1 етичні засади журн-ки
2журналістська правда як вона є
3 свобода і вседозволеність в журналістиці

1. На додаток до законних прав і обов’язків, викладених у відповідних правових нормах, ЗМІ мають моральну відповідальність перед громадянами й суспільством, що слід підкреслити саме зараз, коли інформація та комунікація відіграють дуже важливу роль у формуванні особистих позицій громадян і в розвитку суспільства та демократичного життя.

2. Професія журналіста передбачає права й обов’язки, свободи та відповідальність.

3. Основним принципом будь-якої етичної засади журналістики є те, що повідомлення та міркування слід чітко розділяти, змішувати їх недопустимо. Повідомлення — це інформація про факти й події, тоді як міркування — це вираження поглядів, ідей, вірувань або оціночних суджень з боку медіа-компаній, видавців і журналістів.

4. Поширення повідомлень має базуватися на принципі достовірності, що забезпечується відповідними засобами перевірки й доказів, а також на неупередженості подання, опису й розповіді. Чутки не повинні бути складовою повідомлень. Заголовки та виклад повідомлень мають відображати сутність представлених фактів і даних якомога точніше.

5. Висловлення міркувань може включати думки або коментарі стосовно загальних ідей чи зауваження відносно повідомлень, що стосуються поточних подій. Хоча міркування обов’язково є суб’єктивними, а тому не можуть і не повинні відповідати критерію вірогідності, слід вимагати, щоб міркування висловлювалися чесно й відповідно до етичних засад.

6. У міркуваннях, що набувають форми коментарів подій або дій окремих осіб чи установ, не варто намагатися заперечувати реальні факти або події чи приховувати їх.

Право на інформацію як основне право людини. Видавці, власники й журналісти

7. Робота, яку виконують ЗМІ, — це одна з форм посередництва й надання інформаційних послуг, а права, які мають ЗМІ в зв'язку зі свободою інформації, залежать від одержувачів (цих послуг), тобто громадян.

8. Право на інформацію — одне з основоположних прав, якому надається велике значення в практиці Європейсько комісії та Європейського суду з прав людини за статтею 10 Європейської конвенції з прав людини; воно закріплено й у статті 9 Європейської конвенції про транскордонне телебачення, а також в усіх демократичних конституціях. Власником права є громадянин, котрий також має право вимагати, щоб інформація, яку надають журналісти, подавалася правдиво, якщо мова йде про повідомлення, та чесно, якщо йдеться про міркування, без зовнішнього втручання з боку органів державної влади або приватних осіб.

9. Органам державної влади не слід вважати, що вони є власниками інформації. Представницький характер цих органів забезпечує їм правовий базис для діяльності, спрямованої на гарантування плюралізму в ЗМІ та його поширення, забезпечення необхідних умов для здійснення свободи вираження поглядів і права на інформацію, а також запобігання цензурі. Втім, Комітет міністрів свідомий цього, про що свідчить його Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвалена 29 квітня 1982 року.

10. Коли йдеться про журналістику, слід пам’ятати, що вона спирається на ЗМІ, котрі є частиною корпоративної структури, в рамках якої потрібно розділяти видавців, власників і журналістів. Тому треба не тільки гарантувати свободу ЗМІ, а й забезпечити свободу всередині ЗМІ, уникаючи внутрішнього тиску.

11. Інформаційним організаціям слід розглядати себе, як особливі соціально-економічні агенції, підприємницькі завдання яких варто обмежити умовами, що забезпечать доступ до основного права.

12. Інформаційні організації мають демонструвати прозорість у питаннях власності та управління засобами масової інформації, даючи громадянам можливість чітко визначати особи власників та ступінь їхніх економічних інтересів у ЗМІ.

13. В інформаційній організації видавці й журналісти мають співіснувати, пам’ятаючи, що законна повага до ідеологічної спрямованості видавців і власників обмежена абсолютною вимогою щодо достовірності повідомлень і моральності міркувань. Це важливо, якщо ми збираємося поважати основоположне право громадян на інформацію.

14. Згідно з цими вимогами, потрібно посилити гарантії свободи вираження для журналістів, оскільки саме вони, в кінцевому підсумку, мають виступати, як останнє джерело інформації. Для цього нам слід законодавчо розкрити й зробити більш прозорою сутність положення про свободу совісті та професійну таємницю відносно конфіденційності джерел завдяки гармонізації національних законодавчих положень з цього питання таким чином, щоб їх можна було застосовувати в демократичній Європі в ширшому контексті.

15. Ні видавцям, ні власникам, ні журналістам не слід думати, що вони є хазяїнами повідомлень. Інформаційні організації мають ставитися до інформації, як до основоположного права громадянина, а не як до товару. Відтак, засобам масової інформації не треба експлуатувати якість або зміст повідомлень чи міркувань задля збільшення кількості читачів або глядачів і, відповідно, прибутків від реклами.

