-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Veatrix

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 31.07.2012
Записей:
Комментариев:
Написано: 41

Мiсто Янголiв

Дневник

Среда, 01 Августа 2012 г. 09:00 + в цитатник

 

Страх… Алекс та Уіллям тікали з усіх ніг. Ось-ось їх наздоженуть…
Несподівано із-за  спини почулась кулеметна черга. Уіллям збив Алекса з ніг:
- Тихо. Не підводься. – Він боявся, що брата поранять. Але, краще їм померти, ніж повернутись додому. 
Коли стихли постріли – піднялись та дременули на територію покинутого заводу. Пробігли темним довгим коридором, де стеля була доволі низькою, хлопці ледь не чіплялись головами, бо обоє були високими. Скрізь клубився пил та висіло павутиння… Побігли по сходах на дах.
Колись давно, ще до війни, місто називалось Лос-Анджелес. Місто Янголів… Але війна залишила від нього лиш руїни та романтична назва…  Залишились і мешканці. Але вони, чомусь, не поспішали відбудовувати місто. Тому це місто не лише Янголів, а й Привидів. 
Алекс та Уіллям належали до гангстерів, точніше, їхні батьки належали. А хлопці надавали перевагу рок-н-ролу. Навіть  мали власний гурт… Вони були близнюками, тож одягатись їм доводилось зовсім по-різному, щоб їх не плутали оточуючі.  Уіллям був в білих шортах та білих з червоним кросівках. Жовта футболка з Міккі Маусом та картата сорочка. Алекс був  у чорних брюках, котрі заправив у високі чорні ботинки для їзди верхи, у чорній атласній сорочці, зверху – чорна шкіряна куртка. Обоє мали довге русе волосся та блакитні очі. Але Уіллям  зав’язував  ще волосся червоною хусткою, а Алекс ходив з розпущеним…
Батьки недолюблювали їх. Та і як їм можна було знайти спільну мову з хлопцями, котрі, цілком і без будь-яких варіантів, відкидали їх точку зору? І розуміти їхній, ще дитячий, максималізм вони не хотіли… Хлопці занадто багато знали  про діяльність батьківської банди, а батько був впевнений, що хлопці здадуть його ворогам або владі. Правда, про владу давно не було чути в місті…
Вибігли, нарешті, на дах. Десь  за їхніми спинами почулись кроки батька та його банди. Уіллям зіштовхнув Алекса у щілину на поверх нижче:
- Біжи, я їх затримаю…
- Але…  - Алекс обурився:  -  я тебе не кину!
- Біжи! – Уіллям  відійшов від щілини та неспішно пішов на зустріч ворогу. Він почувався спокійним та впевненим, як ніколи. Адже Алекс, любою ціною, повинен втекти. Бо він же старший…
До нього підійшов батько та десяток здорових чоловіків непевного віку, котрі оточили його. Батько наблизився до нього та запитав:
- Ну, і де ж Алекс? Якщо ви добровільно відмовитесь від своїх поглядів та повернетесь додому – я вам навіть нічого не зроблю!
Уіллям імпульсивно вигукнув:  
- Скоріш помру! Я вам нічого не скажу!
Батько впритул підійшов до нього та вдарив його по обличчю:
- Мале вовченя! Я ж вб’ю тебе! Чи ти не віриш? – потім скомандував своїм охоронцям: - Примусьте цього нахабу говорити! Щоб він більше не смів мені суперечити!
Охоронці збили Уілляма з ніг та почали бити. Хлопець звернувся клубочком  та намагався закрити обличчя руками. Але його всеодно стали бити. Він навіть не намагався просити пощади. Уіллям заморився від такого життя. Краще смерть, ніж так жити і надалі…
Батько зупинив охорону та нахилився до хлопця:
- Ну, може тепер згодишся на перемови? У тебе ще є шанс реабілітуватися…
- Ні, краще смерть! – Уіллям відсторонився. Хтось вдарив його ногою по спині… Уіллям, наче захищаючись, виставив вперед руку й показав “peace”. Батько вдарив його чоботом в обличчя.
