Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Сергій Жадан

виросли діти гості роз'їхались
друзі – хто спився хто втік а хто йобнувся
я намагаюсь сприймати зі сміхом це
але й без сліз не обходиться повністю

маска моя приростає до шкіри вже
не впізнаю себе в жодному дзеркалі
ще у життя намагаюся вірити
але у снах зустрічаюсь з померлими

я поглинаю світло й повітря
води і землі довколишні трави
я розростаюся наче повір'я –
є у мені навіть власна держава

там цвіркуни і цикади і равлики
ніч розколисують ритмами тихими
я розчиняюсь і це мабуть правильно –
виросли діти гості роз'їхались


Іздрик

життя – це така інерція
синдром найпростіших рухів
існують і інші версії
та я їх уже не слухаю

на відстані подиху дотику
серця завмирають ніяково
життя – нелегкий наркотик
крутіший ніж "сходи якова"

життя – це важка диверсія
екстракція тіла з духу
існують і інші версії
та я їх також не слухаю

на відстані подиху дотику –
шовковиця слина вигини
і рухів простих мелодика
немов растаманські вигони

у пахощах ягід і спецій
життя – нереальна пруха
існують і інші версії
та я вже нікого не слухаю

Іздрик

Я розмовляю зі своїм Богом так
Наче він мій найліпший кореш
Офігезний чувак
Те що він зміг, ти не як не повториш.
Будь коли, де коли, янголи
Їх існування не випадково
З лівого боку шиплячі дияволи
З правого їх захисна колискова.
В той момент, коли зникав сенс
Потреби що б далі жити
Він, як скажений бойовий пес
Хотів мене в пил розчинити
Прибивав цвяхами до неба стелі
Змусив помічати справжнє горе
Тепер кожен раз стоючи на скелі
Я йому говорю..

Привіт Бог
Дякую що ти в мене є Бог
Дякую що ми досі вдвох Бог
Дякую що ти так вирішив
І мене до неї пришив.
Даруй Бог
Нам освітлене зорями небо
І все що сходить від тебе
Збирає розгублене серце
Лікує рани душі

Я з самого ранку дивлюсь Богу в очі
Як він народжує диво
Прозору безодню дні і ночі
Сніг, спеку, вітер, хмари і зливу
Де б я не був, у яку халепу не встряв
Він завжди за сім кроків попереду
Наші гріхи на себе прийняв
Ми листя від одного дерева
Йому в проханні ніяк не відмовиш
Такого просто впізнати на осліп
Осушує моря, перевертає гори
Має всесвітній досвід.
Коли каже собі годі йти, по воді пірнає
І що приховано в мені далеко в глибині
Краще за мене знає.

https://www.youtube.com/watch?v=noTEFkdsaTs

Тобі знайоме почуття спустошення,
Коли ідуть бої без оголошення,
Коли Вітчизну ділять, не спитавши дозволу,
А у душі тепло замінюють морозами.
І ніби ти спортсмен, вже котрий рік не в формі,
Прийшов до тями, опинившись на платформі…
Пульсує в грудях серце посеред самотності,
І вже ось-ось почнеться відлік незворотності…
І ніби до повітря доступ перекрили,
Та через мить ти підірвешся на ворожій міні…
І ніби місто охопила революція:
Скрізь падає каміння, палають вулиці.
А на майданчиках дитячих гуляє вітер,
Порожня гойдалка, там де вчора були діти
І в тиші нелюдській, мов ті скриплячі ґрати,
Луна довічний сум твоєї втрати.

Тобі знайоме прощавання нескінченне
Коли лиш біль та відчай біжать по твоїх венах…
Квиток в один кінець і ти стоїш на станції
І ледь тримаєшся, щоб не зійти з дистанції.
У голові прокручуєш з життя світлини,
Щоб все запам’ятати до останньої краплини.
І вже нема часу триматись за руки,
І наче мить проносяться години.
А далі потяг їде на шаленій швидкості,
Від рідної землі твоєї долає відстані,
Туди, де з гір зриває ріки водоспадами,
Та крик птахів розлітається по автострадах.
Туди, де ми навік пов’язані з тобою,
Туди, де час ніколи нам не дасть спокою
У цих миттєвостях та їх дрібних частинках,
Ми разом до останньої життєвої сторінки.

