*жал(і?)ю себе* |
Ля_каюсь… так страшно спостерігати розпад своєї свідомості – ловити її крихти і друзки.
Лише для того, аби принести весь цей оберемок на багаття нового дня.
Я бачу сон наяву. Він давить, повільно замотує очі колючою проволокою, а я…я видавлюю з себе слова-думки-подихи…аби лиш не впасти назад – в ту кому.
І фіолетовий холодний день буде єдиним, хто бачитиме мою цю слабкість.
Відламуй собі від мене спогади, забирай назад всі свої частинки, які десь ранили тіло, а десь прижились в душі. Видирай в мене з-під ребер згусток тепла і світла, щоб я більше не сміла дивитись комусь прямо у вічі.
Я знаю, твої кігті ідеально для цього створені – шматувати мене.
А може перегризи мені горлянку, аби я більше не билась в конвульсіях?
Для чого це? Все це? Мені?
Іноді я себе просто ненавиджу.
Рубрики: | ...пошепки до тіні... |
Комментировать | « Пред. запись — К дневнику — След. запись » | Страницы: [1] [Новые] |