16. Якщо ми маємо забезпечити, щоб до інформації ставилися з етичної точки зору, її цільову аудиторію слід розглядати, як окремих осіб, а не як масу.

Функції журналістики та її етична діяльність

17. Інформація та комунікація, які передаються журналістами за допомогою засобів масової інформації та за могутньої підтримки нових технологій, мають вирішальне значення для розвитку людини й суспільства. Вони потрібні для демократичного життя, оскільки, якщо демократія має розвиватися й далі, вона повинна гарантувати громадянам участь у громадських справах. Досить сказати, що така участь була б неможливою, якби громадяни не одержували інформацію про суспільні справи, якої вони потребують та яку ЗМІ мають їм надавати.

18. Важливість інформації, зокрема радіо- й теленовин, для культури й освіти було висвітлено в Рекомендації Асамблеї 1067. Її вплив на громадську думку є беззаперечним.

19. Було б неправильно, виходячи з важливості цієї ролі, зробити висновок про те, що ЗМІ дійсно репрезентують громадську думку, або про те, що вони мають взяти на себе конкретні функції органів державної влади чи її установ освітнього або культурного характеру, наприклад, шкіл.

20. Це призвело б до перетворення ЗМІ й журналістики на владу або антивладу (медіократію), навіть якби вони не були представниками громадян чи об’єктом такого самого демократичного контролю, як органи державної влади, й не володіли б спеціальними знаннями відповідних культурних або освітніх закладів.

21. Отже, журналістика не повинна змінювати правдиву й неупереджену інформацію або чесні думки, використовувати їх на користь ЗМІ, намагаючись створити чи сформувати громадську думку, оскільки законність журналістики ґрунтується на ефективній повазі основоположного права громадян на інформацію як складовій поваги демократичних цінностей. Тому журналістика, пов’язана із законними розслідуваннями, обмежується достовірністю й чесністю інформації та думок і є несумісною з журналістськими кампаніями, що проводяться на підставі заздалегідь випрацюваних позицій і спеціальних інтересів.

22. У журналістиці інформація та міркування мають поважати презумпцію невинуватості, зокрема коли ідеться про справи, що перебувають у провадженні, й утримуватися від проголошення рішень.

23. Слід поважати право людини на приватне життя. Особи, які перебувають на державній службі, мають право на захист свого приватного життя, за винятком випадків, коли воно може впливати на публічне життя. Той факт, що людина обіймає державну посаду, не позбавляє її права на повагу до її приватного життя.

24. Намагання встановити баланс між правом на повагу до приватного життя, закріпленим у статті 8 Європейської конвенції з прав людини, і свободою вираження поглядів, гарантованою в статті 10, добре проілюстровано практикою останніх років Європейської комісії і Європейського суду з прав людини.

25. У журналістській професії мета не виправдовує засоби, тому інформацію слід одержувати правовими та етичними способами.

26. На вимогу зацікавлених осіб ЗМІ, що спеціалізуються на новинах, повинні точно, автоматично, швидко й з використанням усієї належної інформації виправляти будь-яку новину або міркування, яке вони повідомили, а воно виявилось неправдивим або помилковим. Національне законодавство має передбачити відповідні санкції і, якщо необхідно, відшкодування.

27. З метою гармонізувати застосування й здійснення цього права в державах-членах Ради Європи слід впровадити в життя резолюцію (74) 26 “Про право на відповідь — стан особи відносно преси”, ухвалену Комітетом міністрів 2 липня 1974 року, а також відповідні положення Європейської конвенції про транскордонне телебачення.

28. З метою забезпечити високоякісну роботу й незалежність журналістів їм необхідно гарантувати пристойну оплату, належні умови й засоби для діяльності.

29. У стосунках, які журналіст має підтримувати з органами державної влади або з економічними колами під час виконання своїх обов'язків, він повинен уникати будь-яких компромісів, що можуть вплинути на його незалежність і неупередженість.

30. У журналістиці не можна змішувати дискусійні або сенсаційні теми з фактами, про які важливо дати інформацію. Під час здійснення професійних обов’язків журналісти не можуть ставити собі за головну мету здобуття престижу й особистого впливу.

31. З огляду на складність процесу забезпечення інформацією, який все більше залежить від застосування нових технологій, швидкості й стислості, від журналістів слід вимагати відповідної професійної підготовки.

Правила керування редакційним колективом

32. В інформаційних агенціях мають співіснувати видавці, власники й журналісти. З цією метою для редакційних колективів слід розробити правила, які регулюватимуть професійні стосунки між журналістами, видавцями й власниками ЗМІ, окремо від звичайних вимог, що регулюють робочі відносини. У таких правилах можна передбачити створення редакційних рад.

