Про росіян кажуть, що вони довго запрягають, але швидко їздять.

 

                  Важко сказати, чи відповідає ця характеристика менталітету росіян, а щодо українців, то вона справедлива лише в тій частині, де йдеться про запрягання. Процес запрягання настільки нас поглинає, з таким натхненням  ми його здійснюємо, що під кінець забуваємо про мету процесу, а саме – про їзду. Запрягання перетворилося в ідею фікс. Ми довго, несамовито щось переробляємо, переобладнуємо, сперечаємося, тупцюємо на місці. Ось уже начебто все правильно зробили, навіть сторонні спостерігачі визнають -  непогано у нас вийшло. Але ми ні з місця, бо ніяк не можемо вирішити, хто буде тримати віжки упряжки. Цими нескінченними підготовчими діями так себе виснажуємо, що нам вже не до їзди. Яскраві  приклади таких запрягань – вибори президента і парламенту, формування  коаліцій, призначення урядів.

 

                  Є ще у нас одна прикра риса. Досягши  локального успіху, починаємо вірити, що він понесе нас, мов на крилах, до нових досягнень і ніяких зусиль докладати нам вже не треба. Всі пам’ятають, як важко народжувалася Конституція України. Коли вона була прийнята, на очах  багатьох були сльози. Схвально про нашу Конституцію висловилася Венеціанська комісія. Нашій радості не було меж. Ми забули, що не милуватися  треба Основним законом, а виконувати його. Коли ж справа дійшла до реалізації положень Конституції, а вона потребувала зусиль, дисципліни, відповідальності, зразу ж гілки влади почали нарікати на Конституцію. Ну не така вона, як їм хочеться, і все. А якщо вона не така, то її можна і не дотримуватися. Вже була спроба удосконалити Основний закон. І знову начебто щось не так зробили. Наразі планується переробка Конституції, тобто чергове грандіозне запрягання. Це ж стосується  виборів і перевиборів у Верховну Раду, формування блоків і коаліцій. Отже, ми перебуваємо в стані хронічного запрягання. Коли нарешті впевнено поїдемо, невідомо.

     

                   Парламент  наштампував масу законів, значна частина яких, мабуть, просто не  потрібна. Не виключено, що скоро буде прийнято закон про правила чхання. В США нема закону про пресу, окрім того, що в одній з статей конституції, яка понад двох століть не змінювалася, є кілька слів про свободу  інформації. Велика Британія взагалі не має конституції. І живуть люди. І рівень демократії, свободи преси, дотримання прав людини у них такий, про який ми лише мріємо. Законам, які не виконуються, гріш ціна, хоч якими б гарними вони не були.

 

                   Хотілося б вірити, що чергове запрягання коней –  вибори президента – не викличе нових перезапрягань, що невиконання законів буде каратися, що нарешті почнеться їзда, а не знесилююча державу підготовка до неї. Відверто кажучи, в це  не віриться. Занадто далеко зайшли негаразди державного управління. Посадовці усіх рівнів  звикли жити не по законам, а «по понятіям». Між гілками влади встановилося своєрідне правило: ви не бачите наших порушень – ми не бачимо ваших, ви нам – ми вам. Якщо ж таке «джентльменське» порозуміння зникає, що ми спостерігаємо останнім часом, гілки влади починають звинувачувати одна одну в усіх гріхах. Розібратися, хто правий, хто винуватий, нема кому, адже і судова влада зліплена з того ж тіста.