dsl.sf.ukrtel.net/biblio/in...le_eco.htm

ТЕЛЕПРОДУКЦІЯ В КОНТЕКСТІ ЗАСАД ЛІНҐВОЕКОЛОГІЇ


Останнім часом семантичне поле терміна екологія значно розширило свої межі: з природознавства, де його вживають на позначення науки, яка вивчає зв'язок живих організмів між собою та з довкіллям, його перенесли в соціологію на позначення стосунків між суспільством та його оточенням. Про екологію мови почали говорити порівняно недавно, розглядаючи її в межах психології мови, антропології мови та соціології мови. Утвердженню цього терміна сприяє і те, що мову розглядають як живий організм, який підлягає законам еволюції. Отже, подібність між мовою, яка перебуває у тісних взаєминах з довкіллям, та організмами, які вивчаються з огляду на їхні стосунки із зовнішнім середовищем, зумовила термінологізацію цієї метафори в лінґвістиці.

Дослідники (англійські, німецькі, польські, українські, російські та ін.) вже визначили доволі широке коло проблем лінґвоекології, зокрема тих, які належать до сфери так званого «зовнішнього мовознавства» в широкому розумінні; ця наука має також сприяти тому, щоб оберігати «природні багатства від руйнування та знищення». Вироблено модель екологічного опису мови, визначено основні групи проблем: металінґвістична екологія мови, екологія носіїв мови, екологія мовної комунікації.

Багато питань лінґвоекології безпосередньо стосується теми «мова електронних ЗМІ» та «життя електронних мас-медіа у мові»; головні з них: мовна лояльність і етнічна солідарність; почуття домінації чи підпорядкованости, вищости чи нижчости; мовна політика і мовне планування; стандартизація, автономізація чи животіння; плекання мови; мовна норма; праця над граматиками, словниками — академічними, шкільними, популярними; організаційна і політична підтримка мови; реалізація мови, детермінована через канали комунікації; типи текстів; комунікація інформативна чи перформативна, інтеракційна чи трансакційна; функції мови у різних сферах суспільного життя; симбіоз чи конфлікт з іншими мовами.

Важлива проблема лінґвоекології — ставлення людей різних груп до української мови — дуже своєрідно реалізується на екрані, де часто державна мова, як і незалежність та українськість загалом, стає об'єктом глузування з боку особливо «інтеліґентних інтелектуалів», політичних торжищ, різних маніпуляцій. Про це сказано і написано вже чимало. На потужний психологічний ефект розраховують, зробивши нормою телевізійного життя в Україні «перескакування» з мови на мову. Коли це спостерігають мої вихованці — випускники українського відділу Вроцлавського університету (Польща), то, якось болісно усміхаючись і здвигаючи плечима, запитують: «Що у вас робиться?» Цілковиту рацію має Віталій Дончик, підкреслюючи, що справжня картина нашого телебачення — це зумисні колотини, перемішування, шкідливе для обох мов, а особливо для української. Запущено вже своєрідну рекламу: на екран вискакує чолов'яга і рекламно бадьорим голосом (мабуть, розрахованим на підступний 25-й кадр) вигукує-горлає: «Одна держава — дві мови!». А чому тоді не три, п'ять, десять? — запитуєш.

На який «вектор» зорієнтоване таке гасло? Якщо на схід, то наш сусід має напрочуд чіткі орієнтири в мовній політиці, забарвлені великоросійщиною. Мають програми, у яких функціонує надзвичайно вдалий термін — лінґвістична безпека країни. Він не лише задекларований, його суть «вписана» в гени. У багатьох документах підкреслюють, що російська мова об'єднує націю, є однією з найважливіших ознак національної культури, яка відбиває історію народу, його духовні пошуки. Наприклад, у програмі Гільдії лінґвістів-експертів для розгляду спірних питань (з приводу документів чи інформації) вказано, що без точної, багатої, образної та етично скорегованої російської мови неможливе повновартісне життя нації. У цьому документі чітко визначено: «Російська мова — основний інструмент, що ґарантує громадянам РФ та їх об'єднанням право передавати, продукувати і поширювати інформацію, вільно висловлювати думки та ідеї. Основна мета Гільдії — за допомогою експертної діяльности професійних російських лінґвістів зберегти і розвивати російську мову у вітчизняних ЗМІ і в сучасному російському суспільстві. Ми реально допомагаємо захищати російське мовлення, робимо свій внесок у розвиток лінґвістики, юриспруденції, культури, освіти та інформаційного середовища».

