Дихаю...... Ким?Тобою небо.
Затухає голос рим, мабуть так і треба.
Тримайся за повітря , вбивай свій сум.
Думки в коло, за вікном вітру шум.

Моє серце в римах, як в ранах рваних.
Не в моїх планах ламати стіни у власних храмах.
Бо в них і так зруйновані більшість колон.
Під твоїми ногами лежить мій Вавілон.

Одноманітність вбиває, світ міняє полюси
Слів не має, в рядах тільки прописи
Замість краси маски з воску і життя лат
Мій листопад, важще за ртуть в стократ
Холодним днем горю ніьи в вогні я
Щось не так тепер і доля ніби повія
Іде туди де віє теплий вітер , без віри
У кращі зміни, кольорове буде те що сіре
Та мій слід на твоїй дорозі, вкрив пил.
З останніх сил, віра-піря білих крил.......

На перехресті вибору, тільки один шлях правильний
І я не в праві, змінити його в іншу сторону
На шматки пострілом, точно,серця світ малий
Де було власне,................. тепер порівну

У серці пусто, Сонце з орбіти збито
Потрібна лиш вона і що там говорити
А я не знав , що можу так любити .Правда
А я не знав...Без неї не потрібно завтра
Занадто близько скажеш....Ні .навіддаль скоріш
Душа без серця,і тільки солі смак,і час як ніж
І знову день за обрій, та суміш ночі з сном
Безсонням ......................сум за моїм вікном
І я несу ті ж самі надії з кришталю
В яких один лиш сенс, тільки її люблю
Банально може, наівно трохи по-дитячому
Та все одно завдячуюю тому дню невдячному
Найтяжчому...Чому ж зорі так стали?
Коли тримав тебе в обіймах, амури не спали
Симфонію тиші ламав нам вітру шум
Крізь тіло..Памятаєш? Еликтричний струм
І в душу назавжди одне імя залито
У серці пусто, Сонце з орбіти збито

Великий вже, давно сам шнурки завязуєш...але все одно.....

Спішу жити....та зупиняюсь часом , щоб пережити ці миті з тими кого люблю.....

Якби я міг бути сумом, я б краще тебе не знав
Якби без тебе міг, мабуть слова б ці не писав
Залишився б на дні , як перли в океані
Зникав з світанком швидко, так як зорі ранні
А зараз..зараз....є свої складні витки
Один шлях, хоча здавалось різні квитки
Тупі кутки, з думок і холодного бетону
Без тебе день,за вагою,важчий за тонну
Тому...без сумніву може часом не без суму
Безсонно,імена , плюси, шукаю сумму
В думках той самий солодкий гріх
Спинив би час,............ але якби я міг

Пусті думки, пусті слова, не зрозумілі люди
І знову мовчки ти пройдеш цей шлях
Зорі і вітер, хай твоїм все буде
Повір і знай, що все в твоїх руках

Ми знаємо,що Ми, найращі від усіх
Бо в нас завжди серця відкриті
Скажи, хіба кохати тяжкий гріх?
Та ми цього не в силах вже змінити

І вмене є душа, яку я виллю в чашу
Тебе її відчути,тихенько попрошу
Я знаю збережеш ти таємницю нашу
Ти вибач, але мабуть,я знову згрішу

Я люблю їх, ці дні на дні моря солоного
Нового горизнту, прощальний погляд
А я люблю її , як росу світанку сонного
А я віддам життя за тих хто поряд
І гори з горя, перейду на одному подиху
Без подиву не можу день прожити новий
І коли щастя без меж і в годину лиху
Тоді як поруч хтось , тобі і світ малий
І називаю Сонцем, коли сонця не має..що ж це
Мене так гріє і ніжно фарбує сни
Пісок крізь пальці,Фарингейти,сотні часопорцій
Якщо зможеш,........то спробуй поясни

Просто Міра чи Мирослава? Список буде малим.
Моя віра, моя слава,мій надійний третій Рим
Не підеберу словесних рим,літер замало
Не рука чорнилом, а саме небо написало
Коли засяяла ти, в імені Міра
Зазвучала струна в душі чарівна ліра
І лірикою прозорішою ніж кришталь
Народилась радість і втекла з землі печаль


Це для тієї, яка не перестає приємно дивувати мене.....

Тримаючись руками лише за повітря
Не думай, що час твій мабуть настав
Ти частина одного суцвіття
Той герой, без якого не буде вистав

Такого ще ніколи не було.....серце билося так, немов я пробіг сотню кілометрів....лише за той короткий погляд...........Не просто.

Віддався повністю мріям і тим самим снам
Але реальності досі, не віддався сам........

Цікаво все...не просто так мабуть
Малюю нову смугу свого буття
Добре, де нас нема,та не забудь
Легким буває лиш,порожніх слів взяття

Зміни прийшли,за ними зими рядочками
Але незмінно, матері за ручки з дочками
І часом від думок кидає в жар
Відсутній погляд рожевих окуляр
А в почуттях терпкі відголоски осені
Але без подиву, це ж не вперше вже мені
На своїй стіні мовчань,що від природи біла
Збирати тисячі частин в одне єдине ціле
Зміни прийшли,за ними зими рядочками
Але незмінно, матері за ручки з дочками

Тремтіння в руках, не від холодної пори року
Дивлюсь на себе крізь призму з іншого боку
Наперед список моїх героїчних вчинків
Кількість втрат менша кількості поєдинків
І якось дивно, дико,димок зів'ялих снів
Битий розбитим страхом ,а значить зміцнів

Крила накривали нас ,амури стріли цілили
Потрапляли в серце, але залишали цілими
Ми сіли памятаєш ......на краю світу
В обіймах танеш , тонеш і лиш олівець з графіту
Немов софіти освітлює моє життя
Немаючи де діти ,те що немає вороття
Без каяття , сприймаючи свій новий стрес
Ламаєм крила, спогади кидаємо під прес

Ще вчора так приємно зустрічав весну
Сьогодні проваджаю на тому ж місці осінь
І олівець в руках міцніше я стисну
І в ряд слова, що непокоять досі
А як пройшла та мить? А час тягнувсь здавалось
І змінювавсь лиш хіт у приймачах
І плани, як кришталь, на вічність розбивались
Та ще горів вогонь, мрійливістю в очах
А на твоїх плечах фундаменти проблем
Заливали дні і будували мури
І зовсім інший шлях був, яким ми зараз йдем
Нова епоха життєвої архітектури

Закінчилося все.....по поличкам нестримні думки
Тільки муза , щось поруч ще пише
За вікном не тепло, вже давно не бруньки
Пяне сонце опустилось ще нижче
А ми ще, солодко холодимо свій сон
Тримаючи подовше все це в голові
Стіл і сервіз на дванадцять персон
Актори пішли, але ролі живі
Тліє вечір і речі , слова недоречні вже
І мороз почуттів до кісток пробирає
Невинність тікає у шкурі овечій
За обрієм юність на старість чекає