Конфліктні ситуації та випадки спеціального захисту

33. Ситуації тиску й конфлікту виникають іноді в суспільстві під впливом таких факторів, як тероризм, дискримінація меншин, ксенофобія або війна. За таких обставин ЗМІ мають моральне зобов’язання захищати демократичні цінності — повага людської гідності, розв’язання проблем мирними засобами й у дусі терпимості — та, відповідно, протистояти насильству і мові ненависті й конфронтації, а також знищувати всі форми дискримінації, що ґрунтуються на питаннях культури, статі або релігії.

34. Ніхто не повинен залишатися осторонь питань захисту демократичних цінностей. Для цього ЗМІ мають відігравати головну роль у запобіганні напруженості, а також сприяти взаєморозумінню, терпимості та довірі між різними громадами в регіонах, де панують конфлікти, як це зробив Генеральний секретар Ради Європи, заохочуючи до запровадження заходів довіри в колишній Югославії.

35. Зважаючи на дуже специфічний вплив ЗМІ, зокрема телебачення, на позиції дітей і молоді, слід уникати транслювання передач, повідомлень або зображень, що пропагують насильство, насаджують секс і споживацькі настрої або навмисно використовують невідповідну мову.

Етика та саморегулювання в журналістиці

36. Зважаючи на наведені вище необхідні умови й основні принципи, ЗМІ мають взяти на себе зобов’язання підкоритися жорстким етичним нормам, які гарантують свободу вираження поглядів і здійснення основного права громадян на одержання правдивої інформації та чесних міркувань.

37. З метою проведення моніторингу за впровадженням цих принципів потрібно утворити органи або механізми саморегулювання, до яких залучити видавців, журналістів, об’єднання користувачів ЗМІ, експертів із академічних кіл і суддів. Вони відповідатимуть за видання резолюцій щодо поваги правил етики в журналістиці, заручившись попереднім зобов’язанням ЗМІ публікувати відповідні резолюції. Це допоможе громадянинові, який має право на одержання інформації, робити або позитивні, або негативні висновки про роботу журналіста й рівень довіри до неї.

