БУХАНКА ПОДОРОЖАЛА
ВО МНОГОМ ИЗ-ЗА ГОЛОВОТЯПСТВА ВОРОНЕЖСКИХ ЧИНОВНИКОВ,
БЕЗДАРНО РАСПОРЯДИВШИХСЯ НЕБЫВАЛЫМ УРОЖАЕМ ЗЕРНОВЫХ
(«Труд» 18.06.03.)
Пятерым ВАРФОЛОМЕЕВ
Не позавидуешь в эти дни продавщицам воронежских магазинов, торгующих хлебом. Сам видел, как одна из них отбивалась от покупателей, возмущенных тем, что буханка стала стоить шесть рублей вместо недавних пяти.
— Мука подорожала, — работ¬ница прилавка как могла объясня¬ла причину «сюрприза».
— А почему?
— Говорят, зерна нет.
— Где же оно?
— Где, где! В Караганде...
Хотя Караганда, конечно, здесь совсем ни при чем: Казах¬стан, наоборот, сегодня ввозит в Россию свою пшеницу, а не заку¬пает нашу.
Гнев воронежцев понять мож¬но: неожиданно подскочившие цены на хлебобулочные изделия шокировали их еще и потому, что ждали-то прямо-таки противопо¬ложного: удешевления одного из основных продуктов питания по причине небывало высокого уро¬жая пшеницы, ржи и ячменя. Да, действительно, хлеба на воро¬нежских просторах в 2002 году уродились на славу, во многих хо¬зяйствах с каждого гектара намо¬лачивали по 40 — 50 центнеров.
К концу жатвы сомнений не оста¬валось: есть рекорд! Всего в «за¬крома области» было засыпано 2,6 млн. тонн зерна, и у задыхаю¬щегося в удавках долгов, штра¬фов и пени села впервые появи¬лась реальная надежда на финан¬совое оздоровление.
Требовалось лишь одно: с умом, по-хозяйски подойти к ре¬ализации зерна, учитывая в пер¬вую очередь интересы тех, кто его вырастил. Но победила безо¬глядная вера в «мудрость» ры¬ночной стихии. В итоге инициа¬тива на хлебном рынке оказалась целиком в руках жадных до сверхприбыли перекупщиков, ус¬тановивших на зерно ту цену, ко¬торая им грела душу, — в диапа¬зоне от 700 до 1000 рублей за тонну. То есть килограмм зерна оказался дешевле стакана гази¬ровки без сиропа.
На первых порах крестьяне как могли и сколько могли придержи¬вали зерно. Но неумолимо надви¬гались сроки возвращения кредитов, взятых на покупку дизтоплива, на обновление комбайно-тракторного парка, инвентаря, на зарплату тем, кто дневал и ноче¬вал в поле. И потянулся к элева¬торам бесконечный поток боль¬шегрузных машин с хлебом, кото¬рый деревня, загнанная в угол, продавала на условиях, продикто¬ванных спекулянтами. Везли пше¬ницу, ячмень и за рубеж, на корм скоту, увы, все по тем же бросо¬вым ценам.
Между тем иной выход был, но никто не захотел прислушиваться к рекомендациям известного во¬ронежского ученого-экономиста, профессора Исаака Загайтова. Он попытался рассказать чинов¬никам, что в Америке, где по про¬текции государства треть зерна, выращенного фермерами, реали¬зуется по 4 630 рублей за тонну. Загайтов подсчитал: пойди пра¬вительство на такой шаг — и в распоряжении российских сель¬хозпроизводителей появятся 49 миллиардов рублей, что в 2,2 раза больше всех расходов федераль¬ного бюджета на АПК России.
Увы, профессору Загайтову не удалось стать «экономическим Колумбом». Безудержное и, ско¬рее всего, небескорыстное рас¬транжиривание зерна продолжа¬лось бурными темпами, и уже к концу 2002 года «закрома» опус-тели. Остановились мельницы. Гонцы с хлебозаводов и мини-пе¬карен устремились на поиски зерна и муки сначала в соседние регионы — Курскую, Тамбовскую, Липецкую области, а затем и в другие концы России, начиная с Кубани и кончая Сибирью. При таком развитии событий хлебопе¬ки, дабы свести концы с концами, повышают цену на свою продук-цию. То есть нынешние шесть рублей за буханку — не предел, не конечная остановка, если учиты¬вать, что цены на привозное зер¬но только взяли разгон. Вдобавок ко всему с начала весны на 23 процента вздорожала электро¬энергия, почти на столько же по¬высилась стоимость природного газа.
Таким образом, искусственно созданы все предпосылки для того, чтобы хлеб на столе граждан, живущих в черте или за чертой прожиточного минимума, превра¬тился чуть ли не в деликатес. А об¬ластные «верха», опростоволосив¬шись, нынче занялись своим из¬любленным занятием — машут после драки кулаками. Чередой пошли совещания и другие «раз¬борки», где озвучиваются «рож¬денные коллективным разумом» достаточно нелепые «пути выхода из создавшегося положения»: на¬пример, повысить цены на курево, а на хлеб не повышать, как будто хлебокомбинаты и табачные фаб-рики — одна и та же «епархия». На днях на совещании под руководст¬вом вице-губернатора С. Наумова ораторы долго и нудно толкли воду в ступе, ничего не говоря по суще¬ству, и все предлагали в конце ре¬чей одно и то же: надо, мол, в бу-дущем году обязательно создать страховой фонд зерна. Но кто ме¬шал создать его в нынешнем? Лишь в кулуарах удалось кое у кого выудить кое-какую информацию. «Вообще-то хлеб в области есть», — заявил мой собеседник, взяв-ший слово не называть его «коор¬динаты».
— И много?
— Вполне достаточно. Но это уже не наше зерно.
— А чье же?
— Чужое.
— Все правильно: было ваше — стало наше! — усмехаются до¬вольные перекупщики, дожидаю¬щиеся подходящего момента, чтоб выбросить зерно на продажу и «сделать» миллион долларов.
Правда, на уже упомянутом представительном совещании было клятвенно обещано, что ад¬министрация не допустит даль¬нейшего подорожания хлеба, «особенно, когда выборы не за го¬рами». Хотя все понимают, что на¬мерение притормозить разгуляв¬шиеся цены «волевым усилием» сильно смахивает на попытку ос¬тановить взлетающий самолет, ух¬ватившись за его хвост руками.
КОММЕНТАРИЙ ректора Воронежского агроуниверситета, про¬фессора Владимира ШЕВЧЕНКО: «Я стою на той точке зрения, что никаких объективных причин для повышения цен на хлеб нет и не пред¬видится. То, что произошло на хлебном рынке в мае, объясняется по¬вышенной заботой чиновников в центре и на местах о росте прибыли тех, кто скупил по дешевке зерно минувшей осенью. Сейчас, когда «мо¬тор», раскручивающий ценовую гонку, запущен, остановить его будет очень трудно. Нужны не «волевые усилия», а экономически грамотные действия. Прежде всего необходимо убедить разочаровавшегося кре¬стьянина в том, что нельзя оставлять в поле ожидаемый более чем скромный урожай, даже если он, судя по погоде, составит всего лишь 10—12 центнеров с гектара. Ни под каким видом не идти на поводу «специалистов», уверяющих селян в том, что убирать такой хлеб нет смысла: овчинка-де не стоит выделки. Второе: поставить закупочные цены вровень с затратами на приобретение зерна по импорту. Третье: отказаться от паразитарного посредничества, беззастенчиво грабящего село, И, наконец, снизить цены на энергоносители, которые нашей род¬ной деревне обходятся в несколько раз дороже, чем потребителям в странах ближнего зарубежья. В любом случае не будем забывать: хлеб в России был, есть и будет всему голова...»