Якщо на захід, то й там уже давно все ясно. У Польщі, наприклад, девізом є «Польщизна — Ойчизна»: добірну, гарну літературну мову трактують як символ Вітчизни. Наш мовний «вектор» виразно малоросійський, його програму давно склали, всунувши міну сповільненої дії, і, дещо модифікуючи її, вперто реалізують. Ще один «екологічний» момент: орієнтація суспільства на таку мовну поведінку дає привід частині російськомовних взагалі не користуватися українською мовою.

На телевізійному екрані час до часу з'являються рекламні ролики, де партнери — різномовні; автори, маніпулюючи неочевидними на перший погляд зв'язками між словом та образом, створюють неґативний образ українськомовних. Це або п'яниця, ще й дебілуватий (один з роликів реклами горілки «Старий друже»), якого до тями приводить владний голос російськомовної жінки, або грубуватий мужлан, що, роздираючи руками смажену «курку рябу», яку так вправно приготувала супутниця життя, вигукує «Смачна курка!»; його чарівна половина, втілення вихованости та інтеліґентности, вправно орудуючи ножем і виделкою, поблажливо-іронічно-зневажливим тоном кидає: «Кушай, кушай...». «Геніяльно» втілена ще одна тема: українськомовне — це старе, яке навіть малолітні внуки прирікають на вимирання, що показано в короткому діялозі російськомовної дитини і приємної, уже в літах, українськомовної бабусі. Дитина: «Бабушка, когда ты умрешь?». Бабуся, беручи пляшку мінеральної води: «Не знаю». Щоправда, можуть бути ще й «куми», у вишиванках, сердаках, опецькуваті, підстрижені «під макітру». Інші інґредієнти додають відповідно до запланованого у підступній голові образу.

А яке возвеличування самих себе в російських програмах! У звертаннях часто фіґурують слова госпожа, господін (програма «Что? Где? Когда?»); слуга, сповнений поваги до свого «високоблагородія», подає «Факти» (реклама періодичного видання), але йому нагадують, що, звертаючись, треба ще казати «сер». А ми так боїмося бути панами! Та навіть звертатися «пане генерале (полковнику, сержанте)» заборонили, мовляв, із словом «товариш» більше демократії. А, можливо, це вже крок до ще одного єдиного простору — військового (у російському війську узаконено лише «товаріщ»). Ніяк не позбудемося стереотипу, який так вперто насаджували десятиліттями: пан — це обов'язково експлуататор, визискувач. І забуваємо, що це давнє наше слово, коротке, зручне, коли з повагою називаємо сторонню особу чи звертаємося до неї.

Цікавий мовний план можна простежити у популярній російській програмі «Поле чудес», яку веде Л. Якубович і яка збирає мільйони глядачів. Учасники — люди не лише з Росії; обов'язково є представники народів з колишніх республік — таджики, молдавани, білоруси, українці... Зрозуміло, усі спілкуються російською. Якщо коли-не-коли вплітається фраза чи пісня рідною мовою того, хто стоїть біля кола, то, даруйте, такий трюк асоціюється в мене з екзотичним пір'ячком американського індіянця. Неочевидні, на перший погляд, зв'язки продумані, психологічно вмотивовані: дивіться, як нам потрібна одна мова, як нам усім разом було добре, а нас, мовляв, насильно розлучили. Виникає одне запитання: чому на цю програму не запрошують людей з колишнього соцтабору — поляків, чехів, словаків, болгар, німців..? Адже впродовж десятиліть там усі вивчали російську мову, відповідні відділення були відкриті в університетах, і на це радянсько-російська влада витрачала величезні кошти. Мені доводилося подивляти, наприклад, у Кракові, Вроцлаві прекрасно укомплектовані бібліотеки, фахово підготовлені методичні посібники для русистів.

Не претендуючи на вичерпний аналіз, подаю лише окремі уваги до з'ясування складних лінґвоекологічних питань. Психолінґвістична експертиза текстів, особливо тих, які йдуть через канали засобів масової інформації, конче потрібна: суспільство повинно бути обізнаним з методами ведення психологічної війни і відповідно на них реаґувати. Суспільна психологія — надзвичайно складна організація. Сьогодні вона проходить стадію трансформації, можна спостерігати стан, який важко визначити. Його трактують як перехідний етап, але відомо, що якраз тоді зіштовхуються різні системи вартостей, різновекторні культурні орієнтації, руйнуються традиційні ментальні настанови. Як вважають психологи, саме в такому середовищі витворюються несподівані духовні химери, фантоми, алогічності. І якщо доступ до маніпуляцій над суспільною психологією мають непрофесіонали, люди без моральних засад, цей процес поглиблюється і може мати непередбачувані наслідки.

