-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в yopta

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 21.11.2010
Записей: 135
Комментариев: 6
Написано: 143


38 предпр прибыль.экономич прибыль в условиях соверш конкуренции

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 19:10 + в цитатник
11.1. Предпринимательская деятельность и прибыль
Напомним, что под предпринимательством понимается инициативная деятельность под собственную материальную ответственность, направленную на получение прибыли.+см ?о фирме в соверш к ии

Эта деятельность обычно сводится к организации производства товаров, выручка от продажи которых позволяет после возмещения всех затрат получить доход в виде прибыли. Однако за столь общим представлением о предпринимательской деятельности не вполне ясно ее конкретное содержание. Между тем эта деятельность состоит из многих направлений.

Прежде всего любая предпринимательская деятельность начинается с выбора сферы своего осуществления. Одна из первейших задач предпринимателя — решить для себя вопросы: что, какие товары производить? для кого их производить?

В основе выбора конкретной сферы деятельности может лежать интуиция или строгий расчет, но во всех случаях выбор определяется стремлением к получению прибыли. Проще говоря, каждый предприниматель стремится производить то, что выгодно. При этом выгода может быть растянута во времени. Можно начать производство товара, дающего убытки в данный момент, но спустя какое-то время он может принести такую прибыль, которая с избытком перекроет первоначальные убытки. Вот почему любая предпринимательская деятельность начинается с составления бизнес-плана, в котором должны найти отражение как предстоящие расходы, так и ожидаемые доходы.

Выгодность производства того или иного товара непосредственно связана с его ценой, и поскольку повышенная цена, как правило, устанавливается на товары, пользующиеся большим спросом, то погоня предпринимателей за прибылью ведет к производству таких товаров. То же стремление заставляет их отказываться от производства товаров, не пользующихся спросом, так как на такие товары приходится снижать цены и, соответственно, получать низкую прибыль или вообще ее не иметь.

Тем самым предпринимательская деятельность способствует более полному удовлетворению существующих в обществе потребностей. Не случайно как при выборе сферы деятельности, так и в процессе ее осуществления предприниматели стремятся проводить маркетинговые исследования, направленные на изучение спроса на товарных рынках, выявление возникающих здесь тенденций. Такие исследования начинающему предпринимателю помогают выбрать выгодную для себя и нужную обществу сферу деятельности, а уже действующему предпринимателю при необходимости внести изменения в номенклатуру производимых товаров и даже сменить профиль своей деятельности.

Выбор сферы деятельности предполагает наличие у предпринимателя соответствующих факторов производства. Поэтому составной частью предпринимательской деятельности является приобретение таких факторов. Это означает, что предприниматель имеет необходимый для этого капитал как авансированную стоимость. Капитал может быть как собственным, так и заемным. На него приобретается или арендуется земля, покупаются нужные средства производства, нанимается рабочая сила. Ранее мы видели, что на рынках факторов производства предприниматели находятся на стороне спроса, противостоя их продавцам. Тем самым они обеспечивают занятость факторов производства и их вознаграждение.

Наличие необходимых факторов позволяет предпринимателям начать производство выбранных товаров. Так что организация производства и управление им предстают как важные составляющие предпринимательской деятельности. Это означает, что благодаря предпринимателям происходит соединение различных факторов производства и их функционирование. Здесь предприниматели дают ответ на вопрос: как производить?

Наиболее общий ответ на него прост — эффективно, то есть прибыльно. Это значит, что затраты факторов производства на единицу продукции должны быть минимальными, а будущая прибыль — максимальна. С точки зрения общества, речь идет о рациональном использовании имеющихся на предприятиях ресурсов. В этом — одно из общественных предназначений предпринимательской деятельности. В рамках такого предназначения предприниматель должен заниматься новаторством, совершенствуя организацию производства, систему управления, формы оплаты труда, производимый продукт и т.д.

Мы уже знаем, что стремление к максимизации заставляет предпринимателей, руководствуясь соответствующими правилами, определять объем производства, отвечая еще на один кардинальный вопрос: сколько производить? Тем самым объем общественного производства и его структура оказываются в зависимости от предпринимательской деятельности.

Предпринимательская деятельность предполагает не только производство, но и сбыт произведенных товаров. Эта деятельность может быть и чисто торговой, отражая наличие специализации между предпринимателями, при которой одни занимаются производством, а другие — сбытом, посредничая между производителями и потребителями. Впрочем уже отмечалось, что микроэкономика и сбытовую деятельность рассматривает как производственную — производство услуг по доведению произведенных товаров до потребителей, также требующее вознаграждения в виде прибыли.

Важной составляющей предпринимательской деятельности является несение экономической ответственности за ее результаты. Это ответственность за эффективное ведение производства и сбыта, за своевременное вознаграждение факторов производства, то есть ответственность перед предприятиями-поставщиками необходимых средств производства, перед землевладельцами, если земля арендуется, перед банками, если берутся ссуды, перед наемными рабочими.

Субъектами экономической ответственности могут быть отдельные лица, занимающиеся индивидуальным предпринимательством, и группа лиц, объединенных рамками партнерства или акционерного общества. На многих крупных предприятиях предпринимательская деятельность разделяется между несколькими лицами так, что один занимается вопросами стратегического планирования, решая вопрос о новых сферах деятельности предприятия, другой отвечает за организацию и управление производством, третий — за сбыт и т.д. Соответственно каждый из них несет свою долю общей экономической ответственности предприятия.

Экономическая ответственность за результаты предпринимательской деятельности тесно связана с риском, характеризующимся вероятностью потерь. Риск — неизбежный атрибут хозяйственной деятельности в условиях рыночной экономики, характеризующейся изменчивостью, непостоянством положения на рынках отдельных товаров, нестабильностью экономической конъюнктуры в целом. Несение такого риска - характерная особенность предпринимательства. Предпринимательские решения могут быть ошибочными и тогда возможно не только понижение прибыли или ее отсутствие, но и убытки. Систематичность убытков неизбежно приводит к банкротству предприятия и утрате собственности предпринимателя на его имущество и к утрате личного имущества. При этом общество в целом может не понести никаких потерь, если, например, предприятие обанкротившегося предпринимателя перейдет в счет уплаты долгов в руки другого предпринимателя.

Необходимость несения риска предпринимателем обусловливает такую весьма характерную особенность прибыли как формы вознаграждения, как ее негарантированность в отличие от доходов, получаемых за факторы производства

39 типы рын структур .соверш конц я

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 19:06 + в цитатник
Принято выделять четыре типа рыночных структур, отличающихся друг от друга степенями и формами свободы для экономических агентов. Их взаимное деление в форме конкуренции может быть разбито на: чистую конкуренцию; монополию;
монополистическую конкуренцию; олигополию. Возможности рационального выбора для фирмы зависят от того, в какой рыночной среде она действует. При этом два первых типа рыночной структуры обычно характеризуют как идеальные, а два остальных — как реальные.

Хотя, в известном смысле, все эти типы — всего лишь теоретические модели, выделяющие только главное и общее, и поэтому неспособные исчерпывающим образом описать множество конкретных рыночных ситуаций, с которыми встречается любая реальная фирма.

177

Основным признаком, по которому отличаются друг от друга различные рыночные структуры, считается количество участников конкуренции. Чистая конкуренция предполагает, что участниками рынка является очень большое количество фирм, производящих и продающих один и тот же (стандартизованный) продукт. Любая новая фирма может включиться в данную структуру без каких-либо препятствий: нет ограничений на доступ к информации или ресурсам, необходимым для организации производства и реализации такого продукта. Такая структура считается идеальной потому, что на практике некоторые ограничения всегда существуют, а полная стандартизация продукта невозможна. Наиболее близкие реальные условия существуют в сельском хозяйстве и в некоторых отраслях, производящих услуги.

Монополия предполагает одного-единственного производителя — продавца какого-либо товара. Такая фирма является для рынка целой отраслью. Препятствия на пути других фирм являются практически непреодолимыми, поэтому формально

такая структура предоставляет фирме наибольшую свободу выбора объемов производства и цены реализации продукции. Эта ситуация является также идеальной — в том смысле, что невозможно в условиях рынка абсолютно закрыть какую-либо отрасль для проникновения конкурентов (либо прямого, либо косвенного). Очень высокий уровень доходности производства и реализации монопольного продукта обязательно начинает привлекать другие фирмы, которые рано или поздно расшатывают монопольную ситуацию.
Чистая конкуренция и монополия представляют собой два полюса рынка, между которыми располагаются реальные рыночные структуры.

Сформулировав эти граничные условия рынка, легче понять общие принципы его работы, абстрагируясь от множества сложных и запутанных конкретных ситуаций.

Монополистическая конкуренция как реальная рыночная структура предполагает достаточно большое количество продавцов, которые предлагают на рынке неодинаковые продукты. Дифференциация продукта дает возможность в отрасли иметь множество мелких фирм и обеспечивает легкость входа и выхода с

178

рынка. Характеристики монополистической конкуренции свойственны отраслям сферы обслуживания:

станции техобслуживания, сети ресторанов (и отраслям промышленности), производству зубной пасты, стиральных порошков, безалкогольных напитков. При монополистической конкуренции каждая фирма продает особый тип товара, который отличается по качеству, оформлению, престижности. При этом фирма является монопольным производителем своей марки товара.

Олигополия — это рыночная структура с незначительным количеством производителей, которые конкурируют между собой, и 'вступление на эти рынки новых фирм затруднено. В условиях олигополии наиболее крупные фирмы контролируют значительную долю рынка. Товар, производимый фирмами, может быть дифференцирован (производство автомобилей) и не дифференцирован (производство стали),

главное значение имеет только то, что несколько фирм производят почти всю продукцию. Олигополистическими структурами являются многие отрасли обрабатывающей промышленности (производство нефтехимикатов, алюминия, сигарет). В современных условиях олигополия является преобладающей формой рыночной структуры.
Таблица 1

Характеристика рыночных структур Рыночные Количество и Характер Условия выхода структуры размер фирмы продукции на рынок Совершенная Много мелких Абсолютно Однородный , конкуренция фирм свооодвыи

Вход Монополия Одна фирма Уникальный

Монополисти-Много мелких Диффиренци- Некоторые ческая фирм рованныи ограничения конкуренция

Однородный

Несколько Существенные Олигополия или дифферен-

крупных фирм препятствия цированный

179

Между олигополией и монополистической конкуренцией не существует четкого разграничения. Характеристика конкретного рынка зависит от реализуемой на нем продукции.'

Монополистическая конкуренция и олигополия описывают реально существующие рынки. Однако, чрезвычайно сложно создать точную модель поведения фирмы в условиях олигополии и монополистической конкуренции из-за огромного числа переменных в анализе принятия решений.

Совершенная конкуренция и монополия — явление редкое, скорее они являются абстракциями. В то же время их анализ позволяет понять, как функционирует рыночная экономика; построить модели, на примере которых можно определить объем выпуска продукции, обеспечивающей максимальную прибыль, и формировать ценовую стратегию.

Таким образом, рыночная структура определяется условиями конкуренции, количеством и размерами фирм, характером продукции, свободой выхода на рынок.

Совершенная конкуренция и монополия являются «идеальными» типами рыночных структур, поскольку рынков, соответствующих характеристикам этих структур, в реальности не существует. В то же время монополистическая конкуренция и олигополия характерны для рынков в экономике промышленно развитых стран.

Поведение фирмы зависит не только от времени, но и от формы конкуренции. Рассмотрим рациональное поведение фирмы в условиях совершенной конкуренции. Будем помнить, что цель фирмы - максимизировать разрыв между ценами и издержками. На рынке совершенной конкуренции ни одна из фирм не влияет на цену своей продукции. Цена устанавливается только под воздействием общего рыночного спроса и предложения всех фирм. Если фирма повысит цену на свою продукцию, то она потеряет покупателей, которые будут покупать продукцию ее конкурента. Ее продажи упадут до нуля. Значит, фирма не властна над ценой. Величина ее издержек определена технологией данного предприятия. Что же может сделать предприниматель, чтобы получить максимальную прибыль? Он может только изменить объемы производства. Тогда встает следующий вопрос: какое количество продукции фирма должна производить и продавать, чтобы получить максимальную прибыль? Чтобы найти ответ на этот вопрос, необходимо сравнить рыночную цену на продукт и предельные издержки фирмы.

Если фирма будет увеличивать на одну, две, три и т. д. единицы свою продукцию, то каждая следующая единица (скажем, каждый новый стол) будет "что-то" добавлять как к общему доходу, так и к общим издержкам. Это "что-то" - предельный доход и предельные издержки. Если предельный доход больше предельных издержек, то каждая произведенная единица добавляет к общему доходу величину больше той, что она прибавляет к общим издержкам.

В связи с этим разность между предельным доходом (MR - marginal revenue) и предельными издержками (МС - marginal coast), т. е. прибыль (Р2 - profit), увеличивается:

Р2 = MR-MC.

Обратное происходит, когда предельные издержки выше предельного дохода.

Вывод: максимум общей прибыли достигается тогда, когда наступает равенство между ценой (Р - price) и предельными издержками (МС - marginal coast):

Р=МС.

Если Р > МС, то производство необходимо расширять. Если Р < МС, то производство необходимо сокращать. В результате на рынке совершенной конкуренции фирма расширяет свое производство до точки, в которой предельные издержки уравниваются с ценой. В этой точке фирма достигает оптимального уровня производства и переходит в положение равновесия.

Если же объем производства будет больше или меньше оптимального - прибыль станет меньше максимальной.

Следовательно, имеется только одно значение объема производства, при котором фирма получит максимальную прибыль.

Это правило максимизации прибыли верно не только для одной фирмы, но и для всей экономики.

Вывод: экономика добивается максимальной эффективности использования всех ресурсов, когда предельные издержки производства товаров равны их ценам.

Проблема равновесия фирмы и отрасли в длительном периоде иная, чем в коротком. Положение равновесия достигается в том случае, если фирма производит какое-то определенное количество продукции при минимальных средних издержках длительного периода, поскольку в этом состоянии (точке) цена равна предельным издержкам.

Дело в том, что если минимум средних затрат фирмы будет превышать цены, сложившиеся на рынке, то некоторые фирмы покинут рынок, отраслевое предложение уменьшится. Это обстоятельство повысит цену.

Если же минимум средних затрат ниже рыночной цены, то все фирмы данной отрасли получают сверхприбыль. Это будет стимулом для других фирм перейти в данную отрасль. В результате отраслевое предложение повысится, а цена упадет

40 чистая монополия

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 19:02 + в цитатник
Монополия (от греч. μονο — один и πωλéω — продаю) — фирма (ситуация на рынке, на котором действует такая фирма), действующая в условиях отсутствия значимых конкурентов (выпускающая товар(ы) и/или оказывающая услуги, не имеющие близких заменителей). Первые в истории монополии создавались сверху санкциями государства, когда одной фирме давалось привилегированное право торговли тем или иным товаром. Монополия контролирует занимаемый ею сектор рынка полностью или в значительной степени. Антимонопольное законодательство многих стран считает монопольным положением занятие одной фирмой 30-70 % рынка и предусматривает для таких фирм различные санкции — регулирование цен, принудительный раздел фирмы, крупные штрафы и т. п.