КОЛЛЕКТИВИЗАЦИЯ



Выкачивали хлеб



– 1 января 1928 года мне пришлось быть в Мелитополе по хлебозаготовкам. На Украине. Выкачивать хлеб.

– У кулаков?

– У всех, у кого есть хлеб. Очень нуждались – для рабочих и для армии. Все-таки тогда все это было еще частное. Поэтому надо было у частников взять. Каждый держится за свой кусок хлеба, и мы все разъезжались на места, чтобы добывать хлеб. Первая моя поездка – я хорошо помню.

Я приехал в Харьков, там был тогда еще ЦК Украины, столица там была еще, собрал актив: Украина должна давать хлеб, энергично надо заканчивать. Покритиковали, кто там плохо работает и прочее, и поехал я дальше на места. Первого января приехал в Мелитополь. Праздник, все встречают Новый год, а я обкому говорю: «Актив сегодня». Или там был, кажется, губком, не помню точно. Это крупный центр. Он тогда был окружной. Округа были, довольно крупные округа. Это хлебный район, поэтому меня туда и направили, чтоб покачать хорошенько.

Собрался актив к вечеру, часов в пять. Я их накачиваю: «Давай хлеб! Сейчас такое время, что надо нажать на кулака!» – речь как положено. Принимают резолюцию – обязать, выполнить план, направить… Крестьянский район, все они живут своим хозяйством… Хлеб отбирали, платили им деньги, но, конечно, по невысоким ценам. Им, конечно, не выгодно. Я им так и говорил, что пока нам крестьянин должен дать взаймы. Надо восстанавливать промышленность и армию не распускать.

Потом я поехал в районы. Там греки живут, украинцы. Поселения. Там нажимал вовсю, чтобы выкачать хорошенько хлеб. Приходилось агитационные всякие довольно резкие [c. 376] приемы применять. Почин против кулака. Если не нажмешь на кулака…

На Полтавщине был, в Днепропетровске, в Мелитопольской области. Спецвагон. Там в вагоне я и жил. Охрана была. В вагоне и спал. В районы выезжал, там не везде ночевал, возвращался в вагон.

Вернулся в Москву. Совещание у Сталина наиболее активных деятелей. Я рассказал, как нажимал и прочее. Я почему еще об этом говорю, потому что после этого Сталин сам захотел поехать в Сибирь на хлебозаготовки. Это было его знаменитое путешествие.

– Вы вместо него оставались?

– Я оставался, да.

– Не было такого, что вы оба не в Москве?

– Нет, я думаю, не было такого… Он говорит: «Ну я бы тебя расцеловал, так ты там действовал!» Я даже запомнил: «Так действовал». Вот ему тоже захотелось, и он в Сибирь съездил. Ему важны были хлебные районы, чтобы там заботились о хлебе. А главные районы – Новосибирск, Алтай, вот эти места. Он туда поехал. И он обдумал немножко опыт, что я привез, другие привезли, провел постановление представительное, согласно которому, если кулаки не сдают хлеб в тех размерах, какие для них установлены, применяются репрессивные меры. Кулак в первую очередь отвечает, когда не выполняется план по хлебозаготовкам, и можно применять насильственные меры: отбирается хлеб и переходит в казну. Было опубликовано, и все стали чухаться, что это значит – закон. Он довольно крепко нажал, и подкачался хлеб. Я на Украине, он в Сибири, Каганович ездил, по-моему, и Микоян ездил, потом мы первые годы каждый год ездили за хлебом. Сталин больше не ездил. А мы ездили каждый год, лет пять, выкачивали хлеб.