38. Органи або механізми саморегулювання, об’єднання користувачів ЗМІ та відповідні факультети університетів могли б щороку публікувати дослідження, зроблені постфактум, про достовірність інформації, що поширюється ЗМІ, порівнюючи новини з реальними фактами. Це слугуватиме показником довіри, який громадянин зможе використовувати, як дороговказ щодо етичного стандарту, досягнутого кожним окремим засобом масової інформації, або кожним його підрозділом, чи навіть кожним окремим журналістом. Відповідні коригуючі механізми одночасно зможуть допомогти фахівцям ЗМІ поліпшити спосіб виконання журналістських обов’язків.
Кодекс професійної етики українського журналіста
прийнятий на Х з'їздіНаціональної спілки
журналістів України(квітень 2002 року)
Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним з найважливіших інститутів демократії. Керуючись Загальною декларацією прав людини, Всесвітньою Хартією свободи преси ООН, Декларацією принципів поведінки журналіста МФЖ, Конституцією та чинним законодавством України, Кодекс професійної етики українського журналіста визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей в ім'я утвердження добра і справедливості.
1. Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації. Це зобов'язує його у своїй діяльності завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу. Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. Він уникає неповноти або неточностей чи викривлень інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини, неприпустимі з його боку недостовірні повідомлення. Журналіст відповідальний перед читачем, слухачем та глядачем.
2. При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин мають сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабаря) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації. Журналіст поважає осіб, які надають йому інформацію, не розголошує її джерел.
3. Журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики. В усіх інших випадках, коли журналіст оприлюднює неправдиву інформацію, в якій перекручено факти або ж зведено наклеп чи завдано моральної образи людині, він зобов'язаний у тому ж самому засобі масової інформації визнати свою провину через вибачення і виправлення помилок.
4. Журналіст повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики. Особливу чуйність і тактовність журналіст має виявляти щодо дітей та неповнолітніх. Водночас журналіст зобов’язаний сприяти зміцненню моральних та етичних засад суспільства, збереженню національних, культурних традицій, протистояти впливу культу насильства, жорстокості, порнографії.
5. Журналіст у своїх повідомленнях не втручається у судові справи, поки ведеться слідство, уникає характеристик людей, запідозрених у злочині, але вина яких не встановлена вироком суду, що набрав законної сили. Не виключається його право на журналістське розслідування, пов'язане з тими або іншими подіями і фактами, що мають громадське звучання і покликані захищати інтереси суспільства та особи.
6. Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно, але з його відома та згоди.
7. Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необгрунтовані звинувачення, – неприпустимі. Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок.
8. Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів. Він вважає непристойним використовувати свою репутацію і службове становище для поширення матеріалів з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам.
9. Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю – слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства.
10. Журналіст поважає і відстоює професійні права колег, дотримується норм і правил поведінки у редакційному колективі. Він повинен бути уособленням скромності, наполегливості і працелюбності. Його моральний обов'язок – допомога у фаховому становленні молодих журналістів на шляху до творчого визнання, виявляти професійну солідарність з колегами по інформаційній діяльності як в Україні, так і за її межами.
11. Порушення журналістом положень цього Кодексу піддається громадському осудові, розглядається на зборах редакційних колективів, у первинних організаціях Національної спілки журналістів та радами професійної етики, що створюються при правліннях регіональних організацій НСЖУ.
Етичний кодекс українського журналіста
1. Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста.
2. Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста.
3. Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини.
4. Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду.
5. Журналіст не розкриває своїх джерел інформації окрім випадків, передбачених законодавством України.
6. Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста.
7. Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною рубрикацією.
8. Редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду та текстового супроводу, тощо не повинні фальсифікуватизміст.
9. Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного.
10. Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежнихекспертів.
11. Не допускається таке вибіркове цитування соціологічних досліджень, яке призводить до викривлення змісту. Журналістські опитування громадян не повинні фабрикуватися з метою отримання наперед визначеного результату.
12. Журналіст зобов’язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації, якщо виявилося, що вона не відповідає дійсності.
13. Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації. Журналіст при зборі інформації діє в правову полі України і може вдатися до будь-яких законних, в тому числі судових, процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації.
14. Плагіат несумісний із званням журналіста.
15. Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати навідповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу.
16. Журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам.
17. Незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких пільг за виконаний чи невиконаний журналістський матеріал є несумісним із званням журналіста.
18. Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обгрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством.
Декларація принципів поведінки журналістів
Прийнята на ІІ всесвітньому Конгресі
Міжнародної федерації журналістів
(Бордо, 25-28 квітня 1954р.),
зі змінами на 18-му всесвітньому Конгресі МФЖ
(Хельсингьор, 2-6 червня 1986р.)
Ця міжнародна Декларація проголошена як стандарт професійної поведінки журналістів, які займаються збиранням, передачею, розповсюдженням і коментуванням новин та інформації, висвітленням подій.
Повага до істини та права громадськості на правду - перший обов'язок журналіста.
Виконуючи цей обов'язок, журналіст має завжди захищати принципи свободи під час чесного збирання і публікації новин та право на правдивий коментар і критику.
Журналіст зобов'язаний подавати інформацію, посилаючись на факти, походження яких він / вона знає. Журналіст не має ігнорувати суттєву інформацію чи фальсифікувати документи.
Журналіст має використовувати лише чесні методи для отримання новин, фотографій та документів.
Журналіст має робити все можливе, щоб виправити будь-яку опубліковану інформацію, що виявилася згубно неточною.
Журналіст зобов'язаний зберігати професійну таємницю щодо джерела інформації, отриманої конфіденційно.
Журналіст має усвідомлювати небезпеку дискримінації, якій сприяють засоби масової інформації, та повинен робити все можливе, аби уникнути поширення такої дискримінації, що базується, крім усього іншого, на расових, статевих, сексуально-орієнтаційних, мовних, релігіозних, політичних чи інших поглядах, на національному або соціальному походженні.
Журналіст має розцінювати як серйозні порушення:
• плагіат;
• зловмисне введення в оману;
• наклеп, злослів'я, диффамацію, безпідставні звинувачення;
• отримання хабаря у будь-якій формі, враховуючи публікацію чи приховування інформації.
Журналісти, які гідні так називатися, мають вважати своїм обов'язком чесно дотримуватися вищезазначених принципів. У межах основного закону кожної країни журналіст має визначати в професійних питаннях сферу компетенції колег, за винятком кожного виду втручання урядами тощо.
«Журналістська етика — це не лише зазначені правила, а й уміння донести правду...»

