Епіграф:
«Від ідіотів і невігласів шкоди більше, ніж від ворогів» (В.П. Агеєва).
Я б не писав (учергове) про Віру Агеєву – вона й без мене присутня в інфопросторі, якби цього разу вона не перейшла до наклепів. Спойлер: не на мене.
Ще в листопаді вона дала
інтерв’ю на платформі «Аналізуй», де говорила, в цілому, очевидні речі, але це, справді, такі очевидності, які треба знов і знов проговорювати. Так, шкільні програми та підручники з української літератури досі погані, вони створюють викривлене уявлення про нашу словесність; погані видання класиків, погані коментарі до них; коли в радянські часи писали про українських класиків, то обов’язково йшлося про те, як на них «потужно впливали революційні демократи»; а спроби зарахування Сковороди до «російських філософів» – одне з найнахабніших привласнень за останні триста років. Усе це правда, і про це треба говорити, бо, на жаль, багато хто досі не усвідомлює, наскільки неадекватною залишається історія культури в масовій свідомості. Тут я з Агеєвою цілковито згоден, нема про що сперечатися. Точніше, є – коли справа переходить до конкретики.
«Людина, яка системно розвінчує фейки в літературі, в культурному просторі і не тільки» (так представили професорку на початку), так само системно ігнорує або викривляє факти. Коли вона каже, що у школі вивчали Тичину як
«ідіота, який написав “Трактор в полі…”» – сприймемо це як метафору і сподіватимемося, що Агеєва знає: Тичина такого вірша не писав. Або коли вона цитує «Катерину» і замість
«знущаються вами» (чорнобривими) читає «знущаються нами» (українцями в цілому) – вважатимемо це обмовкою.
Але:
«Шевченко в очі не бачив революційних демократів. Начебто хтось із них сказав йому “Чого ж ти пишеш тією мертвою мовою?” …А кажуть, що він учився у того Бєлінського». Насправді Шевченко таки бачив революційних демократів, у нього були неблизькі, але нормальні стосунки з Чернишевським (цілком проукраїнським, антиімперським, проте невігласом – знайома, на жаль, комбінація). Рядок про «мертве слово» з «Гайдамаків» – це відповідь не революціонерам, а «реакціонерам» на кшталт Полєвого і Сенковського, бо Бєлінський почав наїжджати на Шевченка якраз ПІСЛЯ публікації цієї поеми.
В радянський час настійливо твердили про благодатний вплив Горького на українську літературу. Так, твердили. В 1920-ті наші письменники виступали проти Достоєвського і достоєвщини. Приймається із застереженнями. А далі Агеєва цитує Тичинине «Од Достоєвського звільни» (насправді якраз «од достоєвщини», є нюанс), проте ніби забуває, що наступні рядки: «До кого говорить? / Блок у могилі. Горький мовчить». Не про «Геть від Москви», вочевидь, у Тичини йдеться. І навіть не про «Геть від Горького».
Ну, і, як то кажуть, хвали мене, моя губонько.
«Єдине повноцінне академічне видання наших класиків – це торішнє повне зібрання Лесі Українки» (до редколегії якого входила Агеєва). А як же нове ПЗТ Шевченка? А «воно незакінчене». Щоправда, останній том Шевченка вийшов 2014 року, але не всі про це знають. («Академічне видання» Агеєва взагалі плутає з простим зібранням творів, але це тема окрема.)
«Треба видати класиків. Щось робимо. От видавництво “Віхола” започаткувало серію “Неканонічний канон”…» Скільки у фахівців конкретних претензій до текстології та коментарів ПЗТ Лесі Українки? Безліч. Що там із текстологією та коментарями у «Віхолі»? Щодо першого – теж уже з’явилися критичні голоси, щодо другого – то приміток там просто мізер.
Що вже казати про знання в галузі російської літератури?
«Російська література почалася у XVIII столітті з класицизму…. У них не було свого XVII століття, у них не було бароко. Вони тільки у другій половині XVIII століття почали ставати на ноги… У них був великий імперський роман XIX століття, а більше не було нічого… Давня російська література – це насправді була давня українська література». Зазирніть у будь-яку – підкреслюю: будь-яку історію літератури, і ви побачите, що між Київською Руссю і Російською імперією на північному сході таки була література, з XIV століття («Задонщина»), через повісті XV–XVI до так званої «демократичної сатири» XVII. Є свідчення (щодо якого сперечаються шевченкознавці, але воно є), ніби Шевченків цикл «Притча про блудного сина» виник після прочитання «Повісті про Горе-Злочастя» – повісті, якої, мабуть, не було, бо в Московщині XVII ст. нічого ж не було!
Ну, й обіцяний наклеп:
«Коли я десь прочитала, що директорка музею Булгакова якийсь там фонд підтримки РПЦ очолює, я якось розслабилася: тут уже пазл зійшовся, все в порядку. Бо я не могла якось зрозуміти: ну, що ж тітка так…» Людмила Губіанурі ніякий фонд не очолює – взагалі ніякий, і, за її власними словами, «вже років 15, як не заходила до жодного храму РПЦ».
Маємо те, що маємо.
Питання не до Агеєвої, а до шановних (без жодної іронії) організаторів, журналістів, колег: що ще має наговорити Агеєва, аби її перестали слухати й піарити? «Вона каже в цілому правильні речі, вона пробуджує інтерес до української культури» – ні, так воно не працює. Правильні тези дискредитуються невіглаством і брехнею. Справжнє розуміння національної культури не виникає завдяки її спрощенню і викривленню. Ми – ми як спільнота – або толеруємо таке спотворення, або ні. Третього не дано. Про інші речі – від моралі до стилістики – я вже й не говорю. Просто: воно шкідливе. Шкідливе якраз для тих цілей, в ім’я яких нібито існує. Це не «інформаційна гігієна», а щось прямо протилежне – замулення інфопростору, замулення істини, яка існує і яку ми хочемо пізнати.
https://petro-gulak.livejournal.com/2123417.html