Монополия — это единоличное право на владение кем (чем)-либо, будь то предприятие или какой-либо вид деятельности; присутствие только одного «хозяина» в данной сфере; установление своих правил на какой-то определенной территории, в каком-либо вопросе. Монополия подразумевает под собой полное отсутствие конкуренции.



Виды монополий



Разграничение монополий носит достаточно условный характер, поскольку некоторые фирмы могут принадлежать одновременно к нескольким видам монополий.

Естественная монополия — вид монополии, занимающий привилегированное положение на рынке в силу технологических особенностей производства (в связи с эксклюзивным обладанием необходимыми для производства ресурсами, крайне высокой стоимостью или исключительностью материально-технической базы). Чаще всего, естественные монополии — это фирмы, управляющие трудоёмкими инфраструктурами, повторное создание которых другими фирмами экономически неоправданно или технически невозможно (например: системы водоснабжения, системы электроснабжения, железные дороги).
Государственная монополия — монополия, созданная в соответствии с законодательством, определяющим товарные границы монопольного рынка, субъекта монополии (монополиста), формы контроля и регулирования его деятельности, а также компетенцию контролирующего органа.
Чистая монополия — ситуация, когда на рынке присутствует только один поставщик данного вида товаров и услуг.
Конгломерат (Концерн, в юридической практике — группа лиц) — несколько разнородных, но финансово взаимно интегрированных субъектов (например: в России ЗАО «Газметалл»).
Закрытая монополия. Она защищена от конкуренции: юридическими ограничениями, патентной защитой, институтом авторских прав.
Открытая монополия — монополия, при которой одна фирма, по крайней мере на определенное время, является единственным поставщиком продукта, однако не имеет специальной защиты от конкуренции. В подобном положении нередко находятся фирмы, которые впервые вышли на рынок с новой продукцией.
Чистая монополия



Чистая монополия существует, когда одна фирма является единственным производителем продукта или услуг, у которых нет близких заменителей. Чистые монополии в настоящее время - редкое явление. Чаще встречаются рынки, на которых конкурируют друг с другом несколько фирм. Чистые монополии, как правило, могут существовать только при покровительстве государства. Причем они присущи скорее местным рынкам, нежели общенациональным. Более того, понятие чистой монополии является абстракцией. Имеется много товаров, у которых нет заменителей.



Характерные черты чистой монополии:

Единственный продавец, абсолютный монополист его фирма единственная в отрасли производящий товар или услугу.
Товар монополии уникален в том смысле, что нет близких или хороших заменителей этого товара.
Монополия самостоятельно устанавливает (диктует) цену на товар (услугу), а покупатель либо вынужден покупать товар по данной цене, либо обходиться без него.
Вхождение в отрасль заблокировано.
Отсутствие конкуренции (неценовая конкуренция).
Естественная монополия



В ряде отраслей народного хозяйства экономия обусловлена ростом масштаба производства, а конкуренция фактически просто неосуществима или максимально затруднена. Такие отрасли и являются отраслями естественных монополий (или в них существует естественная монополия как объективное явление).



Это отличает данную монополию от чистой монополии. «Единицей» измерения первой выступает, как правило, отрасль, где фактически действует один экономический субъект, «единицей» измерения второй является часть отраслевого рынка (или рынков), на котором (которых) крупные капиталы оказывают серьезное влияние на продажные и покупные цены.



К отраслям естественной монополии во многих странах относят большинство видов деятельности, продукция которых является «предметом общественного пользования», — коммуникации, линии электропередач, нефте- и газопроводы, железнодорожный транспорт, кабельное телевидение, системы связи, водоснабжение и канализация и др. К сферам деятельности субъектов естественных монополий относят такие виды деятельности: транспортировка нефти и нефтепродуктов по магистральным трубопроводам, транспортировка газа по трубопроводам, услуги по передаче электрической и тепловой энергии, железнодорожные перевозки, услуги транспортных терминалов, портов, аэропортов, услуги общедоступной электрической и почтовой связи.



Еще одной особенностью естественных монополий является существование очень высоких входных барьеров в отрасль. Наличие единственного производителя, у которого эффект от масштаба производства слишком велик, определяет тот размер капитала, который нужен для вхождения в отрасль. Общество чаще всего просто не может выдержать второго такого производителя (значительны постоянные затраты). Для данных видов деятельности размер эффективного предприятия, как правило, равен или максимально близок к 100% от объема внутреннего потребления данных благ.



Плюсы и минусы естественной монополии



Плюсы:

возможность максимально использовать эффект от масштаба производства, что приводит к снижению издержек на производство единицы продукции;
возможность мобилизации значительных финансовых ресурсов для поддержания средств производства на должном уровне;
возможность использования достижений научно-технического прогресса;
возможность следования единым стандартам на производимую продукцию и предоставляемые услуги;
возможность замены рыночного механизма, т. е. рыночной экономической организации;
внутрифирменной иерархией и системой контрактных отношений, что позволит сократить потери, связанные с риском и неопределенностью.
Минусы:

возможность определять уровень продажной цены, создавать искушение переложить издержки в значительной мере на конечного потребителя, который не в состоянии оказывать обратного влияния на производителя;
возможность блокировать технический прогресс;
возможность «экономить» за счет снижения качества производимой продукции и предоставляемых услуг;
возможность принимать форму административного диктата, подменяющего экономический механизм.
Видно, что у естественной монополии достоинства становятся недостатками и наоборот. Эта форма экономической организации глубоко противоречива. Не возможно однозначно определить, что перевешивает — плюсы или минусы. Однако общество не может жить в условиях такой неопределенности, зависимости от естественных монополистов. Рыночная форма экономической организации не в состоянии преодолеть или даже ослабить действия негативных факторов естественной монополии. Рыночный механизм распределения ресурсов в данном случае не работает. Разрешить существующие противоречия общество может только одним способом — регулированием естественной монополии.



Способы регулирования естественной монополии



1. Прямое государственное регулирование (возможности и границы)



Чаще всего механизм и границы такого регулирования определяются национальными законодательными актами. В частности, в Российской Федерации действует уже упоминавшийся Федеральный Закон «О естественных монополиях» от 17 августа 1995 года, который определяет и отрасли, относящиеся к естественной монополии, и способы прямого ее государственного регулирования.



Считается, что прямое государственное регулирование посредством определения тарифов или решающего влияния на них естественных монополистов достаточно простой и понятный способ, позволяющий снизить роль негативных факторов, существующих в их деятельности. В частности, в российском законодательстве данному способу уделяется первостепенное внимание.



При реализации данного подхода возникают сразу же несколько проблем: 1) необходимость создания органа государственного контроля за деятельностью естественного монополиста или придания таковых функций уже действующей антимонополистической структуре, 2) сложность точного определения реальных издержек производителя услуг — естественной монополии.



2. Торги за франшизу (возможность использования и эффективность в различных условиях)



Другой способ регулирования естественной монополии связан с использованием механизма экономической организации. Это торги за франшизу (право на ведение такой деятельности). Торги за франшизу позволили в США решить проблемы с некоторыми естественными монополиями, причем лучшим способом по сравнению с другими способами их регулирования. Это относится к дерегулированию грузовых автоперевозок, к организации работы местных авиалиний, почтовой службы, к работе кабельных телевизионных сетей, в ряде случаев — к работе коммунальных служб, к проблеме дерегулирования железных дорог.



3. Ценовая дискриминация



Возможность использования ценовых дискриминаций имеется как у естественной монополии для увеличения чистого дохода, так и у регулирующих субъектов для снижения общего негативного эффекта от деятельности данного предприятия естественного монополиста. Что такое ценовые дискриминации? Экономическая теория дает на этот вопрос следующий ответ — практика установления разных цен на один и тот же товар при условии, что различия в ценах не связаны с затратами.



Предпосылки возникновения ценовых дискриминаций следует искать в противоречиях рыночного механизма. С одной стороны, рынок — великий усреднитель. За спиной производителей, после процесса производства, он определяет продажную цену товара. С другой стороны, каждый экономический субъект (в нашем случае — потребитель) уникален (различны потребности, оценки полезностей, доходы и прочее). Таким образом, при единой рыночной цене всегда есть покупатели, которые готовы заплатить за данный товар больше, чем установившаяся рыночная цена. Кроме того, нельзя сбрасывать со счетов и обособленность определенных рынков (институциональную, географическую и др.). Это также создает возможность использования различных цен на данных рынках при продаже одного и того же товара.



Естественные монополии достаточно часто прибегают к практике ценовых дискриминаций для максимизации своего чистого дохода. Для этого они сегментируют рынок. Примером такого подхода может быть практика установления более высоких тарифов на электроэнергию, газ, услуги связи, коммунальные услуги для предприятий и организаций и, соответственно, пониженных тарифов — для граждан. Однако этот же механизм может быть задействован не только естественным монополистом, но и обществом, которое стремится облегчить бремя, связанное с монополией. Оно может устанавливать понижающиеся тарифы для социально незащищенных групп населения (пенсионеров, инвалидов и др.). Например, широко применяемая практика льготных тарифов на различные виды услуг, предоставляемых естественными монополистами. Здесь важным является источник покрытия этих льгот. Очень часто в России он или не определяется, или без соответствующих расчетов, безосновательно, перекладывается на производителя. Самый распространенный пример — льготы за коммунальные услуги. Количество льготников уже сопоставимо с количеством людей, льгот не имеющих. Это не способствует ни стабилизации социальной обстановки, ни нормальному воспроизводству капитала предприятия естественного монополиста.



Практика использования ценовой дискриминации может быть применена обществом не только в случае прямого государственного регулирования естественной монополии, но и в случае торгов за франшизу. Таким образом, ценовая дискриминация становится «обоюдоострым орудием», которое с успехом может быть использовано и естественной монополией, и обществом для достижения своих целей. В результате возникает определенный «баланс интересов» и острота проблемы со стороны естественной монополии смягчается (сглаживается, снимается).

41 последствия моноп .антимоноп регулирование

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 19:00 + в цитатник
Социально-экономические последствия монополизма. Антимонопольная политика, ее цели и формы

Отношение к монополиям двойственной:1) Они, ограничивая производство и повышая цены, ограничивают жизненный уровень; 2) Хорошее, т.к. у них производство добротной продукции по сравнительно не высоким ценам, крупные масштабы производства, за счет чего они могут снизить издержки производства, крупные фирмы имеют средства для внедрения новых технологий. Большой бизнес в США сложился к концу 19 века. Рыночный путь получения денег - это контроль над правом и ценами. Например, Трестстандартойл контролировал 90% нефтепереработки. Мелкие бизнесмены почувствовали угрозу со стороны больших гигантов. Америк. общество осознало это раньше других. Началась выработка антитрестовской политики, т.е. правил поведения монополий на рынке. Цель законодательства - защитить свободу предпринимательства от использования монопольной власти. Это называется защита эк. демократии. Антимонопольная политика. Задача – ограничить власть монополий. 1)закон Шермана. Он запрещал захват и единоличный контроль над отраслью. Он признавал незаконными любые незаконные объединения, тайную поддержку фиксированных цен. 2)упрощение процедуры создавания новых фирм. 3)открытие внутреннего рынка для зарубежных фирм. 4)принудительное разделение монополий. 5)гос контроль за слиянием. 6)гос контроль за ценами и ЗП. 7)наказание за ценовую дискриминацию. Антитрестов. законы есть и в Европе, но там они более либеральны. Они появляются и у нас.

Монетарные и “вещные” трактовки капитала

Вещная трактовка капитала. Корнями она уходит к идеям Сея (Он отошел от трудовой теории стоимости. Для Сей характерно, что стоимость определяет полезность. Он сформулировал 3 фактора производства: труд, земля, капитал). Каждый из этих факторов оказывает определенную услугу при создании стоимости и соответственно каждый кто ее оказывает получает доход на этот фактор. Капитал – это сумма средств производства, т. е. вещная трактовка.

Вообще, представители классической школы (Смит, Рикардо) трактовали капитал, как накопительный запас вещей, на который капиталист ожидает получить доход. Смит. Капитал – это накопленный труд предназначенный для дальнейшего производства, или как бы особая разновидность запаса. Процветающая, созревшая экономически нация должна обладать большим запасом капитала. Капитал должен приносить доход. Рекардо. Капитал есть та часть богатства страны, которая употребляется в производстве и состоит их пищи, одежды, инструментов, сырья, сырьевых материалов, машин и т. д. Миль. Капитал надо вкладывать в производственную сферу. Велика роль капитала в создании национального богатства. Население страны важно сохранить. Маршал (неоклассическая школа). Капитал – индивидуум который владеет и использует капитал для получения доходов. На уровне общества капитал – это фактор производства. Кейнс. Рассматривал капитал как совокупность средств производства, как капитальное имущество которое может обеспечить занятость. И деньги полученные от использования капитала нужно вкладывать в производство.

Монетарная трактовка капитала. Мысль абсолютизации денежной формы капитала восходит к меркантилизму (17 в). Современная монетарная концепция ведет свое начало от теории Кейнса. Он ввел понятие “эффективности капитала”. Шумтер. Капитал – это только денежная форма капитала. Для него капитал – это платежное средсто, которое в руках предпринимателей изменяет структуру производства. Неизгладимый вклад внес Фридман. Главный инструмент экономической политики становится денежная масса, которой можно манипулировать.

Капитал – это ценность приносящая доход (деньги, ценные бумаги и т. д.).

Теория человеческого капитала

Эта теория сначала усиленно разрабатывалась в условиях НТР. Фирмы понимают, что дорогие орудия труда должны управляться высококвалифицированными людьми.

Человеческий капитал – это сформированный в результате инвестиций и накопленный человеком определенный запас знаний, навыков, способностей, мотиваций, который целесообразно использовать в той или иной сфере общественного воспроизводства. Человеческий капитал способствует росту производительности труда и эффективности производства. И тем самым ведет к росту заработков этого человека. Эта теория широко используется в мировой экономической науке. А америк экономист Беккер за ее разработку получил нобелевскую премию.

Инвестиции в человеческий капитал. 1)расходы на получение высшего образования. 2)расходы на профессиональную подготовку на производстве. 3)расходы на поиск работы. 4)расходы в связи с рождением и воспитанием детей. Все эти издержки имеют денежную оценку. Выгоды от вложения в человеческий капитал представляются в виде ожидаемых в будущем доходов.

Человеческий капитал в виде навыков и способностей люде может быть накапливаемым. Он не отделим от его носителя, живой человеческой личности. Отдача от его применения зависит от воли субъекта его индивидуальных интересов, ответственности, общей культуры.

Данная теория развивается в плане классической школы. Смит отмечал важность приобретения полезных знаний. Расходы на образование должны покрывать государство и сами предприниматели. Критикуя тогдашнюю систему образования в Англии, он отмечал неэтичным, когда зарплата учителей складывается из пожертвований учеников. Выступал за государственную поддержку высшей и средней школ, за обеспечение их зданиями.

