pesdets все записи автора
Триває нечуване злодійство: дітей відібрали у батька, а суд виправдовує лиходіїв!

Експонат для світового музею ідіотизму

Більше року трясе батька украдених у нього дітей.
... Так сталося, що Анатолій Півень і Оксана Нестерук сім'ю створили, а в шлюб не вступали. Однак промах сей не завадив подружній парі перебувати в мирі й злагоді. В
батьків знайшлося троє діточок: Толя (1997), Сашуньо (1999) і найменшечкий
Андрійко (2000), записаних на прізвище матері.
Виникає запитання: чому Анатолій і Оксана не ввели своє одруження в законні береги?
По-перше згадаймо, що діялося при кучмівщині на просторах держави! Бушувала несамовита соціальна буря (під кодовою назвою "Реформи"),яка спричинила велику Руїну. Всюди запанувало безробіття, пропав заробіток, а відтак народ крепко підупав на силі. У нього вкрали радість, розтоптали віру в майбутнє.
Те горе, що настигло село Раковичі, де живе Анатолій Півень, не виплакати і не висповідати! Залягли перелогами поля, нарізані селу за колгоспу. Не ореться нині жоден гектар землі! Худоба і всяка живність вирізана. А від ферм тільки-но сивий спомин снується, наче бабине літо. Прахом узялася школа – се дорогеє віконечко у царстві світла. Не своєю смертю помер дитячий садок.
Отож, не маючи з чоловіком ні копієчки зарібку, бачачи глуху безвихідь, Оксана Нестерук надумала прийняти "обітницю" матері-одиночки. З великими сподіваннями на те, що держава хоч якось допоможе поставити на ноги діточок.
Доносю до читача радісну вість: сокровенні марення матері "справдилися"! Перед нами документ епохи:
"Довідка, видана Радомишльським районним управлінням праці та соціального захисту населення в тім, що гр. Нестерук Оксана Василівна перебувала на обліку як одинока мати і відповідно до Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" одержувала допомогу в сумі 11 гривень 80 копійок на трьох дітей. З 1 листопада 2000 року по 31 грудня 2001 року".
Як кажуть у моїм селі: щоб тим, хто сотворив цей закон, на старості літ діти стільки давали!
Словом, ростіть, синочки, вшир і вгору! Набирайтеся сили і здоров'я. А виростете (якщо ніг не протягнете), будете Вітчизну боронити. І наостанку ніби палицею кину вслід: означеної в документі суми матері не виплачували.
... А пізньої осені 2002 року братиків Нестеруків приглумило страшне горе: од запалення легенів померла мама.
Зібралися родичі, сусіди, голова сільради і порішили на тому, що хлопчиків треба оддати до району, в школу-інтернат для сиріт. На якийсь рік-два, поки дітки підникнуть. А там, гляди, щось переміниться у світі.
В цьому непоказному, неяскравому слові "може" - всі наші сподівання й мрії. Господи, скільки віків наш народ носить під серцем, немов дитя, оце слово - надію: "може", "може"... повстане Україна? Збудеться Україна?
... Ніхто, звісно, не знав, що прилаштувати діток в інтернат - то значило: прорубати вікно до великої трагедії. То крок у безодню. Один лише батько відчував біду, шкурою відчував, і не хотів розлучатися з синочками.
Мине рік з гаком, директорка інтернату (лиходійка Предко) змайструє "липові" документи, "пропустить" братиків недолітніх через кишеньковий райсуд у Радомишлі, і суддя Невмержицький, достеменно знаючи, що в хлопчиків є рідний батько в селі, одсудить їх чортові в зуби - за океан. І весь цей злочин освятиться "іменем України"!

Лихі люди

Отож Анатолій Миколайович подає позов.
Коли сплавляли діток за сині моря, пан Невмержицький так спішив учинити кривосуддя, що полами мантії замітав порохи на підлозі. Тепер же він тягнув "волинку", впирався, наче віл ратицями.
Влітку суд відкладали тричі поспіль. А куди їм гнатися? Діти чужі - не їхні
А час летів, ринув - як гірські потоки.
Втілювався у життя зловісний задум: чим довше зволікати із судом, тим легше доказати, що батько - не є батьком.
Не можна дивитися на батька без душевних терзань. Анатолій Півень почорнів з виду - тепер йому в цигани можна записуватися, схуд, і то крепко схуднув, тільки-но ніс нап'явся і вилиці круто випнулися. З самого ранку, в очікуванні судової "розправи", курить, курить - як паровоз.
В судовому засіданні адвокат Таїсія Нагорна м'яко питає:
- Вам казали, що дітей можуть поставити на усиновлення?
- Ніхто і ніколи!..
Усі свідки в суді докажуть потім, що замислене Предко і суддями злодіяння по "продажі" діток робилося в глибокій тайні од батька.
Якого тяжкого хреста несе він! І той хрест непосильний, гляди, вжене батька в землю.