Підготувала Ольга РЕШЕТИЛОВА

Знайти проблему, розібратися в ній, донести правду, не образити, але ініціювати суспільне обговорення, бути незалежним, проте висвітлити свою позицію, бути над подією, проте проникнути в її суть... Професійна журналістика — справа далеко не проста й не безвідповідальна, як декому може здатися. І попри те, що за роки становлення українських мас-медіа як таких імідж журналіста дискредитувався, а його роль звелася до такого собі статиста, pr- або шоумена, ми все ж таки можемо говорити про наявність справжньої аналітичної журналістики в Україні, без домішок заангажованості, без присмаку суб'єктивності та продажності, без нальоту бруду та жовтизни.
Хто такий справжній журналіст і якими критеріями визначається його кваліфікаційний рівень — проблема, що неодноразово піднімалася студентами Національного університету «Острозька академія». Спочатку до роздумів над актуальними питаннями сучасної журналістики наштовхнули зустрічі з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною, потім цієї ж теми студенти торкалися під час проходження практики в Літній школі журналістики газети «День». Знову привід замислитися над тим, чи відповідає сучасна журналістика суспільним потребам і чим повинен займатися журналіст, дав нещодавній приїзд до університету медіа-експерта, репортера міжнародного ЗМІ Epoch Times International Яна Якєлика.
Пан Якєлик провів двогодинний майстер-клас, обговоривши зі студентами та викладачами такі непрості поняття, як: журналістська етика й «етичний журналізм», діяльність засобів масової інформації в комуністичних та посткомуністичних суспільствах, особливості написання «складних» статей. Учасники поставили перед собою проблему: що основне для журналіста — загальнолюдська мораль чи професіоналізм, і чи можливе поєднання цих рис у рамках одного єдиного поняття — журналістська етика? Які відповіді знайшли для себе студенти та викладачі в ході обговорення — про це ми вирішили запитати безпосередніх учасників семінару.
Так, за словами викладача кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національного університету «Острозька академія», співорганізатора майстер- класу з етичної журналістики для студентів та викладачів ОА Ольги ЗУБИК, «коли перебуваєш на периферії, в географічному розумінні цього слова, не хочеться бути на периферії суспільного життя. Але якщо замислитися над цією проблемою, то взагалі постає питання про те, чи існує суспільна периферія. Було б цікаво почути різні відповіді. Але для мене як викладача та працівника прес-центру Національного університету «Острозька академія» питання віддаленості нашого навчального закладу від столиці та інших великих точок нашої країни, де вирує життя, де час не можна вхопити за руку, вирішується досить швидко й креативно. Якщо ми не можемо бути десь там, то хіба складно ЇХ запрошувати СЮДИ для реалізації власних проектів? Для ініціативних та активних людей відповідь буде однозначною — зробити можна все, було б тільки бажання.
Бажання, звісно, є. А коли є бажання, знаходяться й шляхи реалізації цікавих ідей, і люди, які підтримують організацію подій для безпосередньої матеріалізації цих самих ідей.
Однією з таких ідей було проведення майстер-класу з журналістики. Якось одного, майже весняного, але все ще зимового дня, коли похмурі дні вже настільки набридли, що в прихід весни ніхто не вірив, я натрапила у своєму он-лайновому переліку контактів на давнього знайомого з Канади. Слово за слово. Звичні питання про настрій і плани на майбутнє, про особливості роботи... І раптом я читаю фразу: «Я збираюся приїхати в Київ, щоб провести майстер-класи для журналістів із Epoch Times International». Ідея (скоріше, пропозиція) виникла сама собою. Запропонувала Яну відвідати Острог, він радо погодився, й уже за якихось чотири-п'ять днів усе узгодили. А в умовлений день усе так і сталося, як домовлялися.
Уже після проведення такого заходу можу з упевненістю сказати — це була не лише одна з можливостей ще більше дізнатися про особливості журналістської справи, але й побачити, й відчути, як працюють професіонали світового рівня.
Сподіваюся, що всі учасники тренінгу отримали позитивні емоції та зробили необхідні висновки.
Можливо, хтось абсолютно чітко вирішив, як треба писати справжні статті, а дехто, може, однозначно сказав собі: «Журналістика — це не моє». Урешті, кожен вибирає сам, а коли вже вибір зроблено, то треба неодмінно вдосконалювати цей вибір».
На думку студента другого курсу спеціальності «культурологія» гуманітарного факультету НаУ «ОА» Максима КАРПОВЦЯ, «етика є невід'ємним процесом і складовою частиною в журналістській практиці. Хоча не кожен журналіст дотримується її, незалежно від того, знає він про етику в цілому чи ні. З першого погляду, етика — це лише моральні правила поведінки, яких слід дотримуватись у цивілізованому суспільстві. Та чи справді це так? Чи завжди правила етики є доречними? Коли вони є НЕдоречними? Як відомо, в кожному журналісті повинна бути крихта нахабства, та часто ця крихта є надто вже великою. Тому слід бути обережним, не переходити межу дозволеного.