Не можна не погодитися з думкою нашої письменницької організації, висловленою у Зверненні: «Враження таке, що втаємничений Хтось дуже зацікавлений в компрометації державної незалежности України і через розгалужену мережу впливів робить усе для того, аби зубожілі, доведені до відчаю громадяни зненавиділи Незалежність і, врешті-решт, самі поїдали її, як це робили в лихої пам'яті 33-го року знетямлені від голоду матері, які поїдали своїх дітей» («Літературна Україна», 4 березня 2004 р.).

У безпосередньому зв'язку з екологією мови перебуває культура мовлення електронних ЗМІ. У широкому плані — це любов до рідної мови та повага до державної, почуття відповідальности за мовленнєві дії свої та середовища, у якому працюєш, комунікативна правильність мови, тобто вміння формулювати думку лаконічно, чітко, однозначно, вироблене чуття краси мови; у вужчому — лексико-фразеологічна, граматична, орфоепічна правильність, тобто відповідність мовної форми до загальноприйнятих норм. Важливим складником культури мовлення електронних ЗМІ є фактор усности, вміння свідомо урізноманітнювати виражальні засоби, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створювати своєрідну музику усного мовлення, пам'ятаючи, що ритмічно-мелодійна особливість мовлення — це знаряддя інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача.

Маємо чимало відгуків про звукову вишуканість, фонетичну розкіш, звучність, музикальну граціозність української мови, про її наспівність. Визнано, що між мовленням і музикою в широкому плані маємо прихований зв'язок. За свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу: природно поставлена вимова сприяє глибокому, розлогому, вільному, спрямованому в далечінь звучанню. Особливістю українського усного мовлення є те, що всі складові голосні в усіх позиціях є звуками повного творення, отже, різке скорочення, ослаблення, «напівглуха» вимова їх — нетипове для української мови явище; якісною ознакою нашого мовлення є також тяжіння до відкритих складів; приємне звучання забезпечує й вокальна гармонія.

На жаль, у мовленні багатьох тележурналістів, серед них коментаторів, дикторів, багато якостей, які визначають мелодійність, втрачається; відчутне порушення орфоепічних норм: м'які шиплячі, зокрема [чь], «акання», оглушення дзвінких, невміння артикулювати звук [г], нескладовий [ў], у їхній вимові чути ненапружений (замість напруженого) звук [й], зокрема після наголошеного складу, редукція складів та ін. Грубо порушує мелодику мови ненапружена артикуляція наголошених голосних заднього ряду ([а], [о], [у]); втрачається характерний для української вимови напружено-силовий наголос; він переходить у силовий, який притаманний російській вимові. Як відзначають дослідники, структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеним, що сприяє його різкому виділенню. Однак дві системи, навіть подібні між собою, ніколи повністю не накладаються одна на одну.

Найгірше те, що такі горе-тележурналісти — а вони часто працюють на відповідальних каналах, коментують міжнародні спортивні змагання — назагал позбавлені природного чуття будь-якої мови і нічого не роблять для корекції своєї артикуляційної бази. Поетика мови, естетика та навіть нормативність — речі, несумісні з їх налаштованістю на прагматизм, а державні інституції, які мали б забезпечити кодифікаторську функцію державної мови в електронних ЗМІ, як це прийнято в нормальних країнах, поки що неспроможні (чи не хочуть) належно вплинути на цю ситуацію.

Окрема тема, давно вже не нова — це культура мовлення осіб, що виходять в ефір. Сьогодні тисячі людей, різних за віком, за інтересами, професією, беруть участь у круглих столах, дебатах, розважальних програмах; ефірний простір заповнюють монологи, діялоги, запитання, відповіді. Ефірне мовлення набуває нових параметрів, відчутним є прагнення пізнавати його стихію, природно почуватися в ній, освоювати специфіку мовної поведінки в ефірі.

Однак навіть загалом добрі канали не до кінця виконують свою кодифікаторську роль. В ефір ідуть покручі: принімати міри, крайні міри, наші устремління, зайшов у тупик, курирує промисловістю, лишній раз, куди не йшло, неправильні граматичні форми: два мільйона, три місяця, сємдесять, слова не завжди вживають у властивому для них значенні: губити час, переслідувати мету, одержав освіту. Хоч як прикро констатувати, але поки що не завжди задовільним (не кажу високим) є рівень мовної культури частини наших чиновників, багато з яких не усвідомлює, що сам статус державного службовця зобов'язує їх бути еталоном і в мовній поведінці. Варто подумати над тим, щоб канали, які дбають про свою мовну репутацію, робили коли-не-коли аналіз таких помилок і навіть перепрошували за них своїх слухачів. Сьогодні виразно виявляється прагнення зберегти природність української мови, активізувати процес очищення від чужинецького, дбати про розгортання її скритих потенцій і пам'ятати, що саме українська мова вирішує долю нашого відродження.