Мафія в школі-інтернаті

Та й знову вертаємося під похмуре склепіння судової зали.
Адвокат, запитує:
- Дітей в інтернаті відвідували?
- А звісно, удвох із сином Анатолієм. Щомісяця їздили! Як тільки получу пенсію, так і вибираємося до Радомишля. Доб'ємося до того інтернату, а внучки вішаються на шию, плачуть...
Слова Олени Федосівни ідуть на вагу золота. І ось чому! Замітаючи сліди свого тяжкого злочину, Предко послала в обласне управління освіти документ-фальсифікат: мовляв, за останніх півроку до того, як вивезуть діток, їх ніхто з родичів не відвідував. Ця безсовісна брехня мала переконати область, що рід одцурався од малолітніх братиків.
Але ж ціле літо 2003 року хлопчики були в Раковичах на канікулах у батька й бабусі Олени Федосівни. І тільки в перших числах вересня Анатолій Півень одвіз синочків до інтернату.
А вже в лютому 2004 року набундючений суддя Невмержицький "виніс вирок": спровадити братиків Нестеруків у чужоземну заморську сторононьку - на довічне
поселення.
В суді допитують сестру Анатолія Півня Раїсу Духніч:
- Хто порадив батькові віддати дітей у Радомишль?
- Голова сільради Чумак. Вона каже: "Пойми, Толю, тобі буде легше. Мине кілька років, синочки підростуть - тоді й забереш їх додому". А що получилося? Діток відправили за кордон! Село обурене...
- Село нам зараз не потрібне, - осмикує свідка суддя.
Ой же лукавить Невмержицький! Село якраз і потрібне. Раковичі горою стоять за братиків Нестеруків - малолітніх земляків своїх. Село хоч сьогодні готове вийти на "Майдан" перед судовим "присутствієм". Село у всі віки, при всіх Режимах за правду боролося. А суд у Радомишлі вчинив злочин, а тепер обстоює неправду.
Навмисний різноспів і різнобій - усю оцю какофонію - закручує суддя Невмержицький. Закручує так старанно, немов пружину, яка своєю злісною віддачею зводить нанівець усі зусилля батька та його родичів.
Одна з яскравих ілюстрацій:
- Якби ми знали, що така мафія в інтернаті, ми ніколи б не віддали дітей!.. - каже друга сестра Анатолія Півня, Тетяна Савун.
- А ви по суті! - відразу ж осікає суддя.

Суд нескорий, суд неправедний

Наступне засідання розпочалось аж 19 жовтня 2004 року. Високий суд благополучно приступив до слухання позивача - Анатолія Півня.
Не вірилося, але судовий млин знову молов полову. Прокурор налітав рябцем так, ніби батько братиків Нестеруків сидів на лаві підсудних.
А генеральний замисел проглядає один: не торкатися головного, обійти грозу, яка мала б ударити в суді, забалакати процес, збити з пантелику позивача і його свідків. Якщо стисло: поховати Правду в суді - як покійника на кладовищі.
Ось набір того самого "опалого листя": в якому місяці кінь ударив Анатолія Півня в голову; причина смерті дружини; в якому віці вона померла; день її народження; чи знає позивач директорку школи-інтернату; чому "не состояли" в шлюбі із своєю дружиною...
До чого ж праведний і святий суд!.. Прокурор і суддя вперто докопуються до того шлюбу чи нешлюбу, але ніхто з них ні разу не заїкнувся: чому в батька украли трьох синочків? (І чому цих крадіїв навіть до суду не кличуть?) Начебто сі питаннячка нікчемні, які ломаного гроша не варті.
Іще прокурор заглибив свою увагу на тому, чого б навіть слідчий не торкався: звідки батько дізнався, що дітей його "приватизували" іноземці?
- Як звідки? - задихнувся Анатолій Півень. - Я приїхав до своїх синочків, а мені кажуть, що їх вивезли за границю.
- Але ж ви оддали дітей в інтернат для сиріт! - звинувачує батька прокурор.
- Я віддав дітей у державу!
А ось питання з розряду підступних, єзуїтських, воно проливає світло на характер прокурора як людини:
- Хто вам підказав, що суд має визнати ваше батьківство?
Анатолій Півень поривається відрізати словом щось різке, образливе, але тухне на очах:
- Як це, хто? Я добився до Радомишля, а дітей нема!
Свою партію в судовому ансамблі веде адвокат Таїсія Нагорна. Вона запитує в батька:
- Чи вихователі в інтернаті знали вас?
- Казали діткам: батько приїхав.
І ще раз ключове, знакове питання:
- Вам говорили, що дітей можуть поставити на усиновлення?
- Та ніколи! Навіть мови не було... - батько.
Суддя звертається до пані Роспотнюк, головного спеціаліста обласного управління освіти:
- Хто має право спілкуватися з дітьми в інтернаті?
- Кожна особа... - якось так навпомацки відповідає ця пані. А невпевнено каже тому, що це неправда. Не всім дозволено мати доступ до школи-інтернату.
Он, автор цих рядків хотів перекинутися хоч словом з вихователями братиків Нестеруків, але директорка Предко навідріз відмовила в такій "авдієнції".
- А на канікули хто може брати діток? - гне свою лінію адвокат.
- Ну, якщо є родичі... - мямлить войовнича Роспотнюк.
А в хлопчиків є не тільки бабуся, тітки - а батько рідний!