Ми розглядали випадок із китайською журналісткою, яка намагалася привернути увагу до проблеми насильного донорства в її країні, почавши викрикувати фразу «врятуйте людей!» під час двосторонньої американсько-китайської офіційної зустрічі на найвищому рівні. Сказати правду під час офіційної зустрічі — це нахабство, навіть якщо правда в цьому випадку надважлива? Ні, тим більше, якщо правда стосується не якогось дисбалансу цін на ринку (хоча це теж важливе питання), а смерті людей. Зрештою, таких самих, як і ми з вами. Чому люди звикли мовчати тоді, коли мовчати НЕдоречно? У цьому разі йде мова не про журналістську етику, а про можливість (хоч яка б вона була) донести правду. Хіба ми не маємо права знати правду?
Справді, однозначної позиції важко дійти, адже бувають ситуації, реакція на які не може бути одностайною ( хоч як сильно хотілося б). Журналістська етика — це не лише правила, зазначені в книжцi, а, в першу чергу, вміння вчасно відреагувати на ту чи іншу подію. Пан Ян влучно зазначив, що однозначного погляду немає, але є загальнолюдська думка, яка завжди є об'єктивною. Шкода, що не всі це розуміють».
У багатьох суспільствах журналісти становлять елітарний прошарок. Адже ж це журналісти, а не як прийнято у нас вважати, що політики формують національний клімат і образ держави у світі. І за прикладами не треба далеко ходити. Декілька місяців тому одна із журналісток з польського журналу «Політика» сказала, що коли б у них хтось із політків дозволив собі зневажити журналістів, то був би за лічені тижні «спалений» як політик. А у нас більшість політиків вважають нас за своєрідні трансмісійні паси до суспільства. І це видається за професіоналізм.
І при мовчазній згоді на такий стан також і журналістського середовища, елітою нації, силою, яка формує її світобачення та обличчя стають не ті, хто володіє словом, а ті хто володіє силою гаманця чи силою кулака. Декілька років тому один із великих українських поетів сказав, дуже часто вміст гаманця зовсім не є співмірним з вмістом мозків.
Причини нинішнього стану, слід шукати у нашому минулому. У колишньому СРСР було зроблено усе, щоб загал журналістського стану перетворити у слуг режиму. І як наслідок такої спадщини до нинішнього дня серед загалу журналістів ще немає усвідомлення, що за висловом Івана Франка, на нас — журналістському цеху «мільйонів стан стоїть».
Як розповіли викладачі Інституту журналістики нині у цій школі, за інерцією з радянських часів вчать так званого професіоналізму (тільки практика людину робить професіоналом, а не школа), а не виховують почуття елітарності, вміння вільно дивитися на світ та явища, що у ньому відбуваються.
І тому нині, на п’ятнадцятому році незалежності української держави, існує проблема у правдивому слові сказаному журналістами. А отже, існує необхідність розмови на тему журналістської етики. Енциклопедичний довідник фіксує, що етика — філософська дисципліна і вона визначається як сукупність оцінок і моральних норм, прийнятих у певній епосі та спільноті чи конкретна їх система, тобто моральність. А моральність у свою чергу залежить від сприйняття людиною добра і зла. За влучним висловом одного із європейських мислителів зламу 19 та 20 сторіччя Макса Шелера, добро в’їжджає у цей світ на спині наших вчинків. До речі, так само можна сказати і про зло. Видатний український письменник Іван Франко з докором констатував: «Чим менші таланти, тим більше роблять шуму». І цей докір з–перед сторіччя, на жаль, не втратив своєї актуальності і нині.
Якщо бути об’єктивними то мусимо погодитися, що багато наших колег любується шумними ефектами, після затихання яких є лише пустота. І чим більше набирається децибелів цього шуму, тим більшим є прагнення, щоб не добро, а зло в’їжджало на спині їхніх вчинків, якщо перефразувати Макса Шелера.
І щоб замислитися над тими явищами, ми представники неформального журналістського об’єднання «Українські парламентські аналітики», хочемо розпочати дискусію про дотримання у нашому журналістському стані морально-етичних засад.
Варто зазначити, що свого часу вже нібито діяв громадський комітет журналістської етики і його навіть очолював, а може й очолює редактор газети «Дзеркало тижня» пан Мостовий. Один раз навіть провели прес-конференцію в агентстві УНІАН. Проте, хочемо зауважити, що це від самого початку був мертвий проект. Аналізувати причин невдач цього комітету не будемо. А той хто забажає про них дізнатися, то не затратить великих зусиль, бо вони знаходяться на поверхні.
Спробуємо розглянути проблему дещо в іншому ракурсі. Ми мали змогу, буваючи у різних середовищах переконатися, що політичний та маральний клімат у державі люди визначають не тільки по позиції політиків, але й по нашій. Усвідомлення відповідальності за слово і поведінка в суспільстві залежить тільки від самого журналіста і дотримання ним морально-етичних засад. І тут виникають проблеми, бо, як зафіксовано у фундаментальній «Енциклопедії життя» Олеся Волі — «моральність закінчується там, де не несуть відповідальності за вчинки». Над цим особливо повинні задумуватися ті, які взяли до рук перо чи мікрофон і камеру.
