В колонках играет - Я буду, буду вуду, вуду буду! Шаманом вуду, вуду, вуду вуду!Настроение сейчас - =)
Нарешті з’явилось натхнення, щоб описати свій перший досвід з холотропного дихання. Пройшло вже більше тижня, але ніяк не могла себе заставити це зробити. Після дихальних сеансів робила короткі, але детальні нотатки, ними й буду керуватись при написанні звіту.
Отже, 11 грудня, ранок. Занадто вже ранній як для мене і мого режиму в останні декілька місяців. Настрій як перед екзаменом – мандраж, легкий страх. Вийшовши на вулицю, вдихнувши морозного повітря та зловивиши сонячні промені, додалось рішучості.
Зустрівшись на тролейбусній зупинці з Артемом та Сергієм, доїхали до потрібного місця, без проблем знайшли потрібний ліцей (училище? коледж?), нас завели у приміщення, де повинен був проводитись семінар. Цим приміщенням був актовий зал. Всі крісла були зсунуті під стіну, під сценою було вільне місце, на якому мали розташовуватись люди під час дихальних сесій. Тоді мені здалось, що туди не помістяться 35 людей, які повинні прийти, але потім виявилось, що місця там рівно стільки, скільки потрібно. Температура в залі залишала бажати кращого, очікуючи поки підтягнеться весь народ, сиділа в зимовій пуховій куртці і не могла загрітись. Дмитро, тренер (хоча не подобається мені це визначення щодо нього, скоріше наставник:)) ходив у легкому флісовому светрі і, здавалось, не підозрював про низьку температуру в залі. Принаймні виду не подавав.
Коли нарешті всі поприходили, поперевдягались і порозпаковували свої каримати зі спальниками, Діма сказав розміститись всім у коло і послухати вступну лекцію. Тим, хто на семінарі не вперше сказав, що вони «можуть поспати». Дехто сприйняв це буквально і хвилин через 5 – 10 почувся смачний храп:). Не буду переказувати всього, про що розповідав Дмитро, та й усього не пам’ятаю. Найважливішим було те, щоб під час сеансів дихати потрібно часто і глибоко (ротом), пересилювати і заставляти себе, коли розум відмовляється це робити (а він буде це робити і придумувати різні «відмазки»). Попередив про можливі болі та судоми в тілі, що з ними не потрібно боротись, а просто усвідомити і прийняти. Вкінці сказав кожному представитись, сказати який це по рахунку семінар для них та назвати ціль відвідування семінару. Деякі були настільки «просунуті» в цьому плані, що я аж відчула себе не в своїй тарілці.
І
Отже, все почалось. Всі розмістились головою або ногами в напрямку до сцени (для кращого стереоефекту), вдягнули на очі пов’язки. Перший етап, етап розслаблення. Грає спокійна музика, тренер говорить розслабитись (його мікрофон чомусь дуже погано чути, тому частину слів просто вгадую. Зрештою його стає зовсім погано чути і я намагаюсь використати вебстерівські методики розслаблення. Щось подібне чути й з мікрофона). «Розслабте кінчики пальців ніг…поступово розслаблюючи ступні…коліна…руки…щоки та язик…розслаблення доходить до верхівки голови. Якщо залишились не розслаблені ділянки тіла, розслабляйте їх, поки таких ділянок не залишиться». Музика стає гучнішою і ритмічнішою. «Починайте дихати».
Ще на етапі розслаблення, незважаючи на моє нерозуміння того що відбувається і намагання розчути голос ведучого, руки мимоволі починають стискатись в кулаки. Намагання їх розтиснути супроводжується болем. Облишаю спроби рухати руками, але біль продовжується. Біль неприємний, але стерпний. А ще якийсь…не тілесний. Таке враження, що пальці зараз залізуть під шкіру, думаю як би не роздряпати долоні. Долоні сильно вібрують, вібрація доходить до ліктів, інколи до колін і до щік. Відчувається холод, але вже справжній, тілесний (перед початком відкинула з верхньої частини тіла спальник, про що тепер шкодую). Скрюченими руками не вдається накритись:). Щодо дихання, то дихається важко і холодно, губи пересихають. Не можу відключити думки, розум. Але незважаючи на це, кулаки не розтискаються до кінця сеансу і n-ну кількість хвилин після нього. Доводиться розгинати пальці вручну, силоміць. Знявши пов’язку з очей, бачу що багато людей вже тусуються біля столу з їжею (з їжі – яблука, сірий хліб та мед), деякі ще лежать або сплять. Підходжу до Артема, він дає мені хліб з медом. Розумію, що тримати цей хліб не можу – руки трусяться, як в епілептика))) Всім з цього дуже весело)). Дочекавшись, коли всі втамують голод, (а він після сеансів дууже сильний:)), Діма просить розміститись всіх в коло, щоб поділитись враженнями. У всіх вони різні, в когось яскраві, хтось нічого не відчував, хтось нічого не пам’ятає, але більшість скаржиться, що не могли справитись з думками.
ІІ
Друге дихання.
Розслабитись вдається трохи пізніше, ніж першого разу. Руки знов стискаються в кулаки, але болю майже немає. Дихається легше, але внутрішній голос стає нав’язливішим. В якийсь момент починає здаватись, що ноги розтягнулись в довжину. Знову згадується Вебстер, стараюсь «розтягнути» й голову. Коли особливо завзято почала дихати під якусь шаманську музику, тіло почало мимовільно рухатись під її ритми. Але це тривало недовго.
