-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Sauleje

 -Подписка по e-mail

 

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 23.09.2009
Записей:
Комментариев:
Написано: 36367

НА СОЛНЕЧНОЙ СТОРОНЕ...

Flag Counter



Large Visitor Globe

Макс Кідрук "Жорстоке небо"

Пятница, 19 Августа 2016 г. 17:41 + в цитатник
кідрук (300x459, 135Kb)
Ой скільки цікавого й гарного я читала про цю книгу, про її презентації в різних містах України, про зусилля, докладені Кідруком до її реалістичності! Тож й очікувала, як часто буває, більше, ніж отримала. Так мені, втім, і треба: нічого вимагати від книги того, чого автор і не збирався давати.

Але додам до свого розчарування трохи конструктиву. По-перше, у цьому романі, на відміну від "Бота", немає нічого нового, такого, що захопило б. Звісно, у книзі купа технічних подробиць літакобудування, але то – не нашестя клонів-роботів, погодьтеся))) Один із головних висновків роману про те, що бюрократія й халатність призводять до невинних жертв, то, на жаль, не новина.

По-друге, сюжет книги не змушував дочитувати її ночами, як це було з "Твердинею". Детективна історія мене не дуже захопила, сподівання на якийсь незвичайний розв’язок не виправдалися. Винних, звичайно, знайшли й навіть покарали, але де госторота? де екшн? де тремтіння рук і стримування дихання на останніх сторінках? Не було...

По-третє, часом знову дратувала Максова прискіпливість до деталей. Ні, я-то розумію, що такий маневр додає живості образам та сторінок книзі, але розмазування по голові й стінах свого гімна молодшим сином головної героїні ну ніяк не дотичне до сюжету. На мою, звісно, скромну думку)) І ще жіночу, звісно, бо ця ж головна героїня змальована такою мамою-клушею-домогосподаркою, що страшно було б іти в декрет, якби вже у ньому не побувала))

Й наостанок: заголовок. Отут проситиму допомоги у залу, бо до чого жорстокість небесної тверді, якщо вся справа – у земних створіннях, в людях?

Що потішило: 1) самоіронія – після перших сторінок так і хочеться вигукнути: та ж списано у Гейлі! Аж раптом автор сам згадує роман "Аеропорт" і майже повну ідентичність ситуацій, описаних на початку обох книг; 2) образотворення – ох і вдалі чоловічі постаті у книзі, реалістичні до останньої волосинки в носі й налитої кров’ю судинки в оці; 3) оптимістичність – світ, у тому числі і Європа, закуповує літаки українського виробництва, бо вони класні! Тільки за обома руками! Тільки ж щоб вони не падали...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_19.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Марина та Сергій Дяченки "Історія доступу", "Сіль", "Земля веснарів"

Пятница, 19 Августа 2016 г. 17:40 + в цитатник
дяченки3 (207x350, 23Kb)
Повість та оповідання опинилися в моєму рідері поза збірками чи ще якимись організаційними моментами і довго там відлежувалися, бо я не люблю короткого жанру. Не люблю прощатися з героями, з якими щойно познайомилася, виходити з реальності, у якій тільки-тільки освоїлась, перегортати останню сторінку книги, яку відкрила півгодини тому...

Але зазвичай мої зусилля над собою повертаються сторицею. Це траплялося при читанні оповідань Роальда Даля чи Віоліни Ситнік, це сталося і з Дяченками.

Отож, "Історія доступу" – своєрідна версія Матриці, світу, реальність якого сприймається лише його мешканцями. Мораль (часом я аж до такого дочитуюся)))): незнання правди може бути ліпшим за знання й усвідомлення неможливості щось змінити.

"Сіль" – прекрасна інтерпретація казки про Русалоньку на сучасний лад. Тодніше, це вже не казка, а реальність, у якій світом правлять... міфи. І настільки сильним був міф (книга) про русалок, які зобов’язані закохуватися у принців, що він набув ознак закону світобудови. Мораль: закони, навіть такі, на яких основується світ, можна змінювати. Потрібно просто шалене бажання.

У "Землі веснарів" мене вразив світ, створений Дяченками — один із їхніх найнеймовірніших і найпрекрасніших світів. Попри фантастичність, у повісті прослідковуєтсья чітка алегорія на нашу реальність: коли цивілізовані люди несуть благо дикунам (з точки зору цивілізованих людей, звісно), а "дикуни" сприймають це благо як плюндрування свого світу. Мораль: у всього є дві сторони, не тільки у медалі.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_16.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Галина Пагутяк "Господар"

Пятница, 19 Августа 2016 г. 17:39 + в цитатник
пагутяк2 (400x649, 37Kb)
Дуже по-пагутяцьки химерно і дуже по-пагутяцьки багатогранно. І химерність тут не тільки у сюжеті, у стилі викладу, в заплутаності й переплутаності ліній, героїв, міркувань. Химерність – у моїх враженнях від усіх книг Галини Пагутяк, враженнях, які з’являються десь на межі розуміння, формулювання, прийняття-неприйняття й рідко коли залишаються конкретними й чіткими, бо зазвичай змінюються, перетворюються на інші, часом геть протилежні, зникають, знову виринають, і так – по колу...

Книга – фантастичний роман, один із перших творів авторки. Завоювання інших планет, виживання людства у космосі, неможливість співіснування з іншими видами істот, соціальний експеримент – це лише зовнішня обгортка оповіді. Насправді ж авторка показує, що людина часто неспроможна співіснувати із собі подібними. Ба, навіть із рідними. Ба, навіть із найнайріднішими — як от мама Сави зі своїм нетиповим сином.

А дітям так потрібні батьки. Страшенно потрібні – про це аж волає герой-оповідач підліток Тітус. Його стосунки із втраченою коханою, з Учителем, з однокласниками, з міфом про Саву також дуже химерні й заплутані, тим паче, що бачимо ми їх очами самого героя. Але він із тих, хто не здатен жити, як усі. Так само, як і міфічний для Тітуса, але реальний для читача Сава.

Щодо міфічності, то тут ціле поле для розмірковувань. Для Тітуса і його сучасників Сава – міф. Для Сави (дорослого) міф – його минуле життя. Для його дітей міф – усе, що поза їх життям. А насправді міфів взагалі не існує, все має раціональне походження і, звісно, пояснення.

А от раціональних вражень від книги (повторююся, так))) немає. У мене принаймні. Але натомість є відчуття якихось внутрішніх незворотних змін. Яких саме? Химерних, звісно...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Марія Семенова "Вовкодав. Мир по дорозі"/Мария Семёнова "Волкодав. Мир по дороге"

Четверг, 28 Июля 2016 г. 16:19 + в цитатник
семенова (452x700, 154Kb)
Ну хто ж із поціновувачів хорошого фентезі не знає Вовкодава? Тому, напевно, й розказувати багато про цю книгу – шосту й поки що останню в серії – не варто.

Хіба що повторитися і вкотре висловити захоплення яскравою авторською мовою – таку філологічну насолоду нечасто вдається отримати. Описи такі насичені, такі живі, що мимоволі відчуваєш вітер на припалених сонцем щоках, прохолодну росу на босих ногах, шершавість каменя під натрудженими долонями, звуки, запахи й смак печеного на вогнищі хліба...

Повторитися і вкотре захопитися створеним авторкою яскравим світом, виписаним докладно і скрупульозно, нетиповим для світових фентезійних тенденцій, таким місцями слов’янським і рідним-рідним поліським...

Повторитися і вкотре закохатися по-дитячому і по-дівчачому у головного героя з його відлюдькуватістю, грубістю, шаною до жінок, готовністю допомогти й порятувати, навіть із його кажаном, шрамом і вибитим переднім зубом)))

А ще "Вовкодав" подобається мені глибоким психологізмом, наповненістю не лише гарними картинками та карколомними пригодами, а й сенсом життя, намаганням зрозуміти різницю між добром і злом, таку відносну й таку химерну...

***
Все рождаются чистыми и добрыми, все зовут мамку и просят не крови, а молока… И после, даже когда творят жуткие злодеяния, каждый сам для себя – правильный и хороший. Мы придумываем настолько изощрённые оправдания, что только диву даёшься, и всё ради того, чтобы ладить с собственной совестью. Если это перестаёт получаться, человек лезет в петлю… На самом деле мы алчем не добра или зла, а силы. В ком-то эта жажда сильней, в ком-то глуше, но никто не лишён её вовсе. Есть сила воина, сила красавицы, лицедея, жреца, государя, мастерового, певца… Причём каждый человек глубоко в душе знает, что никакой силы не будет без трудов, лишений и боли. Только кто-то не боится сам поднимать муки и тяготы, а другой не боится доставлять их другим. Вот и вся разница.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_28.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Ніна Джордж "Маленька паризька книгарня" ("Лавандова кімната")/Nina George - Das Lavendelzimmer

Четверг, 28 Июля 2016 г. 15:21 + в цитатник
джордж (424x700, 97Kb)
Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є. І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/nina-george-das-lavendelzimmer.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Валерій і Наталя Лапікури "Кобиздохівські оповісті"

Четверг, 21 Июля 2016 г. 17:32 + в цитатник
лапікури (397x595, 49Kb)
Насолода – ось як коротко можна охарактеризувати враження від цієї неординарної книги. Роман-анекдот – таким є жанр "Кобиздохівських оповістей" за визначенням чудового тандему авторів. Воно то й так, якби не химерний-химерний фінал, який із анекдота перетворив твір на своєрідне театральне дійство, та якби не купа історичних, здебільшого сумних (бо які ж вони були в нашій Україні?), подій, та якби не реальність героїв, включно з іменами, прізвищами й прізвіськами (Лапікури стверджують, що дозвіл на це отримали у кожного згаданого односельця).

Втім, як не характеризуй роман, а результат все одно один і той же – колосальна (не побоюся цього слова) насолода від читання. Найголовніше, що приваблює, – це дотепний гумор, щирий, по-справжньому народний і в міру. Реготати (або ж і ржати, як ота коняка на обкладинці) читач буде до сліз. Проте не весь час, бо ж і сумних ремінісценцій вистачає, подекуди до сліз сумних – як же без них можна згадувати, скажімо, Голодомор, але як його не згадувати, пишучи історію одного окремо взятого подільського села?