Теория капитала и прибавочной стоимости Маркса

Рикардо: капитал – та часть богатства страны, которая употребляется в производстве, состоит из пищи, одежды, инструментов, сырья, машин. Если капитала не будет, труд будет малопроизводителен. Опираясь на Рекардо, Маркс создал новое учение о капитале, как о системе производственных отношений. Он считал, что деньги сами по себе не капитал, а посредник при товарообмене. Капитал – стоимость, приносящая прибавочную стоимость, самовозрастающая стоимость. Чтобы деньги превратить в капитал, надо организовать производство товаров. Затраченный капитал предприниматель делит на 2 части: 1) затрачивается на покупку средств производства. 2) затрачивается на найм рабочей силы. C – constant – постоянный капитал, вложенный в средства производства. Не изменяется. V – variable – переменный капитал. Рабочий своим трудом создает новую стоимость, которая больше, чем затраченная. Рабочий день делится на две части: необходимое и прибавочное рабочее время. Необходимое: воспроизводит свою зарплату. Добавочное: создается прибавочная стоимость. m' (норма прибавочной стоимости) = m(прибавочная стоимость)/V( переменный капитал)*100%. Прибавочная стоимость – неоплаченный труд. Стоимость товара = c + m + V. Повышение степени эксплуатации: 1. удлинение рабочего дня сверх нормы. 2. повышение производительности труда.

Список литературы

Антимонопольное регулирование — это комплекс экономических, административных и законодательных мер, осуществляемых государством и направленных на то, чтобы обеспечить условия для рыночной конкуренции и не допустить чрезмерной монополизации рынка, угрожающей нормальному функционированию рыночного механизма. Антимонопольное регулирование подразумевает регулирование степени концентрации и монополизации производства, внешнеэкономической деятельности, ценовое и налоговое регулирование, воздействие на стратегии предприятий.



Монопольная власть может представлять опасность связанную с неоправданным завышением цен на продукцию монополий и чрезмерным занижение цен на сырье для фирмы монополиста. Для большинства монополий свойственны тенденции к бюрократизации и неэффективности (когда фактические издержки при любом объеме производства выше средних совокупных издержек). Для монополистического рынка характерна неэффективность в распределении ресурсов. Влияние монополий может усиливать дифференциацию доходов, что в свою очередь оказывает негативное влияние на общество и чревато социальными конфликтами. В силу всего перечисленного в развитых странах существует антимонопольное регулирование экономики.



В странах Запада государство активно регулирует хозяйственную деятельность монополий и олигополии. Оно стремится не допустить чрезмерного влияния монополий и олигополии в экономике, а также снизить негативное воздействие на общество. Основой подобного регулирования является антимонопольное (антитрестовское) законодательство.



Антимонопольное законодательство — это сложная и разветвленная сеть законов, судебных решений и правовых норм. Все эти меры направлены на регулирование действий фирм и корпо­раций на рынке товаров и услуг, на рынке капиталов, отсекая те из них, которые признаются недобросовестными, некачественными по отношению к правам производителей и потребителей, а также просто вредными для общества.



Антимонопольное законодательство может пониматься в узком и широком смысле слова. В первом случае оно направлено против чистых монополий и крупных олигополии, обладающих избыточной монопольной властью, а также на предотвращение «нечестных» действий, нарушающих общепринятые нормы делового общения. В широком смысле антимонопольное законодательство направлено против всех форм накопления монопольной власти (в том числе и мелкими фирмами), любых форм монопольного поведения.



Первые антимонопольные законы



Первые законы, запрещавшие монопольные соглашения, были приняты в Канаде (1889) и США (1890) — знаменитый закон Шермана, получивший широкую популярность как «хартия экономической свободы». Закон звучал очень грозно. Любые договоры или объединения, имеющие целью ограничивать свободу промысла, монополизировать какую-либо отрасль хозяйства, признавались незаконными. Создание монополий влекло штраф до 5 тыс. $ (впоследствии он был повышен до 50 тыс. $) и тюремное заключение сроком до одного года. Такой же закон был принят в Австрии и Новой Зеландии. Закон Шермана впоследствии дополнялся (в 1914, 1939, 1950 гг.), он распространялся на новые виды деятельности и новые формы объединений и соглашений.



Закон Клейтона (1914) запретил соглашения об ограничении круга контрагентов, покупку или поглощение фирм, если это могло уничтожить конкуренцию, создание холдинговых компаний и другие соглашения. Запрещались горизонтальные слияния (объединения фирм одной отрасли). В 1914 г. была образована федеральная торговая комиссия, предназначенная для борьбы с «нечестными» методами конкурентной борьбы и антиконкурентными слияниями компаний.



В Западной Европе (Бельгия — 1935 г.; Нидерланды — 1935 г.; Дания — 1937 г.) были попытки законодательного контроля картельных соглашений. Здесь картели рассматривались как средство борьбы с «излишней конкуренцией», но законы были направлены на то, чтобы не допустить злоупотребление этой формой монополии.



Акт Келлера — Кефаувера (1950) дополнил Акт Клейтона запретом на слияние путем приобретения активов. Запрещались не только горизонтальные слияния, но и вертикальные (объединение компаний — последовательных участниц одного производственного процесса).



Таким образом, все эти законы были направлены на обеспечение свободного рынка, добросовестной конкуренции, устанавливали контроль за разного рода соглашениями. Однако немногие дела по обвинению в нарушении свободной конкуренции, рассмотренные, например, американскими судами, закончились наказанием нарушителей законов. Очень часто суды были на стороне монополий. Еще русский экономист И. Янжул обратил внимание в своей книге о синдикатах на процветание объединений, которые по закону Шермана признаны незаконными уже через три года после принятия данного закона.



Современное антимонопольное регулирование



Современное антимонопольное регулирование со стороны государственных органов можно свести к трем группам мер:



Первая группа мер — административно-правовое воздействие в виде:

запрета монополии в какой-либо отрасли хозяйства;
роспуска существующих монополистических объединений;
расчленения монополий на ряд самостоятельных производств.
Вторая группа мер — административно-экономическое воздействие, направленное на

преследование государством торговцев, осуществляющих ценовую дискриминацию (завышение цен, не обусловленное издержками производства);
преследование торговцев, осуществляющих фальсификацию товаров путем использования рекламы;
запрещение внеэкономического воздействия на контрагентов путем сговора с целью оказания совместного влияния на изменение рыночной ситуации.
Третья группа мер — экономическое воздействие, проводимое государством:

использование разных приемов ведения налоговой политики, которые вынуждают монополию назначать цены на выпускаемую продукцию, близкие к условиям свободной конкуренции;
поощрение выпуска товаров-заменителей. Разнообразие товаров личного и производительного потребления снижает спрос на товары монопольного производства;
расширение рынка за счет установления международных экономических связей и увеличения импорта; распространение научных и технологических знаний.
Американское законодательство направлено на обеспечение равных стартовых возможностей предпринимательства, на замедление процесса перерастания конкуренции в монополию. Что касается антимонопольной политики государства РФ, то здесь ситуация выглядит следующим образом. Для России характерен высокий уровень монополизации (государственной, ведомственной и отраслевой). Это проявляется также в монопольном поведении основной массы предприятий, особенно после либерализации цен в январе 1992 г. Выражением такого поведения является стремление к взвинчиванию цен при снижении объемов производства и качества продукции, нежелание осуществ­лять структурную перестройку, переход на освоение новой техники и новой технологии и т.д.



Современное процветание разного рода монополий, возникновение транснациональных корпораций свидетельствуют о том, что образование монополий — закономерный процесс, и объясняется это тем, что сама конкуренция — важный элемент рыночного механизма — порождает их, ибо каждый конкурент на рынке мечтает стать монополистом.

42 моноп конкуренция

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 18:57 + в цитатник
Монополистическая конкуренция – тип рыночной структуры несовершенной конкуренции. Это распространённый тип рынка, наиболее близкий к совершенной конкуренции.



Монополистическая конкуренция – тип отраслевого рынка, на котором существует достаточно много продавцов, продающих дифференцированный продукт, что позволяет им осуществлять определённый контроль над продажной ценой товара (или услуги).



Монополистическая конкуренция является не только наиболее распространённой, но и наиболее трудно изучаемой формой отраслевых структур. Для подобной отрасли не может быть построено точной абстрактной модели, как это можно сделать в случаях чистой монополии и чистой конкуренции. Многое здесь зависит от конкретных деталей, характеризующих продукцию и стратегию развития производителя, предсказать которые практически невозможно, а также от природы стратегического выбора, имеющейся у фирм данной категории.



Примерами монополистических конкурентов служат небольшие сети магазинов, ресторанов, рынок сетевой связи и тому подобные отрасли. Монополистическая конкуренция похожа на ситуацию монополии, поскольку отдельные фирмы обладают способностью контролировать цену своих товаров. Она также похожа на совершенную конкуренцию, так как каждый товар продается многими фирмами, а на рынке существует свободный вход и выход.



Особенности монополистической конкуренции



Рынок с монополистической конкуренцией характеризуется следующими особенностями:

Большое число покупателей и продавцов. На рынке монополистической конкуренции действует относительно большое число продавцов, каждый из которых удовлетворяет небольшую долю рыночного спроса на общий тип товара, реализуемого фирмой и её конкурентами. При монополистической конкуренции размеры рыночных долей фирм составляют в среднем от 1 до 5% общего объёма продаж на данном рынке, что больше, чем в условиях совершенной конкуренции (до 1%). Количество продавцов обуславливает тот факт, что последние не считаются с реакцией своих соперников, когда выбирают объёмы продаж и устанавливают цены на свою продукцию, в отличие от ситуации олигополии, когда на рынке одного товара действует лишь несколько крупных продавцов.
Невысокие барьеры для вступления в отрасль. При монополистической конкуренции легко основать новую фирму в отрасли или покинуть рынок – вход на данный отраслевой рынок не затруднён такими барьерами, какие ставят на пути новичка монополия и олигопольные структуры. Однако этот вход не настолько лёгок, как при совершенной конкуренции, поскольку вновь пришедшие фирмы часто испытывают трудности со своими новыми для покупателей торговыми марками. Примерами отраслей с преобладанием монополистической конкуренции могут служить рынки женской, мужской или детской одежды, ювелирных изделий, обуви, безалкогольных напитков, книг, а также рынки различных услуг – парикмахерские и т.п.
Производство дифференцированной продукции имеющей много заменителей. Хотя на отраслевом рынке продаются товары (или реализуются услуги) одного типа, при монополистической конкуренции продукт каждого продавца обладает специфичными качествами или характеристиками, которые служат тому, чтобы некоторые покупатели предпочли его товар товару конкурирующих фирм. Это называется дифференциацией товара в противовес стандартизированным товарам, характерным для совершенно конкуренции. Специфичность товара даёт каждому продавцу определённую степень монопольной власти над ценой: на престижные товары (например, часы «Ролекс», ручки «Монт Бланк», духи «Шанель») цены всегда устанавливаются выше, чем на аналогичные товары, не имеющие столь знаменитой торговой марки или не столь блестяще разрекламированные.
Наличие неценовой конкуренции. Очень часто в условиях монополистической конкуренции фирмы, соперничая друг с другом, не используют ценовую конкуренцию, но зато активно применяют различные способы неценовой конкуренции и в особенности рекламу. При неценовой конкуренции эпицентром соперничества между производителями становятся такие неценовые параметры продукции, как её новизна, качество, надёжность перспективность, соответствие международным стандартам, дизайн, удобство эксплуатации, условия послепродажного обслуживания и др. Фирмы на рынках с монополистической конкуренцией стремятся всеми способами убедить потребителя в том, что их товары отличаются от товаров конкурентов в лучшую сторону. Монопольно конкурентные рынки непрерывно разрабатывают новые товары и улучшают уже имеющиеся. Улучшение товара может быть незначительным, однако многие потребители действительно откликаются на изменение характеристик товара, что позволяет фирме извлекать дополнительную прибыль до тех пор, пока эти улучшения не будут взяты на вооружение её конкурентами.
Краткосрочный период



Суть монополистической конкуренции заключается в том, что каждая фирма продает продукцию, на которую существует много близких, но несовершенных заменителей. В результате каждая фирма имеет дело с убывающей кривой спроса на свою продукцию. В краткосрочном периоде поведение фирмы в условиях монополистической конкуренции во многом аналогично поведению монополии. Так как товар данной фирмы отличается от товаров фирм-конкурентов особыми качественными характеристиками, которые нравятся определённой категории покупателей, тогда фирма может поднять цену своего товара без падения продаж, потому что достаточное число потребителей готово заплатить более высокую цену. Как и монополия, фирма несколько недопроизводит продукцию и завышает на нее цену. Таким образом, монополистическая конкуренция похожа на ситуацию монополии тем, что фирмы обладают способностью контролировать цену своих товаров.



Долгосрочный период



В долгосрочном периоде монополистическая конкуренция аналогична совершенной конкуренции. В условиях свободного доступа на рынок потенциальная возможность получить прибыль привлекает новые фирмы с конкурирующими марками товаров, снижая прибыли до нуля. Этот же процесс работает и в обратном направлении. Если бы спрос на рынке с монополистической конкуренцией снизился после достижения равновесия, то фирмы покинули бы рынок. Это происходит потому, что сокращение спроса сделало бы невозможным для фирм покрывать свои экономические издержки. Они выйдут из отрасли и переместят свои ресурсы в более выгодные предприятия. Когда это произойдёт, кривые спроса и предельного дохода оставшихся на рынке продавцов сместятся вверх. Выход фирм из отрасли будет продолжаться до тех пор, пока не будет достигнуто новое равновесие.



Влияние монополистической конкуренции на общество



При монополистической конкуренции не достигается производственная эффективность. Помимо этого, часто слышны обвинения в неразумных и неоправданных расходах на дифференциацию продукта и рекламу. При этом выдвигаются следующие аргументы.

1. Общество бесполезно тратит ограниченные редкие ресурсы на создание бессмысленной разницы в продуктах одного типа. Так, аспирин остается аспирином, хотя за некоторые его запатентованные и разрекламированные марки потребителю приходится платить вдвое и более. Потребителям в действительности не нужны, скажем, 50 различных сортов мыла или зубной пасты, которые по сути своей одинаковы. В результате потребители оплачивают и излишнее дифференцирование продукта, и рекламу. Расходы на рекламу составляют подчас до 50% и более от продажной цены товара.
2. Дифференцирование и реклама стремятся воздействовать на вкусы и предпочтения потребителей, изменить их, вызвать новые потребности, таким образом, получается, что люди существуют для удовлетворения нужд фирмы, а не фирмы служат людям. Общество утратило свою изначальную целевую ориентацию – развитие производства для удовлетворения потребностей людей.
3. Информация, содержащаяся в рекламе, по меньшей мере минимальна и недостаточна, а часто бывает и намеренно обманчивой.
4. Реклама своего продукта становится обязательной для фирмы, не желающей проиграть в конкурентной борьбе. Фирмы вынуждены расходовать колоссальные средства непроизводительно: эти расходы не увеличивают спрос на их продукт на рынке, но их отсутствие приведет к потере места на рынке.
5. Расходы на рекламу столь велики, что способны стать барьером на пути вхождения в отрасль и тем самым уменьшить остроту конкуренции.
6. Реклама превращается в вид налога на общество. На 15 мин новостей по телевидению приходится до 20 мин рекламы. Покупая газеты или журнал, потребитель вместе с 50 страницами интересующего его текста вынужден платить и за 75 страниц рекламных объявлений.
Однако несправедливо было бы видеть только отрицательные стороны монополистической конкуренции. Так, те же дифференциация продукта и реклама не столь однозначно плохи.



