Катрусин кінозал
Кино должно быть хорошим
(какой бы смысл мы не вкладывали в это слово), а не украинским.
Цитата из дискуссии /форум CINEMABOX
Про українське кіно сьогодні говорять усі, переливаючи проблеми з пустого в порожнє. Кіно в нашій країні знімати не просто, адже даний вид мистецтва має аж занадто політичне забарвлення і шароварне кліше. Хто і що буде представляти українську культуру в інших країнах, як покажуть „обожнюваних” українців – ось те, що хвилює так званих „патріотів”, про мову ми сьогодні говорити не будемо, адже штучно створені проблеми – це не наша парафія.
Хтось плачеться і згадує минулу велич кіностудії ім. Довженко, забуваючи про те, що з мовчазної згоди з гори її пошматували і здали в оренду не зовсім кінопрофільним бізнесменам. Кіно знімають у квартирах, на горищах, в Росії, Голівуді тощо, тільки не на кіностудії ім. Довженка. В Україні із значних проектів можна „назвати” лише вигідні операції з продажу павільйонів кіностудії. Віктор Приходько розвішує в студії таблички на кабінетах, що тут колись сидів товариш Іллєнко, а зараз він знімає на природі серед краси Карпатських гір. І ось на фоні краси цих пейзажів з’являються акули шоу бізнесу, які приходять і просто заробляють гроші на Могилевській і Повалій. Але причина відсутності українського кіно все ж таки полягає не стільки в продажності студії ім. Довженко, скільки у вирішені переліку інших питань. Саме кіно – це галузь, яка завжди сиділа на дотаціях держави – ось де головна проблема. Таким чином інфраструктура кінематографа будувалася за принципом отримання грошей з бюджету та їх витрат на процес створення фільмів. Ось чому керівництво студії ім. Довженко має хист здавати приміщення в оренду, продавати, а знімати кіно в нових умовах „в умовах ринкової економіки” не вміє – не вміє і не хоче, оскільки, як говориться в старому радянському кіно: „На кицьках можна заробити набагато більше”. Але пройдуть роки і про славного „бізнесмена”, сьогоднішнього керівника студії Довженко забудуть, а пам’ять про таких людей як Іллєнко, Биков, Балаян і багатьох інших, кого сьогодні на кіностудії немає буде жити довго.
Так хто ж знімає сьогоднішнє українське кіно? Кіра Муратова, Роман Балаян, Оксана Байрак, Єва Нейман – їх картини представляли український кінематограф на 60-му Канському міжнародному кінофестивалі.
„А вас не турбує, що наше українське кіно знімають не українці: Муратова, Балаян та інші?” – запитали якось у нас в одному з міст на західній Україні.
НІ! У всьому світі важливіше, за чиї гроші и де знімається кіно. Грузин Іоселіані знімає французьке кіно за французькі гроші. Фільм Еміра Кустуриці «Аризонська мрія» - однозначно американський. Доречі, не забувайте, що Балаян і Муратова – вихідці з України, це метри українського кінематографа, нехай навіть попередні їх фільми асоціюються з Росією, тому що зняті за російські кошти.
Історичне, національне кіно потрібне будь якій країні, але як ми вже зазначали вище, політичне забарвлення заважає його розвитку. Якщо Росія пережила свої 90-ті, то ми зупинилися в них і оглядаємося на директиви вже не існуючої партії. Леся Українка, Бандера, Махно, Щербицький – ось ті особистості, про які потрібно знімати, але не ідеалізовану ідилію, а справжнє кіно. Хоча як подумаю, що підніметься в країні, якщо показати сцену у ліжку між Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською. А Бандеру з його коливаннями то в один, то в інший бік, його соратників і просто тих, хто одягав мундир і обкрадав сусіда – ні, ми ще не доросли, адже „шароварні” патріоти не дадуть „паплюжити” рідну культуру. А от у інших подивитись можна…
Дзеркало потрібне всім. Так, розквіт національних кінематографів, які б звертали погляд глядачів до їх коріння, до об’єктивної оцінки свого минулого і себе сьогоднішніх ще не настав. Але, ми думаємо і сподіваємося, що все це дуже близько. Перші ластівки - відкриття «Walt Disney-Russia», поява вітчизняних фільмів в топ-десятці кінопараду в будь якій державі.
В якому стані українське кіно сьогодні? – Кіно в Україні ще немає. Лише починають пробиватися паростки – майбутній розквіт кіноіндустрії, так само, як на початку 1990-х перші українські співаки стали піонерами розвитку якісної і конкурентноспроможної української естради (наші групи „ВВ” і „Океан Ельзи”, про Вєрку Сердючку годі й говорити слухають на всьому пострадянському просторі та не тільки). Ці перші українські кінопаростки важливі, нехай навіть вони слабенькі, трохи кособокі, не дуже якісні. Звичайно, їх не слід плутати зі справжнім кіно. Але порив, бажання знімати – це хороший початок.
Що потрібно для їх розвитку? З технікою все гаразд: в Україні робили заставки і спецефекти для «Дозорів» та інших відомих проектів. Залишаються більш складні компоненти: кіноатмосфера та освіченість глядачів, можливість пробитися до них через засилля рекламної лузги. Кіноатмосфера це одна з головних складових цього процесу – це люди і події. А точніше – події, приводи для регулярних зустрічей і спілкування людей: акторів і режисерів, які зараз сидять кожен в своєму коконі, страждаючи від того, що на їх таланти немає «держзамовлення».
http://h.ua/story/65495/