А книга ж і насправді – історичний твір, бо ж оповідається у ній про село Кобиздохівку, починаючи від його заснування і до наших часів. Оповідається шматками й уривками, подекуди плутано, подекуди з пропусками, так, як це робив би балакучий дядько, сидячи за чарчиною й маючи уважних слухачів. Оповідається з мудрими спостереженнями та висновками, з плутаниною і розплутуванням, з відступами, переступами й повторами. Але головне – з неабиякою любов’ю до тих, про кого йдеться...
Читати щиро раджу.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_90.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Віоліна Ситнік "Особистий простір"

Понедельник, 18 Июля 2016 г. 17:47 + в цитатник
ситнік (234x348, 22Kb)
Авторка, яку я, хоч і віртуально, але знаю давно, написала про трепет, із яким розсилає свою першу книгу друзям і чекає на їх вердикт. Не думала, що з не набагато меншим трепетом я читатиму цю збірку, боячись того, що мені щось може геть не сподобатися і тоді доведеться якщо не лукавити, оцінюючи книгу, то хоча б мовчати, аби не образити знайому й хорошу людину (ой як важко зі знайомими)))

Але боялася я геть намарне, бо можу щиро сказати: Віоліно, ти – молодчинка! Молодчинка, насамперед, у виборі тем – від відверто любовно-дівчачих із обов’язковим хеппі-ендом, до гострих соціальних: про покинутих дітей, про закордонні заробітки, про війну (ту, що АТО)... Оповідання про Героя, зізнаюся, змусило мене зціплювати зуби, аби чи то не розревітися від несправедливості системи, чи то не розгарчатсия від нелюдськості батьків. Молодчинка у виборі героїв: тут і діти, і захохані школярки, і дорослі самодостатні жінки та чоловіки. Молодчинка авторка й у тому, як про це розказує: смачною гарною мовою, не боячись вплітати розмовні та діалектні слівця й роблячи це з неабиякою майстерністю.

Хочу відзначити і загальну позитивність збірки: попри складні життєві перипетії, з якими стикаються герої оповідань, переважна більшість з історій завершуються оптимістичною нотою – та такою, яка аж підштовхує до щастя: ти можеш так само посміхатися життю і бути щасливою, просто спробуй!

А ще не можу не подякувати за те, що я таки ввела у своєму книгоблозі мітку "жіноча література", хоча до того намагалася її уникати, вважаючи, що мистецтво не можна ділити за статевою ознакою (хоча траплялися книги, які так і просилися до цієї рубрики). "Особистий простір" однозначно переконав мене у тому, що жіноча література – написана жінкою, для жінок, про жінок – все-таки існує. Втім, як і чоловіча, але про це – іншим разом...

Отож, дякую тобі, Віоліно, за те, що впустила нас, читачів, до свого особистого простору – це багато вартує, що зважилася винести на наш суд найпотаємніше, що робиш усе для того, аби у світі стало більше хороших книг.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_52.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Мирослав Дочинець "Бранець Чорного лісу"

Понедельник, 18 Июля 2016 г. 17:02 + в цитатник
дочинець (486x700, 54Kb)
Карколомні пригоди юнака на тлі реальних історичних подій, щедро присмачені практичними порадами виживання у лісі та фактично езотеричними настановами, – що ще треба, аби "версія роману "Вічник" для юнацтва" читалася легко, викликала захоплення і западала у душу та пам’ять. Так і сталося зі мною, втім, я ще та прихильниця творчості Дочинця і щиро вважаю його неабиякою подією в укрсучліті як за тематикою (народна, яку можна сміливо назвати модним словом "езотерична", життєва мудрість, історичні події тощо) та колоритними, сильними, цільними образами героїв, так і за мовою – гарною, вишуканою, "смачною".

Доля головного героя книги – квінтесенція доль багатьох українців, поламаних різними режимами. Безрідний та затюканий у дитинстві, хлопець отримав можливість здобути освіту, мріяв про щастя з коханою дівчиною, та все пішло шкереберть... Тож довелося юнакові виживати усіма можливими способами, паралельно збираючи мудрість від людей, з якими його зводила доля. Загалом, сюжетно (та й настроєво) ця книга нагадує роман "Криничар", та й написані воні практично одночасно. Але історичне тло – зовсім різне, тож про самоповтор мови бути не може, хіба що про повторення вже сказаного для кращого його засвоєння. Що ж, це – тільки на користь читачеві...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_18.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Шерон Оуенс "Чайна на Малберрі-стріт"/Sharon Owens - The Tea House on Mulberry Street

Пятница, 15 Июля 2016 г. 17:34 + в цитатник
оуенс2 (200x353, 38Kb)
оуенс (331x499, 58Kb)
Якби я побачила обкладинку цієї книги (російського перекладу зокрема) десь на книжковій полиці, то ніколи не взялася б її читати – занадто "любовнороманно" виглядають й ілюстрація, і назва, і навіть ім'я авторки, як не дивно))) Так і очікуєш заплющених в пориві пристасті очей, шаленого кохання та глибоких розчарувань і висновків: чоловік – суворий властєлін, жінка – кокетлива рабиня)))Власне, якщо узагальнити, то я й не дуже помилилася у висновках, щоправда, вони мають абсолютно протилежне первинному значенню забарвлення.

Але про все по-порядку. Взятися за "не мій" формат мене примусив один цікавий флешмоб, у якому я із задоволенням приймаю участь уже кілька років. Цьогоріч замовила собі "найкращі прочитані вами книжки" і брала все, що мені пропонували, не перебираючи. І я вдячна за свою неперебірливість, бо ця книга, яку я "ніколи не взялася б читати", подарувала мені неабияку насолоду – і від сюжету, й від образів, і від почуття гумору та відчуття жіночої солідарності (зовсім неоднорідні поняття, але вже як написалося))), й від Ірландії, яка начебто переслідує мене з книги в книгу.

Сюжетна канва заснована на улюбленому мною прийомі: випадкові люди перетинаються у якомусь місці і... А далі відбувається щось цікаве. Неважко здогадатися, що це "випадкове" місце – та сама чайна на Малберрі-стріт у Белфасті (скільки фото цього міста передивилася в інтернеті!), а "цікаве" – це стосунки між людьми, зокрема чоловіками та жінками, настільки різними, що нудно ніяк не могло бути.

Повернуся до згаданих на початку висновків: часом усвідомлення чоловіком свого "властєлінства" – не що інше, ніж помилка, за яку зрештою доводиться розплачуватися. Особливо ж якщо дружина на перший погляд – кокетлива рабиня, бо ховаючись за цією невинною маскою вона може гори звернути, та ще й так, що вони розчавлять "властєліна". А ще жінка може раптом зрозуміти, що вона – також "властєлін" свого життя, й почати жити так, як хоче вона, а не хтось інший. Часом це усвідомлення та його наслідки також можуть розчавивши чоловіка (тут мої симпатії на боці цього героя))). А часом люди розуміють, що оте все властєлінство і рабство – повна маячня, і просто роблять один одного щасливими.

Втім, роман не тільки про любов і ненависть. Є у ньому і питання національної самоідентифікації, й цінності мистецтва, й пошуку свого місця у житті, й купа смаколиків (навіть рецепт одного з них!)... Написано легко, захопливо – те що треба для читання на відпочинку. Ну і що, що нині я здебільшого читаю у метро? Там також можна відпочивати – від спеки, наприклад)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/sharon-owens-tea-house-on-mulberry.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Мері Шіді Курчінка "Виховання надзвичайної дитини"/Mary Sheedy Kurcinka - Raising Your Spirited Child

Вторник, 12 Июля 2016 г. 17:31 + в цитатник
курчінка (430x648, 43Kb)
Якщо я скажу, що знайшла, нарешті, книгу про виховання, яку радитиму й даруватиму усім знайомим батькам, ви мені повірите? Ні? А даремно! Бо я її таки знайшла, навіть враховуючи увесь мій скептицизм щодо подібної літератури. І якщо "Французьке виховання" Памели Дракермен (мамський хіт позаминулого літа) сприйнявся з багатьма правками стосовно місця, часу, традицій, звичок тощо, то поради американської лікарки-педіатра й відомого тренера з виховання дітей мені особисто як мамі вже стають у пригоді практично в повному обсязі.

Зізнаюся, спочатку я чомусь вирішила, що мова йтиме про те, як виховати зі звичайної динини надзвичайну. Почавши читати, я запідозрила, що ні – книга про те, що робити з надзвичайними, цебто особливими дітьми. А потім з’ясувалося, що це ж – про мого малюка і про мене! І про подругу та її дітей. І про сестру та її доньку. А ще з’ясувалося, що практично всіх сучасних дітей можна назвати "надзвичайними" – емоційними, чутливими, занадто інтро- чи екстравертивними тощо. І якщо знати про їх особливості й знати, що з цим робити, то життя і дітлахів, і батьків може стати набагато легшим, цікавішим, змістовнішим і, головне, щасливішим. А хіба не всі ми саме цього прагнемо?

п. с. Одна з дуууууже небагатьох книг, яку запланувала перечитати відразу після того, як пегорнула останню сторінку. А це вже щось)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/mary-sheedy-kurcinka-raising-your.html
Рубрики:  КНИГОмысли
МАМАмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Олесь Ульяненко "Ангели помсти"

Вторник, 12 Июля 2016 г. 16:44 + в цитатник
ульяненко (450x572, 61Kb)
Кожна з частин цієї трилогії є, по суті, окремим твором, і не тільки сюжетно, а й стилістично. Об’єднує їх хіба те, що головна героїня у кожній – жінка. І не просто така собі жінка, а сильна, смілива, вперта, з характером, а ще – здатна на помсту. Бо насправді й Марго, й Альмі, й Таньці, попри абсолютну різницю у віці, соціальному статусі, матеріальному забезпеченні тощо, є за що мститися – як окремим чоловікам (не сприйміть за узагальнення, як у випадку з ФБ-флешмобом #янебоюсясказати, але почасти паралелі під час читання у мене таки з’являлися), так і світу загалом, дарма що останнє зробити практично неможливо.