Их сторонники отмечают, что:

1. Дифференциация продукта помогает наиболее полно удовлетворять потребности людей во всем их многообразии.
2. Постоянное совершенствование продукта ведет к повышению уровня жизни.
3. Дифференциация продукта развивается в направлении улучшения его качества и повышения эффективности производства.
4. Реклама снабжает потребителя ценной информацией о качестве продукта, его цене, способе использования и т.д.
5. Дифференциация и реклама стимулируют конкуренцию и придают импульс к развитию всей рыночной системы. Сравнение двух противоположных мнений о роли рекламы и дифференциации продукта показывает еще раз, что в экономической теории нет абсолютных истин и верных для всех случаев жизни ответов.
Как бы то ни было, монополистическая конкуренция очень близка по многим показателям к конкуренции совершенной, практически не встречающейся в реальной жизни. Монополистическая конкуренция – это наиболее распространенный тип рыночных отношений. Он преобладает в сфере общественного питания, книгоиздании, производстве и продаже мебели, фармацевтических препаратов и т.д. Число фирм в этих отраслях составляет от 500 до 10 000. Монополистические тенденции при данной модели выражены достаточно слабо, а потому считается, что государство может практически не регулировать рынок подобной структуры

43 олигополия

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 18:54 + в цитатник
Олигополия (от др.-греч. ὀλίγος — малочисленный, и πωλέω — продаю, торгую) — тип рыночной структуры несовершенной конкуренции, в которой доминирует крайне малое количество фирм. Примерами олигополий можно назвать производителей пассажирских самолетов, таких как «Боинг» или «Эйрбас», компьютерных технологий, например, «Microsoft» и «Apple», производителей автомобилей, таких как «Мерседес», «БМВ» и др. Другим определением олигополистического рынка может являться значение индекса Герфиндаля, превышающее 2000. Олигополия с двумя участниками носит название дуополии. Олигополистический рынок состоит из небольшого числа продавцов, весьма чувствительных к политике ценообразования и маркетинговым стратегиям друг друга. Товары могут быть схожими (сталь, алюминий), а могут быть и не схожими (автомобили, компьютеры). Небольшое количество продавцов объясняется тем, что новым претендентам трудно проникнуть на этот рынок. Каждый продавец чутко реагирует на стратегию и действия конкурентов. Например, если какая-то сталелитейная компания снизит цены на 10%, то покупатели быстро переключатся на этого поставщика. Другим производителям стали придется реагировать либо тоже снижением цен, либо предложением большего числа или объема услуг. Олигополист никогда не испытывает уверенности, что может добиться какого-то долговременного результата за счет снижения цен. С другой стороны, если олигополист повысит цены, конкуренты могут не последовать его примеру. И тогда ему придется возвращаться к прежним ценам, либо рисковать потерей клиентуры в пользу конкурентов.

Содержание [убрать]
1 Свойства олигополии
2 Всеобщая взаимозависимость
2.1 Ценовая политика
2.2 Сотрудничество с другими фирмами
3 Теория игр
4 Теории олигополистического ценообразования
5 Организационно-экономические формы концентрации
6 См. также
7 Ссылки
8 Источники


[править] Свойства олигополииДоминирование на рынке небольшого количества продавцов-олигополистов
Очень высокие барьеры для вступления в отрасль
Чтобы выжить в долгосрочном периоде, фирме-олигополисту не обязательно производить дифференцированную продукцию
Решение каждой фирмы влияет на ситуацию на рынке, и одновременно зависит от решений других фирм: принимая решение, фирма-олигополист учитывает возможную реакцию других участников рынка. По этой причине на олигополистическом рынке весьма велика возможность сговора
Небольшое количество товаров-заменителей продукции олигополистов
Олигополист может быть как прайс-мейкером, так и прайс-тейкером на рынке
В качестве количественного описания этой формы, может быть использовано следующее соотношение — доля четырех фирм-лидеров отрасли должна быть больше 40 %.
[править] Всеобщая взаимозависимостьПоскольку на рынке присутствует небольшое количество фирм, продавцам необходимо разрабатывать стратегии развития для своей фирмы, чтобы их не вытеснили с рынка конкуренты. Поскольку фирм на рынке немного, компании внимательно следят за действиями конкурентов, в том числе за их ценовой политикой, с кем они сотрудничают и т. п.


Модель ломаной кривой спроса: точка P(нет) — если фирма установит цену на товар выше данного уровня, то конкуренты не последуют за ней[править] Ценовая политикаЦеновая политика компании-олигополиста играет огромную роль в ее жизни. Как правило, фирме не выгодно повышать цены на свои товары и услуги, поскольку велика вероятность того, что другие фирмы не последуют за первой, и потребители «перейдут» к компании-сопернику. Если же фирма понижает цены на свою продукцию, то, чтобы не потерять клиентов, конкуренты обычно следуют за понизившей цены компанией, также снижая цены на предлагаемые ими товары: происходит «гонка за лидером». Таким образом, между олигополистами нередко случаются так называемые ценовые войны, в которых фирмы устанавливают на свою продукцию цену, не большую чем у конкурента-лидера. Ценовые войны нередко бывают губительны для компаний, особенно для тех, которые соревнуются с более влиятельными и крупными фирмами.

[править] Сотрудничество с другими фирмамиНекоторые олигополисты действуют согласно принципу «не имей ста рублей, а имей сто друзей». Таким образом, фирмы вступают в сотрудничества с конкурентами, такие как альянсы, слияния, тайные сговоры, картели. Например, олигополист по авиаперевозкам, «Аэрофлот» в 2006 году вступил в альянс «Sky Team» с другими мировыми авиакомпаниями[1], страны — нефтедобывающие державы объединились в ОПЕК, часто признаваемую как картель. Примером слияния двух компаний можно назвать объединение авиакомпаний «Air France» и «KLM»[2]. Объединившись, фирмы становятся мощнее на рынке, что позволяет им увеличить выпуск продукции, свободнее изменять цены на свои товары и максимизировать свою прибыль.

[править] Теория игр

43.олигополия как тип рынка

Вторник, 19 Апреля 2011 г. 18:43 + в цитатник

1. Формування нової парадигми філософування у XVII

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:27 + в цитатник
1) Формування нової парадигми філософування у XVII ст
1. Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи.
Соціально-економічні зміни:
Розлад феодальних відносин, зростання міжнародного виробництва, торгівлі, економічних і культурних зв язків між країнами, інтенсивний розвиток економічних буржуазних відносин.
Соціально-політичні зміни:
- буржуазна революція в Нідерландах (XVIст.-поч. XVIIст.)
- буржуазна революція в Англії (сер. XVIIст )
- становище і розвиток капітальних відносин;
- зміни в соціальній структурі суспільства;
- зміни в політичній системі суспільства.
Природно-наукові відкриття:
- механіка небесних і земних тіл;
- астрономія;
- теорія опору матеріалів;
- фізика: вивчення електричних і магнітних явищ;
- хімія.
Зміни в державній сфері суспільства:
- розвиток ідей гуманізму епохи Відродження;
- відмова від натурфілософії;
- формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення.
У центрі природознавства цього часу знаходилась механіка небесних і земних мас. Вона набуває переважного розвитку і надала всьому природознавству механічного характеру.
Найбільш розповсюджений - експериментальний метод: дослідження прагнули роботи аналіз окремих явищ, процесів, фактів.
Домінуючою тенденцією у розвитку філософії XVII-XVIII ст. Став матеріалізм (XVII ст. Праці Р. Байля).
Оскільки наукова революція посідала певне місце у світогляді епохи Нового часу, то і у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання.
2. Основні напрями гносеологічної орієнтації філософів:
- емпіризм визначає чуттєвий досвід джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений як опис цього досвіду або зведений до нього;
- раціоналізм визначає розум основного пізнання і поведінки людей;
- сенсуалізм визначає життєвість головною формою достовірного знання.
Методи дослідження:
- індукція - метод дослідження, який забезпечує можливість переходу від поодиноких фактів до загальних положень до узагальнення на основі даних досліду;
- від загального о одиничного, від накопиченого до теоретичного обгрунтованого матеріалу, до його більш послідовного вивчення.
Процес пізнання - діалектичний, суперечливий процес, який містить чуттєве, емпіричне та теоретичне пізнання і тому не можна абсолютизувати індукцію або дедукцію.
Ф. Бекон (1561-1626) - підкреслює необхідність пізнавати об єктивно суттєві речі і явища , відмовитися від схоластичної відірваності від природи і людини. Джерело буття знаходиться в почуттях, які виникають в процесі практичного впливу індивіда на природу. Розробив індуктивний метод.
Р. Декарт(1596-1650). Кінцева мета знання людини - панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини. Для досягнення цієї мети необхідно використовувати принцип сумніву, який направлений проти сліпої віри і потребує попередньо сумніватися у всьому науковому існуванні. Основний вид пізнання - раціональне пізнання - раціональне пізнання, інструментом якого є розум.
Перебільшував можливості раціонального пізнання, відкрив його від чутливого. Вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути вроджені ідеї.
Лейнібц (1646-1716). Вважав, що джерелом необхідності і взагальності знання може бути тільки розум.
Б. Спіноза (1632-1667). Пізнання світу йде не через пізнання Бога , а через пізнання природи.
У своїй раціональній теорії виділяє 3 ступені:
1. Найвищий ступінь пізнання - істина, яка досягається безпосередньо розумом, вона видима інтуїтивно і не залежить від не від якого досвіду.
2. Середній ступінь пізнання - розмірковування розуму (потребує доведення).
3. Знання, що отримані за допомогою органів чуття, вони неповні, поверхневі та недостовірні.
Дж. Берклі (1684-1753) - обгрунтував суб єктивний ідеалізм. "Трактат про начала людських знань - пізнання має справу не з об єктами, які існують незалежно від свідомості людини, а лише із сукупністю відчуттів. об єкти, котрі ми чуттєво сприймаємо, існують лише у думці, всі якості речей - суб єктивний, тому саме їх існування залежить від суб єкта свідомості. Без суб єкта свідомості. Ьез суб єкта немає і об єкта (ідеалістичний сенсоналізм)".
Джеон Локк (1632-1704). Всі людські знання мають чуттєве походження. Заперечував думку Декарта про "вроджений ідеал", людський розум від народження є "tabula rasa". Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Ж. Ламетрі (1709-1751) - пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів.
Гельвецій (1715-1771) - людина становить фізичну чутливість, і тому її знання ніколи не досягають більшого, ніж дають почуття індивіда. Все, що є недоступне почуттям людини, є недосяжним ідля її розуму. Другий засіб пізнання - пам ять, яка становить тривалим, але послабленим відчуття.
3. Для Бекона ("Новий органон") існування об єктивного матеріального світу не викликає сумніву. Активність багатоякісної матерії пов язана з рухом, причому це не тільки математичний, механічний рух, але і внутрішня сила, внутрішня напруга, життєвий рух матерії. Існує лише конкретно визначена матерія, природа є з єднанням активів, молекул, який притаманна вага, протяжність, рух.
Т. Гоббс розглядав об єктивний світ як сукупність окремих матеріальних тіл, котрім притаманні протяжність, твердість, обсяг і інші властивості. Матеріальні тіла не мають таких якостей, як колір, запах, звук, оскільки подібні якості виступають лише суб єктивними уявленнями людини. Рух - це механічне пересування тіл у просторі, воно внутрішньо не притаманне матерії, але саме матерія є вічна. Окремі тіла є тимчасові, вони коли-небудь виникають і потім зникають.
Світ - єдина матеріальна субстанція, а все існуюче і зникаюче лише різні форми її прояву.
Декарт - "Роздуми про метод", "Методичні роздуми", "начала філософії". В основі світу є незалежні одна від одної субстанції: уховна, яка іде від Бога і втілюється в душі, матеріальна, тілесна, протилежна.
Спіноза. Світ = нескінчена природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незліченна, їй властива ідея збереження. Бог - виям самого природнього буття.
Лейбніц - творець вчення про монади (одиниця, неділима). Монади - це прості вічні неподільні духовні першоелементи, з яких складається Всесвіт. Монади як субстанції не залежать одна від одної, не можуть вживати одна одну. Число монад є нескінчене і кожна з них володіє здатністю сприйняття і прагнення, тобто руху. Сам світ регулюється наперед утавленою гармонією, котра була встановлена між мандами, вищою монадою в особі Бога.
Локк (1632-1704). Матеріальним тілам світу властиві лише кіот кісні особливості. Заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія не видна не тільки кількісно, а й якісно. Тіла відрізняються одна від одної лише за розмірами, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він азивав первинними. Інші (колір, смак, запах, звуки) - вторинні, вони є суб єктивними і не притаманними матеріальним тілам.
Гольбах (1723-1789). Матеріальні тіла володіють здатністю пересування тільки по механічним траєкторіям. Природа - це сукупність різних рушійних сил матерії, за якими постійно знаходяться у русі. Необхідними можуть бути лише причина і наслідок. За їх допомогою можна пояснити будь-який процес і людську поведінку.
Ламетрі. У Всесвіті існує лише одна субстанція і людина вступає найдосконалішим проявом. Підкреслюючи одноманітність природи, він не вбачав якісних відмінностей між органічним, рослинним і тваринним світом, до якого відносить людину.
Дідро. Відстоював ідеї про єдину, вічну і нестворену матерію, яка виступає єдиною субстанцією, існуючою поза і незалежно від людської свідомості. Установлював єдність матерії і руху, виступав проти введення руху до просторового пересування і вважав, що і нерухоме тіло змінюється, розвивається.
Іслон Адріан Гельвецій "Про дух", "Про розум". Світ - матерія, що перебуває у русі. Простір і час - форми існування матерії. Людину відносять до загальної системи роздумів, невіддільної від неї і підпорядкованї тим самим законам, що і природи.
Висновки.
Матеріалісти Нового часу гостро критикували ідеалістичне розуміння проблем онтології. Гострі проблеми набули нових засобів і методів аргументації поглядів, що свідчить про багатоплановість і складність розвитку філософської думки.
У вирішенні проблем онтології - матеріалісти цілком залишалися на позиціях метафізичного, механічного матеріалізму. Вони не розуміли принципу загального зв язку явищ, предметів реаль ного світу, а їх рух - кваліфікували лише як пересування тіл у просторі

2. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт).

