Як не дивно, але для нас це перемога, а не зрада.
Якщо Путін справді визнає окуповані «республіки», це означатиме лише те, що він визнав нашу перемогу. Бо із самого початку він хотів Україну — від Сяну до Дону, а не її частинку.
Подібні перемоги ми вже здобували. Українці перемогли Путіна у 2004 році, коли не дали російським політтехнологам зробити Януковича президентом. Це був удар, після якого Україна для колишнього підполковника КДБ стала незакритим гештальтом, особистою психологічною травмою.
У 2013-му йому здалося, що він уже майже відігрався. Янукович уже став президентом, і погодився на висунуті Путіним умови сателітизації України. Усе йшло ідеально. Аж допоки український народ знов не переміг Путіна в лютому 2014-го.
Тоді Путін вирішив розміняти цю стратегічну поразку на тактичну перемогу. І здійснив анексію Криму. Він отримав Крим, але разом із тим остаточно втратив Україну. Росія стала ворогом, а проросійські сили в Україні втратили і потужність, і авторитет, і електоральну базу. План розвинути тактичну перемогу до стратегічної провалився — «Великої Новоросії» не відбулося, більшість українських регіонів витримали удар. Знов поразка.
Тоді Путін вирішив знов розміняти це на ще одну тактичну перемогу, направивши своїх іхтамнетів, гіркіних та моторол на Донбас. Ціллю було створення в межах України підконтрольного регіону, який би слугував якорем, прив’язуючи її до Росії, або дестабілізуючи до повільного розпаду — при цьому, зберігаючи свої руки формально чистими, а себе формально непричетним.
Це не вдалося. Українське військо відбудувалося з колес та нанесло іхтамнетам важку поразку. Іловайська трагедія — теж наслідок поразки росіян. План «Іхтамнет» не вдався, і щоби врятувати своє провінційне новоутворення, росіянам довелось вступити в бій безпосередньо.
Відтоді росіяни вісім років намагалися протиснути Мінські угоди у своїй трактовці. Останнім кроком був показовий збір військ біля українських кордонів та шантаж Заходу. Погоджуйте відмову від євроатлантичної інтеграції України, або ми влаштуємо війну!
Якщо вони зараз визнають незалежність ОРДЛО — вони визнають те, що план захопити Україну не спрацював. Донбас, а тим паче обрізаний до третини площі, ніколи не був їхньою головною ціллю. Ціллю було політичне підкорення України та закриття для неї шляху на Захід. Визнання «республік» — констатація факту, що цього не вийшло, а обличчя зберегти треба.
Якщо Росія, побачивши українську та світову готовність битися, вирішить відкотитися та включити задню — або якщо все ж нападе, але цей напад розвиватиметься для неї не найкращим чином — саме це визнання вони продадуть своєму населенню як звитяжну перемогу, як порятунок народу Донбасу від української хунти. Саме це дозволить їм зберегти обличчя. Хоча на землі нічого не зміниться.
Подібне вони вже провернули в Грузії у 2008 році. Де-факто результатом війни стало визнання Росією контролю над тими проксі-регіонами, які вона вже й так контролювала. Але вони це подали, як велику та звитяжну перемогу. Плебсу зайшло.
Зараз ситуація трішки відрізняється. Хоча б тому, що на відміну від Грузії, цьому визнанню не передувала поразка української армії. Можливо, вони ще спробують її влаштувати.
Але поки що все йде не за їхнім планом. Україна встояла. Захід виявився єдиним та міцним. І старіючому та лисіючому «великому лідеру» вже доводиться думати, як вийти з попередніх «многоходовочок» із мінімальною втратою обличчя та рейтингу.
Віктор Трегубов, член політради ДемСокири
https://ibigdan.livejournal.com/27994463.html