Проте не занурюватимуся в сюжетні перипетії (насправді мені з них ледь вдалося випірнути – затягнуло), а зупинюся на стилістиці Ульяненки. Бо це того варте – не злукавлю, якщо скажу, що подібну майстерність в укрсучліті доводиться стрічати рідко. Кожна частина роману написана по-своєму: перша – потоки свідомості цілої купи героїв, навіть без зазначення їхніх імен, тож читач сам має скласти пазл-картинку; друга – практично повністю наркоманська маячня, переплетена з мовою глухонімих; третя – найстандартніша нібито й найлегша для сприйняття, але ж яка атмосферна! Проте мушу зауважити: чтиво не для людей зі слабкими нервами (а також не для неповнолітніх, вагітних чи схильних до самонавіювання). І справа не лише в крові та вбивствах. Часом найбільшу відразу викликає саме усвідомлення того, що описані жахіття – то реальність для багатьох, кого зустрічаємо щодня у метро чи на вулицях. Лишаєтсья тільки радіти, що я про таке дізнаюся переважно з книг.

Але найбільше мене привабили Ульяненкові епітети, метафори та поірвняння – отут я вже не могла стриматися й не занотовувати їх. Посудіть самі: соковитий, наче жінка, полудень, від листопада ламало зуби і кістки, личинки людських сподівань, розірвані світанки, сірий корж ринку, полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко, зелене, як дихання алкоголіка, вітер кисло гудів над дахом автомобіля, високий день, величезний вечір... Це ж просто рай для філолога, а не текст!

Не стримаюся, щоб не навести і кілька цитат, бо воно того варте.

***
Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті навколо власної осі.

Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого.

У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки, буде шукати ліків... І воно знайде тебе рано чи пізно.

Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі.

...всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами?


http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_12.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Аньєс Мартен-Люган "Щасливі люди читають книжки і п’ють каву"/Agnès Martin-Lugand - Les gens heureux lisent et boivent du café

Понедельник, 11 Июля 2016 г. 16:58 + в цитатник
щасливі (513x700, 51Kb)
Ще одна книга – зірка сайту Amazon, ще одна книга зі смачною кавовою назвою, ще одна книга про любов...

Написала оці узагальнення і зрозуміла, що вони – суто зовнішні, бо ж насправді у згаданих тут романів – нічого спільного. Окрім, хіба що, любові. Та й то – хіба ж вона може бути однією на всіх?

Тож про "Щасливих людей..." Насправді головна героїня роману (чи радше повісті, виходячи з обсягу) – дуже нещасна жінка. Та й хіба можна бути щасливою, втративши в автокатастрофі водночас коханого чоловіка й маленьку донечку? Мені навіть уявити це страшно (тьху-тьху-тьху, не дай Боже), а їй доводиться з цим жити. Точніше, існувати. Все це авторка описує короткими штрихами, але дуже точно, бо ж – психолог. І як психолог, вона взялася витягувати свою генроїню з глибокої депресії. Вдалося їй це чи ні – не скажу, щоб не псувати інтриги)) Але оті емоційні коливання, отой стан то піднесення, то суму, готовності жити далі, а потім усвідомлення даремності життя описані так, що героїні віриш. А от героям-чоловікам я чогось не дуже повірила. Чи то книга була закороткою й часу, цебто сторінок, для того, аби виписати їх образи не вистачило, чи то вони справді такі несерйозні й розхлябані в тих Парижах та Ірландіях, і то – нормально, не знаю. Але час від часу хотілося дати доброго штурханця то одному, то другому. Так, чоловіків у книзі двоє, і то не те, про що ви подумали)))

Зрештою, життя у героїні так чи інакше починає налагоджуватися. Чи стала вона щасливою, підозрюю, написано в продовженні з не менш інтригуючою назвою "Закохані в книги не сплять поодинці". Оскільки французькою не читаю, а що трапилося далі, дізнатися ой як кортить, то доведеться сподіватися, що з українським перекладом затримок не буде.

До речі, щодо перекладу. Книга українською вийшла у "Видавництві Старого Лева". Відразу зазначу, що дуже ціную те, що робить видавництво зокрема і львів’яни загалом для української мови, але забагато, як на мене (поліщучку), львівської гвери в іноземній книзі дуже заважало перенестися до Парижа чи Ірландії, бо ж перекидало до Львова, хочеш ти цього чи ні... Звісно, головне, яка кава, а не те, налита вона у tasse, cup, чашку, горня чи філіжанку, але отака от я балувана щодо мови буваю)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/agnes-martin-lugand-les-gens-heureux.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)


Понравилось: 1 пользователю

Генрі Міллер "Тропік Рака"/Henry Miller - Tropic of Cancer

Понедельник, 11 Июля 2016 г. 15:30 + в цитатник
міллер (195x300, 15Kb)
Десь наткнулася на думку, що "Тропік Рака" Генрі Міллера – це класика порнографії. Прочитала. Щодо класики – погоджуся, а от щодо порнографії – не дуже. Звісно, з відстані у понад 80 років й порнографія вже не та)) Але все одно книга – не про "це", а, скорше, про пошуки себе людиною митецького складу розуму (чи то душі, чи то характеру, чи то всього одночасно) у цьому світі, призначеному для прагматиків.

Сюжету у романі як такого немає. Американець без заробітку і майже без грошей виживає, як може, у Парижі, паралельно пишучи книгу. Якщо зважити, що роман автобіографічний, то навіть якби й хотілося сприйняти все написане за авторську вигадку – не вийде. Богемні (чи псевдобогемні) тусовки, пиятика, наркотики, секс, багато сексу, багато випивки, муки творчості як героя (автора), так і його товаришів по нещастю (чи щастю) – письменників, художників, все це перемішане на сторінках книги нібито безсистемно – як і у свідомості письменника, затьмареній алкоголем. Але попри відсутність сюжету та логіки, зрештою загальна картина у читача вимальовується: герой вибрав життя для себе, а не для суспільства, і плювати йому, що те суспільство хвалить, а що гудить, що сприймає, а що ні, так само, як і те, що, зрештою, станеться з ним самим. Герой просто такий, яким є, і щирий у тому, і не натягує ніяких масок, а якщо й робить це задля досягенення якоїсь дрібної мети, то чесно зізнається у скоєному. А ще любить Париж (і пропонує читачеві своєрідну прогулянку цим містом). А ще любить жінок (по-своєму, геть не по-лицарськи, втім, як є). А ще любить своє життя таким, яким воно є, а не яким мало б чи могло б бути... Повчитися б...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/henry-miller-tropic-of-cancer.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз

Михайло Веллер "Все про життя"/Михаил Веллер - Всё о жизни

Понедельник, 11 Июля 2016 г. 14:52 + в цитатник
веллер (278x436, 20Kb)
Перечитавшись свого часу філософської та психологічної літератури, останні років десять подібні книги до рук беру дуже рідко. Веллера ж купила якось інтуїтивно – саме чекала на народження дитини й інтуїція брала верх у багатьох життєвих аспектах))) Потім книга, щоправда, довго вистоювалася на книжковій полиці. Потім майже рік читалася – часто доводилося зупинятися й обмірковувати прочитане, часом – реготати (такий вже Веллер))), а часом занадто товстий фоліант просто не поміщався до прогулянкової торби із дитячими речами)))

Зрештою, книга про те, для чого люди з’явилися в природі й досі не вимерли, чому одні щасливі, інші – ні, що таке щастя загалом і для чого воно тра, що таке любов і для чого тра вона, любов і секс – одне й те ж саме чи ні, чому молодість хоче, але не вміє, а старість – навпаки, яка різниця між розумом і мудрістю, нащо людям держава, що таке свобода, слава, влада, мораль, честь, зрада, помста, справедливість, добро і зло, для чого люди вживають наркотики, чому одні хочуть померти, а інші – бояться, що таке "не щастить" і як із ним боротись і, зрештою, навіщо нам про це все знати – так ось, книга про все це дочитана. І єдине, що я змогла сказати після того, як перегорнула останню сторінку, це: УХХХХ! По-перше, звісно, від полегшення: майже 800 сторінок фісолофських роздумів подужала))) Але основним було відчуття катастрофічного розширення внутрішнього простору від наповнення його важливими і зрозумілими речами.

Часто трапляється так, що ти розумієш певну річ, а оформити своє розуміння хоча б у якусь подобу думки у тебе не виходить. А часом ловиш себе на тому, що зовсім нездатний втямити чогось важливого. А часом розумієш, що таки розумієш, але щось воно не тойво... Так от: Веллер має талант пояснити все по-людськи, дохідливо, "для середніх умів", як мовиться, з приколами, жартами й на прикладі життєвих ситуацій – наших, а не якихось заморських й позаминулосторічних. І найскладніші, найзаплутаніші речі розкладаються по поличках, і закони життя стають простими, й саме життя бачиться якось інакше, як у мікроскоп чи що...

Словом, я не Веллер)) Я навіть про його книгу доладньо розказати не можу)) Але я можу порадити її почитати: з чимось погодитися, з чимось посперечатися, понудьгувати й пореготати над нею, насмикати цитат (а вони ой як просяться смикатися))) чи байдуже пробігти очима по сторінках... Але такі книги читати треба. Бо ж не романами єдиними...)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post.html

Метки:  

Наталія Гурницька "Мелодія кави у тональності кардамону"

Среда, 29 Июня 2016 г. 12:56 + в цитатник
гурницька (300x455, 175Kb)
Таки вирішила прочитати книгу, про яку багато читала (перепрошую за тавтологію). Спонукали мене до цього два абсолютно протилежні відгуки, які потрапили на очі практично одночасно. Але постараюся відсторонитися від чужих вражень і поділитися своїми.