В 1927-м я делал доклад о коллективизации, 1928 год – послабление. В 1932-м я уже был Предсовнаркома, и ездил в Сибирь выкачивать хлеб.

Там как будто покушение на меня готовилось. В кювет кубарем свалились.

21.06.1972

[c. 377]



– Бывали случаи, когда ваши указания, Политбюро, Ставки на местах не выполняли?

– Такие случаи, конечно, бывали. И это было не только во время войны. Это было всегда, особенно во время хлебозаготовок. Вот мы ездили все в деревню за хлебом: «Давай и давай хлеб!» – «А у нас нет!» – «А нет – найди. У вас где-нибудь зарыто». А мы же не знаем, чего у них зарыто. И действительно, зарыто. «Давай и давай!» Конечно, тогда все это было хорошо обосновано, жить-то государству надо. Иначе оно лопнет, иначе нельзя содержать армию, школы, строительство, самое необходимое для государства. Накачивали. И, конечно, не всегда удавалось. И нас легко было обвинить, что вот, видите, центр требует невозможного. Сплошь такие разговоры! Только колоссальный авторитет центра во главе со Сталиным помогал выполнению намеченного.

31.07.1972



Голод 1933 года



– В писательской среде говорят о том, что голод 1933 года был специально организован Сталиным и всем вашим руководством.

– Это говорят враги коммунизма! Это враги коммунизма. Не вполне сознательные люди. Не вполне сознательные…

Нет, тут уж руки не должны, поджилки не должны дрожать, а у кого задрожат – берегись! Зашибем! Вот дело в чем. Вот в этом дело. А у вас все – давай готовенькое! Вы как дети. Подавляющее большинство теперешних коммунистов пришли на готовое, и только давай все, чтоб у нас хорошо было все, вот это главное. А это не главное.

Найдутся люди, которые займутся этим. Найдутся такие люди. Борьба с мещанским наследием должна быть беспощадной. Не улучшается жизнь – это не социализм, но даже если жизнь народа улучшается из года в год в течение определенного периода, но не укрепляются основы социализма, неизбежно придем к краху.

– Но ведь чуть ли не 12 миллионов погибло от голода в 1933-м…

– Я считаю, эти факты не доказаны, – утверждает Молотов.

– Не доказаны?.. [c. 378]

– Нет, нет, ни в коем случае. Мне приходилось в эти годы ездить на хлебозаготовки. Так что я не мог пройти мимо таких вещей. Не мог. Я тогда побывал на Украине два раза на хлебозаготовках, в Сычево, на Урале был, в Сибири – как же, я ничего не видел, что ли? Абсурд! Нет, это абсурд. На Волге мне не пришлось быть. Там, возможно, было хуже. Конечно, посылали меня туда, где можно хлеб заготовить.

Нет, это преувеличение, но такие факты, конечно, в некоторых местах были. Тяжкий был год.

12.12.1972, 15.08.1975



Нельзя было опаздывать



– На XV съезде было ваше выступление по крестьянскому вопросу.

– О коллективизации.

– О коллективизации, да. Вы заняли очень интересную позицию. Я хочу узнать, что вы подразумеваете под «культурным хозяином»?

– Я забыл то, что там сказано. Ну, культурный хозяин, конечно, зажиточный середняк, ну, и кулак. От кулаков, так сказать, еще не полностью отмежевались, потому что рано. В решении партии на этом этапе разъяснялось об ограничении кулацких тенденций, но не о ликвидации. Только через два года после этого решили ликвидировать кулачество как класс.

– Это был как бы подготовительный период?

– Подготовительный период. Середняков не отталкивать, но задевать и зажиточного середняка.

– Вы говорили на XV съезде 11 декабря 1927 года: «Тот, кто теперь предлагает нам политику принудительного займа, принудительного изъятия 150–200 миллионов пудов хлеба хотя бы у десяти процентов крестьянских хозяйств, то есть не только у кулацкого, но и у части середняцкого слоя деревни, то, каким бы добрым желанием не было это предложение проникнуто, тот враг рабочих и крестьян, враг союза рабочих и крестьян (Сталин: «Правильно!» – реплика с места), тот ведет линию разрушения Советского государства».

Это ваши слова в 1927 году. И вот что дальше получается, я хотел уточнить. Спустя, по-моему, буквально месяц, [c. 379] приезжает Сталин в Сибирь на хлебозаготовки и говорит, что нам надо ликвидировать…

– Не месяц.

– А когда это было? Это 1927-й, декабрь, а он в январе 1928-го.

– Он позже, во всяком случае, поехал.

– Нет, это было спустя месяц. 15 января 1928 года Сталин ездил в Сибирь на хлебозаготовки.

– Но тогда мы еще не выдвигали лозунг ликвидации кулака.

– А Сталин требует, что надо немедленно выколачивать хлеб и применять 107-ю статью Уголовного кодекса

– Он потому и поехал в Сибирь после того, как я был на Украине, довыколачивать хлеб.