Коли хтось забував правильно дихати, тренер підходив до цієї людини і або задавав ритм, дихаючи на вухо, або клав руку на плече/ живіт/ голову. Коли я цього разу відволіклась, Діма поклав мені руку на голову і допомагав дихати. З цим доторком я відчула таку безмежну і всеохоплюючу любов, що захотілось плакати. Це було найяскравіше переживанні на цій другій дихальній сесії. Ще тиждень після семінару, згадуючи цей момент, в мене стискалось серце і на очі накочувались сльози.
Потім знову був відпочинок, найсмачніший в світі хліб з медом, обговорення та дихальні вправи, про які розповідати не буду, оскільки вони були для мене повним провалом – і в перший день, і в другий.
Спочатку ми планували ночувати в залі (це рекомендується для повноти ефекту), та відвідати сауну, яка знаходилась через дорогу. Але раптом так захотілось теплого та м’якого ліжка і ми поїхали додому. Про що я зрештою не пошкодувала, повернувшись зранку до холодного актового залу.
12 грудня
ІІІ
Після дихальних вправ, для мене невдалих (якісь запізнілі відвідувачі ходили, шуміли, якийсь унікум шарудів кульком – все це страшенно відволікало) почалась третя дихальна сесія. Вона була для мене найбільш вдала, приємна, найбільш насичена відчуттями. Дихала я на ній найстаранніше, дихалось вже легше. Руки вже майже не стискались, а коли пальці були зігнуті, було враження, що я ними рухаю, випрямляю. Коли рухала ними насправді, виявлялось що вони й далі зігнуті. Коли розпрямила пальці, було відчуття що вони розтягнулись, долоні розкрились на подобі крил. Також деякий час правою ногою проходив «струм», але трохи порухавши нею, вдалось позбутись цього відчуття.
В певний момент захотілось плакати, декілька раз схлипнула, потім передумала ;). Знову з’явилось відчуття всеохоплюючої любові, дуже хотілось щоб хтось був поряд зі мною в цей момент…
Сльози змінилися сміхом, смішно стало від того, що знов почулось ненависне шарудіння кулька:). Потім здалось, що за мною хтось сів і почав ротом видавати звуки, схожі на звуки дримби «піу-піу-піу», але через декілька секунд я зрозуміла, що ці звуки дримби присутні в музиці і ніхто їх не видає:).
Найприємніше почалось під кінець сесії, а також коли ведучий сказав, що можна дихати як хочеться (такими словами закінчувалась кожна сесія, протягом 20 хвилин можна було дихати звичайним темпом).
Музика почала здаватись чимось матеріальним, вона хвилями йшла від сцени і я плавала на цих хвилях, здавалось що вони занесли мене разом з кариматом і спальником аж під крісла (насправді вони були десь за 2 метри від мене). Потім взагалі втратилась орієнтація в просторі і я вже не була точно впевнена в якій частині залу лежу.
Коли я перестала контролювати дихання, моє тіло продовжувало плавати на цих хвилях (сантиметри 2 над підлогою). Було відчуття легкого лоскотання по обличчі, абсолютної легкості в тілі. Навіть внутрішній коментатор майже заспокоївся, тільки час від часу захоплювався таким приємним станом і мріяв якнайдовше в ньому пробути:). На жаль, цього не вдалось, після слів Діми: «можете поступово прокидатись і йти їсти» почався рух і шепіт.
Ще у моїх нотатках до цієї сесії написано: «Хвилі енергії світло-блакитного кольору», але цього моменту не пам’ятаю, не впевнена що саме було блакитного кольору, можливо «хвилі музики».
Далі було обговорення, перерва і пранаяма. Вона полягає в тому, що сидячи в позі лотоса або по-турецьки, тримаючи рівно спину і глибоко дихаючи «затискати замки» в трьох енергетичних центрах, ніби підіймаючи свою енергію догори. По команді ведучого затримувати дихання і тримати до упору, скільки вистачить сил. Така велика кількість одночасних дій (і сидіти прямо, і дихати, і по черзі стискати певні м’язи) давалась мені дуже важко, як створінню однозадачному :).
Під час довгої і нудної перерви мені стало зовсім сумно, безуспішно робила спроби поспати. Ставало холодніше, настрій зовсім зіпсувався.
IV
В таких «расстроеных чувствах» я приступила до четвертої сесії холотропоного дихання. Дихати взагалі не могла – ні ротом, ні носом. Ніс заклало, горло доводилось постійно прочищати, кашляти. Зрештою забила на спроби правильно дихати, та й тренер сказав, що на цій останній сесії він не буде підходити з нагадуваннями, щоб нікому не заважати. Полежала, поплакала, думала про щось своє, слухала музику. В один момент в мене перед очима з’явились три образи: слон, крила і дерево. Тоді я списала їх на свою фантазію. Але тепер не так в цьому впевнена. Кожен з цих образів має для мене своє значення… Слон – благословення, крила – духовне зростання, дерево – тілесне.
На одній композиції мене почало «крутити» разом з підлогою; ніби в підлозі вирізане коло розміром з зал і всі хто там лежить кружляє, як на каруселі. Після закінчення цієї композиції «коло» поступово зупинилось.
Семінар я покинула в депресивно-апатичному стані. Але наступного для цей стан змінився відчуттям спокою, блаженства, внутрішнього задоволення і тривав приблизно тиждень. Глобальних змін, звичайно, не відбулось, але не все відразу. Зміни переважно фізичні. З великим нетерпінням чекаю наступного семінару на якому я вже буду старатись і викладатись на 100%, оскільки з’явилось розуміння ЯК це потрібно робити.