Отже, сюжет. (Сподіваюся, всі, хто мав, уже роман прочитали, бо дещо спойлеритиму.) Він – багатий, знатний, підстаркуватий і одружений. Вона – бідна, простолюдинка, юна й невинна. Вони, як відомо, не пара, не пара, не пара. Але у нах, звісно, любов. Звісно, взаємна, пристрасна, яка змітає всі перепони. А перепон багато, бо ж "що скажуть люди"? Та ще й ті, з 19-го століття, тобто затуркані соціальними, релігійними й іншими умовностями? Люди, звісно ж, кажуть: аяяяй! Так не можна, то ж нечемно! Але потім виявляється, що можна по-всякому, аби лишень ніхто не знав. Тобто, вдається брехати гарно – все можна, не вдається – позор тобі і стидоба на всю твою родину.
Головна героїня й бреше. Старанно і, насамперед, собі, повсякчас намагаючись переконатти себе, що вона не така(я), вона чекає... Втім, чого вона чекала, бідна дівчина й сама не знала. Так само, як не знала й того, чого хоче. Зате точно знала, чого не хоче, і я скажу вам по секрету: всього! Коханий поруч? Не хоче! Проганяє й відштовхує. Немає? Не хоче розлуки, чекає й виглядає. Прийшов? Знову не хоче його поруч. І так стоп’ятсот разів за книгу. Зате дуже хотіла виглядати респектабельно в очах інших – не шльондрою, якою, як не крути, таки була, а просто нещасною дівчиною, яка ж просто кохає! Нібито кохання виправдовує все (ех, якби ж то так було в житті). Тобто спати з одруженим чоловіком, приймати від нього дорогі подарунки, жити на його утриманні – то для Анни не виглядало неподобаством, а коли її брат цього не зрозумів, образилася на нього, бо ж – як так? Вона ж кохає!

Загалом, головна героїня мене дратувала. Насамперед, своєю якоюсь дитячою глупотою. От хоч-не-хоч, а ще одна попсова російська пісенька в голову лізе: в голові ні бум-бум... Втім, сам закоханий шляхтич називав її ніяк не інакше, як "дівчинка моя нерозумна" або ж і прямолінійніше – "молода та дурна" і т. п., до того ж регулярно. Навіть коли вони вже одружилися. Так-так, за всіма законами жанру любовного роману, вони зрештою одружилися, за трагічних обставин, звісно, але як же інакше? І навіть не жили довго та щасливо, бо знову ж – закони жанру взяли верх, а в кінці книги читачки мають можливість поридати від горя та розчулення.

От щодо емоцій, то авторка їх таки виписує докладно і скрупульозно. Часом, як на мене, аж надто скрупульозно, скочуючись до численних повторів одного й того самого: він мене любить? точно любить? невже він мене любить? то таки любить? а може, він мене любить? та він мене, мабуть, таки любить? невже любить? Розумію, що дівчисько саме так і міркувало, постійно про це думаючи (сама була дівчиськом, навіть закоханим, тож знаю точно й вірю авторці))), але ж читати й перечитувати постійно ці потоки свідомості важко. Важко далися до мого розуміння й деякі інші речі. Наприклад, юна вагітна коханка прийшла до свого коханого додому в розпачі й застала там його дружину. Що має відчувати вона в такій ситуації? Так-так, все оте, про що ви подумали, але разом із тим їй іще вдається й роздивитися прискіпливо одяг, прикраси, зачіску, вираз обличчя суперниці тощо, та ще й позахоплюватися тим, яка вона класна, що мало б вказувати, напевно, на благородство героїні. Хоча яке там благородство – спати з одруженим чоловіком? Але ж вона не винна, то – кохання...

Так, треба зупинятися, бо рознесу книгу на дрантя (чогось критика мене аж надто надихає: от Доляк якось сподвигла на таке, Клименко, навіть Кідрук)) А насправді ж роман для українських поціновувачів такого жанру – знахідка: не все ж про закордонних графів та їх коханок читати. До того ж, крім сюжету, в книзі є багато спроб зануритися у психологію героїв, описати тогочасний Львів (хоча, крім назв вулиць, я нічого цікавого не знайшла), побут, жіноче вбрання (от цього, якраз, достатньо), навіть історичні факти – вони, як на мене, дещо притягнуті за вуха, зважаючи на загальну стилістику книги, але це те, про що мені було справді цікаво дізнатися. Крім того, роман має цікаву, тонко продуману музичну форму, котра підсилює запашну назву книги. До того ж написаний гарною грамотною українською, що вже – великий плюс (щоправда, що таке форма родового заперечного відмінка, ані автор, ані редактори не знають, на жаль).
Тож дозволю собі наступити на горло власній пісні й дати невеличку пораду: менше читайте чужих відгуків, а більше – книг)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/blog-post_29.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Бред Стоун "Продається все: Джефф Безос і ера Amazon"/Brad Stone - The Everything Store: Jeff Bezos and the Age of Amazon

Среда, 29 Июня 2016 г. 12:54 + в цитатник
стоун (224x346, 22Kb)
Зізнаюся: рідко й мало читаю нехудожню літературу. Нагальна потреба для цього виникає рідко, а період внутрішньої потреби почитати "щось вумне" вже минув. Чи ще не настав?))) Втім, останнім часом через мої руки пройшло кілька таких книг, що є дивним для мене сьогоднішньої. Певно, тому й сприйняла їх деще не так, як, скажімо, на це розраховували автори (як я думаю))).

Отже, історія побудови імперії Amazon її засновником Джеффом Безосом. Книга, вочевидь, мала на меті не лише ознайомити читача з історією створення всесвітньовідомого сайту Amazon, а й спонукати до подібних подвигів інших упертих та цілеспрямованих. Але у мене викликала лише реакцію: та ну його в пень... Видно, не стати мені мільярдером, як Безос))) Але присвятити все своє життя одній-єдиній справі – без хобі, інших захоплень чи вихідних – я не змогла б. Дивно, що у Безоса при всьому цьому родина є, до того ж, хороша, якщо вірити авторові.

От автор якраз розчарував: багацько зайвих, як на мене, деталей, повторів, якихось куцих цитат, лівих описів. Хоча місцями дещо навіть веселило: як-от ситуація, коли купа співробітників складу з біноклями бігає величезним приміщенням у пошуку ящика... рожевих покемонів)))

Власне, книга непогана. Просто не в ті руки потрапила. А власниця цих "не тих" рук погоджується з вердиктом більшості коментаторів на Goodreads: нізащо не піду працювати в Amazon! Хоча мені, втім, це й не світить))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/amazonbrad-stone-everything-store-jeff.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Вільям-Сомерсет Моем "Театр"/William Somerset Maugham - Theatre

Четверг, 23 Июня 2016 г. 17:31 + в цитатник
моем (455x700, 61Kb)
Якщо Шекспір вважав театром весь світ, то головна героїня цього роману перетворила на театр все своє життя. Геніальна, на думку багатьох, актриса, вона була такою не лише на сцені, а завжди — і грала насправді так геніально, що сама щиро собі вірила. Хоча в іншому щирості у неї, здається, ніколи й не було: ані в почуттях до чоловіка, ані в любові до сина. Що ж дивного, що й світське товариство та найближчих, здавалося, друзів вона також сприймала як елементи мізансцен, котрі можна просто використовувати. І використовувала — чому б і ні? А от коли її саму використали, геніальна акторка цього і не завважила. Навпаки: так щиро повірила й у почуття молодого коханця, й у свою пристрасть, що, чи не перший і єдиний раз за все своє життя, перестала грати і почала відчувати справжні емоції, які не піддавалися її контролю. Але тут сталося щось парадоксальне: усі, хто її знав, сказали, що цього разу вона... переграє.
Зрештою, так і не зрозумівши, що з нею не так, жінка довела свій егоїзм до мистецького ідеалу, пояснивши собі, що, виявляється, таки насправді весь світ — театр, й усі в ньому грають свої ролі. Просто вона це робить найгеніальніше...

п.с. Перепрошую за мимовільний спойлер))
п.п.с. Моем — таки геніальний))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/william-somerset-maugham-theatre.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Лорен Грофф "Долі та фурії"/Lauren Groff - Fates and Furies

Вторник, 21 Июня 2016 г. 18:51 + в цитатник
грофф (397x600, 98Kb)
Книга торік стала одним із найбільших відкриттів американської літератури — очолила топ-10 сайту Amazon, стала бестселлером New York Times, фіналістом National Boock Awards і т. д. і т. п. Словом, так і просилася на те, аби я після прочитання могла сказати: фе, ну і що в ній такого? Але мене роман обламав, бо, як на мене, він вартий усіх тих відзнак і всього того гаму навколо нього.

Отже, в основі сюжетної лінії книги — історія одного кохання. Щасливого, а не того, про яке ви подумали. Юні герої закохуються один в одного чи не з першого погляду і довго живуть у любові та злагоді. Але чого вартують оті любов і злагода? Яких зусиль? Чим кожен із пожружжя має й може пожертвувати, аби шлюб удався, аби кохана людина була щасливою? А що вирішить приховати від усіх і навіть від самого себе?

Те, про що мовчать герої, дізнається читач. За допомогою авторки, звісно, яка постійно перекидає його то в минуле, то в майбутнє, занурює то у психологію чоловіка, то — жінки, дражнить, коли вдає, ніби всі карти вже розкрито, а потім видає такий сюжетний фінт, що у читача дух перехоплює (ну, принаймні зі мною таке пару разів трапилося). Можна було б сказати, що Грофф глибоко занурюється у психологію своїх героїв, якби не було відчуття, що вона легко ковзає по найпотаємніших закапелках їхніх душ, витягуючи на поврехню лише найзнаковіші випадки. Деякі з них ми можемо роздивитися з різних боків і під різним кутом зору — як ото дві, зовсім різні, сторони у монети, ніби-то одного цілісного предмета.

Окрім отих загальних фраз про стосунки, якими я тут захопилася, можу сказати, що в книзі гарно виписані: тема жіночої самопожертви у шлюбі, тема пошуків власного покликання, тема творчості, тема сексу (у тому числі й гомосексуальних почуттів), тема материнської нелюбові, тема дитячих травм, які відбиваються на усьому подальшому житті людини, тема помсти і прощення, тема грошей... Ну, іще багато чого такого, що спонукає замислитися — саме це у книгах я і люблю найбільше.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/lauren-groff-fates-and-furies.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз

Наріне Абгарян "Манюня"/Наринэ Абгарян "Манюня"

Вторник, 14 Июня 2016 г. 17:22 + в цитатник
абгарян (400x599, 82Kb)
Це книга про дітей, але для дорослих — тих, хто пам’ятає себе дитиною, чи ж хоче згадати себе таким, чи й навіть повернутися у дитинство, наповнене пригодами, капостями, незрозумілими речами й щоденним щастям, навіть якщо воно полягає в уникненні покарання від важкої руки Ба.