Нині в мас-медійному середовищі в переважній більшості працюють ті журналісти, які рясно «народилися» вже у час незалежності. Однак, економічні негаразди привели до того, що значна частина журналістів першої хвилі зайнялися «заробітчанством», прислужництвом і це привело до повного застою і контролю влади над ЗМІ. Також частина журналістів за часів Леоніда Кучми вирішувала для себе питання щодо грошових поповнень завдяки сусідніх держав.
Підконтрольні журналісти на комерційних каналах отримували (отримують) пристойну заробітну плату і говорили про негаразди у владних коридорах хіба що на кухні. Доводилося постійно чути тихе «сичання», коли в часи Леоніда Кучми ми піднімали на прес-конференціях питання щодо занепаду національно-духовного відродження в державі, яке було рушійною силою відродження багатьох країн.
Зміни в 2004 році привели до того, що свобода слова нині використовується також з корисливою метою. Особливо цим відзначається мас-медійна профспілка, яка захищає журналістів за особливим принципом і тільки тоді, коли від цього бачить певну вигоду. Трафаретно все відбувається і в Національній журналістській спілці.
З сумом констатуємо, що нині, на жаль, немале число працівників пера не здатне на власну відповідальну позицію, і щонайперше, характеризуються відсутністю внутрішньої культури. Це викликано тим, що в журналістику приходять люди з убогим мисленням. А по суті — з відсутністю мислення. Один з викладачів Інституту журналістики нещодавно сказав, що він чи не кожного дня змушений дивуватися вбогістю знання і мислення тих, хто завтра своїм словом мав би формувати світобачення і обличчя нації. І каже цей професор, що коли самі журналісти на цю тему не почнуть говорити вголос, то нас чекає усе глибше відставання у цивілізаційному процесі. Можна відверто сказати, що ті, хто прагне стати журналістом завтрашнього дня сприймають навколишню інформацію не системно, свій світогляд формують не на основі цивілізаційного підходу, а продовжують керуватися ситуативними мотивами.
І тут докір не тим хто вчиться, а впершу чергу тим, хто вчить.
Навіть якщо зі загальної школи і з хати майбутні наші колеги винесли ще дуже поширену у нашому суспільстві «лакейську» манеру прислужування, то журналістські школи мусять її викорінити. Адже ж навіть залишки лакейства у душі не сформує в людини її особистий, сказати б, морально-етичний кодекс. Саме тому заплющуються очі на такі категорії як совість і честь. Натомість керують ними корисливість і злість, які, за вже згаданим висловом Франка можуть наробити багато шуму.
І звичайно, що продукт праці частини журналістського цеху часто фахово безпорадний. вони не прагнуть підвищувати рівень грамотності і освіченості, не звертаються до першоджерел, не вивчають вітчизняну й, поготів, світову історію, культуру, вони не дружать зі словниками – і на газетні шпальти, в теле- та радіо ефір випускають «напівфабрикати», засмічують «інтелектуальними» термінами, значення яких не розуміють, підміняють одні поняття іншими.
Рівень культури виявляється і в манері говорити, і в стилі одягу. І тут знову звернемося до Франка: «Чим менші таланти, тим більше роблять шуму». А багатьом шум потрібний, щоб на них звернули увагу і тому опускаються до того, що зневажаючи усі правила етикету, можуть приходити в адміністративні установи (Верховну Раду, Кабінет міністрів, міськради тощо) в шортах, «лосинах», чи майже в пляжному костюмі з відверто провокуючим макіяжем. Проте, часто це дає зворотній ефект, бо після параду таких провокацій на адресу усього журналістського цеху доводиться чути такі епітети, що аж в’януть вуха.
Підсумовуючи, хочемо наголосити, що найголовніше в кожній людині, та ще більше в тій, яка взяла на себе відповідальність бути журналістом, — наявність морального закону в ній самій. Відсутність такого внутрішнього закону призводить до дискредитації професії журналіста. І вони стають тільки дрібними передавачами інформації. І особливо такої «сенсаційної» як в минулому депутат кримського парламенту Дмитро Табачник, а нині гуманітарний віце-прем’єр радив президенту Віктору Ющенку «повіситися разом з бабою Параскою».
А може вже пора стати українськими журналістами на повний зріст? Адже ж ми також несемо відповідальність за те, якою буде наша держава завтра — космополітично-олігархічною (бо нині об’єдналися олігархічні клани), чи українською з європейськими демократичними стандартами і європейським рівнем життя.
Свобода преси найчастіше визначається як право поширювати ідеї, думки, інформацію через друковане слово без обмежень з боку влади; право, що гарантує захист і "лежить в основі усіх інших політичних свобод" та прав людини. Свобода преси є не просто гарантом, а "головним гарантом конституційності демократичного ладу".