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:26 + в цитатник
Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт
Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596-1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. 66 Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Cogito ergo sum "). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Де-карт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII-XVIII ст

3. Соціально-політичні ідеї Т. Гоббса і Д. Локка

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:25 + в цитатник
Соціально-політичні ідеї Т. Гоббса і Д. Локка
Одним з її представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588-1679), основні ідеї якого викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація. Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632-1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті. Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття льодини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (sensus — відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" (tabu a rasd), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки". Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній — рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї — найясніші і найсамоочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея “Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. — це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д.. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком об'єктивними причинами — силами, які є властивістю тіл завдяки первинним якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил
Вчення Б. Спінози про субстанцію та ступені пізнання, проблема свободи

4. Вчення Б. Спінози про субстанцію та ступені пізнання, проблема свободи. Соціально-політичне вчення Спінози.

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:19 + в цитатник
Бенедикт Спиноза (1632-1677) был самым
значительным философом ХVII в.

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання
Субстанція, на його дум-ку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універ-сальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спі-нози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — про-тяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що тво-рить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створе-ною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джере-лом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхід-ності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спі-ноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталіз-му, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б люди-на як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхід-ністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода про-тиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність. Для Спинозы познание человека состоит из
нескольких ступеней. Первая, самая низшая ступень, - это
чувственное познание, которое неадекватно отражает
предмет и часто ведет к заблуждению, хотя и содержит в
себе зерно истины. Вторая ступень познания - это
понимание, основывающееся на рассудке и разуме. Эта
ступень - единственный источник достоверных истин.
Третьей ступенью познания выступает интуиция,
являющаяся фундаментом достоверного знания. Истины,
получаемые посредством интуиции, наиболее ясны и
отчетливы.
Новый рационалистический подход к проблемам общества, государства и права получил свое дальнейшее развитие в творчестве великого голландского философа и политического мыслителя Баруха (Бенедикта) Спинозы (1632–1677).

Его политико-правовые взгляды изложены в «Богословскополитическом трактате» (1670), «Этике, доказанной геометрическим методом» (1675) и «Политическом трактате» (1677).

Единственно подходящим, адекватным способом рационального познания природы, где все совершается по необходимости, является, согласно Спинозе, дедуктивно-аксиоматический математический («геометрический») метод. Правда, при рассмотрении проблем государства и права он стремился в определенной мере учесть специфику данной предметной области познания. Так, он делил все «постижимые вещи» на те, что «законно доказываются», и те, которые принимаются на основе «моральной достоверности», хотя они «никак не могут быть доказаны». В этой связи он отмечал, что, например, теоремы Эвклида всеми постигаются и без доказательств, а затем и доказываются, а «права, постановления и нравы я зову постижимыми и ясными, хотя они не могут быть доказаны математически».

245 § 3. Политическое и правовое учение Спинозы

Законы природы он характеризовал как «решения Бога, открытые естественным светом», т.е. раскрытые человеческим разумом, а не данные в божественном откровении. Вместе с тем законы и правила природы, по которым извечно все происходит, это «сила и могущество действия» самой природы.

На таком понимании законов природы строится и трактовка Спинозой естественного права, поскольку человек– это частичка природы и на него, как и на всю остальную природу, распространяются все естественные закономерности и необходимости. «Итак,– писал Спиноза,– под правом природы я понимаю законы или правила, согласно которым все совершается, т.е. самую мощь природы. И потому естественное право всей природы и, следовательно, каждого индивида простирается столь далеко, сколь далеко простирается их мощь».

Естественное право запрещает только то, чего никто не желает и чего никто не может. По природе и по естественному праву люди – враги, и их естественно-правовые взаимоотношения в оценке Спинозы по существу совпадают с гоббсовской трактовкой «войны всех против всех» в естественном состоянии, где «человек человеку– волк».

В естественном состоянии, согласно Спинозе, все (люди и другие природные существа, умные и глупые, сильные и слабые) равны в том смысле, что все они одинаково, по одному и тому же основанию имеют право на все по своему произволу и желанию, хотя реальное содержание и объем этих естественных прав разных людей (и других естественных существ) различны и зависят от размера их фактической мощи (умственной и физической).

В этой постоянной борьбе отдельных сил-прав «высший закон природы» состоит в стремлении каждого к самосохранению, к тому, чтобы «остаться в своем состоянии, и притом не считаясь ни с чем другим, а только с собой»

5. Вчення Г. Лейбніца про монади. Раціоналізм Лейбніца

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:18 + в цитатник
5. Вчення Г. Лейбніца про монади. Раціоналізм Лейбніца
Вчення Г. Лейбніца про монади. Раціоналізм Лейбніца
Готфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716) відкинув як дуалістичне трактування буття Р. Декарта, так і моністичне вчення про субстанцію б. Спінози. Він протиставив їм плюралістичну концепцію буття як сукупності безлічі субстанцій - монад (від греч. монас - одиниця, єдине). Тим самим Лейбніц спробував провести в раціоналістичній метафізиці XVII століття висхідне до Арістотеля номиналистическое уявлення про реальність тільки одиничного. Згідно з Лейбніцом, субстанція як початковий початок усього сущого повинна мати абсолютну простоту і неподільність, а тому не може бути складною, оскільки складна субстанція залежала б від простих; субстанція не може бути і протяжною унаслідок нескінченної подільності простору.
Філософ приходить до висновку про існування безлічі простих субстанцій. Монади, в представленні Лейбніца, - це і є прості неділимі субстанції, "істинні атоми природи", які на відміну від атомів старогрецьких мислителів мають не тілесну, а духовною природою.
З простоти монад витікає та обставина, що вони не змінюються без своєї внутрішньої необхідності під впливом інших монад. Кожна монада є деяким замкнутим світом, відбиваючи при цьому в собі увесь світовий лад. Для подолання ізольованості монад Лейбніц вводить принцип передвстановленої гармонії, витікаючий від Бога, який забезпечує внутрішній порядок всього світу монад. Монади як субстанції вічні і незнищувані, вони не можуть виникнути або загинути природним чином. Виникають монади з безперервних випромінювань божества і можуть бути знищені лише надприродним шляхом. Будучи духовними сутями, що знаходяться в діяльному стані, монади мають власну визначеність, що відрізняє їх один від одного. Раціоналізм у вченні Г. Лейбніца про монади виразився в тому, що осягнути монади можна тільки розумом.
Діяльність монад, по Лейбніцу, виражається в безперервній зміні внутрішніх станів, яке ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі. Наділяючи монади потягом і сприйняттям, Лейбніц мислить їх по аналогії з людською душею. Якщо Декарт жорстко протиставив розум як неделимое усій іншій природі, то Лейбніц, навпаки, вважає, що неділимі монади складають суть усієї природи. Монади по своєму рангу розрізняються залежно від того, якою мірою їх діяльність стає ясною і виразною, тобто переходить на рівень усвідомленої. У цьому сенсі монади складають як би єдині сходи живих істот, нижчі сходинки яких утворюють мінерали, потім - рослини, тварини, нарешті, людина; на вершині сходів Лейбніц поміщає вищу монаду - бога. Зростання міри свідомості або розумності - ось Лейбницев критерій для визначення міри розвиненості монади.
Лейбніц є також одним з перших філософів Нового часу, який розділяв принципи деизма (від латів. deus - бог). Деизм відкидає ідею повсюдного і повсякденного втручання бога в життя природи і суспільства, не заперечуючи існування самого бога. Бог розглядається лише як першопричина, як творець світу, що повідомив світу закони, діючі в наступному часі самостійно. По Лейбніцу, Бог, створивши найкращий зі всіх можливих світів, і встановивши в нім спочатку гармонію між безліччю існуючих субстанцій - монад, більше не втручається в справи цього світу, який від цього не стає менш досконалим.
В теории познания Лейбниц предпринял попытку найти компромисс между рационализмом и эмпиризмом.
Разум, согласно Лейбницу, это монада; он заключает внутри себя потенциально, в зародышевом состоянии все идеи достоверных наук.
182
В теории познания Лейбница центральное место занимает метод. В общем виде он представляет собой «сплав» интуиции с формально-логическим рационализмом. Благодаря своему методу Лейбниц достиг существенных результатов во многих науках и был близок к решению вопроса о соотношении формальной и диалектической логик. Его метод по существу своему представлял совокупность определенных принципов: 1) всеобщих различий; 2) тождественности неразличимых вещей; 3) всеобщей непрерывности; 4) монадической дискретности и др.
Первый принцип означает всеобщую изменчивость и индивидуализацию всех вещей, отрицает полную повторяемость состояний одной и той вещи в разное время. Этот принцип указывает на качественное многообразие мира. Второй принцип является отражением того факта, что свойства одной вещи могут быть присущи второй, а свойства второй присущи первой. Иначе говоря, между двумя вещами существует определенное тождество, то есть совпадение в ряде свойств. Этот принцип косвенно указывает на преемственность в существовании изменяющихся во времени вещей. У одной и той же вещи в разные моменты ее существования есть нечто общее. Первый и второй принципы находятся в единстве и, вместе взятые, свидетельствуют о тождестве в различии и о различиях в тождестве.
Третий принцип раскрывает характер различия между вещами. Согласно этому принципу, вещи восходят вверх по ступеням совершенства незаметными переходами. Любая вещь согласована с ее прошлым и будущим состояниями, а в данный момент времени - со всеми прочими вещами. На основе принципа непрерывности Лейбниц выдвинул ряд интересных теоретических положений. Речь идет о предельных ситуациях в разных областях знания. Лейбниц отмечал, что прямая линия -это предел кривых, а геометрическая точка - предельный случай минимальных отрезков. В теории познания заблуждение («ложь») означает минимальную степень истины, подобно тому как в этике зло есть наименьшее добро.
Четвертый принцип метода Лейбница - монадическая дискретность - означает индивидуализацию объектов действительности и, соответственно, знаний о них. Смысл этого принципа заключается в том, что он указывает на диалектический синтез различий и сходств, скачков и постепенности, разрывов и непрерывности. С помощью этого принципа мож-
183
но дать ответ на существующую в философии антиномию: «В мире есть и не есть скачки». В природе нет скачков именно потому, что она слагается сплошь из скачков. Четвертый принцип указывает на целостно-единую картину мира.
Решая проблему истины, Лейбниц предлагает следующий подход. Все знания, доступные человеку, он делит на два вида: 1) истины разума и 2) истины факта. К первому виду относятся истины, приобретенные разумом на основе детального анализа понятий и суждений. Для их проверки достаточны законы аристотелевской логики (закон противоречия, тождества и исключенного третьего). Истины факта - это эмпирически полученные знания. Например, люди в опыте узнали, что лед холоден, а огонь горяч, что металл при нагревании плавится, а железо притягивается магнитом, и т. д. В данном примере су- • ждения имеют характер констатации факта, причины которого нам пока неизвестны. Для проверки истин факта необходимо опираться также и на закон достаточного основания, который был им впервые сформулирован.
Статус обоих видов истин неодинаков. Истины разума, согласно Лейбницу, имеют необходимый и всеобщий характер, а истины факта - лишь вероятностный. Этим самым Лейбниц вводит в гносеологию категорию вероятности для оценки знаний, Признание правомерности вероятностного (гипотетического) знания наряду с достоверным знанием - несомненная заслуга Лейбница. Что касается Высшей монады (Бога), то для нее истины факта вообще не существуют, поскольку она обладает абсолютным знанием. Как монада, она включает в себя все свое содержание, которое может быть развернуто в процессе ее воплощения в том или ином предмете или вещи. Поэтому Высшая монада уже заранее знает, каким должен стать тот или иной предмет.
Лейбниц, рассуждая об истине, отверг принцип сомнения Декарта и считал недостаточным и ложным предложенный им критерий истины - ясность и отчетливость знаний. Идеи, которые кажутся людям ясными и отчетливыми, могут быть ложными. Согласно Лейбницу, критерием истины является закон противоречия. Чтобы удостовериться в истине и, следовательно, непротиворечивости идеи, нужно разложить ее на простые элементы, и картина становится вполне определенной: либо это идея истинная, либо ложная.
184
Заметное место в философии Лейбница, начиная с 1680 г., стал занимать панлогизм1. Занимаясь длительное время формальной логикой, Лейбниц пришел к убеждению: для исследования всего существующего не нужно ничего, кроме законов логики. Логика, согласно взглядам Лейбница, независима от чувственного опыта. Высшим существованием теперь становится не Божественное, а логическое начало. Рационализм Лейбница приводит к выводу, что всеобъемлющий логический детерминизм господствует над самим Господом Богом. Отсюда вытекает еще одно истолкование понятия «Бог» у Лейбница -как совокупности общих логических законов бытия.
Итак, Лейбниц явился завершителем философии XVII века, предшественником немецкой классической философии. Он был ученым нового типа, одним из тех, кто положил начало все более ускорявшемуся процессу приращения знания. Лейбниц был не только глашатаем новых методов научного познания, но и сам создавал методы исследования. Он внес большой вклад в развитие математики (один из создателей дифференциального исчисления), физики (предвосхитил закон сохранения энергии), геологии, биологии, истории и других наук. Он явился родоначальником современной математической логики.
Философская система Лейбница - классический пример тесной связи теории познания с методологией наук, философии в целом - с потребностями естествознания. Если у Декарта мир был структурой, то у Лейбница он оказывается именно системой, так как понимается как организованное и гармоническое целое. Системное единство мира дополняется у Лейбница системным единством науки. Система Лейбница породила впечатляющую картину мира как единого и восходящего движения.

криза емпиризму

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:17 + в цитатник
криза емпиризму
Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.
Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Приклад Берклі яскраво переконує, що філософія передбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні одного і того ж. У кожній позиції щось втрачається, але щось і здобувається. І саме за це (останнє) і слід бути особливо уважним до міркувань філософа. Такі філософи, як Берклі, є «диваками» тільки на перший погляд. Зведення існування до сприймання є вразливою позицією. Справді, чим пояснити порядок у сприйманні? Якщо одне й те ж сприймання періодично повторюється (скажімо, конкретну річ людина завжди бачить серед речей), то мимоволі виникає переконання, що це не її свідомість періодично (в певному порядку) продукує ідеї, а що її ідеї залежать від чогось об'єктивного. Просторовий і часовий порядок в ідеях (сприйманнях) не можна вивести із свідомості. І Берклі, будучи у злагоді зі своїм релігійним саном, проголошує, що все суще упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскільки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог. Але в цьому світі немає місця субстанції.
У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст. На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чогось, що існує за ними, то цим самим фактично знімається проблема істинності. Пізнання зводиться до комбінування ідей, метою якого є зручність, виживання людини. Його філософія — яскравий взірець суб'єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості. Філософська позиція, яка єдиною реальністю вважає відчуття (феномени) і заперечує будь-яку реальність за ними, називається іще феноменалізмом.
Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель, продовжувач ідей Локка і Берклі Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Ідеї похідні від вражень, образів, вони слабші за інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений, ступінь чуттєвості, тоді як деякі раціоналісти розглядали чуттєві образи як нерозвинуті поняття. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від, чуттєвості, зводячи мислення до чуттів, а раціоналізм робив те ж саме, тільки іншим способом.
Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб'єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об'єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком —-просторовий зв'язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв'язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — причинний зв'язок. Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв'язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони повходять, чіткої відповіді не дає.
Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав'язує» причинний зв'язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої ситуації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього (Post hoc, ergo propter hoc). Отже, причинність — це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір'я (belief), близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри (faith). Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.
Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він підготував ґрунт для І. Канта.
Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального — понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.
Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.
Проблема знання у Дж. Віко: історія, філософія

8. Проблема знання у Дж. Віко: історія, філософія та філологія

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:16 + в цитатник
Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складних проблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.
Філософія історії: предмет і напрямки
Термін "філософія історії" запровадив Вольтер . Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії.
Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.
Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.
У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.
І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення до об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І.Канта та Г.Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".
Сам же прогрес він пов'язує з поняттям ступеня розвитку народного начала в культурі, а народні звичаї і моральні настанови вважає реальним проявом "суспільної природи" людини.
У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.
Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш.Монтеск'є, Г.Гердер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К.А.Гельвецій, Ж.-Ж.Русо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж.Віко, є характерною w” об'єктивного ідеалізму (наприклад І.Кант, Г.Гегель).
Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.