Ба — єврейська бабуся, яку можна безкінечно цитувати. Манюня — це її онучка, котру вона, як справжня єврейська бабуся, відвоювала у невістки й виховує сама (з сином, але то може не рахуватися).

Ще у книзі є багатодітна вірменська родина авторки цього автобіографічного твору, сама авторка — подружка Манюні, ще є невеличке вірменське містечко, прекрасні гори й так майстерно виписана тогочасна радянська дійсність, що я раз по раз пірнала у своє дитинство, спогади накривали мене з головою, аж хотілося теж записувати їх, як Наріне.

Книгу не варто читати у людних місцях. Бо ж коли ти починаєш реготати у метро в годину пік, то люди дивляться на тебе, як на божевільну. І ночами її теж не варто читати, аби реготом не розбутити рідних. А сміятися, часом до сліз, читачеві "Манюні" доводиться часто.

Легка, жива, яскрава, написана смачною мовою, наповнена сонцем і любов’ю до людей — це, може, й звучить, як типовий набір хвалебних штампів, але чесно характеризує книгу. Я дуже рідко раджу книги читацькому загалу, оскільки вважаю, що "книг для усіх" практично не буває. Але "Манюня" — це виняток. Тож раджу читати її усім))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/blog-post_14.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 2 пользователям

Юрій Винничук "Діви ночі"

Пятница, 10 Июня 2016 г. 17:14 + в цитатник
винничук (487x700, 129Kb)
Почну з камінгаута: Винничука читала геть мало. Здавалося б, навпаки: мені, тодішній аспірантці з сучукрліту, треба було б чи не напам'ять вивчити твори одного з найяскравіших представників тодішнього укрсучліту, але якось не склалося. Спочатку мене захимерила химерна "Мальва Ланда" (до речі, а чи не перечитати роман свіжим оком?), потім — іще щось... Торік повелася на "Танго смерті" і, як годиться, коли очікуєш чогось аж такого, трошки розчарувалася...

За "Діви ночі" взялася майже випадково — книга просто потрапила під руку. І знову — не зрослося. Особливо "не пішла" перша частина роману, написана на початку 90-их: це той випадок, коли певні речі треба робити вчасно, у тому числі й читати певні книги. Якби про оту радянську проституцію й партійні оргії довелося читати тоді, в 90-ті, книга сприйнялася б як одкровення. А зараз — як банальність, бо ще й не таке бачили ж.
Друга частина роману була написана років через 10, і це дуже відчувається. Може, таки ще й у письменницькій майстерності, яка зросла, справа, бо хоч герої ті ж самі, події схожі, але читалося набагато легше й захопило більше.

Утім, попри все, придивляюся до "Аптекаря". Варто?))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Ю Несбьо "Таргани"/Jo Nesbø - Kakerlakkene

Пятница, 10 Июня 2016 г. 17:13 + в цитатник
несбьо (461x700, 96Kb)
Почитати щось від цього скандинавського майстра детективів порадили після мого захопленого відгуку про одну з книг Жана-Крістофа Гранже. Я аж бігом побігла шукати Несбьо, ще швидше взялася за читання і, як часто буває із завищеними очікуваннями, трошки обламалася.

Ні, детектив хороший. І Норвегія — батьківщина головного героя, і Таїланд, де відбуваються події, описані живо й гарно — ну чисто тобі на екскурсію з’їздила (один із плюсів роману). Сюжет також заплутаний і важкопередбачуваний. Герої характерні й досить нешаблонні (хоча образ детектива-невдахи-алкоголіка, який всіх переграв, — то вже класика, як на мене). Але мені дуже не вистачало психологізму, яким захопили і Гранже, і Флінн, бо ж не сюжетом єдиним... Ну, люблю я покорпатися в головах убивць і збоченців, що зробиш))) Тож чи продовжу відслідковувати пригоди того детектива-алкоголіка, не знаю))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/jo-nesb-kakerlakkene.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Цікавий Київ

Среда, 01 Июня 2016 г. 11:30 + в цитатник
Это цитата сообщения Idria_Solnc [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

Чем я займусь этим летом

Для коренных киевлян эти места не станут открытием: вы наверняка о них наслышаны, но все ли видели воочию? Наш город полон удивительных мест, хранящих вековую историю — тут одними рассказами сыт не будешь, надо видеть и прочувствовать!
Читать далее...
Рубрики:  УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Ірен Роздобудько "Арсен"

Понедельник, 30 Мая 2016 г. 17:45 + в цитатник
роздобудько (430x700, 237Kb)
Давненько книги не викликали у мене такого відчуття повного занурення у дитинство, як оця пригодницька підліткова повість. Вибрана практично наосліп, книга вияивлася чудовою знахідкою, якою дуже хочеться поділитися з кимось. Шкода, що моєму синові до неї треба ще трошки підрости...

Але розповім про все по-порядку.
По-перше, головний герой — хлопчик-підліток, який мріє про таємниці, скарби, пригоди, переше кохання і, звісно, отримує все це.
По-друге, у книзі — цікава історія, пов’язана з предками, гарно показано взаємозв’язок між поколіннями, між родичами, навіть якщо між ними ціле століття, яскраво ілюструється думка про те, що всі ми — чиєсь продовження і що родове дерево — це не просто нудне шкільне завдання.
По-третє, у книзі таке розкішне літо із зорями, травами, деревами, сонцем, лісом, що його, здається, можна торкнутися й відчути на дотик і запах! А ще — сільське життя зі своїми правилами й законами, із якими я виросла.
По-четверте, піднято проблему розлучення батьків і їх стосунків із дітьми — складну, неоднозначну, але таку важливу, а також можливий шлях до її вирішення.
І по-п’яте, мова, якою написано твір, — легка, гарна, одним словом, роздобудьківська...

Повторюся, що книгу хочеться радити прочитати. Отож, раджу)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_30.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Елеонора Раткевич "Тае еккейр!"/Элеонора Раткевич - Таэ эккейр!

Вторник, 24 Мая 2016 г. 14:10 + в цитатник
раткевич (200x324, 20Kb)
Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось?
Люблю книги, які викликають стільки запитань...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_68.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Понедельник, 16 Мая 2016 г. 17:35 + в цитатник
гранже (451x700, 241Kb)
Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/jean-christophe-grange-le-passager.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Дара Корній "Зворотний бік Світла"

Вторник, 10 Мая 2016 г. 19:05 + в цитатник
корній (300x470, 33Kb)
Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_10.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Марина та Сергій Дяченки "Долина совісті"

Понедельник, 09 Мая 2016 г. 17:43 + в цитатник
дяченки2 (234x336, 110Kb)
От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Маркіян Камиш "Сєра"

Среда, 27 Апреля 2016 г. 16:02 + в цитатник
камиш (454x700, 114Kb)
Маркіян Камиш мені давно імпонує як цікавий ФБ-френд, сталкер-романтик і людина, яка любить моє рідне покинуте Полісся чи не більше за мене саму. Давно хотіла прочитати щось із його книг про Зону, але все ніяк руки не доходили, а ноги не добиралися до місця, де ці книги можна придбати. Тож випадково наткнувшись у його блозі на файл із "Сєрою", подумала: ну хоч щось і хоч так...

Так от: я вдячна випадку за оту випадковість, а автору - за справді чудовий зразок сучасної української літератури! І ще висловлюю прикрість з того, що цієї книги, наскільки я зрозуміла, в книгарнях не знайти, бо вийшла вона самвидавом в невеликому накладі, а читати її нахабно рекомендую. Чому? Спробую пояснити.

По-перше, у ній розповідається про суть лохотронів, серед яких ми живемо. Чи то релігійний проект, чи політичний, чи соціальний - усі вони (ну ок, буду оптимісткою - 99% із них) призначені для чийогось збагачення насамперед, а вже потім - для досягнення інших задекларованих, здебільшого, звісно, благородних, цілей.
По-друге, у ній підіймається проблема пошуку національної української ідеї. Не лякайтеся, це лише звучить так по-тівішному, але насправді вона - є, і така ж гостра, на жаль, як і чотири роки тому. Герої повісті щиро її шукали. І таки нібито знайшли - нехай і штучну, і за вуха притягнуту, і липову - але підходящу людям. Але, як і все "підходяще людям", їхню ідею зарубали й закопали. Ну навіщо нам те, що може об'єднати націю?
По-третє, у книзі такі ліси, таке Полісся, таке характерне провінційне життя і така романтика Зони, що часом я просто опинялася вдома, чула звуки і запахи, жила там і тоді...
А по-четверте, написано все це талановито. Дуже талановито. Герої живісінькі, мова - така ж (навіть матюки тут - абсолютно органічні), стиль - легкий, а перехід від гумору до лірики й навпаки, який викликає точнісінко таку емоційну гойдалку, яку я люблю, - ознака неабиякого літературного хисту.

Браво! Давно не отримувала такого кайфу від вперше взятої до рук книги нового для мене автора.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_2.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Пітер Мейл "Афера з вином"/Peter Mayle - The Vintage Caper

Среда, 27 Апреля 2016 г. 16:01 + в цитатник
мейл (314x475, 23Kb)
Пітер Мейл - це автор, який змушує читача відпочивати. Саме так: змушує. Якою б утомленою я не бралася за його книги, вже кілька десятків сторінок якимось дивним чином розслаблюють мене, відходять на задній план клопоти, зникає напруга, забуваються проблеми, і ти просто мандруєш разом із автором неперевершеною Францією, яку він палко любить, милуєшся пейзажами, насолоджуєшся сонцем, а ще - куштуєш вина та страви, заплющуєш очі від захоплення напоєм, вилизуєш тарілки до останньої краплі соусу на них і... просто стаєш іншою.