Основна мета свободи преси - це створення передумов для формування освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан громадських справ. Свобода преси означає, що мас-медіа можуть зайняти будь-яку позицію щодо влади - лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи контролювати дії влади, критикувати її політику, вади та зловживання. Свобода преси - це, по суті, і є свобода ставлення громадян до влади, свобода робити надбанням гласності всі владні дії, свобода їх критики або підтримки.

У такому розумінні свобода преси є однією із форм безпосередньої участі громадян у політиці, а поняття "займатися політикою" Іван Франко, наприклад, розумів саме як "свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя". Свобода означає для індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна зробити тільки тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної оперативної й об'єктивної інформації.

Свобода преси та шляхи її досягнення - це давня, якщо не сказати, вічна тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу преси є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ: "Свобода - це політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, у теорії журналістики проблема повної свободи преси ще й досі є одним з найбільш дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюються за повну свободу преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні, ніж найбільша воля вислову."
Свобода преси як одна з політичних свобод здійснюється в площині громадянин - держава через інститут вільних ЗМІ і насамперед включає в себе: 1) свободу доступу до інформації; 2) свободу поширення інформації; 3) "свободу дотримування своєї опінії, не зазнаючи зовнішнього втручання". Федеральний суддя Ірвінг Кауфман (США) констатував, що свобода преси залежить від захисту трьох аспектів комунікаційного процесу: 1) збору інформації; 2) обробки інформації; 3) поширення інформації.
Питання про структуру свободи преси є надзвичайно важливим, бо, за словами видатного філософа Олексія Лосєва, структура - це найголовніше, адже без структури немає ніякої роздільності. А якщо в предметі немає ніякої роздільності, то це означає тільки те, що ми не можемо приписати йому ніяких властивостей, бо кожна властивість предмета вже вносить у нього якусь роздільність. Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи структуру поняття "свобода преси", один із теоретиків вітчизняної преси В. Владимиров виділяє такі основні компоненти цієї свободи: 1) економічна самостійність ЗМІ; 2) правовий захист свободи журналістської діяльності; 3) політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські цінності; 4) творча свобода журналістів.
Структуруючи поняття "свобода преси", дослідники журналістики зазначають, що воно включає такі основні положення (питання): 1) ЗМІ та юридичні рамочні умови їх існування; 2) ЗМІ та економічні рамочні умови їх існування; 3) ЗМІ та становище журналіста; 4) відносини між ЗМІ та політикою, напруженість цих відносин; 5) ЗМІ та підготовка і підвищення кваліфікації журналістів.
Доктор історичних наук Спартак Бєглов стверджує, що, наприклад, у Великобританії існує реальний вимір свободи преси, незважаючи на те, що у цій країні немає ні конституції, де була б зафіксована свобода преси, ні законів про пресу, а судова влада функціонує на засадах наявності прецедентів (аналогій у минулому). Але там уже протягом кількох десятиліть, точніше, “з п'ятдесятих років існує Кодекс журналістської практики. В основі цього Кодексу не заборонені заходи, а принципи високої відповідальності журналіста перед суспільством і читачами.”
Аналізуючи британський досвід С. Бєглов дійшов таких висновків:
"1) Теоретично свобода преси утвердилась у Великобританії як норма, що є невід'ємною частиною всіх інших прав і свобод людини.
2) Юридично - це свобода в межах загального законодавства та окремих обмежень щодо преси для запобігання зловживанням цією свободою на шкоду суспільству чи окремим людям.
3) У матеріальному плані переважну можливість у використанні цієї свободи мають великі підприємства газетної індустрії та утворені ними монополістичні об'єднання.”
Під час семінару "Перешкоди свободи слова в Україні та шляхи їх подолання", який відбувся у Київі в 1996 році, зазначалося, що взагалі є дві свободи слова: 1) свобода слова як абсолютна цiннiсть; 2) свобода слова як полiтичний аргумент, а під час парламентських слухань з проблем свободи слова у 1997 році екс - спікер Верховної Ради України О. Мороз виділив два аспекти свободи слова: 1) свобода слова як правова категорія; 2) свобода слова як моральна категорія.
Загалом проблема свободи преси має, принаймні, вісім аспектів: 1) правовий (юридичний); 2) економічний; 3) історичний; 4) філософський; 5) політичний; 6) моральний; 7) психологічний; 8) технічний. Проте стверджувати однозначно, який з них є найважливішим досить важко. Тому їх розташування у цьому списку досить умовне.