І знову про культуру. Позаминулого місяця ми обговорювали російську тезу, що "культура не винна", що Пушкін та Чайковський не винні у звірствах російських солдатів.



Ми з друзями тоді пояснювали, що культура - це не вірші й не опери. Культура - це те, що формує норми поведінки. Вона не на папері й не на нотному стані, і тим більше не у вигляді намацальних артефактів, - культура це те, що "поміж нашими головами" ("in over our heads", за влучним висловом Роберта Кіґана). І якщо російська культура не змогла втримати російських солдатів від звірств - значить, вона провалилася, не виконала свою функцію. А значить, винна.



Згодом, минулого місяця, коли ця тема виникла знову, ми пригадали вірші Пушкіна про Польщу та Бродського про Україну. Пригадали, що Достоєвський спотворив поняття злочину та відповідальності. Пригадали нинішніх діячів російської культури, тих, що проти війни, але повчають Україну зі зверхністю старшого брата, зі зневагою колоніалістської "білої людини" (заради справедливості, є нечисленні винятки). Пригадали, що російська культура завжди несла імперський прапор. А значить, не варто звинувачувати російську культуру в тому, що вона не виконала свого завдання, - навпаки, вона його добре виконала. Тільки це було інше завдання.