-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в teddy_faceless

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 06.09.2009
Записей:
Комментариев:
Написано: 59

Комментарии (0)

15.02.10 Лікарня і знову це ж саме...

Дневник

Понедельник, 15 Февраля 2010 г. 21:51 + в цитатник
В колонках играет - Biomusique
Настроение сейчас - Найс

Чортовий сьогодні був день… Таких сотні, тисячі в моєму житті, але хотілося б хоча б один з них описати. Люблю завжди думати, думати й ще раз думати над своїм життям, чим більше думаю, тим більше цей процес приносить мені задоволення. Це частина моєї роботи, мій обов’язок.

«Рівненська центральна міська лікарня. Визначне і символічне місце, місце, в якому повинен побувати кожен справжній рівнянин. Я прийшов до лікаря надзвичайно рано, як на мене. Було без 15 хвилин 15, тобто 14:45. Я ще встиг осягнути оком боковий двір лікарні, щоб дізнатися, що ж там таке, можливо, цікаве є.

В лікарні було дуже багато людей, багато з переломали, багато прийшли на консультацію. Той коридор який веде до роздягальні, символічно було називати коридором гладіаторів: в ньому билися за життя кращі з кращих.

Біля кабінету мого лікаря було як на диво чимало людей: аж троє. Це дійсно багато. Це як мінімум 20 хвилин, як я і сподівався. Так як лікар приймав аж в 15:00, всі троє чекали: я, малий хлопець і якась жінка. Але людей по всьому коридорі була ума: старі й немічні, молоді й завзяті, посередні люди, які хворіли тією чи іншою хворобою. Нас все це об’єднувало.

Саме в такі моменти цінуєш лікарні і жалкуєш, що ти в них не працюєш. На коридорах помірний гамір завжди буде існувати – в одному коридорі завжди знайдеться якийсь твій знайомий, з яким можна було б розпочати розмову, якщо це необхідно і тобі самотньо. Особливо, якщо тобі далеко за 30 і хочеться згадати шкільні, або студентські літа, згадати роботу, дім, першу сім’ю. Красиво споглядати за рухами їхніх облич, посмішками, радістю, енергію. Подекуди цю атмосферу порушували всякі поважні пузаті дядьки з розряду “за 45”. У них вже не було сил гасати як молоді студенти, але вони смерділи повагою, багатим досвідом, спробами й невдачами, які постелили їхній тернистий шлях.
Хотілося б бути одним з них, але в іншому житті. Мій батько з таких людей, працьовитих людей. Я цікаво спостерігав за цією поважністю, і здивовано помітив, як через деякий час прийшов ще одна поважна людина такого ж віку: широчезний, в чорній дублёнці і жакеті, він навіть не намагався його знімати, коли обходив одну кімнату за іншою. Саме дивно, що цей поважний громадянин знав свого друга, про якого я вище розказував. Цікаво, але навіть в таких лікарнях можна зустріти свого друга, який як дві каплі схожий на тебе темпераментом. Дивно, але лікарня і на таке здатна.

Жаль, що ці двоє чекали на лікарів, які безупинно металися з одного кабінету в інший. Їх не можна було тривожити, чи ображати. Це було б не гуманно. Лікарня – це єдине спасіння лікарів, тут вони захищені від грошей, тут в них своє життя, поруште їх закони і вони це ніколи не забудуть, стіни лікарні будуть це пам’ятати до останньої миті. В цьому напевне й полягає робота лікаря – щоб повністю захиститися від ворогів у своєму логові.»

І знову я караю себе за бездіяльність – деякі мої однокурсники переходять на ін. план, зароблять гроші, розробляють сайти, хизуються, чваняться, гордяться тим, що були п’яні в Лагуні, розмовляють по мобілці ще з таким самим як і він, щоб завести контакти, щоб позаздрити і похизуватися. Як мені це все надоїло. Цей балаган, непотрібний, тупий, сліпий. Раби суспільства. Я не такий, хоча схожий. Буду чекати, може також переведуся на ін. план…

20:48. Я допив свою МакКаву і готовий робити економіку.



Метки:  

 Страницы: [1]