Naive. Super
Україна єднає серця.
На самотньому березі моря сиділа замріяна дівчина. Курчаве золоте волосся, великі чорні, як ніч, очі приваблювали своєю глибиною. Її втомлене та тривожне обличчя з надією дивилось в прозору воду. Веселе сонячне проміння лагідно торкалось блискучих камінців. Північний вітерець грав з волоссям, але на її вустах так і не з’явилася посмішка. Вона торкалась пальчиками до хвиль, які лоскочуть, як кошеня. Все наче б то було тихо і спокійно, здавалось, що чутно, як море шепоче свої східні казки, але в її голові вже давно прокинулась думка: «Батьківщина, де вона?» І дівчисько поринуло в світ своїх мрій та думок...
...Перший раз я побачила сонце тут, воно посміхаючись подарувало моєму волоссю свій колір. Я простягнула до нього свої крихітні ручки та засміялась, засміялось і сонечко. Перше повітря, яке увійшло в мене не було українським. Воно принесло з собою незабутній запах волошки та хліба. Навіть перші кроки я зробила на цій землі. Тоді чому ж так тремтить серце, коли чую слово Україна? Чому всією своєю природою прагну опинитися там? Чому коли переїжджаю кордон, хочеться цілувати землю і кожного, хто зустрінеться на дорозі? Тож де моя Батьківщина?
Україна стала моїм життям. Я наче її маленька частинка, хоча зрозуміти це неможливо. Кожного разу, коли приходжу в свою російську школу, розповідаю однокласникам про Україну, хоча й добре знаю, що зустріну їх дратуючі погляди. Але нічого не можу з собою зробити і кожне третє слово починається з наймиліших літер: «У», «К» та «Р». Що я від них хочу? Для них Україна – звичайна, як для мене Франція або Казахстан. Але як? Як може бути людина до України байдужа?
Хіба їх не дивує неповторна природа? Ці безкрайні поля жита, чисте небо, глибокі ріки кришталевої води, рідні гори, темні букові ліси і море, наше прекрасне Чорне море. Якби вони тільки знали, як хочеться знову лежати коло верби, що росте біля ставка і вдихати аромат диких квітів.
А потім я стаю піснею, бо саме так впереше познайомилась з Україною, коли мама співала колискову. Я така близька кожному з вас, така повільна і м’яка. Я всюди, де є українці. Працюю і відпочиваю, радію і сумую разом з ними. Вони бережно передають мене один одному. Я досягаю серця нової людини, входжу глибоко в нього, знаходжу душу та наповнюю її всю. Потім вириваюся новою мелодією, але не менш чудовою. Я створена викликати усмішку і сльози. Я створена зберігати пам’ять та допомогати людям завжди. Вони дарують мене одне одному, де б не були. Саме так я відвідала вже весь світ, кожен куточок, де ступав українець. І я ніколи не загину, бо я вічна, як і мій народ.
Раптом я відчуваю, що стала сильна, гарна, мною пишаються, мною говорять. Так, я – мова. І не просто, а українська – мова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та Григорія Сковороди. Я найкраща в світі і рідна для 56 мільйонів людей, що мешкають на Землі. І я не хочу загинути! Я хочу та маю право бути! Бо без мене не буде і вас – українці. Говоріть мною, пишіть мною, слухайте мене. Хіба я цього не варта? Чому з кожним роком все більше людей відштовхує мене? Будь ласка, впустіть мене в своє серце і я відкрию вам свою красу та неповторність.
Знову коловорот. Хто я? Де я? Я б’юся і мені боляче, допоможіть! Я кричу, але мене ніхто не чує, я випромінюю яскраве світло в темряві, але мене ніхто не бачить. Я – щире українське серце. Я – люблю, люблю все, всіх людей, всю Землю, весь світ. Я – чисте, справедливе і прагну до світла. Мені боляче дивитись на війни, голод, знищення природи. Мене всі ображають, хоча й не знають що я таке. Вони не здатні заглянути в мене. І я боюся. Мені жахливо, бо я невпевнено в майбутньому, не знаю що робити і загубилось в цьому великому світі кривди. Я не хочу бути самотнім і відчуваю щось рідне, подібне до мене. Мені тепло і затишно поряд з ним, я його ніколи не покину. Нас немов єднає якась невідома сила.
І от я лечу на чарівних крилах. Я прокинаюсь і не можу повірити, я – Україна! З моїх губ зривається крик, по очах ллються сльози. Я не можу більше мовчати! Діти мої, любі, рідні, єдині! Хоч я і молода, але багато пережила. Вам здається, що мені п’ятнадцять років, але ні. Я виростила ваших предків і роститиму ваших нащадків. Не покидайте мене, бо я слабка. Зараз я не виживу без вашої підтримки. Колись ви були нерозумними, такими милими і не вміли нічого робити. Я кормила, одягала, вчила вас. А тепер ви піднялися, стали добрими, талановитими та гарними людьми. Я пишаюся вами! Вам стало мало місця в мені і ви розійшлись по всьому світу. Але й там ви не забули вашу Неньку. Ви прославляєте мене за кордоном. І всі мої сусіди знають, хто я така. Ми молимо Господа одне за одного і любимо одне одного більше всього на світі. Але я прошу вас, вертайтеся, вертайтеся до мене, хоча б в гості, тому що це просто необхідно, як для мене, так і для вас. Я чекатиму на вас, ваших дітей та онуків. Ви – найдорожче, що в мене є. Коли ви всі це зрозумієте? Чому дехто з вас не цінує те, що живе в мені, не пишається мною? Чому дехто любить не мене, а чужі вам і байдужі країни? Будьте зі мною і знайте, що я завжди з вами...
...Почулися чиїсь кроки по воді. Дівчина забула де вона і хто вона. Потім, піднявши голову, побачила молоду родину. Мати і тато тримали свого смішного малюка за ручки, а він своїми маленькими ніжками робив невпевнені кроки по воді. Люди потихеньку пішли далі, а дівчисько подивилось в море і спитало в свого відображення: «І все таки, де ж моя Батьківщина?» Несподівано, вона побачила в морі поряд з собою обличчя молодого хлопця. Вона нічого не встигла сказати, як хлопець відповів: «Людина може народитися в одному місті, а її душа зовсім в іншому, бо тіло людини створюють батьки, а душу – Бог. Тож знай, що твоя Батьківщина там, де твоє серце». Вона навіть і не чекала, що може почути свою рідну мову тут, за три тисячі километрів від України. Через мить вони мовчки сиділи, дивлячись один одному у вічі. Кожен з них думав про своє, але беззаперечно було одне – вони вдвох створені одне для одного, і для того, щоб якомога більше людей дізналось, що таке справжня Україна.
