Ми говоримо: "Дякую тобі за те, що ти є", коли не можемо сказати "Я люблю тебе".
Ми говоримо: "Мені немає сенсу жити", коли хочемо, щоб нас перевпевнили у цьому.
Ми говоримо: "Тут прохолодно", коли нам необхіден чийсь дотик.
Ми говоримо: "Мені від тебе більше нічого не потрібно", коли не можемо отримати те, що хочемо.
Ми говоримо: "Я не підходила до телефону, тому що була зайнята", коли нам соромно признатись в тому, що чути цей голос більше не приносить нам радощів.
Ми говоримо: "Я нікому не потрібна", коли насправді ми не потрібні одній лише людині.
Ми говоримо: "Я впораюсь", коли соромимось попросити про допомогу.
Ми говоримо: "Ти хороший друг", коли забуваємо добавити "... але тобі ніколи не стати для мене кимось більшим".
Ми говоримо: "Це - не важливе", коли знаємо, що у нас немає іншого вибору, як примиритись.
Ми говоримо: "Я довіряю тобі", коли боїмся, що ми стали іграшкою.
Ми говоримо: "Назавжди", коли нам не хочеться двитися на годинник.
Ми говоримо: "Я була поруч", коли не можемо знайти собі виправдання.
Ми так багато всього говоримо, що коли на язику залишається три останні невичерпані слова, ми стискаємо губи, дивимось на підлогу й мовчимо...