– Правильно. Но тут получается несоответствие между тем, что говорилось на съезде…

– Нет, почему несоответствие? Одно дело – нажим на кулака, а другое дело – ликвидация кулака. А мы стояли тогда еще за нажим, но не за ликвидацию. Только в 1928 году осенью, в октябре или в ноябре, Сталин выдвинул лозунг ликвидации кулачества как класса. Через два года. Вот именно выжиданье и нужно было, пока накалится все это, вот эта коллективизация. И все-таки заготовками хлеба мы подготовили полосу. Вот мы говорим, что хлеб нужен, без него не обойдется ни рабочий класс, ни армия. А кулак не дает. Как же быть? И вот один год, второй год. Ликвидация кулака как класса была подготовлена. А без этого нельзя.

09.10.1975



– Мог бы Ленин коллективизацию хоть на минуту задержать, позже, чем Сталин, атаковать? – спрашивает Шота Иванович.

– Нет, не думаю. Не думаю.

– Не была коллективизация преждевременной? – спрашиваю.

– Я думаю, нет.

– Ленин бы не так провел, говорят, – не унимается Шота Иванович.

– Это оппортунисты, – отвечает Молотов. – Они просто не понимают. Не понимающие. Не могущие вникнуть в это дело. [c. 380]

– Сейчас говорят писатели так: Сталин и Молотов заявляли, что не будем спешить с коллективизацией, а сами на деле…

– Откладывать нельзя было. Фашизм начинался. Нельзя было опаздывать. Опасность войны уже была.

– Но, говорят, нельзя так с мужиком было поступать, у Ленина другие мысли были на этот счет…

– Ленин тоже был очень решительным. Наше положение, особенно когда уже Ленина не было, стало очень опасным.

– Погубили мужика, отбили охоту работать на земле, дело это было неподготовленное…Так говорят.

– Тут была, конечно, известная ошибка… Очень сложное дело. В мелкобуржуазной стране революция произошла.