9. Загальні риси філософії Просвітництва

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:15 + в цитатник
Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус¬пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со¬ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро¬мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс¬тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту¬лати спричинили надлам старої феодальної організації.
Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга¬дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про¬світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).
За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу¬чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних ри¬сах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:
1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед¬ливості", рівності.
Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до¬помогою якого можна перевернути всю систему громад¬ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот¬ра готувала собі ідейні засади приходу до влади.
Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
Визначальним моментом культурного життя епохи Про¬світництва була безмежна віра в перетворювальні можли¬вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит¬ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про¬сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен¬ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.
3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по¬кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:
1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насампе¬ред тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. вис¬тупала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класо¬вий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася вла¬дою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу¬азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що ^ І* підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами ,ч, • Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифео¬дальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.
3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національ¬ним відродженням, особливими стимулами для яких ста¬ли гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщи¬ни в Україні.
Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо-стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак¬тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно¬ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес¬тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе¬редніх років.
Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.
Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню¬вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт¬во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі¬заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро¬стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про¬світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис¬тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні¬стю винахідливого героя.
Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су¬спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а при¬близно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.

10. Німецьке Просвітництво

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:15 + в цитатник
Вольф Християн (1679-1754) - філософ-раціоналіст, ідеолог раннього Просвітництва, прагнув до побудови всеосяжної системи філософського знання; його навчальні керівництва стали основою університетської освіти Німеччини. В етиці принципи природної моралі вважає об'єктивними нормами, які випливають із самої структури буття і незалежні від волі бога. В політичному вченні Вольф - прихильник теорії природного права і виразник ідей освіченого абсолютизму.
Лессінг Готхольд Ефраїм (1729-1781) - філософ, естетик, письменник, критик. Переборює обмеженість вольфіанського раціоналізму; в тезах "Виховання людського роду" підходить до ідеї органічного розвитку і поступального руху людства до досконалості; в естетиці обґрунтував принципи реалістичного художнього образу, дав відому класифікацію мистецтва.
На відміну від французького німецька Освіта в цілому не зверталася до традиційних антропологічних сюжетів. Немає в представлених нам філософських текстах безпосередніх міркувань про людську чи природу людської субъективності. Мова йде про особливості національного характеру, та про моральний прогрес людства. Власне антропологічна тема здається розмитої, що витягається важко з комплексу філософського знання.
Тим часом саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Знамениті кантівські питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?» були підготовлені попередньою філософською рефлексією, складним сходженням до постановки проблеми людини.
Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших , про своє місце в суспільстві . В епоху Відродження людина, що осмислювалася як абсолютна основа для природи, суспільства й історії, не була, однак, повною мірою співвіднесена із соціальністю, із суспільною ідеєю . Просвітителі ж прагнули усвідомити специфіку цих меж людських зв'язків. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.
Що ж є головним, визначальним, на їхню думку, у людській природі? Просвітителі переконані, що все проникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо раціоналістичне раннє Просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: «чи існують межі разуму?» Тоді порятунку шукають у «безпосереднім знанні», у відчуттях, в інтуїції, а десь перед видніється і діалектичний розум. Але доти поки будь-яке збільшення знання прийметься за благо, ідеали просвітництва залишаються непорушними.
Ще одна характерна ознака просвітництва - історичний оптимізм. Він ґрунтується на представленні про розумність людини, на переконанні , що в людській природі маса прекрасних, позитивних задатків. Що стосується пороків, дурних вчинків, пристрастей, то вони переборні. Немає такої сторони людської натури, яку неможна облагородити, випливаючи з мірок розуму. Звідси ідея прогресу як можливість нескінченного удосконалювання людини і людства, «виховання людського роду», зміни соціальності на шляху пошуку найкращих форм людського існування.
Ідея прогресу - взагалі завоювання епохи. Попередні часи не задумувалися над самовиправданням. Античність знати нічого не хотіла про своїх попередників. Християнство відносило свою появу на рахунок вищих приречень. Навіть Ренесанс, що виступив посередником у діалозі двох попередніх культур, вважав своєю задачею не прагнення вперед, а повернення до первоначала. Просвітництво вперше усвідомило себе новою епохою. Звідси було вже рукою подати до історизму як типу мислення. І хоча не всі просвітителі піднялися до історичного погляду на речі, його корені лежать у цій епосі.
У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфа (1679-1754), систематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Вольфіонці були переконані в тім, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності. Культ розуму сполучався в них з пієтетом перед християнською вірою, якій вони намагалися дати раціональне тлумачення. Сам Вольф не приділив належної уваги антропологічним сюжетам.
Видним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, «докритичний» період виступає Иммануіл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної «метафізики» до проблеми людини. Перш ніж поставити загальні фундаментальні питання про призначення людини, про його сутність. Кант звертається, здавалося б, до приватних тем - до мрій духовидця Сведенборга, до світу людських почуттів, до оцінки національних особливостей людей.
Еволюція раннього Канта протікала під впливом Руссо. Книгам французького просвітителя він був зобов'язаний звільненням від забобонів кабінетного вченого. Його цікавлять тепер багато питань власне людського існування . Реальна мирська людина усе більше заволодіває його увагою . Кант виявляє, що це дуже цікавий об'єкт філософської рефлексії. Поворот до антропологічного сюжету він розглядає як свого роду революцію в мисленні.
Найбільш характерна робота для цього періоду «Спостереження за почуттям прекрасного і піднесеного» 1764). Цей трактат, що витримав всі імпри життєвих видань, приніс Канту славу сучасного письменника. Філософ виступає в незвичайному для нього жанрі - як есеїст. Його склад придбав вишуканість й афористичність, автор охоче прибігає до іронії. Вибір такого літературного листа невипадковий. Кант звертається до світу людських почуттів. Виразити життя емоцій набагато сутужніше, ніж відтворити рух думки. От чому в трактаті багато образів астрогідефініції відсутні.
Людські почуття в роботі розглядаються через призму двох категорій - Прекрасного і Піднесеного. Трактат по естетиці? Нічого подібного. Це скоріше антропологічна замальовка, що дає можливість наблизитися до більш строгих міркувань про людську природу.
Кант висловлює деякі розуміння про розходження людей про темпераменти, аж ніяк не прагнучи вичерпати тему. Прекрасне і Піднесене служить для нього основою, на яку він нанизує свої дуже цікаві спостереження про людське в людині. У сфері Піднесеного перебуває, згідно Канту, темперамент меланхолійний, котрому німецький просвітитель віддає явну перевагу, хоча бачить і деякі слабкі його сторони . Людина не як жива істота має чітко фіксовану природу. Але разом з тим який різновид характерів, темпераментів! У «Спостереженнях над почуттям прекрасного і піднесеного» Кант міркує про особливості національного характеру. Це один з перших кроків соціальної психології - науки , що у наші дні знайшла більш строгу емпіричну базу. Зрозуміло, у німецького просвітителя немає ще широкого соціологічного підходу. Він задовольняється в основному власними спостереженнями наднаціональними особливостями поводження. Згодом Кант неодноразово повертався до цих спостережень, і де коли читав курс антропології. Висновки його не завжди точні, часом спірні, здебільшого оригінальні. За яскравими, хоча і довільними, пасажами ховається глибокий зміст: вони передбачають зміну в духовній атмосфері країни, прийдешній поворот від розуму до почуттів, поява інтересу до індивідуальних переживань особистості .
Сучасник раннього Канта - Готхольд Эфраім Лессінг (1729-1781) - поет, драматург, літературний критик, філософ. Його теза «Виховання людського городу» (1730) носить програмний характер насамперед для самого мислителя. Оцінним по достоїнству ряд його ідей, що є, на наш погляд, своєрідним провіщенням. Насамперед, це думка про єдність людського роду, про його все охватну цілісність Зрозуміло, Лессінг ґрунтується переважно на европейскій історії. Він міркує в дусі європейського людства. Проте мислитель виходить з ідеї загальної долі людей.
Ще одна плідна ідея Лессінга : людство виникає, олиця спільність усвідомлюється. Без напруженого самопізнання ніяка єдність не виникає. Тільки поступове відчуття однаковості сприяє народженню такого універсального утворення, як людство. І саме собою зрозуміло, що тут не обійтися без визначених стадій, конкретних етапів, через які ця ідентичність осмислюється.
З цього погляду не виглядає архаїчним погляд Лессінга, відповідно до якого людський розум розглядається як державна сила історії. Ми звикли співвідносити народження загальносвітової цивілізації з розгортанням виробничих сил, господарських зв'язків, засобів комунікації. Людському роду слід ще усвідомити свою спільність , до цієї думки ми тільки зараз звикаємо.
Лессінг високо оцінював роль християнства в людській історії, звеличуючи в ньому моральну сторону. Навчання про всезагальну любов, вимога доброчесних вчинків на думку філософа, забезпечувало християнству перемогу над іншими релігіями Він підкреслював, що для того , щоб розум людини досяг повної ясності і створив ту чистоту серця, що вселяє в нас здатність любити, насамперед любити чесно та заради її самої, розум повинний вправлятися в збагненні духовних предметів . Але чи означає висока оцінка християнської святості, що духовна еволюція людського роду завершується саме цією релігією? На думку Лессінга, людство не зупиниться на даній стадії. Прийде нова ступінь зрілості - «епоха нового, вічного Євангелія». Саме в цю пору моральність виявиться універсальним, безумовним принципом поводження. Новий Завіт застаріє тією ж мірою, що і Старий Завіт. Третій світовий стан прийде не відразу. Воно неодмінно вимагає попередніх ступіней.
Ця думка Лессінга про поступове вирощування моралі, про терпляче просування до вищих ступіней духу в наші дні в черговий раз розкриває свій найглибший зміст. Радикальні і скоростиглі програми переробки світу, відірвані від духовних традицій, принесли людству чималий збиток. На цьому тлі вражаючим і одухотвореним здається судження великого німецького мислителя: «Прямуй же своїм непримітним кроком, вічне провидіння!»
Творчість учня раннього Канта і Лессінга Йоганна Готфрида Гердера (1744-1803) пронизане глибокими гуманістичними роздумами. Ще будучи студентом він прийшов до думки про те, що у філософії проблема людини повинна стати центральною. «Як і плідні можливості, - вважав він, - відкриються , коли уся філософія стане антропологією!»
Філософською основою гуманізму Гердера було навчання про розвиток, про прогрес людства. Першою спробою викласти це навчання з'явилася робота «Ще одна філософія історії для виховання людства» (1774). У цій роботі, знаходячись у межах теологічних поглядів на походження людського роду і на рушійні сили історії, Гердер висловлює глибокі думки про закономірний поступальний характер змін, що відбуваються в суспільстві.
Гуманність, по Гердеру, що відповідає природі людини , - це такий стан суспільства, коли кожен, не побоюючись іншого, може вільно розвивати свої здібності. Якщо люди не досягли такого стану, то вони повинні звинувачувати тільки самих себе: ніхто інший не допоможе їм, але ніхто і не зв'язує їм руки. Вони повинні витягти уроки зі свого минулого, що наочно свідчить про те, що людство прагне до гармонії і досконалості. Вся історія народів - це школа змагання в як найшвидшому досягненні гуманності.
Таким чином, можна сказати, що німецьке Просвітництво, одухотворене пафосом історизму, органічного розвитку, що розглядає рух людини до досконалості як неминучий закон соціальної динаміки, позначило ряд важливих дій на шляху до пошуків індивідуальності до створення філософської антропології як самостійної області філософського знання

11. Французьке Просвітництво.

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:13 + в цитатник
франц Французьке просвітництво.
Проблеми людини займає одне з центральних місць у філософії французького Просвітництва. Зважувалася вона переважно з позицій відкритого матеріалізму (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах) чи ж з позицій деїзму точніше деїстської форми матеріалістичної філософії (Вольтер, Руссо).
Своє розуміння людини французькі матеріалісти протиставили релігійно-філософській антропології, рішуче відкидали дуалістичне трактування природи людини як сполучення тілесної, матеріальної субстанції і нематеріальної, безсмертної душі. Що стосується філософів-деїстів, так Руссо, наприклад, допускав безсмертя душі і загробна відплата, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а з приводу того, чи можлива «божественна справедливість» у загробному житті, волів зберігати "побожне мовчання".
У тлумаченні людської природи Вольтер виступив супротивником Паскаля, відкидаючи не тільки його дуалізм, але і головну думку філософа, що людина - одне з найбільш слабких і незначних істот у природі, свого роду «мислячий очерет». Люди не так жалюгідні і так злі, як думав Паскаль, підкреслює Вольтер. Ідеї ж Паскаля про самітність і занедбаність людей він протиставляє свою тезу про людину як суспільну істоту, яка прагне створення «культурних співтовариств». Неприйнятне для Вольтера і паскалівский осуд людських пристрастей, егоїзму. «Любов до себе», інші потяги і пристрасті є, відповідно до Вольтера, першопричиною всіх людських діянь, тим імпульсом, що поєднує людей, приводить до утворення процвітаючих міст і великих держав.
Прагнення до послідовного матеріалістичного вирішення проблеми людини одержало яскраве вираження в творах Ламетрі, Дідро і Гельвеція, витяги з яких публікуються в сучасному виданні. Лейтмотивом їхньої філософської антропології є положення про матеріальну єдність людини, найтіснішої залежності «здібностей душі», усіх психічних процесів, починаючи з відчуття і кінчаючи мисленням, від нервової системи і мозку, від станів «тілесної субстанції». Відповідно до такої точки зору смерть тіла розглядалася як причина припинення всієї психічної діяльності людини, як природне і закономірне завершення земного життя, єдино можливе і реальне.
Матеріалістичне рішення психофізичної проблеми, що відкидало теологічний спіритуалізм і релігійно-філософський дуалізм, відрізнялося разом з тим механіцизмом. Найбільше він виступає у творі Ламетрі «Людина-машина». Однак механіцизм французьких матеріалістів не слід трактувати буквально, спрощувати їхнього погляду на людину. Останній розумівся не як звичайний механізм чи машина, а як інструмент природи, наділений здатністю відчувати, почувати і мислити. Тому особливий інтерес виявляли філософи-матеріалісти до фізіології, до вивчення нервової системи і мозку як матеріального субстрату психіки.
У ще більшому ступені, ніж Вольтер, французькі матеріалісти підкреслювали чуттєво-емоційну природу людини, роль особистого інтересу в діяльності людей. Особливо характерно це для Гельвеція. Почуттєві враження, самолюбність, насолода і правильно зрозумілий особистий інтерес, писав Маркс про Гельвеція, - складають основу всієї моралі. Але було б помилкою вважати, що людина Гельвеція - це закоренілий егоїст і самолюб. Адже мова йшла в нього про «правильно зрозумілий особистий інтерес», що припускає розумне сполучення інтересу окремої особистості чи «частки інтересу», з інтересом суспільства, чи «суспільним інтересом». Подібний «розумний егоїзм» зовсім не виключав прагнення людини до «загального блага», до «суспільного щастя». Таким чином, «егоїстична мораль» французьких матеріалістів XVІІІ в. , як нерідко її іменують, не тільки не була далека загальнолюдським моральним цінностям, а навпаки, припускала гуманізацію міжособистісних відносин.
Дідро займав у цьому питанні трохи іншу позицію. Він розділяв теорію уродженого морального почуття, примикаючи до сенсуалістичної й альтруїстичної етики англійського просвітителя Шефтсбері. Найважливішим проявом морального почуття, яким природа наділила людину, Дідро вважав прагнення до чесноти, до взаємної любові і підтримки. Але природжена схильність до добра не виключає, на його думку, необхідність морального виховання. Останнє розвиває та зміцнює «природну» чесність, формує в людей високі моральні якості.
У цілому вчення французьких філософів-просвітителів про людську мало гуманістичну і демократичну спрямованість , плинуло на подальший розвиток матеріалістичної антропології

12. Становлення і основні етапи розвитку філософської думки в Україні.