Втім, цей роман дещо не схожий на книги автора у стилі "Рік у Провансі". Це - детектив. І детектив, мушу сказати, посередньої якості - як детектив, звісно))) А от як книга для повного й абсолютного відпочинку, це - те що треба. Ненав'язливий сюжет, мінімум психологізму (який я так ціную в хороших детективах, але тут це було б зайвим), цікаві вродливі герої і, звісно, Франція! Яка у романі Франція! Сонячна (бо ж Марсель), казкова (бо - Марсель же!), смачна (який же Марсель без рибних страв?) і хмільна (бо вино, та ще й якого гатунку!).

Коротше, читайте Пітера Мейла, якщо відчуваєте, що вам час у відпустку. Ви там побуваєте, навіть якщо шеф не підпише заяви, а квитки до Франції будуть не по кишені))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/peter-mayle-vintage-caper.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Володимир Лис "Камінь посеред саду"

Среда, 27 Апреля 2016 г. 10:43 + в цитатник
лис (465x700, 107Kb)
Багатогранність Володимира Лиса вражає. Така різноплановість у стилях часом видається просто неможливою для однієї й тієї ж людини, але... Факти говорять про те, що я даремно сумніваюся)))

Якщо й можна порівняти "Камінь посеред саду" з чимось із інших творів письменника, то це буде "Острів Сильвестра" - такий же самотній герой-чоловік, такі ж незбагненні речі кояться з ним, такі ж глибоко психологічні переживання описані й так само глибоко, чітко, зрозуміло навіть для мене, читачки-жінки. Головний герой - не хвора на всю голову людина, не псих і не шизофренік. Він - щось середньостатистичне з-поміж нас усіх. І оце - вже насправді страшно. Страшно усвідомлювати, що більшість із нас - нещасні, нещасні по-справжньому й назавжди, і самі винні у цій нещасності; більшість із нас - невдахи, які втратили сто тисяч шансів на успіх, і зробили це з власної волі; більшість із нас хоче любові і не має її, й не тому, що це - щось ефемерне й неможливе, а тому, що ми боїмося любити, боїмося стати залежними від когось і зробити іншого залежним від себе, бо боїмося потім за все це відповідати...

Головний герой роману після довгих поневірянь в пошуках себе, свого місця в житті й любові гине. І справді: чи ж є сенс жити так, як жив він? Як живе більшість з-поміж нас?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_27.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 1 раз

Людмила Улицька "Драбина Якова"/Людмила Улицкая - Лестница Якова

Вторник, 26 Апреля 2016 г. 19:53 + в цитатник
улицька (200x314, 34Kb)
Роман у стилі Людмили Улицької, читати яку я просто обожнюю, — монументальний, глибокий, різноплановий, наповнений сильними й цікавими образами. Роман-епоха, ба — навіть кілька епох: дореволюційної, радянської та пострадянської. Роман-історія чотирьох поколінь однієї родини, яка увібрала в себе багато різних історій: єврейства в до- та рядянський час; перших свідомих комуністів, знищених сталінізмом; творчих дисидентів в СРСР; геніальних і непристосованих до життя вчених, непотрібних тут і потрібних там, на Заході; наших емігрантів у США; а ще — кохання в різних його проявах та іпостасях.

Цікаво було спостерігати, як нічого й нікуди не дівається беслідно. Я маю на увазі спадковість. Навіть нічогісінько не знаючи про своїх предків, ми мимохіть, тією чи іншою мірою, повторюємо їхні шляхи, реалізовуємо їхні мрії або ж спотикаємося об ті ж самісінькі камінці. А ще стало трошки страшно: отак же і я мину, як минули мої діди — лишиться лише спогад-тінь в онуків, просто ім’я й кілька дат та подій. А ще відчула прикрість: ну чому, чому ми такі неуважні до свого минулого? Тут я маю на увазі й історію кожної родини зокрема, й історію загалом. Чи багато хто може похвалитися тим, що знає щось більше про прадіда чи прабабусю, крім їх імен? І чи не свідчать сьогоднішні історичні потрясіння про те, що багато хто забув і концтабори та розстріли, і їжакові рукавиці, в яких жорстко тримали митців, і залізну завісу, крізь яку проникнути вдавалося одиницям, і то — за умови везіння, й Афганістан та тисячі загиблих там, і ще багато чого... Про це все нагадує Улицька, і я їй вдячна...

І ще: це одна зі щасливих книг, яку хочеться перечитувати й цитувати...

***
Все кончается хорошо: за хеппиэндом слудует смерть.

Неужели все зло, которое мы совершаем, не растворяется во времени и висит над каждым следующим младенцем, выныривающим из этой реки?

Прошлое не исчезает, только опускается на глубину.

Меня ты не за красоту полюбил, но разлюбил за некрасивость. Я не могу жить подле тебя, не привлекая тебя женским, не внося радость жизни складками платья, телом, поцелуем. Я хочу быть любимой. Это мое право. Это не требование. Это необходимость. Без этого жить нельзя ни тебе, ни мне.

...надо откапывать смысл. Часто приходится откапывать его не в предложенном тексте, а в самом себе.

И началась тяжелая совместная жизнь "памятью прошлого".

Что ты говоришь все время "я собираюсь, я попытаюсь, я попробую"? Это способ ничего не делать. Ты делай, делай, ты не пытайся...

Саме главное зло — чкловечество бедное, грязное, некультурное, и не понимает ничего. И за приобретение сознательности платят обыкновенно вековыми страданиями и большой кровью.

...культура по своей природе цитатна...

Думаю, почему у людей нету таких красивых фигур, как у деревьев? Не поняла? Это потому что они стоят красиво, а люди все бегают, бегают...

Быть может, именно в искусстве и должна быть провозглашена безпочвенность. Нет критериев, нет теории искусства. Есть художник – нет истории искусств, а есть каталог картин. Каждый берет от искусства что ему нравится. Нет объективности, есть субъективность.

Писателя формируют либо жизнь + книги, либо только книги, но никогда только жизнь без книг...

Вы, господа, не можете себе представить, как тяжело человеку, когда ему некуда идти. Человеку нужно куда-нибудь уходить.


Когда всю жизнь живешь в одном городе, он наполняется точками памяти, как будто в каждой подворотне, на каждом углу прибито гвоздиком нестираемое воспоминание...

...а теперь ее пожизненная любовь, десятилетиями ненужная и неудобная, оказалась единственной опорой его покосившейся жизни.

Черт был один, только усы разного фасона...

Дошла до Лубянки. Остановилась против серого чудовища. Высокие двери подъездов были мертвы, никто не входил и никто не выходил. От этого адского монстра, прикидывающегося просто безобразным зданием, исходил гнусный и душный запах страха и жестокости, подлости и трусости, и никакой нежный закатный свет не смягчал его. Почему не излился сюда небесный огонь? Почему смола и сера не упали на это проклятое место? Бедный маленький Содом, ничтожная Гоморра, приют сластолюбивых развратников, был выжжен, почему не свершилась небесная кара и это адское гнездо стоит посреди безразличного самовлюбленного города? Навеки? Нет, ничего навеки не бывает…

…Кто он, мой главный герой? Яков? Маруся? Генрих? Я? Юрик? Нет, нет! Вообще ни одно из существ, осознающих свое индивидуальное существование, рождение и предполагаемую и неминуемую смерть.
Можно было бы сказать — не существо, а вещество с определенным химическим составом. Но можно ли назвать веществом то, что, будучи бессмертным, обладает свойством меняться в каких-то своих коленцах, поворотах, радикалах… Скорее сущность, не принадлежащая ни бытию, ни не-бытию. То, что блуждает в поколениях, из личности в личность, что создает самую иллюзию личности. Бессмертная сущность, записанная кодом, организующим смертные тела Пифагора и Аристотеля, Парменида и Платона, а также первого встречного в трамвае, в метро, в соседнем кресле самолета… Он тот, кто вдруг мелькнет узнаванием, смутным чувством прежде виденной черты, поворота, подобия –может, у прадеда, у односельчанина или вовсе у иностранца… Значит, мой герой –сущность. Носитель всего, чем располагает человек – высота и низость, смелость и трусость, жестокость и нежность, и страсть к познанию.
Сто тысяч сущностей, соединенных известным порядком, образуют человека, временную обитель всех личностей. Вот оно, бессмертие.

Странное сильное чувство: она, Нора, одна-единственная Нора, плывет по реке, а позади нее расширяющимся веером ее предки, три поколения лиц, запечатленных на карточках, с известными именами, а за ними, в глубине этих вод, бесконечная череда безымянных предков, мужчины и женщины, выбирающие друг друга по любви, по страсти, по расчету, по велению родителей, производящие и сберегающие потомство, и их великое множество, они заселяют всю землю, берега всех рек, плодятся и размножаются, чтобы произвести ее, Нору, а она – своего единственного мальчика Юрика, а он еще одного маленького мальчика Якова, и выходит бесконечная история, смысл которой так трудно уловить, хотя он явно бьется какой-то тонкой ниточкой. Все труды поколений, все игры случайностей ради того только, чтобы родился новенький ребенок Яков и вписался бы в этот бесконечно-бессмысленный поток. Тысячи лет играется этот спектакль, с незначительными, в общем-то, вариациями: рождение-жизнь-смерть, рождение-жизнь-смерть… И почему все еще интересно и увлекательно плыть по этой реке, наблюдая смену пейзажа? Не оттого ли, что придуман хитрый пузырек, тончайшая оболочка, которая замыкает в ограниченных пределах каждое живое существо, каждое “я”, плывущее по реке, пока не лопнет с глухим стоном и не выльется обратно в бесконечную воду. Эти ветхие, чудом сохранившиеся письма и есть бессмертное содержание этого “я”, след существования…


http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_26.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Наталка Доляк "Заплакана Європа"

Вторник, 05 Апреля 2016 г. 14:57 + в цитатник
доляк (250x383, 90Kb)
Головний висновок, який я зробила з історії, розказаної авторкою (автобіографічної, наскільки я втямила), - неважливо, де ти, а важливо - з ким. Бо оті всі поневіряння, через які довелося пройти головній героїні у пошуках щастя в Європі, трапилися б з нею і в Україні, і де-інде, оскільки поруч був чоловік-егоїст-тиран-придурок. Тобто "заплакана" тут не Європа, а жінка...

Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.


Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"/Gregory David Roberts - The Mountain Shadow

Понедельник, 04 Апреля 2016 г. 13:50 + в цитатник
робертс (314x475, 70Kb)
Зізнаюся: за цю книгу бралася з острахом, й обгрунтованим острахом. Свого часу добре відомий "Шантарам" цього автора мене, кажучи образно, три роки тому просто порвав. І чи то я була тоді зовсім іншою, чи то - що більш вірогідно - автор цього разу не дотягнув до поставленої самим же височезної планки, але продовження історії мене не зачепило. Ані сюжетно, ані емоційно, ані літературно. Здавалося, що Робертса просто змусили написати продовження, і він мучився, розтягуючи сюжет за допомогою численних і часто геть зайвих описів людей і навіть дій. От наприклад, замість "завів мотоцикл і поїхав" читач отримує докладний опис того, як герой перекинув ногу через сідло, всівся, як витиснув зчеплення, відпустив гальмо, подивився в дзеркало, повільно рушив, влився в потік автівок, розвинув швидкість... Ну чисто тобі інструктаж для водіїв-початківців (якраз мені це на часі))) Але ж у Робертса я очікувала почитати щось інше. Власне, це "щось інше" у книзі також є. "Шантарам" я цитувала дуже щедро - там справді траплялося багато цікавих, глибоких, мудрих думок. Цитати з "Тіні гори" теж є - не менш мудрі й цінні для мене. Аде їх кількість тут буде меншою. Хоча б тому, що книгу я прочитала лише на чверть. Хто подужав - поділитеся спойлером сюжету? ;) )))

***
Попытка избавиться от любви есть грех против самой жизни.

...образ жизни любого из нас определяется степенью нашей внутренней свободы.

Думаю, если раскрыть абсолютно всю правду о любом человеке, всегда найдется что-нибудь, за что его можно возненавидеть.

Юношеская целеустремленность и юношеское упрямство - величайшие силы из всех, какими нам случается обладать в этой жизни.

Нас формирует не прошлое, а то, какими мы хотим видеть себя в будущем.

Можно уважать права и мнения человека, даже не будучи с ним знакомым. Но самого человека ты сможешь уважать лишь после того, как найдешь в нем что-то достойное этого слова.

...любой черный рынок в мире является продуктом тирании, войн или драконовских законов.

...к финалу своей жизни мы приходим, имея лишь малую толику сверх того, с чем мы появились на свет. И эта малая толика, добавленная к нашей изначальной сущности, и есть наша личная история, принадлежащая только нам самим, а не рассказанная кем-то еще.

...право неотделимо от ответственности и... ответственный художник не должен во имя искусства оскорблять и травмировать чувства других людей. Во имя истины, пожалуй. Во имя справедливости и свободы, согласен. Но не ради одного только самовыражения.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/gregory-david-roberts-mountain-shadow.html

Метки:  

Марк Твен "Принц і жебрак"/Mark Twain - The Prince and the Pauper

Пятница, 25 Марта 2016 г. 16:13 + в цитатник
твен (444x599, 50Kb)
Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/mark-twain-prince-and-pauper.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Галина Пагутяк "Зачаровані музиканти"

Пятница, 25 Марта 2016 г. 16:10 + в цитатник
пагутяк (200x300, 10Kb)
Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_25.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Трумен Капоте "Сніданок у Тіффані"/Truman Capote - Breakfast at Tiffany's

Понедельник, 21 Марта 2016 г. 18:39 + в цитатник
капоте (290x475, 16Kb)
Я в неї закохалася - в головну героїню. Я хочу у неї навчитися тому, як бути собою завжди і скрізь, незалежно від обставин. Як не зраджувати собі справжній, сподіваючись виміняти на зраду щось коштовне, бо ніщо, навіть можливість щодня снідати у Тіффані, не варте втрати свого "Я". Хочу навчитися триматися на ногах, що б у житті не сталося. І не шкодувати ні за чим, зробленим чи не зробленим, знайденим чи втраченим, ані за хорошим, ані за поганим... Хочу відчувати повноту свого життя, цінність свого життя, минущість свого життя - свого, а не чийогось, нехай навіть це буде близька людина.

Ні, це все не позбавить мене смутку, гіркоти втрать, болючих прощань, це все героїня повісті відчувала також. Але вона не зациклювалася на смутку, на неприємностях, на втратах, а раділа життю, що б не сталося. І я так хочу...

***
Я хочу быть собой, когда в одно прекрасное утро проснусь и пойду завтракать к Тиффани.

А кто тебя мог утешить - тому ты по гроб жизни обязан.

Весна никогда меня не волновала; началом, преддверием всего казалась мне осень.

Я ведь точно знала, что не стану звездой. Это слишком трудно, а если у тебя есть мозги, то еще и противно.

Диких зверей любить нельзя: чем больше их любишь, тем они сильней становятся. А когда наберутся сил - убегают в лес. Или взлетают на дерево. Потом на дерево повыше. Потом в небо. Вот чем все кончается, мистер Белл. Если позволишь себе полюбить дикую тварь, кончится тем, что только и будешь глядеть в небо.

В этом мире нам ничего не принадлежит. Просто мы и вещи иногда находим друг друга.

Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным — я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, — перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой — лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя.

Всякому приятно чувствовать свое превосходство. Но неплохо бы для этого иметь хоть какие-нибудь основания.

Так и не узнаешь, что твое, пока не потеряешь...

Дом твой там, где ты чувствуешь себя как дома. А я такого места пока не нашла.

Я никогда ни к чему не привыкаю. А кто привыкает, тому спокойно можно умирать.

На любовь не должно быть запрета.

Иногда очень выгодно - выглядеть дурочкой.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/truman-capote-breakfast-at-tiffanys.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Василь Шкляр "Кров кажана"

Понедельник, 21 Марта 2016 г. 18:32 + в цитатник
шкляр (329x500, 18Kb)
Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче.

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_21.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Айн Ренд "Джерело"/Ayn Rand - The Fountainhead

Вторник, 15 Марта 2016 г. 15:10 + в цитатник
ренд (432x700, 50Kb)
Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише інтродукцією до написання роману "Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.
На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...

***
Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.

Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.

Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..

В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях, ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит, чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма братства и взаимоуважения.

Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.

На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит. Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу с природой. Паразит прячется за посредником.

Сострадание — великая добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать, ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О, оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...

Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.

Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.

Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.

Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.

На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто мне никогда не мешал».

Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является доказательством его отсутствия.

Говорят, худшее, что можно сделать с человеком, — это убить в нем самоуважение. Но это неправда. Самоуважение убить нельзя. Гораздо страшнее убить претензии на самоуважение.

Послушай любого пророка и, если он говорит о жертвенности беги. Беги, как от чумы. Надо только понять, что там, где жертвуют, всегда есть кто-то, собирающий пожертвования. Где служба, там и ищи того, кого обслуживают. Человек, вещающий о жертвенности, говорит о рабах и хозяевах. И полагает, что сам будет хозяином.

Почему так важно, что сделали остальные? Почему освящается простой факт подражательства? Почему прав кто угодно, только не ты сам? Почему истину заменяют мнением большинства? Почему истина стала фактом арифметики, точнее, только сложения? Почему все выворачивается и уродуется, лишь бы только соответствовать чему-то другому?

Нищий духом — звучит прекрасно, но просто нищий — это совершенно не респектабельно.

Толпа может простить что угодно и кого угодно, только не человека, способного оставаться самим собой под напором её презрительных насмешек.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/ayn-rand-fountainhead.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Галина Вдовиченко "Тамдевін"

Пятница, 11 Марта 2016 г. 12:39 + в цитатник
вдовиченко (200x339, 44Kb)
У цій книзі немає якоїсь однієї теми чи ідеї. Натомість є купа приводів замислитися над власним життям. Для мене таким приводом стала життєва позиція Марії, яка отримує радість не від досягнення мети, а від шляху до неї, не від результату роботи, а від самого процесу, не від визнання й слави, а від можливості творити тоді, коли хочеться, а не тоді, коли треба.

Жити просто, не обмежувати себе безкінечними "треба", жити легко, не біжучи невідь за чим і не втрачаючи в погоні найціннішого, жити зараз і тут, а не колись і десь - це розкіш, яку можуть дозволити собі цілісні і щасливі люди. І ця цілісність не залежить від грошей, визнання чи досягнень. Вона або є, або - немає. Навчитися цьому можна, але важко - як важко було зробити це головній героїні - відомій і багатій пітерській художниці. У фіналі книги вона таки багато чого зрозуміла. Але мені не віриться, що це розуміння - глибоке.

Про чоловічу частину книги (а вони так і називаються: жіноча і чоловіча) говоритиму мало, бо її треба читати. І не стільки задля поринання у внутрішній світ окремо взятого зрадженого дружиною чоловіка, скільки заради красивого опису красивого життя вовчої родини, частиною якої в рамках наукового експерименту і став цей чоловік. У книгах Вдовиченко є величезний, як на мене, плюс: у канву розповіді вона завжди вплітає купу цікавої інформації. Так, у дилогії "Пів'яблука" та "Інші пів'яблука" то був Пінзель, його життя та його твори. Тут ця "родзинка" - життя вовків, описуючи яке авторка робить цілий огляд наукової літератури, який, втім, яж ніяк не видається зайвим чи штучним, а органічно вплітається в розповідь. Якщо ж врахувати, що все це переплітаєтсья з емоціями - героя, автора, читача, то задоволення від роману я отримала неабияке, чого й усім бажаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_10.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Марина та Сергій Дяченки "Мігрант, або Brevi finietur"

Пятница, 11 Марта 2016 г. 12:38 + в цитатник
дяченки (220x355, 29Kb)
Про що б не йшлося у творах Дяченків, головне у них - зміни, які відбуваються в свідомості та характері головних героїв, у сприйнятті ними світу й самих себе. Оригінальні й прекрасні (кожен - по-своєму) світи, створені авторами, - це просто розкішні декорації, на фоні яких розігрується основне дійство - внутрішнє життя людини.