03.02.1972, 30.09.1981

БОРОДІЙ (Шум) Анастасія Кирилівна, 1923
року народження, с. Кучівка, Старокостянтинів-
ський район.
Записала Матвійчук Ганна, учениця 10 класу
Стецьківської ЗОШ, 13.02.2008 р.
Ще й досі стоїть у мене перед очима, як сусі-
да просила кого-небудь допомогти стягнути з печі
восьмеро дітей-трупів, щоб не розточили черви:
«Господи, люди, допоможіть поховати. Я їх не бо-
юсь, допоможу зволокти з печі, але сама не маю
сили. До-по-можіть!».
На період репресій мені вже було 14 років і те,
що пережила наша родина мені не забути ніколи.
Пам’ятаю, як бригади активістів на чолі з місцевою
головихою Цап’юк Мариною зайшли до хати, а це
було взимку, і вигнали, просто повикидали нас ма-
лих на сніг голими й босими. Сім’я наша була ве-
лика. Крім мене, під відкритим небом залишились
менші брати і сестри: Параска, Михайло, Ганна, Пе-
тро - найменший (витягли з колискою на мороз) та
Іван (німий). А днем раніше вночі забрали батька й
матір і відправили в Сибір.
Залишились ми зі старенькою бабусею і ще
десь був хворий дід. Вигнали нас на мороз голими
й босими, лише в баби був якийсь порваний кітель,
яким бабуся намагалась нас закутати. В хату відра-
зу ж поселили мого двоюрідного брата (бухгалтера
колгоспу), який вигнав нас навіть із хліва, сказавши,
що йдіть в річку – там буде тепло. А німий Іван на
«мігах» показував, що до річки не піде, бо вмирати
не хоче. Ой, Боже, це треба було бачити.
На другий день приїхав уповноважений з Гри-
цева і разом з головихою погнали нас ще далі, під-
штовхуючи ногами, аж до складу з міндобривами,
погукуючи, що може повмираєте до ранку.
Так ми опинились у складі разом із бабусею, але
кожуха вже забрали. Як зараз бачу: сидить старень-
ка і просить смерті у Бога. Голосить і просить: «Про-
сти, Господи! А якщо мене забереш, то як же вони,
з ким залишаться? Я мушу вижити. Або забери нас
усіх до себе».
Не пам’ятаю скільки ми там просиділи, але ноги
посиніли, на морозі потріскались маленькі литочки і
кров виходила, залишаючи червоні сліди на снігу.
І знову приїхав з Грицева посланець і питає: «А
де ті діти Бородія?». Йому вказали на склад з міндо-
бривом, але дивитись на нас він не прийшов, ска-
зав, що не може. Потім щось передумав і заглянув
всередину, побачивши невтішну картину: хвора ба-
буся лежить на соломі, ми всі гурточком скоцюрб-
лені чекаємо кінця, а найменший Петрик доходить у
колисці. Мабуть, щось обірвалось у цього чоловіка,
бо подивившись на активістів сказав: «Якби я мав
право, то я б вас постріляв за цих дітей. Хіба вони
винні?»
Так з ласки цього міліціонера нас напівживих
занесли до хати Нестора Остап’юка і повкидали на
піч.
Та довго таке життя не могло продовжуватись,
бо годувати нас не збирався ніхто. Нам дозволили
поселитись в хліві, якщо так можна виразитись. Бо
це було чотири стовпи, завішені домотканими ряд-
нами, які потай знесли люди. Їсти ходили збирати
по смітниках, бо ніхто про нас не дбав, та й бояли-
ся нам допомогти. Навіть із гноїв виганяли, щоб не
знайшли лушпиння або чогось їстівного. Так ми ви-
живали. Десь через рік до нас зайшла жінка і попро-
силась переночувати, а бабуся намагалась її про-
гнати. Лише голос здався знайомий – це була наша
мати. Вона так змінилась, так постаріла, що ніхто її
577
РОЗДІЛ 2. СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
не впізнавав. Мати за пазухою принесла трішки гро-
шей з тієї висилки. Ми цьому дуже зраділи, бо на-
віть не знали, які вони ті гроші. Але на базарі матері
хліба не продали, бо єврей їй не видав талончик,
так як у неї був «білий паспорт». За сльозами жінка
не бачила дороги, повертаючись з базару, і наткну-
лась на молоду єврейку, яка, почувши сумну історію
лише співчутливо зітхнула, сказавши, що поробиш,
такі закони. Але інша запропонувала вимастити їй
хату, то дістане талон. Цілий день довелось працю-
вати матері, щоб дістати талон. І яке було розчару-
вання, коли з того буханця нам дісталось лише по
маленькому шматочку, якого й не вистачило навіть
до вечора. І знову пішла жінка, як той хижий звір, у
пошуках їжі для дітей. На цей раз крадькома дав пів-
відра зерна Жуківський (сусід), а його жінка дала
трішки буряків і квасолі. Не знаю як, але про це ста-
ло відомо у сільраді. І знову обшук. Коли борщ голо-
виха вилила в кущі, ми всі гуртом побігли збирати
те, що від нього залишилось. А Марина била нас
ногами, наступала на пальці і лаялась. Все, що мож-
на було знайти, закрила в хатній коморі, зробила з
шматка хліба кульку поставила печатку, сказавши,
що якщо хтось із дітей з’їсть це, то повбиває усіх.
Після цього матір знову забрали аж на п’ять років.
А для нас почалися знову «чорні дні». Ще помер у
нас старенький дід, який жив трохи біля нас, то ми
його всі гуртом в якомусь збитому ящику затягли на
цвинтар і вкинули в ямку. Засипати вже не було сил.
Але на другий день баба взяла нас старшеньких і ми
жменями землі хоч трішки присипали тіло.
Дванадцять років нам не давали ні города, ні
землі, бо ще ми вважались розкуркуленими. Так і
стикались по чужих полях у пошуках їжі.
Голод знову стукав у двері. І баба у розпачі по-
слала нас у ліс за мухоморами: може на цей раз Бог
дасть смерті усім. Та не судилося. Навіть після му-
хоморів ми вижили. Але хіба це життя? Я до цих пір