Суд, в якому ламають долі людські

Усі сусіди стверджують, що хлопчики - це діти Анатолія, що подружжя вело спільне хазяйство, що "не чутно було сварок якихось між ними", що "батько тішився синочками, заботився про них", що "після смерті Оксани дітки жили з батьком...".
Як бачимо, доказова база на користь батька надійно в'яжеться, неначе сіть рибальська, і видається так, що скоро в ту сіть запливуть і прокурор, і суддя. Однак обидва уперто не запливають. Вони сахаються правди, як дідько ладану.
Ох і насторожує цей суд! Дивний якийсь, кручений. Не тільки не мовлено жодного критичного слова на адресу Предко і Забігайло - їх навіть не викликано у судове "присутствіє". Починаєш вірити, що маленьких поліщучків сплавили за моря-океани не злодії, а все сотворилося само собою, духом святим вознеслося. Суддя Невмержицький так ревно охороняє "високих" дам, як оберігають священних корів в Індії.
Судом допитується вельми поважний свідок - Галина Сіренко із села Чудин цього ж району. Галина Петрівна - бабуся братиків Нестеруків, мати їхньої покійної мами. І знову млин меле вхолосту.
....- Що там казати, жили вони гарно. Нажили трьох діток. Взуті були, одіті... -
плаче.
Суддя заспокоює:
- Не плачте...
- Я хочу, щоб повернули діток... - плаче.
- Зараз не про це мова, - розтолковує суддя.
Не тим конем ходите, пане суддя! Якраз про це мала вестися мова. Не стільки сьогодні, як позавчора. Але ви на шляху до істини нагромадили гору завалів і загату непроходиму воздвигли.
- Як звали ваших онуків? - звертається адвокат Таїсія Нагорна.
Бабуся перераховує і раптом каже:
- Коза в хазяйстві була...
Від такого теплого клімату навіть суддя добрішає і вже не перебиває свідка, а
докидає в колоду свою карту - ще й козирну:
- Так-так, зрозуміло. Вели спільне хазяйство.
Як би не було, а "карта", що її підкинув Невмержицький, і справді козирна. Суддя підкріпив свідчення матері покійної Оксани: себто, привселюдно визнав, що подружжя вело спільне господарство. А раз так, значить, був дім, сім'я була і дітки були в Оксани й Анатолія, трійко братиків... Яких Невмержицький рішенням суду, іменем України, спровадив якщо не на Соловки, то принаймні до дідька на роги.