Декорації роману "Мігрант" - прекрасні. Планета, в якій високі технології поєднані з розкішною природою, тишею та спокоєм, - це просто мрія для таких лісових фанаток, зваблених цивілізацією, як я. Головний герой, мігрувавши в такий гарний світ, міг би просто насолоджуватися життям, отримуючи все необхідне для цього. Але він вирішив піти іншим шляхом, бо просте, нехай і комфортне, животіння - то не для нього. Паралельно із адаптацією, самоствердженням, інтеграцією тощо, землянину вдалося врятувати світ, який, до речі, тримався купи доти, доки його складові - люди - прагнули розвитку. Коли таких прагнень не стало, світ почав глючити і ламатися, втрачати цілісність, логічність, саму можливість існування.
Те ж саме діється і з нами: ми теж живемо, поки до чогось прагнемо, кудись рухаємося, чогось досягаємо... В іншому ж випадку отримуємо просте животіння й небуття, навіть якщо до смерті ще довго.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/brevi-finietur.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Роман Іваничук "Мальви"

Вторник, 01 Марта 2016 г. 20:59 + в цитатник
іваничук (393x611, 64Kb)
Книгу недарма видано в серії "Історія України в романах" - на її сторінках справді оживає наша історія. Саме оживає, бо передається читачеві посередництвом людських доль, а не сухих дат, як у підручниках. Через те й стає близькою, болючою і своєю - так чи інакше емоційно пережитою.

Чесно зізнаюся, що перший десяток сторінок викликав певне несприйняття: занадто багато видалося на них плачу, стогону та побивання за "нещасною долею українців" - того, від чого категорично відмовився Дід Свирид у якраз напередодні дочитаній його "Історії України". Але книги не відклала й дуже рада цьому, бо роман - глибокий, сильний, захоплюючий та яскравий. А ще - з гірчинкою, без якої, напевно, таки не можна говорити про нашу історію...

Друга назва твору - "Яничари". Саме про них, яких у нас завжди вважали зрадниками, розповідає Іваничук. Читаючи, мимохіть і сам опияєшся на роздоріжжі: то таки персвідчуєшся, що зрадники вони і є, то бачиш, що насправді не все так просто, що вірність і чесність не залежать від того, чия земля тебе виростила. Та й сам автор показує два боки медалі на прикладі двох братів, котрі волею долі стали лицарями в чужих військах.
Яничаркою можна назвати і Мальву - дівчинку-українку, яка стала дружиною кримського хана. Вона вважала себе татаркою, бо просто не знала, не пам'ятала іншого життя. І справді, як можна любити те, чого не знаєш і чого ніокли не бачив? Але Іваничук дуже гарно описує "поклик крові", який відчувають і Мальва, й охоронець її чоловіка...

Ще цікаво було побувати у Криму 17-го століття, разом із героями походити вузькими вуличками моїх улюблених Бахчисараю та Чуфут-Кале, помолитися в церкві, видовбаній у скелі, і подумати, наскільки мінливою є історія... Татари й поляки, які тоді, в часи Хмельниччини, були ворогами українців, нині - друзі. А ті, на кого Богдан Хмельницький зрештою вирішив спертися і з ким побрататися, стали ворогами... А Османська імперія, могутня й агресивна тоді, нині перетворилася на тиху й гостинну Тереччину.
А Україна? Україна - є, попри всі поразки й зради. І хай буде так.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Дід Свирид "Історія України від Діда Свирида. Книга перша"

Вторник, 01 Марта 2016 г. 20:58 + в цитатник
історія (525x700, 103Kb)
Найкращий підручник із історії України, який потрапляв мені до рук. А їх я перелистала чимало - проголошення незалежності якраз співпало з моїм підлітковим віком, який, як відомо, часто віздначається максималізмом у певних сферах життя, й у мене такою сферою була саме історія України. Отож, начитавшись чимало та ще й отримавши дві вищі освіти, я осмілююся ще раз повторити: це найкраший підручник із історії.

Найперше, тому, що у ньому викладено лише найважливіші факти, тобто не виникає перенасичення й заплутування в купі інформації. По-друге, автор критично підходить до вибору першоджерел і не боїться піддавати здоровій критиці того ж літописця Нестора, наприклад. По-третє, замість десятків років у книзі постають живі люди - як історичні особи, так і вигадані персонажі, які, втім, дуже гарно характеризують час, викликають напрочуд приємні емоції й таким чином допомагають фіксувати описані факти у пам'яті. А по-четверте, саме такими і мають бути книги для дітей, і тоді ані історія, ані філософія (згадалася книга "Світ Софії" Гордера) не видаватимуться нудними й непотрібними.

Автор - до речі, вигаданий інтернет-персонаж, хоча й реальний чоловік - от-от має видати другу частину "Історії..." Вже з нетерпінням чекаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_1.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Вторник, 01 Марта 2016 г. 12:44 + в цитатник
кронін (457x700, 25Kb)
Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину. У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися.

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/j-cronin-citadel.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городні"/Уладзімір Караткевіч - Хрыстос прызямліўся ў Гародні

Понедельник, 29 Февраля 2016 г. 17:21 + в цитатник
Короткевич (200x318, 21Kb)
Що подумав би Христос, якби прийшов на Землю і побачив церкву (релігію) свого імені та діяння, які його іменем чинили й досі чинять? Що він відчув би, що б подумав? Чи не вийшло б так, що все, зроблене в його ім'я, - абсолютно протилежне тому, що зробив би сам Христос?

Головний герой роману насправді не був Богом. Звичайна собі людина, яку мимохіть призначили богом представники церкви - бо їм це було потрібно, було вигідно. І Юрась Братчик - слабкий плоттю школяр, настрашений тортурами, погоджується зіграти роль Христа у виставі, котра мимохіть стала... реальністю. І так само мимохіть звичайна людина таки стає Богом, бо чинить по-божому, по-християнськи. Мається на увазі не сліпе виконання наказів церковників, а справжнє людинолюбство, справжню турботу про знедолених, справжнє прагнення найсправжнісілької справедливості. Якої, втім, навіть Бог на Землі не зміг ані знайти, ані забезпечити...

Якщо релігія - це однозначно "опіум для народу" (перепрошую за цитату з минулого, яка свого часу набила оскому), то віра може бути різною. Вона здатна і пригнічувати людський дух, і підіймати його до несподіваної висоти й сили. Від кого (чи чого) залежить вплив віри на окремо взяту людину, у книзі не пояснюється. Проте яскраво показуються на конкретних прикладах можливості віри. Який приклад для себе візьме на озброєння читач - то вже справа читача.

Використаю ще одну збиту фразу: народу потрібен вождь. Навіть найздатніші до самоорганізації люди потребують когось одного, хто б узяв на себе відповідальність за прийняття рішень, навіть колективних. А переважній більшості потрібен вождь, або ж поводир, або ж провідник - той, за яким можна йти до своєї (не його) мети. І тоді народ здатен перетворитися на справжню рушійну силу (та що ж це таке сьогодні у мене з банальними фразами?))) і зробити те, що було б не під силу звичайній людській масі.

Ті, кому мої фрази-рефлексії з недалекого минулого вже набридли, можуть далі не читати)) Але я не можу не згадати про роль інтелігенції у житті народу. Точніше, про вичікувальну позицію, яку зазвичай займають начитані, розумні, освічені люди, намагаючись якомога глибше розібратися в тому, що відбувається, а вже потім прийняти зважене рішення. І про те, що вони, зазвичай, або ж запізнюються, або ж гинуть у суспільних штормах, не знаючи, до якого берега пристати. І немає різниці, 20-е це століття чи 16-е, як у романі Короткевича, - суспільні закони завжди діють однаково.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли


Понравилось: 1 пользователю

Збірка наукової фантастики "День гніву"/Сборник научной фантастики "День гнева"

Пятница, 05 Февраля 2016 г. 11:38 + в цитатник
день гнева (200x329, 35Kb)
Поїздка до батьків - то завжди своєрідна зустріч із дитинством. Цього разу я вирішила зануритися у нього трохи глибше й залізла у шафку зі старими, ще шкільними, книгами. "День гніву" вирішила перечитати, бо ж пригадалися емоції, мрії та бажання, які завжди викликала в мене наукова фантастика.

Краще б я цього не робила. Бо замість позитиву отримала повне розчарування: сюжетні лінії оповідань та повістей такі банальні, фантастичні ідеї такі примітивні, а задоволення таке сумнівне, що ліпше б ця книга залишилася у дитинстві. Та й що я хотіла після прочитання шедеврів сучасної наукової фантастики від Ханну Райяніємі? Світ не стоїть на місці, як і наші уявлення про нього - нехай це лише уявлення.

Що ще відштовхнуло від книги, то це - певна її заполітизованість. Так, у Стругацьких теж є політика, погоджуюся. Але коли у фантастичному творі політики більше, ніж фантастики, то це - пропаганда. Саме таким виявилося оповідання "Зброя твоїх очей" Міхаїла Ємцева та Єрємєя Парнова, у якому головною темою виявилася боротьба з бандерівцями. Автори, щоправда, мали якесь загальне й дуже химерне уявлення про те, хто вони такі, ці бандерівці, бо називають їх то так, то - лісовими братами та такими ж бандитами (а це - повстанці Литви). Проте те, що вони були наджорстокими й ледь шкіру з живих людей не здирали та ненавиділи щасливих радянських громадян, ці горе-фантасти знали точно...

Книгу я, звісно, не дочитала.... А надалі буду обережнішою з тим, що було цінним у дитинстві. Може, йому ліпше залишатися там, у спогадах?))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_4.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Яна Вагнер "Живі люди"/Яна Вагнер - Живые люди

Вторник, 02 Февраля 2016 г. 22:13 + в цитатник
вагнер (300x473, 71Kb)
Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався. Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.)

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім сказаним мною про першу частину дитогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_90.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Поиск сообщений в Sauleje
Страницы: [64] 63 62 ..
.. 1 Календарь