не можу зрозуміти, як ми не повмирали?
А кажуть, що зараз погано жити. Ні! Я своїм ді-
тям і онукам кажу, що ви маєте хліб і до хліба. Пова-
жайте, шануйте один одного, свою родину. Любіть
землю і у вас буде краще життя як у нас.
БОНДАР Петро Нечипорович, 1920 року на-
родження, с. Кучівка, Старокостянтинівський
район.
Записала Матвійчук Ганна, учениця 10 класу Стець-
ківської ЗОШ, 13.02.2008 р.
Змалечку зазнав великого горя: у 1926 році по-
мерла від тифу наша мама. Батько одружився вдру-
ге, то стало трішки ліпше жити, але прийшов незва-
ний голод. Сім’я наша збільшилася, а їсти не було
що. Пам’ятаю, що у ті тяжкі роки поле засівати до-
помагали військові. Але урожай забрали активісти.
Забирали усе під мітлу: і хліб, і зерно, і крупу, сало.
Били образи і горшки з печі. Дуже вже ми, малі,
просили, щоб не забирали корову, яка була нашою
рятувальницею. Правда, лишили до вечора, а вночі
прийшли і забрали. Батька забрали на Соловки, а
повернувся через півроку зовсім хворим. Розказу-
вав, що дуже знущались, били. Так під кінець 1932
року він і помер. Дощок для труни не було, то зі-
рвали зі стелі у коморі старенькі, трухляві і зробили
якусь труну. Потім помер брат Василь, сестричка
Маруся і наша друга мама Наталя. Їх уже ховали без
трун. Нас усіх малих забрали у сиротинець. До сих
пір нас прозивають «патронацькі». Ми ледве пере-
зимували. А брата Івана за колоски убили активісти.
В нашій сім’ї померло з голоду 6 чоловік. Вижили
лише ми з братом Андрієм і залишились круглими
сиротами на білому світі.
ЛІЩУК Ганна Калениківна, с. Ладиги, Старо-
костянтинівський район.
Записала Гладка Олена, учениця 6 класу
Ладигівської ЗОШ, 20.02.2008 р.
У голодні роки жили ми в селі Ладиги на радгос-
пі. Було мені 15 років. Пам’ятаю все. Особливо було
важко весною. В сім’ї нас було троє (я, мама, тато).
Ми всі втрьох ходили по городах, шукали торішню
картоплю, було велике щастя, якщо знаходили. Її
терли і пекли або варили. Хліба не було зовсім. На
вулиці росло дві липи, то бруньки з них люди обі-
рвали зовсім, їли їх також.
Шукали равлики по ярах. У баняку парили, потім
шилом видобували їх із черепашки, а тоді варили в
печі. Був сусід Гергіль Максим. Прийшов до нас, а
на лаві стояв баняк з попареними равликами. За-
черпну їх у жменю і в рот. Потім ще і ще. Мама попе-
редила, що ще сирі, але він не слухав. Уранці чуємо
- помер Максим. Сильно корчився від болю в живо-
ті, аж піна з рота.
Від голоду опухли ноги у всієї нашої сім’ї. А тато
Юзва Каленик Іванович помер з голоду. У нього був
хворий шлунок і така їжа доконала його.
Ще пригадую гречаники. Мололи гречану поло-
ву, насіння бур’янів на жорнах. Все це пекли і їли.
Люди мерли, як мухи. Особливо діти. Але я ви-
жила, бо була одна в сім’ї. Мама виходила мене.
СІДОРУК Петро Захарович, с. Ладиги, Ста-
рокостянтинівський район.
Записала Калініна Анна, учениця 11 класу
Ладигівської ЗОШ, 14.02.2008 р.
Однією з причин виникнення голоду було те,
що в 1932 році колгосп дав на трудодень мало
зерна. Одноосібні господарства, які не хотіли іти в
колгосп сплачували податок по 2-3 рази з одного і
того ж урожаю. В ті господарства, які не виконували
наказу, приходила група людей з колгоспу і само-
вільно забирала зерно, картоплю та інші продукти.
578 ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ
В травні 1933 року, після Великодня, почали ма-
сово помирати люди в селі. За кожним покійником у
місцевій церкві дзвонили в дзвін. Одного дня дзво-
нили 6 разів. Пізніше вже не дзвонили, бо не було
кому. Коли помирало 5-6 чоловік їх вже не хоронили
в трунах, а замотували в рядна і так клали тіла до
ями і загортали землею.
Весною люди їли кульбабу, кропиву, калачики і
багато інших рослин, а також гнилі овочі і фрукти.
Жителі села пухли з голоду. Та місцеве керів-
ництво примушувало селян іти на поле. Людей, що
працювали в колгоспі, 1 раз годували. В полі поло-
ли буряки, виконуючи по 2-3 норми. В серпні 1933
року зібрали хороший урожай зернових. Населення
отримало зерно на трудодень і голод закінчився.
У селі за час страшного голоду померло при-
близно 160 людей. Захоронення померлих від голо-
ду проводилося на старому кладовищі, потім в Ми-
колайчиковій пасіці, а вже пізніше відвели ділянку
для кладовища біля лісу.
В нашому селі не було таких випадків щоб люди
вмирали на дорозі. Спочатку трохи записували по-
мерлих, а пізніше перестали.
Мені в 1933 році було 12 років. В роки голоду
я також голодував і був змушений ходити просити
щось поїсти. Найчастіше ходив в Рідкодуб, Загірне,
Пасічну. Для населення України рік 1933 був тра-
гічним.
ШАЛАТОВСЬКА Меланія Телемонівна, 1921
року народження, с. Ладиги, Старокостянти-
нівський район
Записала Гладка Олена, учениця 7 класу
Ладигівської ЗОШ, 20.02.2008 р.
Коли почався голод мені було 12 років. У сім’ї
нас було п’ятеро. В голодний рік помер батько, а ми
дуже бідували. Бригада активістів ходила по хатах,
забираючи зерно. Від активістів пшеницю ховали
закопуючи в землю, але її і там знаходили. Від голо-
ду в усіх нас попухли ноги. Я навіть не знаю як мені
вдалося вижити.
У 12 років ходила полоти колгоспні буряки. Для
тих, хто працював в колгоспі, варили «барбаруху»
з німицею. Моя старша сестра з’ївши тієї німиці,
