Нестиму вінець,
Той, що сама положила на себе.
Доле сліпая, вже згинула влада твоя,
Повід життя свого я одбираю від тебе,
Буду шукати сама, де дорога моя!
Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,
Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.
Довго проводити буду сумними очами
Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…
Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом
Полум’ям віють огненні широкії крила,
Мрія новая літа надо мною орлом.
Мов зачарована, слухаю голос надземний:
«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,
Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,
Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.
Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,
Скажуть: «Се в нашій країні настала весна, –
Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,
Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона».
Мріє новая! твій голос і крила огнисті
Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним
Через простори і дикі дороги тернисті,
Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.
Знаю, куди ти мене поведеш за собою:
Там без упину лютує страшна, невсипуща війна,
Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,
Кров там не ллється, панує там смерть потайна.
Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,
Знов повернуся у той занапащений край,
Де, може, волі не буде мені до загину,
Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 14 - І все-таки до тебе думка лине…
Часть 15 - Ворогам
Часть 16 - Північні думи
Часть 17 - До товаришів
Часть 18 - Поет під час облоги
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

(Уривок)

…Вже очі ті, що так було привикли
Спускати погляд, тихі сльози лити,
Тепер метають іскри, блискавиці, –
Їх дикий блиск невже вас не лякає?

І руки ті, не учені до зброї,
Що досі так довірливо одкриті
Шукали тільки дружньої руки,
Тепер зводяться від судороги злості, –
Чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й вимовляли
Солодкі речі або тихі жалі,
Тепер шиплять від лютості, і голос
Спотворився, неначе свист гадючий, –
Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 13 - Мати-невільниця
Часть 14 - І все-таки до тебе думка лине…
Часть 15 - Ворогам
Часть 16 - Північні думи
Часть 17 - До товаришів
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 12 - У чорную хмару зібралася туга моя…
Часть 13 - Мати-невільниця
Часть 14 - І все-таки до тебе думка лине…
Часть 15 - Ворогам
Часть 16 - Північні думи
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Був ясний день, веселий, провесняний,
До нас у хату крізь вікно одкрите
Вривався гомін голосних потоків,
Що бігли вниз по вулиці нагірній,
Вітрець влітав і, мов пуста дитина,
Скидав додолу від стола папери,
За ним влітала ціла зграя гуків,
Все та давно знайома пісня міста,
Але і в ній нові лунали ноти,
Весняні… Та вони лунали не для нас,
Бо не було весни у нашім серці.
Ота весна, що за вікном сміялась,
Нам принесла новини невеселі,
Тюремні вісті: той сидить в неволі,
Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів,
А той недавно вийшов, але хворий
Душею й тілом, він же був забраний
Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.
Над нами теж, мов туча громовая,
Нависли влади темної погрози.
Така була для нас в той рік весна.

Удвох сиділи ми і розмовляли,
Я сумно слухала товаришки розповідь
І безуважно торочки сплітала
На обрусі (товаришці той обрус
В тюрмі покійна мати вишивала);
Розповідь та була уривчаста і тиха,
Бо голос був приглушений від туги,
І хутко він урвався, мов струна;
У хаті стало тихо, тільки чутно,
Як гралася товаришки дитина
І ляскала маленьким батіжком,
На стільчику рушаючи в дорогу.

Я, дивлячись на неї, проказала:
«Ба, що робити? Не журіться, друже!
Хоч, може, ми і не побачим волі,
Але дитинка ся побачить, певне!..
Що скажеш ти на се, малий філософ?»
Дитинка ясно глянула на мене
Розумними, цікавими очима,
А мати шпарко мовила до мене:
«Мовчіть, нехай воно сього не чує!
Ви знаєте, дитиною я часто
Від матері покійної се чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню.
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю.
І вірила, аж поки не зросла…
Тепер моїй дитині се говорять…
Іди, іди, моє маленьке, грайся!»

