В колонках играет - Moonspell - Sanguine
Настроение сейчас - shitty

Ох, не пояснити цього словами…
Одне із найулюбленіших занять – заходити за територію міста, у поля, де можна дихати на всі груди. Широко розкинувши руки в сторони, падати у м’яку траву. Дивитись на безхмарне блакитне небо, забуватись так на кілька годин під улюблену музику або, що навіть краще, в абсолютній тиші та гармонії.
Більше нічого так не хочеться, як цього всього зараз.
… … …
Чужі ідилії перестали гріти серце. Чужі очі вже не ґвалтують свідомість як раніше.
Просто треба сильніше стиснути кінці ниточок. Замотатись з головою у «себе». І все буде чудесно.
Кататимемось на каруселях після півночі, коли в атракціонному містечку буде темно і тихо. Коли можна буде не боятись торкатись неба кінчиками пальців. Обов’язково – крізь об’єктив. Зум допомагає побачити деталі.
А «найпростіший спосіб забути про важливе – зосередитись на деталях» (с) Чак Паланік
Давай нахабно розглядати чужі життя крізь прокурені кватирки?
І тихо плакати, затуливши рота рукою, щоб не видати своєї присутності.
Тут і зараз.
… … …
Абстрагуватись можна від світу, це безперечно. Тільки рано чи пізно приходиться повертатись у те, що ми називаємо «РЕАЛЬНІСТЬ».
Спрацьовує якийсь механізм, схожий на великий порохотяг, що затягує назад, змушує нас опинятись тут знов і знов.
Можна гратись з темними, майже чорними локонами волосся, глибоко вдихати їх запах – запах шампуню та Міста.
Міста пахнуть самотністю та байдужістю.
Всі міста в цьому плані є однаковими.
Можна невагомо торкатись сніжинок, не порушуючи їх структури, але відчуваючи легкий холодок на пальцях.
Можна з’їхати з глузду в перший день Осені, такої очікуваної та бажаної. Це набагато простіше, ніж триматись за перила чужого під’їзду.
Можна торкнутись губами, відчуваючи їх вологість та тепло, та навряд чи це врятує від порожнечі всередині.
Правда в тому, що щирість зараз нікому не потрібна.
Краще поставити ширму, намалювати нові контури обличчя, прикріпити фейк смайл, одягти маску/костюм, взяти собі нове амплуа…
Життя – таке ж як місто, а місто – таке ж як театр.
Інколи сумне, інколи потішне, інколи пафосне, часто жорстоке, але…. Зігране кимсь… Чужим і невідомим…
Навіть самому собі…
Через це – сумно.
До сліз хочеться в обійми… його…
Скоріше б життя по-новому переписане…
...Фотографія, як частина настрою...