уночі захворіла. Здавалось, що вона збожеволіла.
Мама їй заварювала чаї, щоб врятувати. Бідувала не
тільки наша сім’я, а всі люди. Збирали минулорічну
картоплю, яку пекли і їли. Весною зривали бруньки
липи, кульбабу і інші рослини і також їли.
У нашому селі був такий випадок. На тому місці,
де знаходилась баня, жила мати з дитиною. Мати
знесилена голодом вбила свою маленьку дитину.
Наварила холодцю і понесла до сусідів. Каже: «Я
вам принесла м’ясо, а ви мені дайте солі».
Людей, що померли від голоду, хоронили не в
трунах, ложили в яму просто так. Захоронення про-
водили біля лісу.
В жнива зібрали урожай і дали на трудодень
зерно. Голод закінчився.
КОВАЛЬЧУК Анастасія Антонівна, 1924 року
народження, с. Лажева, Старокостянтинівський
район.
Записала Гринчук Л.О., вчитель
Лажевської ЗОШ, лютий 2008 р.
Я сама з 24-го року, тому не все чітко пам’ятаю,
бо мені було лише 9 років. Пам’ятаю, що спочатку
йшла мова про колгоспи, приходили якісь люди,
збирали домашні речі. Мати плакала, бо була з
трьома доньками на руках, батька не було, поман-
дрував до Сибіру шукати кращого життя.
Був поганий врожай, а найстрашніше почалось
взимку, не було, що їсти. Почали вмирати люди.
Щоб наповнити голодні, пусті шлунки люди їли ми-
шей, горобців, собак, котів… все що було можна
з’їсти.
Молодша сестричка Женя померла. Похоронів
тоді не робили, бо була надто велика смертність. Я
на своїх дитячих плечах, у старій біленькій ряднині
несла свою сестру на кладовище, мама з палич-
кою ледве ішла слідом, бо була інвалідом. Хоч се-
стричка Женя була маленькою, худенькою, але для
дев’ятирічної дитини все ж була заважкою. Ноги
сестрички весь час торкались моїх ніг і здавалось,
що сестричка жива.
Якийсь дідусь копав яму і мама попросила його
викопати яму для дитини. Він збоку викопав невели-
ку печерку і туди в тій ряднині поклали малу Женю.
А коли настала весна, то старша сестра пішла
в город до сусіда і вирвала одну єдину малесень-
ку цибулинку. Сусід вдарив її і прийшовши додому,
вона так і вмерла з цибулинкою в руках у кулачку,
яка була стиснута дитячими пальчиками – не діжда-
ла з’їсти…
Наступною мала бути я. Але видно Бог розпоря-
дився по-іншому.
Траплялись у наших селах і випадки людоїдства.
Якось до матері зайшла жінка з Ладиг і стала вихва-
лятись, що наїлася смачненької юшки, - вона зарі-
зала і з’їла свого шестирічного сина (помішалась
розумом), запропонувала: «Давай, Ганно, з’їмо
твою Настю, адже двоє вже вмерли, а таке м’ясо
солодке, такі добрі хрясточки». Злякана мати ви-
гнала божевільну з хати.
Якось в село дійшла чутка, що біля залізниці ле-
жить здохлий кінь. Люди йшли з сокирами, ножами,
побігла і я , але що могла взяти дитина, досталась
лиш дихальна трубка. Мати довго варила її, а та все
була тверда і тверда.
Багато ще можна говорити. Буває згадаєш, не
віриться, що таке пережила.
Не дай Бог, людству зустрітись з таким, не дай
Бог.
579
РОЗДІЛ 2. СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
КУЛЬБАЧЕВСЬКА Ольга Миколаївна, 1924
року народження, с. Лажева, Старокостянти-
нівський район.
Записала Гринчук Л.О., вчитель
Лажевської ЗОШ, лютий 2008 р.
Мені було 9 років. Я добре пам’ятаю ці страш-
ні роки голодомору 1932. Люди не мали чого їсти.
Вони їли листя з липи, мололи коріння перію на муку,
добавляли тирси і пекли такий хліб. Ходили на ско-
томогильник і шукали м’ясо загиблих коней. Кому
доводилось знайти там кістку, то було велике щас-
тя. Люди обсмоктували кістки тварин, не говорячи
уже про м’ясо. Тіла померлих людей не ховали як
зараз, а їздила підвода, збираючи тіла по вулицях,
звозили на цвинтар і закопували всіх в одну яму.
Моя сім’я була заможна. В кінці двадцятих років
батько поїхав на заробітки в Америку. Там заробив
грошей, купили корову, коней, молотарку. В сім’ї
було п’ятеро дітей, вони були дуже роботящими і
жили добре. Згодом сім’я попала під розкуркулен-
ня і нас вигнали з хати.
Найбільше мені запам’ятався епізод, про те, як
мати дістала трішки висівок, добавила тирси і на-
пекла хліба. Вийняла кілька маленьких хлібин і по-
клала на столі, щоб охолов, на хвилинку вийшли з
хати, а його хтось вкрав. Найбільше жалкували за
тим, що ніхто його навіть не покуштував.
БЕРЕЗНІЦЬКА Марія Григорівна, 1910 року
народження, с. Лисанівці, Старокостянтинів-
ський район.
Записав Борак М.В., вчитель
Веснянської ЗОШ, лютий 2008 р.
Приносили мерців без труни. Не могла я диви-
тись, як в сиру землю кидають тіло. То, було, копаю
яму і збоку роблю таку саму нішу. Прошу: “покладіть
тіло у бокову нішу”. Часом допоможуть, а тоді йду,
і вже без мене хоронять. Потім уже могили копали
одну на 10-15 чоловік. Таких могил я копати уже не
могла.
МИХАЛЮК Степанида Сидорівна, 1921 року
народження, с. Лисинці, Старокостянтинів-
ський район.
Записала Закордонець Ольга,
учениця 9 класу Бутовецької ЗОШ, 16.01.2008 р.
Все почалося в 1933 році. В селі почали поми-
рати люди (пам’ятаю лише кількох: Федчук Петро,
Нижник Параска, Іван та Степан).
Тоді їли все, що можна і не можна їсти – лис-
тя очерету, траву, трупи коней, котів, собак. Люди
пухли від голоду. Гинули цілими сім’ями. Померлих
збирала підвода, люди лежали під хатами або у ро-
вах, навіть і в хаті засмерділі.