Дитина знов до забавок вернулась,
Товаришка взяла шиття, я книжку,
Розмова наша більше не велася…

1895

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 11 - Давня весна
Часть 12 - У чорную хмару зібралася туга моя…
Часть 13 - Мати-невільниця
Часть 14 - І все-таки до тебе думка лине…
Часть 15 - Ворогам
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

У чорную хмару зібралася туга моя,
Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився,
Ударив перуном у серце,
І рясним дощем полились мої сльози.
Промчалась та буря-негода палка надо мною,
Але не зломила мене, до землі не прибила,
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,
І в серці моїм переможнії співи лунають.
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні,
Її до землі не прибили тумани важкі,
Її не розбила і ся перелітная буря весняна.
Нехай там збирається гірша, страшніша негода,
Нехай там узброїться в гостру огненную зброю, –
Я вийду сама проти неї
І стану, – поміряєм силу!

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 10 - То була тиха ніч чарівниця…
Часть 11 - Давня весна
Часть 12 - У чорную хмару зібралася туга моя…
Часть 13 - Мати-невільниця
Часть 14 - І все-таки до тебе думка лине…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.

1894 року.

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 9 - До музи
Часть 10 - То була тиха ніч чарівниця…
Часть 11 - Давня весна
Часть 12 - У чорную хмару зібралася туга моя…
Часть 13 - Мати-невільниця
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

То була тиха ніч чарівниця,
Покривалом спокійним, широким
Простелилась вона над селом,
Прокидалась край неба зірниця,
Мов над озером тихим, глибоким
Лебідь сплескував білим крилом.
І за кожним тим сплеском яскравим
Серце кидалось, розпачем билось,
Замирало в тяжкій боротьбі.
Я змаганням втомилась кривавим,
І мені заспівати хотілось
Лебединую пісню собі.

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 8 - Перемога
Часть 9 - До музи
Часть 10 - То була тиха ніч чарівниця…
Часть 11 - Давня весна
Часть 12 - У чорную хмару зібралася туга моя…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Прилинь до мене, чарівнице мила,
І запалай зорею надо мною,
Нехай на мене промінь твій впаде,
Бо знов перемогла мене ворожа сила,
Знов подолана я, не маю сил до бою, –
Я не журюсь, я знала – се прийде.
Спокійна я, боротися не хочу.
В душі у мене іншії бажання:
Я тільки думкою на світі буду жить,
Я хочу слухать річ твою урочу
І на своїм чолі твоє сіяння
Почуть бажаю хоч єдину мить.

13.01.1894

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 7 - Хотіла б я піснею стати…
Часть 8 - Перемога
Часть 9 - До музи
Часть 10 - То була тиха ніч чарівниця…
Часть 11 - Давня весна
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…

Довго я не хотіла коритись весні,
Не хотіла її вислухати,
Тії речі лагідні, знадні, чарівні
Я боялась до серця приймати.

«Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –
Не чаруй і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній?
В мене серце і смутне, і темне».

А весна гомоніла: «Послухай мене!
Все кориться міцній моїй владі:
Темний гай вже забув зимування сумне
І красує в зеленім наряді;

Темна хмара озвалася громом гучним,
Освітилась огнем блискавиці;
Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним;
Все кориться мені, мов цариці;

Хай же й темнеє серце твоє оживе
І на спів мій веселий озветься,
Бо на нього озвалося все, що живе,
В тебе ж серце живе, бо ще б’ється!»

Тихо думка шепоче: «Не вір тій весні!»
Та даремна вже та осторога, –
Вже прокинулись мрії і співи в мені…
Весно, весно, – твоя перемога!

14.05.1893

Леся Українка

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - Нічка тиха і темна була
Часть 2 - Не співайте мені сеї пісні…
...
Часть 6 - Стояла я і слухала весну…
Часть 7 - Хотіла б я піснею стати…
Часть 8 - Перемога
Часть 9 - До музи
Часть 10 - То була тиха ніч чарівниця…
...
Часть 32 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 33 - Я знаю, так, се хворії примари…
Часть 34 - Обгорта мене туга, болить голова…