І нехай з тобою поруч ще не скоро буду я,
Я тебе не забуваю, бо ріднішої немає.

https://www.youtube.com/watch?v=A02B3jIaVLQ

=Дмитро Шуров, Катерина Галенко=

_____________________________________

Тебе знакомо это ощущение вращения,
Как будто ты весь мир обидел и нет прощения,
Как будто кто-то вывернул все клетки наизнанку
И гениальный доктор не поможет исцелению.
Как будто ты спортсмен, уже который год не в форме,
Боец, попавший в плен во вражеской униформе.
Как будто в камере сидишь, холодной одиночке,
И часовой вот-вот зайдет и даст тебе по почкам.
Как будто перекрыли воздух субмарине
И через миг ты подорвешься на фашистской мине.
Как будто город твой охвачен революцией,
Бросаются камнями, бегут по улицам.
По опустевшим игровым площадкам ветер
Разносит крики призраков. Вчера здесь были дети.
И в этой тишине под скрип разбитой двери
Звучит далекий колокол твоей потери.

Тебе знакомо это бесконечное прощание,
Когда в твоих сосудах кровь на грани закипания,
Когда состав слетает с рельс, не дотянув до станции
И самый лучший солдат бежит в отчаянии.
А ты готов вдыхать её до головокружения,
Гореть в её аду до полного самосожжения,
Стоять над бездною, держаться за руки
И чувствовать как тихо замерла Вселенная.
А дальше падать вместе на предельной скорости,
Туда, где ядерными взрывами сияет солнце,
Туда, где с гор срывает реки водопадами
И крики птиц разлетаются по автострадам.
Туда, где мы навеки связаны одной нитью,
Туда, где время нас двоих подхватит и похитит
Из этого мгновения каждой маленькой частицы.
Мы будем вместе до последней выцветшей страницы.


Пусть все реки вытекают до последнего ручья,
Я тебя не променяю, потому что ты родная!
Пусть все деньги пропадают до последнего рубля
Я тебя не променяю, потому что ты родная!
Пусть все птицы улетают до последнего птенца
Я тебя не променяю, потому что ты моя!

https://www.youtube.com/watch?v=msFsZkiOXU0


=Дмитрий Шуров=

А що? І я спочину на хвилинку.
Сама собі запалюю ялинку.
Ліхтарики нехай замерехтять,
сніжиночки нехай собі летять.
І про життя спитаю у зозульки.
Boнa мовчить, обкльовує бурульки.
Над нею висить шишечка кедрова.
Життя складне, зозулька паперова.
І поживу в малесенькій хатинці,
що так притульно висить на ялинці,
де заглядає в зоряні віконця
Кіт у чоботях з вусами гасконця.
І там ніхто мене вже не дістане,
і срібен дощик йти не перестане.
І знову тихо погашу ялинку...
А що, і я спочила на хвилинку.

Ліна_Костенко

а ми з тобою..
а ми з тобою
давай не будемо юрбою
давай залишимося собою
як сам на сам
і без двобою
щоб «я» і «ти» – як два світи
й наскільки стане тієї сили
і скільки струму знайдеться в жилах
тобі я сліпо світитиму мила
і ти cобі також мені світи

Іздрик

а людина як людина – це така собі машина
маса м'яса трохи нервів часом спить а часом їсть
пролітає як фанера попри касу без причини
кличе маму миє раму риє яму сіє злість

бо людина як людина – від усього половина
трохи слини трохи глини – з праху й страху вінегрет
пів-на-пів хуйні і слави серце зліва сонце справа
місяць в торбі дуб на горбі дух що тіло рве і пре

бо людина як машина так залежна від бензину
так зав'язана на нафті так підсаджена на кеш
що немає вже різниці хто тут принц а хто тут ниций
хто в столиці хто в криниці – все завжди одне і те ж

всі однаково лукаві хочуть грошей просять слави
вимагаючи любові і пустої похвали
бо людина як тварина – і жорстока і дитинна
любить кров боїться крові їсть і мертвих і живих

ну а ще вона окрема і самотня і проблемна
хоче жити може бути тільки з ким-небудь удвох
і бракує їй усього бо душа дурна і темна
все що є у ній людського – то машини димний бог

бо людина – це людина безневинна і причинна
вередлива як простата безумовна простота
більше слів уже не маю сльози кров і піт втираю
йду на страту і співаю: трата-та-та трата-та.