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:10 + в цитатник
Становлення і основні етапи розвитку філософської думки в Україні
В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші -- зла. У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доб-рою, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо) Вже до християнства були введені такі поняття, як «Бог», «молитва», «небо», «рай», «пекло», «свято», і багато інших складали основу релігійної свідо-мості нашого прадавнього народу. Митрополит Іларіон, зауважуючи, що найважливішим релігійним поняттям було слово «Бог», показує, наскільки сильно воно розгалужене у народній мові. Цікаво знати, що воно є спільним коренем таких слів, як багач, богатир, збіжжя, зубожіти. «Небога», «небіжчик», наприклад, це ті, за кого не опікується Бог. Вирази «бозна» (Бог знає), «помагайбі» (помагай Боже), «спасибі» (спаси Боже) та інші вказують на глибоку давність і широке засвоєння нашими предками цих та інших релігійних термінів.
Отже, можна зробити висновок, що наша прадавня народна віра була досить розвинутою. Світогляд наших предків не був бідним. Він охоплював все життя людини, був практичним, господарським. Деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже у народному світогляді східнослов'янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної самобутньої системи створювались перші передфілософські утворення, які були зумовлені значною мірою характером і способом діяльності, побутом наших давніх предків. Формувався свій стиль життя і мислення, вироблялись характерні орієнтації на освоєння світу, своя культура.
Зміни в житті наших предків сприяли зміні їх міфологічних уявлень і вірувань. Язичництво з його політеїстичним поклонінням, той набір навичок, умінь, відомостей, що передавались в основному усною традицією, вже не могли задовольнити подальший суспільно-історичний і культурний розвиток Русі. Не давали вони відповіді і на важливі світоглядні питання, через що змушені були поступитися філософському світорозумінню. В.С. Горський зазначає, що руйнування міфу і зародження філософії відбуваються тоді, коли картина світу, що описувалась міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова «добро» і «зло», що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу [13, c.33].
Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця X століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця -- Київ. І цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світосприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення [7, c.237].
Щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Перша -- офіційна, згідно з якою прийняття християнства східними слов'янами вважається закономірним явищем, розцінюється як подія величезної ваги. Прихильники другої точки зору вважають, що перехід Володимира до християнства був трагічною, епохальною помилкою, зрадою традиційної предківської віри, капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Стверджується, що Україна-Русь через прийняття християнства засудила себе на духовний застій та без-плідність, на втрату права мати свій спосіб духовного життя. Відречення від «Святині Отців своїх», втрата власної віри -- найважча наша втрата.
На думку багатьох вчених (І. Огієнко, Б. Рибаков, М. Попович, В. Шаян, Я. Оріон, Л. Силенко, Г. Лозко та ін,), наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу.
У новій релігії людська історія поділилась на дві ери: дохристиянську як передісторію і християнську, власне історію.
Кінець XV -- початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок нової доби в історії філософії України. Тип візантійсько-слов'янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація філософського мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економічного й духовного буття народу України
Завершення епохи бароко в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794) [1]. Певний грунт для сприйняття ідей гуманізму в українській філософській думці було закладено у результаті процесів, що привели до поширення передренесансних ідей в філософії України з кінця XV ст. Цьому сприяє здійснюваний цього часу в українській культурі синтез аристотелізму і платонізму, що визначало шляхи поступу філософської думки.
Поширенню неоплатонізму в його християнізованому варіанті сприяло знайомство давньоукраїнського читача з творами Псевдо-Діонісія Ареопагіта, які в перекладі на церковнослав'янську мову поширюються в Україні, починаючи з XV ст. В «Ареопагітиках
На противагу церковному абсолютизмові римських пап українські полемісти обстоюють ідею демократичної реформи церкви. В основі її містилася теорія про природ-7 ну рівність всіх людей, однакову здатність кожного вступати в безпосереднє спілкування з Богом. Обстоюючи принцип соборного правління церквою, полемісти доводили, що спілкування з Богом людина може здійснювати, не вдаючись до посередництва церковнослужи-телів. Загальне демократичне спрямування ідеології полемістів зумовлює обстоювання ними свободи совісті як однієї з найважливіших свобод, що належить людині. Певна єдність полемістів у критичному спрямуванні їхньої творчості не виключає вельми істотної відмінності загальнофілософських позицій окремих представників цієї течії. Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М.Смотрицький, С.Зизаній і Л.3изаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціона-лізму, на грунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репре-зентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі, до обстоювання замкненості української культури у давньоруських рамках, неприйняттям жодних інокультурних впливів. Братства, що виникають в Україні в останній чверті XVI-- на початку XVII ст., являли собою об'єднання населення міст, що за умов поширення впливу католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. Велика роль братств у по-ширенні освіти в Україні. У школах, створених братськими громадами, що об'єднували православне населення, філософія як окремий предмет не викладалась. Але через вивчення інших дисциплін, активну діяльність щодо друку й поширенню літератури, здійснюється помітний внесок у подальший розвиток філософської культури України. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру України, вони Закладали грунт до секуляризації філософської думки, створюючи необхідні передумови до становлення професійної філософської науки в Україні. Серед розгалуженої системи братських шкіл найзначніший внесок в цей процес належить Львівській, Київській, Луцькій братським школам.
Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське, братство,

13. Г.С. Сковорода, його життя та філософія.

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:07 + в цитатник
2. Життєвий шлях і основні концепції вчення Г.С. Сковороди
Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна. Перед тим як безпосередньо розглядати філософські вчення Сковороди, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з поглядів Сковороди, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософського досвіду.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.
Григорій Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської ґречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Всі хто вивчав життєвий шлях філософа Сковороди, пишуть про нього як про трудівника, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувалися під впливом античній, святобатьківської середньовічної, західної новоєвропейської традиції філософствування.
Основою онтологічного навчання Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - ця гармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу - людини і символічного миру (миру книги або Біблії).
Великий світ (макрокосм) - це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». В макрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних в просторі.
Малий світ (мікрокосм) - це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди - це центр, в якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.
Третій світ - світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображується людині.
Всі три світи мають дві натури - видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура - це речовина, матерія, плоть; невидима натура - Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії. Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність Біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що в Біблії приховано глибинне, алегоричне значення.
Як і весь світ так і людина має дві натури: зовнішня, видима, тлінна - це емпіричне (тілесна) єство людини; внутрішня, істинна «натура» людини - його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде прихована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі пізнання відкриває в собі «незриму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження у людині «нового серця».
У визначенні єства людського буття - є індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Ареанди, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Філософа займало питання: як люди розуміють щастя, як добиваються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, серцеві радості, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Всі створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, прах. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибоке пізнавальне значення: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» - сократовский заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.
Визначальне значення у філософсько-етичному навчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці («життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя - у вільній праці за покликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої до богослов'я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль «спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення, покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і його результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду.
Щастя Сковорода пов'язує з відчуттями подяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб [1].
Філософські ідеї Сковороди є наслідком літературного та педагогічного досвіду філософа.
3. Літературна-філософська спадщина Г.С. Сковороди
В пошуках найзручнішої та найвідповіднішої форми вираження своїх думок Григорій Савич Сковорода звертається до віршів та листів. Тому віршові твори та листи і є одним з головних джерел для характеристики світогляду Сковороди.
У значній частині віршів-пісень філософські роздуми дістають емоційно-образну інтерпретацію. Окремі поезії засвідчують, що Сковорода став визначним українським поетом-ліриком.
Основу його літературної спадщини становлять два збірники: віршований («Сад божественных пЂсней») і прозаїчний («Басни Харьковскія»). До першого циклу примикають фабули та пісні 60-х років, здебільшого пов'язані з викладанням поетики у Харківському колегіумі.
Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVII -- XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких, як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує й популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв'язок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейнохудожніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії Сковороди, в котрих відчутний цей зв'язок.
Нарешті, було б помилкою ігнорувати значення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI -- XVII ст. З римських поетів Сковорода віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади \21\ з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого поетичного світовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).
Набуту майстерність поетичної творчості Сковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, які виконують різну ідейно-художню функцію, посідають важливе місце в його філософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і цілі твори, які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українських попередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковорода ясніше усвідомлює свій зв'язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїм літературним попередникам.
У філософських діалогах з'являється чимало пісень та епіграм, написаних саме у зв'язку з тим або іншим твором. Зокрема поетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогах Сковороди, як «Брань архистратига Михайла с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Крім віршованих фрагментів, які виражають думки автора, в цих діалогах значне місце відведено фрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди. Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором. Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема «Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить богові «свічищі», править моління, двічі на тиждень постить, відвідує святі місця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ці пісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літератури XVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також звертання до народних пісень.
Згадане вище поєднання віршів та прози становить давню традицію українського письменства. Вірші не тільки впліталися в канву прозового тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворювали кінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і Сковорода. В цьому полягає одна з характерних ознак його світосприймання та мислення, органічно пов'язаних з особливістю його духовного розвитку як письменника-філософа.
На розвиток його поетичного таланту вирішальний відбиток наклала його філософська вдача, його розуміння предмета філософії та обов'язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні у збірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді й примітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій -- прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі.
Важливим етапом на шляху філософської творчості мислителя є «Басни Харьковскія». Збірник складається з 30 байок: перші 15 з них написані в 60-х роках, решта -- в 1774 р.
У байках Сковорода, з одного боку, продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок з риторик і поетик, а з другого -- виступає як новатор, що розширює ідейнотематичні горизонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку. Сковорода підносить у байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості -- розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.
Інтерес викликають байки, в яких Сковорода викриває негативні явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂдн-бйшія рабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що «многое множество богачей всякий день преобразуется в нищіи». Особливо цікава з цього погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов'язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.
Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитви за славою і чинами. Найвиразніше ця критика звучить у байці «Оленица и Кабан». Тут Сковорода, продовжуючи думку про те, що гідність людини визначається не зовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремлінь тогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюються кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. «Кабан» -- це персонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтва частина заможних козаків прагнула закріпити своє становище серед панської верхівки титулами і чинами.
Розглядати ідейний зміст байок Сковороди -- означає власне вже розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську спадщину мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити і «чистий зміст», абстрагуватися від художньої форми, тим більше, що значна частина ідей виражається не стільки в межах фабул, скільки в їхній моралі. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована більш-менш однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від свого власного імені, без опосередкування мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину загального. Співвідношення їх розкриває алегорія, яка виступає як основний принцип мислення. Ідейний зміст виноситься за межі байкового вимислу, сюжету, стає до певної міри незалежним від цього сюжету [3].
Отже хотілось би закінчити третій розділ реферату думкою Сковороди, що справжня цінність художніх творів, полягає в тому ж, що й цінність життєвих явищ. «Опера, книга, пЂсня и жизнь не от долготы, но от благолЂпія и доброты цЂну свою получает». До пісні, як і до життя, він застосовує спільний критерій оцінки, яким вважає критерій добра: «Не красна долготою, но красна добротою, как пЂснь, так и жизнь». Мистецтво є не стільки насолода зовнішністю, скільки насолода споглядання істини і добра, тому важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові: «Искуство во всЂх священных инструментов тайнах не стоит полушки без любви». Таким чином, розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває «художество». Ті «безмінервные служители муз», про яких з презирством згадує філософ, тому й нещасливі, що зневажили власну природу і притаманні їм природні нахили.
Висновки
З шкільних років мені подобалась творчість Григорія Савича Сковороди, тому я обрала тему реферату «Життя і філософська творчість Г.С.Сковороди», але ж я і не сподівалась, що в процесі підготовки реферату мені відкриється найцікавіше пізнання.
Якою б визначною не була літературна творчість Сковороди, в історію української культури він увійшов передусім як видатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвитку професійної філософії на Україні. Ця філософія не розвивалася на голому місці, а була наслідком творчого-використання здобутків світової думки у вирішенні істотних проблем, пов'язаних з освоєнням нових форм суспільного буття. Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті або інші філософські та морально-етичні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення. Тому немає нічого дивного в тому, що ідеї, навколо яких він зосереджує свої пошуки, окремо зустрічаються у творах філософів античності, середньовіччя, Відродження та в його попередників з Києво-Могилянської Академії.
Погляди професорів Києво-Могилянської Академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки українській але ж і російський філософії. Обернення до людини, к її внутрішньому миру, проблемі щастя, сенсу життя мали подальший розвиток в «філософії серця» П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, Н.А.Бердяєва, тим самим укріпив гуманістичну традицію вітчизняного філософствування с його критичним відношенням до західноєвропейського раціоналізму
Могилянка.универ