Несподівано пролунав владний голос:
- Залиште його у спокої та забирайтесь геть! А то я вас всіх зараз вб’ю! 
Батько обернувся – в нього цілився з револьвера Алекс:
- Я вас всіх вб’ю! Краще вам усім померти, чим і надалі мучити оточуючих!
Батько скрикнув:
- Тебе Бог покарає! Ти не вистрілиш! Виродок!
- Це тебе Бог покарає. – Алекс був напричуд спокійний, а голос його набув урочистості: - Я тобі за все відомщу! – він поступово підвищував голос: - Я тобі нагадаю все, за що я та Уіллям на тебе в образі, за що тебе ненавидить півсвіту…  І тобі теж стане страшно та боляче! – звів курок та зняв з запобігача. Націлився: - Тепер ти покинеш мій світ раз і назавжди!
- Ні, будь ласка! – Батько справді злякався: - Не вбивай мене! Я ж тебе не вбив!
Алекс серйозно заперечив:
- Краще б вбив, чим мучив! – тут же спокійніше додав: - Але я не буду таким жорстоким. Я просто тебе пристрелю. Ave!
Пролунав у повній тиші постріл. Уіллям вигукнув:
- Алексе, не треба!   - його голос потонув у цілковитій тиші.
Алекс був спокійний. Він підійшов до мертвого тіла та стріляв в нього, доки не закінчились набої… Потім підійшов до краю даху та кинув вниз револьвер. Став на самому краю та обернувся – Уіллям підвівся та серйозно дивився на нього… Охорона невпевнено задкувала, вони, очевидно, не хотіли, щоб їх пристрелили. Спрацював принцип собачої зграї: вожака вбито, а останні бояться  сутичок навіть із суттєво слабшим ворогом. Тому вони просто втекли… 
Алекс підбіг до брата  та обійняв:
- Пробач…
Підійшов до краю, обернувся та слабо посміхнувся. Уіллям уважно дивився на нього.
 Алекс глянув на пляж, що був перед будівлею: там хвилі неспішно пінились та омивали пісок й прибережні скелі. М’яко світило південне сонце, як і колись давно, більше десятиліття тому, коли біля цього моря співали Guns n`Roses. Так тут було задовго до Guns n`Roses. І за часів золотої лихоманки в 19-ому столітті… І коли сюди вперше потрапили люди… Десь там, у блакитному морі, стрибали дельфіни… Дельфіни… Алекс та Уіллям завжди з ними дружили…
Алекс обернувся та тихо проговорив:
- Пробач. Але я повинен померти.
Уіллям викрикнув:
- Ні! Будь ласка! Я не зможу без тебе… Ти ж мій брат…
Алекс перервав його:
- Ні. Я не зможу жити. Пробач. Але так буде краще для нас обох. Пробач.
Алекс відвернувся від нього та стрибнув вниз. Уіллям підбіг до краю – внизу, у воді, десь промайнули дельфіни… Опустився на коліна – його душили сльози…
Дельфіни… Вони підхопили людину, закружляли. Прийняли його, як свого родича, котрого давно не бачили… Дельфіни…
Уіллям збіг на берег. Якось відсторонено, без емоцій, помітив, що вода вже не світиться від радіації… Море… Вода ласкаво шуршала.  Вперше за доволі довгий час він відчув, що море все ж-таки живе… І, як не дивно, це не зворушило його. Уіллям ще ніколи не відчував себе таким самотнім. Сльози текли по його обличчю:
- Алекс… Можливо, так справді треба… Алекс, але мені буде тебе не вистачати… - Несподівано помітив зграю дельфінів, котрі підплили зовсім близько до берега. Але ж після війни дельфіни покинули місто… Невже повернулись?
Вийшов на центральну набережну, точніше, те, що від неї залишилось. Людей не будо. Проте, весь океан кишів дельфінами… Нахилився до води – один із дельфінів підплив до нього та заглянув йому в очі…
Уіллям, зовсім знесилений, сів на сходах, котрі вели до води, та гірко заплакав… Місто Янголів, де живуть дельфіни…

Метки:  

 Страницы: [1]