Біле - не біле, а чорне - не чорне

І сказано в писанії: не вір очам своїм! Така отетеревіла година настає тоді, коли ви читаєте судову ухвалу, скомпоновану самим Невмержицьким.
- Я думаю, ні в кого нема сумніву, що Анатолій Півень - батько дітей. В суді він показав, що змусило його віддати синочків до інтернату, - із крихкою вірою в голосі промовляє адвокат. - Так, подружжя не брало шлюбу. Але то їхнє право. Свідки підтвердили, що батько і мати виховували діток, вели хазяйство. Немаловажно, що сім'я ніколи не покидала села... Прошу суд визнати Анатолія Півня батьком.
І тут, ніби злий смерч, що все змітає на шляху, налітає пан прокурор. Од його слів сонце меркне в очах батька і чорна копиця хмари світ заступає.
Окреслю прокурорський феєрверк лише фрагментарно... Судове засідання повне
і об'єктивне. Всі служби діяли правильно. (Ну да, і Предко, і Забігайло!). Школа-інтернат не може бути відповідальною... А тому відмовити Півневі у встановленні батьківства!
І суд, Високий суд, слухняно штампує прокурорські "предначертанія":
"Відмовити Півню... в задоволенні позовних вимог..."
Тобто Праведний суд установив, що батько, який сидить осісьо в залі, ходить по грішній землі, - не є батьком! Біле, отже, - не біле, а чорне, суть, - не чорне. Це ж треба півроку тягти кота за хвіст, вислуховувати свідків, аби зробити, нарешті, "відкриття віку".
Не станемо лукавити, окрасою ухвали суду є мотивація - "філософські" розмисли самого судді. Не будемо виполювати граматичних будяків, залишимо на совісті Невмержицького всю недолугість, яку він проявив у царині стилістики тексту й пунктуації:
"До показів свідків по справі, які є або близькими родичами позивача по справі, або не знають і не можуть знати обставин при вирішенні питання щодо встановлення батьківства щодо дітей суд ставиться критично і не приймає їх до уваги при прийнятті рішення по справі".
Ви твердите, пане, що показів суд "не приймає до уваги при прийнятті рішень". І що свідки "є або близькими родичами позивача... або не знають дійсних обставин..."?
А як же сусідки Анатолія Півня, пане суддя? А сільський голова? А десятки письмових заяв селян із Раковичів до суду? І всі кажуть, і всі пишуть, що Анатолій Півень - батько діток.
А письмова заява до суду Валентини Фаньо - хрещеної матері середульшого синочка Сашуні. А письмове свідчення Валерія Корчинського і Василя Півня - хрещених батьків найстаршечкого Толі. А письмове потвердження для суду Галини Почтової та Інни Ребенко - хрещених матерів Толі.
Так ось, усі покази цих "родичів" (так зазначено в ухвалі суду), яких, до речі, повне село і які прагнуть вирятувати трьох братиків із неволі (куди їх загнали Предко і Невмержицький), - пан вельможний суддя брутально кидає під ноги і топче брудними своїми чоботищами.
Тоді як саме свідчення практично всього села у даному разі є головною доказовою базою в суді. І зневажати авторитетні, вагомі докази, плюндрувати їх, плювати народу в обличчя - це кримінальний злочин, за який статтею ізКодексу пахне.
Пане суддя, поставте себе на місце батька трьох синочків, і ви забудете про сон, дорогу до рідної домівки забудете і проклянете той день, коли рука ваша зважилася на сатанинський вирок! Ви, саме ви кинули діточок у прірву!
І ще одна перлина з бездонного колодязя вашої велемовної "премудрості", ясний пане:
"... На момент подачі позову до суду діти на вихованні і утримуванні школи-інтернату не перебували, тому школа-інтернат не може бути належним відповідачем по справі".
Овва, по-вашому виходить: якщо злодій украв корову в дядька (і це доведено, зловмисника за руку зловлено!), то його - все одно - судити не можна по тій лише причині, що корову цей крадій встиг уже продати.
Але ж це філософія бандитська!
А втім, марні наші волання до вашої совісті. Бо ви з тієї породи, яка на Майдан не ходить. Ви з породи кротів, які риють лише для себе. Із вашого близького оточення донеслося: ви аж мукали на виборах, аби восторжествував кримінальний Режим, "тому що..."

Добро і зло зійшлося в герці

В суді зійшлося два одвічно непримирених світи. Світ добра і світ пітьми. Зло взяло гору над добром. Зло подолало світло.
Лосі, невмержицькі, предки, забігайли торжествують. Навіть не приховують своєї радості в суді - на людях. Вони святкують перемогу.
Над ким? Над братиками Нестеруками? Над убитим горем батьком? Над бабусею, яка відбула чотири каторги у фашистськім рейху? Над понівеченою нікчемним Кучмою Вкраїною?
Радомишльський суд - то символ приниження людини. Суд, в якому закопують Істину на три штихи в землю. Суд, де Правду хоронять без духових музик, зате навічно. Це контора, в якій від імені України штампують Облуду, Неправду.
Ми маємо бити в усі дзвони, аби розбурхати суспільну думку і повернути братиків Нестеруків до отчої хати! Повернути батькові віру в життя! Переконати його, що віднині він є вільним, розкріпаченим від Режиму хазяїном у своїй Україні.
Житомирська область.
Ybitaya_Rapom