14. Розвиток філософії у Харківському та Київському університетах

Четверг, 14 Апреля 2011 г. 15:06 + в цитатник
Розділ ІІІ. Філософія Києво-Могилянської академії
Розвиток філософської думки в Україні на грунті взаємодії з культурою Західної Європи, розпочатий у XVI ст., завершується становленням професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого навчального закладу на землях східних і більшості південних слов'ян -- Києво-Могилянською академією, що припадає на Козацьку добу.
Козацтво, виникнувши наприкінці XV ст. як військова організація, що ставила за мету захист населення на пору-біжних землях від нападу кримських татар та їхнього сюзерена -- оттоманської Туреччини, з часом перебирає на себе більш широку функцію -- оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення. Тривалий, понад півторастолітній процес кристалізації козацтва привів до перетворення його у XVII ст. на такий стан українського суспільства, що виконував роль проводу, втраченого внаслідок полонізації української знаті. Політична кристалізація козацтва була нерозривно пов'язана з культурними процесами, що відбувались у тогочасній Україні.
Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, що надихала козацьких проводирів піклуватися про розвиток української культури, ідея цінності людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму тощо яскраво засвідчують наявність у культурі Козацької доби ідей, суголосних ідеології раннього Просвітництва, що ширилася того часу в країнах Західної Європи. Як антифеодальна ідеологія, що використовувала людський розум для реалізації соціального прогресу, стверджувала необхідність подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення роду людського, раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх суспільно-політичних рухів -- Гуманізму і Реформації. Ідеї цих трьох європейських суспільних течій -- Гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва -- у складному синтезі присутні у філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Такий синтез зумовлювався впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалася на здобутках Княжої доби, і надавав своєрідного стилістичного забарвлення культурі Ук-раїни, що дає змогу розглядати ЇЇ як добу українського (козацького) Бароко. Починаючи від 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі філософського життя України.
Будучи відображенням складних і неоднозначних процесів у суспільному житті, виявляючи спорідненість з особливостями української ментальності, культура ця є суголосною аналогічним процесам, що відбуваються в духовному житті тогочасної Європи [29, c.345-346].
У Західній Європі основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають Б. Спіноза, Б. Паскаль, Б. Грасіан, Е. Тезауро та ін. (їхні ідеї привнесли в ук-раїнську культуру студенти-українці -- понад 450 установлених осіб, -- які навчалися від середини XVII до кінця XVIII ст. в західноєвропейських університетах, перш за все німецьких). В Україні -- плеяда професорів Києво-Могилянської академії: С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С. Калиновський та ін.
Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому (земному) житті ідеал людини.
Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), згодом Києво-Могилянську академію (1701 р.), було засновано на базі шкіл Київського братства І Києво-Печерського монастиря митрополитом Петром Могилою (1596/97--1647) і названо на його честь. З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки -- мову, літературу, історію, філософію, -- Петро Могила прагне піднести роль Української Православ-ної Церкви на вищий щабель, що дасть їй змогу вести на рівних діалог зі своїм опонентом. Спираючися на твори західних і східних Отців Церкви, істориків, філософів і письменників, тодішні вітчизняні мислителі обґрунтовували право Української Церкви на суверенне існування. Ця діяль-ність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти в Україні. З огляду на це створюється Киево - Могилянська академія. Як і західноєвропейські вищі навчальні заклади, Академія (де в період ЇЇ розквіту навчалося понад тисяча спудеїв) мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом дисциплін, що вивчалися в них.
* У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчали латинську, грецьку, старослов'янську, книжну українську, польську мови, а у XVIII ст. також німецьку, французьку та давньоєврейську. Крім мов, викладалась арифметика, гео-метрія і музика.
* Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики -- один рік, риторики -- один рік.
* Два роки тривало вивчення філософії, і чотири ~ теології,
Філософський курс складався з трьох частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядалися загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої становили -- матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; космологія, або вчення про небеса; астрологія, або вчення про зірки; психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізи-кою. Викладання велося через осмислення здобутків античної філософії, патристики та її рецепції в літературі Києво-руської доби, європейської схоластики, філософії Ренесан-су, Реформації і доби раннього Просвітництва [30, c.99-102].
Вже перелік філософських дисциплін, що вивчалися в Академії, засвідчує докорінну зміну способу функціонування філософії в українській культурі. Якщо раніше філософські ідеї утворювали певний шар, розчинений у сукупному продукті синтетичної культури, то тепер здійснюється світо-глядно-методологічна, теоретична рефлексія -- відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання на грунті засвоєння здобутків західноєвропейської схоластики. Досягнення цього, поширеного в середньовічній Європі типу філософування з притаманним йому прагненням до раціонального осмислення релігійних догматів, усталеної філософської термінології, увагою до глибинної розробки проблем логіки сприяло успішному становленню професійної філософії як самостійної галузі в системі духовної культури українського народу.
Протягом існування Києво-Могилянської академії, що була закрита за наказом царського уряду 1817 р., філософська традиція, яка склалась у її стінах, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед них -- С. Яворський,
Ф. Прокогіович, І. Гізель, Й. Кононович - Горбацький, Г. Щербацький та багато інших, що зробили істотний внесок у розвиток філософії України. Найвідоміший із них (щоправда, не тільки своїми філософськими курсами) -- Феофан (Теофан) Прокопович [16].
В діяльності Києво-Могилянської філософської школи виокремлюють два етапи.
* Перший, що охоплює час від заснування Академії і до кінця XVII ст., характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють від цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів Відродження.
* Другий етап, що охоплює першу половину XVIII ст., позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюється критика властивого філософії попереднього часу авторитаризму і догматизму, зростає увага до проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філо-софи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки.
Від другої половини XVIII ст. школа поступово занепадає, а на початку XIX ст. припиняє своє існування. Філософська школа, що склалась у Києва-Могилянській академії, репрезентує нове в історії української духовності ро-зуміння предмета філософії, на основі якого розробляється розгалужена система поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, обґрунтовується погляд на особливості історичного розвитку людства, виробляється морально-етична концепція.
Для попередників києво-могилянських учених філософія, відповідно до усталеної від часів Київської Русі традиції, розумілася як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді. Всупереч такому тлумаченню філософії як любові до мудрості, для києво-могилянських учених філософія -- це засіб інтелектуального пізнання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі історії Академії засобом досягнення цієї мети вважається насамперед досконало розроблений апарат формальної логіки.
На другому етапі філософія розуміється як наука, засно-вана на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, в основу якого покладено принцип очевидності. Цей погляд, схожий із філософією Р. Декарта, пояснює, зокрема, Г. Щербацький.
Таке розуміння філософії, акцентуація уваги на пробле-мі «людина і Всесвіт», що, як уже згадувалося, притаманне філософській
Харківський університет було засновано 17 січня 1805 року завдяки ініціативі В. Каразіна та харківської громадськості, зокрема письменника та архітектора О. Паліцина, харківського міського голови Г. Урюпіна. В університеті працювало чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. Першим ректором був Іван Рижський (1759—1811).
У перші роки своєї діяльності І. Рижський виступив з ініціативою видати літопис про Слобожанщину. Роботи з лінгвістики, мовознавства про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, особливостей кожного народу, взаємозв'язок мови і мислення зумовили виникнення школи харківських мовників, представником якої був О. Потебня. Кафедру філософії у той час очолював німецький філософ Йоган-Баптист Шад (1758—1834).
Філософські погляди Й.-Б. Шада змінювалися впродовж його діяльності відповідно до розвитку німецької класичної філософії — від Канта до Гегеля. Захоплення Кантом справило на нього, як він сам стверджував, подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала його ідеєю свободи та гідності людини, а з іншого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до духовного рабства. Не сприймав філософ гносеологічних установок Канта, вважаючи, що вони приводять до антиномій, в яких все зводиться до взаємовиключення, тоді як протилежності мають бути в єдності, оскільки в абсолюті всі протилежності збігаються, стають тотожними. Це стосується і питання про взаємозв'язок практичного і теоретичного розуму. Адже якщо розум практичний перебуває в боротьбі з теоретичним, то немає жодних критеріїв, що допомогли б встановити, якому з них вірити. Постулювання критичного розуму Канта нездатне допомогти людині, бо ґрунтується не на знанні, а на уявленні. Існує тільки один розум, а різним він здається тому, що виявляється у різних функціях — як теоретичний і практичний, між якими не існує абсолютної протилежності.
Ці розходження в поглядах зумовили перехід Шада на позиції філософії Й.-Г. Фіхте. Він стає його послідовником. Невдовзі Й.-Б. Шад стає прихильником шеллінгіанства з його зведенням філософії до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, пантеїстичним розумінням природи, трактуванням космосу як цілісного живого організму, основним законом якого є закон розвитку.
За Шадом, природа матеріальна, а вся матерія наділена силами, які і є джерелом її розвитку. Це позитивні і негативні сили, що існують у неорганічній і органічній природі, а також у людському суспільстві, тільки проявляються по-різному. В неорганічній природі — це притягування і відштовхування, в органічній — подразливість і відчуття, а в суспільстві — бажання й здатність мислити. Продукування існує в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох протилежних видів. Завдяки цьому все в природі поєднане і пов'язане; вона стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові покоління, знаходити в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною.
Процес пізнання Шад розглядав як єдність чуттєвого і раціонального. На його думку, чуття — це своєрідний канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за його допомогою формуються категорії для діяльності розсудку і розуму. Розсудок має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, розум — з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Один і той самий розум є у функції мислення (cogitandi) і у функції хотіння (volendi). У першій функції розум є теоретичним, у другій — практичним, але кожний з них користується одним вищим законом, внаслідок чого абсолютна протилежність між ними не може бути допустимою. «Закон, — наголошував Шад, — загальний як для теоретичного, так і практичного розуму, і вищий у функціях того й другого є закон абсолютної гармонії». Сам розум у функціях мислення робить реальне ідеальним (розумне ідеальне), а у функціях хотіння — перетворює ідеальне на реальне (здійснює ідеальне). На основі цього філософ робить висновок, що істинна філософія рухається не простим пізнанням феноменів, а абсолютним і єдиним знанням можливості феноменів, основа якої покладена в ідеї. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі, «як вони існують в собі», тому й речі за своєю природою відповідають ідеям, що виходять з чистого джерела — розуму.
Щоправда, сам Й.-Б. Шад розглядав розум дещо теологічно, як відображення «абсолютного розуму», що є творцем світу. Однак, долаючи кантівський апріоризм, закони і принципи логіки він виводив не безпосередньо з розуму, а з дійсності, обґрунтовуючи здатність розуму пізнавати речі в собі.
Розуміння світу і пізнавального процесу Й.-Б. Шадом стало підставою для звинувачення його не тільки у «гордині безвір'я», а й у «наслідуванні ним "системи Шеллінга", сумнівної щодо впровадження його системи в Росії і вкорінення її в пам'яті молодих росіян». Водночас йому висували й серйозніші звинувачення: «Неузгодження з корінними в державі поняттями про державну владу», «некоректні закиди закладам, що існують в Росії».
Аналогічні погляди простежуються в лекціях і в працях Б.-Й. Шада при висвітленні соціально-політичної проблематики. Вихідним положенням при розгляді соціально-політичних питань було визнання того, що закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту є основою походження людини, соціальних процесів. У своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний і моральний (надприродний, вищий — supernaturalis). Перехід від одного стану до іншого зумовлюється соціальним середовищем, а умовою нормального життя кожного організму є протилежність його частин, їх різноманітність. Ідеться про вільне діяння і протидіяння, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, тілесних та духовних здібностей. Різноманітність у природі і людському роді відтворює різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Щодо людини протилежності виявляються в сім'ї через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, у людському роді загалом — через відмінність націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість чи недосконалість іншої. Й.-Б. Шад акцентує, що будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли зникає різниця між народами і націями, а нація, яка підкоряється іншій, навіть зважаючи на прагнення вічного миру, занепадає.
Поглядам Й.-Б. Шада на державу і право притаманне гостре несприйняття деспотизму, самодержавної тиранії. У них він вбачав «найзагрозливішу для людського роду виразку», «моральну смерть для народів, могилу для всякої свободи, гідності, досконалості, щастя людського». Прибічник теорії природного права Шад визнавав, що держава і влада існують за угодою для досягнення зовнішньої і внутрішньої безпеки, і те, що для досягнення цієї головної і єдиної мети держави вона повинна бути фізично сильною, а громадяни зобов'язані підпорядковуватися встановленій владі. Однак, на його думку, дія влади не повинна сягати далі зовнішнього порядку, охорони майна та особистості громадян за допомогою цієї ж фізичної сили так, щоб ні моральна, ні релігійна совість громадян не підлягала контролю держави.
Права та обов'язки мають бути узгоджені, щоб не допустити їх протиставлення, коли одні мають усі права без обов'язків, і навпаки. Саме ж питання про внутрішній зв'язок і зв'язок права та обов'язку може бути вирішеним належним чином тільки в царині розуму, законом якого є закон абсолютної свободи. Суть його полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких справ, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. У розумі і його абсолютній свободі полягає вища вартість і перевага людини, її абсолютне благо, абсолютна мета і абсолютне спонукання, а тому позитивні закони повинні відповідати законам розуму і мати закони розуму у своїй основі. Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, потрапляє в рабство, яке є вищою формою насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю, бо природа людини визначає і закони суспільства, і права кожної особистості щодо досягнення призначеної їй природою вищої мети.
Цим зумовлені засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимога свободи освіти, думки, заборони всіх форм рабства: від кріпосного до поневолення батьками своїх дітей. Шад обстоював думку про те, що батьки повинні обов'язково дати своїм дітям освіту, а потім не перешкоджати їм у виборі власного шляху. Єдиною школою справжньої людяності, на його думку, є громадянське суспільство як середовище, в якому розвивається людська природа, пробуджуються і вдосконалюються всі сили людини.
Прихильником Й.-Б. Шада та романтичної традиції Ф.-В.-Й. Шеллінга був український філософ Андрій Дудрович(1782—1830), що дало підставу Д. Чижевському зарахувати його до представників українського романтизму.
Широко послуговуючись ідеями І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінга, Дудрович розглядав світ як накреслення божества, а людину — вінцем його творіння, оскільки в ній найповніше представлене божество. Концепцію Шеллінга витлумачував як філософію загального примирення в дусі Божого промислу та одкровення, що цілком вписувалося у вимоги духовного відомства, під контролем якого перебувала народна освіта.
Попри те що з вигнанням Й.-Б. Шада ситуація в Харківському університеті змінилася на гірше (реакційність професорської ради, некомпетентність викладачів), загалом роль цього університету в розвитку освіти і науки, формуванні української інтелігенції, письменства була потужною, адже з його стін вийшло багато вчених: Д. Багалій, В. Безескул, О. Данилевський, М. Ковалевський, М. Костомаров, І. Мечников, М. Остроградський, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцов, М. Сухомлинов та ін. З вигнанням Й.-Б. Шада філософія в Харківському університеті була придушена. На кафедру філософії призначалися далекі від неї люди, а в 1831 р. посаду професора філософії обійняв колишній поліцейський комісар Ф. Чанов.
Духовне управління в 1832 р. відійшло до Міністерства внутрішніх справ, яке перебрало на себе, крім охоронної, і поліцейську функцію в боротьбі з вільнодумством.


Поиск сообщений в yopta
Страницы: 7 6 5 4 [3] 2 1 Календарь