Іздрик

а бо так

не дай мені мила здохнути
не дай мені всохнути мила
чорнило в душі моїй йобнутій
і в серці моєму – чорнило
і чорні як ніч літери
ростуть у свідомості темній
як можна такому вірити
чи бути хоч в чомусь певною?

не дай мені здохнути мила
надихатись дай тобою
вгорнути тебе крилами
і захлинутись в двобої
не дай мені всохнути мила
укрий моє листя росою
коли ми разом ми — сила
ми непереможні двоє..

а дай мені мила подиху
а дай мені люба дотику
любов – це постійний подвиг
любов – це такий наркотик
хоч світ розпадається поспіхом
і карта його вже бита
не дай мені мила здохнути
а дай мені люба любити

Іздрик

нам конче потрібно бути потрібними
і добре б завжди залишатися добрими
і кожен щоб мав хоч когось але рідного
й у собі тримав хоч би щось непідробне
і було б усім тоді щастя мабуть
ну або принаймні зона комфорту..
та все підміняє лукава пам'ять
і все підминає облудна гордість..
і білий альбом записаний богом
на чорний вініл запоротий чортом
міняєш не зрозумівши нічого
просто за звичаєм майже без торгу..
бо той хто створив це і біле і чорне
в пропорціях неприпустимо рівних
він також хотів мабуть бути добрим
він також хотів би бути потрібним

Іздрик

пам'ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для чиєї вигоди?
а не було вже виходу
окрім дурного випадку
сам я тебе і вихопив
як випадкову вигадку
сам же тебе і вимислив
сам же тебе і вичислив
і як пречистий вимисел
поміж рядками вичитав
я тебе мила вимолив
з божого саду виламав
і небеса відкрили ми
і обгорнули крилами
і не забракне сили нам
поки шепочуть губи:
мила а хто ти мила?
любий а хто ти любий?

Іздрик

Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.

ЛІна Костенко

Хай уві сні розмовляють діти,
і вгорі над ними висять планети,
цієї ночі так хочеться жити,
що від цього можна просто померти.


(с)С.Жадан

знаєш
все що було – це лише магнетизм залишковий
все що буде – це тільки питання інерції
нам про це не казали нічого ні в яких школах
або ж ми прогуляли якісь потаємні лекції

хоч насправді ні шкіл і ні лекцій жодних не було
тільки думки розгін і димок перегрітих рецепторів
це механіка тіл про яку ми успішно забули
і жевріння нейронів у богом забутому секторі

стоїмо на краю бо крім краю нічого немає
ти послухай: ну просто нічого нічого нічого
це не ми вибираємо – пам'ять у нас відбирає
кожен шанс самостійно обрати якусь дорогу

стоїмо біжимо летимо – і усе це на місці
а місця собі мостяться місяться ліпляться в зграї..
забуваю про них ненавмисно а може й навмисно
я люблю тебе тут і тепер
і це все що я ніби-то
знаю

(с) Іздрик

нам обіцяно було світанок прекрасний
дім без темних кутів і маршрут без покут
народилися ми як завжди передчасно
прокидайся же господи
поки ми тут

(с) Іздрик

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого себе помножити можна
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
з ким радість ділиш не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в собі бачить обличчя смерті
і не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу..
помовч..
подИхай..

(с) Іздрик

а холодно так що спиняється мить
і пульс застигає безпомічно
нічого давно вже мене не болить
мені вже давно не боляче

це я – сірий сніг і зимовий дощ
і це під ногами місиво
це в мене такий новорічний торч
моя маскарадна пліснява

(с) Іздрик

хоч світ розпадається поспіхом
і карта його вже бита
не дай мені мила здохнути
а дай мені люба любити

(с) Іздрик

Я думала, - це так, а то була вже Доля.
Душа ледь встигла стати на крило,
І раптом входить Вічність без пароля,
І все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.
Але ж обридла звичка до нещасть!
Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.
І що життя ніхто вже не віддасть.

© Ліна Костенко

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

© Ліна Костенко