В сім’ї баби Степи померло від голоду двоє –
Михалюк Лукаш та Іван. Брат Степан їздив на заро-
бітки, привозив жменьку кукурудзи, то мати варила
суп. Щоб поїсти діти билися кому першому діста-
неться. Кусочок хліба тримали на тиждень. Одного
разу мати десь дістала кусень хліба і заховала на
сніданок, а брат знайшов і вночі з’їв. В колгоспі да-
вали якусь чорну муку, від неї люди також вмирали.
Ходили по полі, збирали лушпайки з картоплі. Коло-
ски після жнив збирати не дозволяли.
ПРИСІЧ Ганна Власівна, 1924 року наро-
дження, с. М.Чернятин, Старокостянтинівський
район.
Записала Родюк Т.І., вчитель
Великочернятинської ЗОШ, лютий 2008 р.
В 1932-1933 рр. мені було 8-9 років. Жили з
татом, мамою і старшою сестрою. Тато працював
на заводі, мама вела господарство. Мамин рідний
брат був активістом при владі і ще з одним таким
самим прийшли нас розкуркулювати. Розібрали
клуню, хліва, який був причеплений до хати, за-
брали все що можна було забрати. Мати просила
брата, щоб той віддав пару сніпків соломи заправи-
ти стріху на стимку хати і хліва, щоб не затікало до
хати, але все було марно. В нас залишилася тільки
корова, яка рятувала нас в голодні роки. В 1934 році
народився мій брат, а коли йому було півтора року,
тато помер і мама була змушена писати заяву до
вступу в колгосп. Я деякий час ходила на роботу на
стацію вантажити вагони, але ця робота була дуже
важкою для дівчини-підлітка.
ДАКИЛЮК Катерина Володимирівна, 1923
року народження, с. М.Чернятин, Старокостян-
тинівський район.
Записала Родюк Т.І., вчитель
Великочернятинської ЗОШ, лютий 2008 р.
В ті страшні роки я була ще малою, але в сім’ї
старша, бо були молодші брат і сестра, тому дово-
дилось багато і важко працювати, щоб допомогти
батькам. Представники влади забирали все, що
можна на податок, а ми їли якусь баланду, яку вари-
ли з лободи, кульбаби, якщо був буряк чи картопли-
на. Перед цим роком був гарний врожай картоплі і
її закопували в ями, а в 1932-1933 роках розкопу-
вали ті ями, брали те, що залишилось від картоплі
(крохмал і шкарлупа) місили з половою і жарили
такі млинці, вони смерділи гниллю. А коли розкопу-
вали яму, то за тією картоплею збігались усі люди.
Пам’ятаю, як до хати зайшов чужий чоловік, він був
дуже худий і немочний, побачив на столі кусочок бу-
ряка і протягнув до нього тремтячі руки. Але тільки
він відкусив кусочок і з’їв, як раптом впав і помер на
місці.
580 ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ
КОПИЦЯ Ганна Корніївна, 1923 року наро-
дження, с. Мартинівка, Старокостянтинівський
район.
Записала Сьомак В.Д., вчитель
Вишнопільської ЗОШ, лютий 2008 р.
Важкі були часи. Як зараз бачу: я була одна у
сім’ї, у хаті не було ні крихти хліба. У матері текли
сльози з очей, коли вона брала останню хустину і
несла до іншого села, щоб замінити її на стакан гре-
чаних круп. Пекли млинці з гнилої картоплі, бур’яну.
Ходили шукати по полях зернята з пшениці чи ове-
су.
Одного дня не було чого їсти, і мене батьки, за-
вели у сусіднє село (с.Чорна) до родичів, щоб я не
померла з голоду, вони захотіли мене залишити,
але я коли побачила, що вони повертаються додо-
му, я теж за ними побігла. Я не могла навіть усвідо-
мити те, що мої батьки можуть померти з голоду, а
я буду нагодована у родичів.
ОБУХІВСЬКА Тетяна Трохимівна, 1921 року
народження, с. Мартинівка, Старокостянтинів-
ський район.
Записала Сьомак В.Д., вчитель
Вишнопільської ЗОШ, січень 2008 р.
Коли був голод мені було всього 11 років. Жахли-
во, навіть через 75 років ступати стежками страшної
трагедії, яка сталася на благословенній землі укра-
їнського краю. Досі не віриться, щоб тут – у житниці
України раптово зник хліб, люди залишилися без
єдиної зернини. І це в урожайний 32 рік. Пухли старі
і малі, вимирали цілі роди і села. Смерть чатувала
на шляхах, на полі, в хаті, ця страшна смерть не по-
кидала і безжально нищила український народ.
У нас була маленька хатина, а в родині було 6 чо-
ловік. Я була найстарша з дітей, тому доглядала за
малими. З їжею було не просто скрутно, взагалі не
було нічого їсти, добре, що в родичів була корова,
то вони приносили по пляшці молока в день. Мама
нам з водичкою розводила, так і пили потрошки.
Батько міняв кукурудзу, муку, картоплю, так і вижи-
вали. Але маму не вберегли… Щоб хоч трохи наго-
дувати дітей віддавала свою частинку їжі і… помер-
ла. Це була найстрашніша подія у нашій сім‘ї.
Після смерті мами батька, мене і мою бабусю
забрали в найми до родичів батька. Згодом помер-
ли усі мої братики і сестричка. Із моєї великої роди-
ни залишилася я сама, сирота, без роду.
Пригадую, як скидали померлих людей на вози і
вивозили в курган, зараз він знаходиться на місце-
вому кладовищі. Тоді, у селі панувала смерть, було
страшно вийти на вулицю, люди пухли від голоду і
всі помаленьку вимирали. Рідко зустрічалася роди-
на, де усі виживали. Виживали тільки ті, у яких було
на що міняти їжу.
Я часто поринаю спогадами у ті страшні голодні
роки, і молю Бога, щоб ніколи ні одна людина не від-
чула на собі відчуття голоду, коли болить усе тіло,
болять кістки, і хочеться їсти, їсти, їсти…[COLOR=darkblue][COLOR=blue]

Бессонница, фонарь, аптека -или об этом кто-то уже писал?..
Пойду-ка лучше

Интересно разгадать мир -но чего это стоит?