-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Sauleje

 -Подписка по e-mail

 

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 23.09.2009
Записей:
Комментариев:
Написано: 36302

НА СОЛНЕЧНОЙ СТОРОНЕ...

Flag Counter



Large Visitor Globe

Ірен Роздобудько "Арсен"

Понедельник, 30 Мая 2016 г. 17:45 + в цитатник
роздобудько (430x700, 237Kb)
Давненько книги не викликали у мене такого відчуття повного занурення у дитинство, як оця пригодницька підліткова повість. Вибрана практично наосліп, книга вияивлася чудовою знахідкою, якою дуже хочеться поділитися з кимось. Шкода, що моєму синові до неї треба ще трошки підрости...

Але розповім про все по-порядку.
По-перше, головний герой — хлопчик-підліток, який мріє про таємниці, скарби, пригоди, переше кохання і, звісно, отримує все це.
По-друге, у книзі — цікава історія, пов’язана з предками, гарно показано взаємозв’язок між поколіннями, між родичами, навіть якщо між ними ціле століття, яскраво ілюструється думка про те, що всі ми — чиєсь продовження і що родове дерево — це не просто нудне шкільне завдання.
По-третє, у книзі таке розкішне літо із зорями, травами, деревами, сонцем, лісом, що його, здається, можна торкнутися й відчути на дотик і запах! А ще — сільське життя зі своїми правилами й законами, із якими я виросла.
По-четверте, піднято проблему розлучення батьків і їх стосунків із дітьми — складну, неоднозначну, але таку важливу, а також можливий шлях до її вирішення.
І по-п’яте, мова, якою написано твір, — легка, гарна, одним словом, роздобудьківська...

Повторюся, що книгу хочеться радити прочитати. Отож, раджу)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_30.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Елеонора Раткевич "Тае еккейр!"/Элеонора Раткевич - Таэ эккейр!

Вторник, 24 Мая 2016 г. 14:10 + в цитатник
раткевич (200x324, 20Kb)
Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось?
Люблю книги, які викликають стільки запитань...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_68.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"/Jean-Christophe Grangé - Le Passager

Понедельник, 16 Мая 2016 г. 17:35 + в цитатник
гранже (451x700, 241Kb)
Хтось назвав Гранже "генієм у своєму жанрі". У якому саме — чи то трилера, чи психологічного детектива, чи пригодницько-містичного роману — не уточнюється. Втім, абсолютно погоджуюся і з визначенням "геніальності", і з визначенням "свого жанру", бо він однозначному трактуванню не підлягає. Та й навіщо?

Зізнаюся: давненько, ой давненько книга не заважала мені спати, доки не дочитаю, а потім спати, доки не заспокоюся й не видихну після фіналу, котрий змусив затамувати подих і не дихати, не дихати, ще трохи не дихати... А потім знову захлинутися від захоплення й обурення: як? оце все? а далі? що було далі? Відкритий фінал — це ще одна річ, яку я обожнюю у книгах. І Гранже мені й у цьому вгодив.

Я не раз жалілася, що класичні детективи мене якось не вставляють: ані Конан Дойл, ані Агата Крісті не можуть уже захопити по-справжньому — певно, я занадто балувана стала. Але отакі глибокі психологічні детективні лабіринти, як "Пасажир", я дуже люблю. Окрім карколомного (а він справді такий) сюжету, читач ще й відслідковує не менш карколомні лабіринти свідомості героїв. І немає значення, злочинець це чи герой-рятівник — у кожного з нас є свій демон, із яким ми боремося. І якщо в існуванні власних демонів ми зазвичай не зізнаємося, то подитвитися, що вони роблять із іншими людьми, ой як цікаво.

Одним словом, на моїй віртуальній поличці з детективами проуч із книгами Гілліан Флінн вже розташовуються романи Гранже, а я передчуваю не одну безсонну ніч із його героями...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/jean-christophe-grange-le-passager.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Дара Корній "Зворотний бік Світла"

Вторник, 10 Мая 2016 г. 19:05 + в цитатник
корній (300x470, 33Kb)
Чи можете ви уявити собі, яким має бути українське фентезі? От я тепер не тільки уявити можу, а й точно знаю, яким, — як у трилогії Дари Корній, першу книгу якої я нещодавно із задоволенням прочитала. Сварог, Білобог і Чорнобог й тотальне поклоніння Сонцю — що ще треба, аби захопити мою душу язичниці? Хіба що цікавий заплутаний сюжет (а він тут є) й обіцянка продовження (на мене чекають іще дві книги цієї серії).

Зізнаюся: знайомство з творчістю авторки у мене якось не складалося. То "Гонихмарник" розчарував, то інша книга не вгодила якимись деталями й не довела до читацького екстазу. У "Зворотному боці Світла" теж було об що спотикнутися, але цього "чогось" так мало й воно таке нікчемне порівняно зі світом, створеним Корній, що я про нього навіть не згадуватиму. Натомість розкажу, якою цікавою буде роман для юних поціновувачок "Сутінок" — така ж молода героїня, з якою трапляються такі ж карколомні пригоди. Але на противагу американській тінейджерці, українській Мальві пощастило, бо ж вона має не просто зжитися з новою реальністю і вижити у ній, а багато чому навчитися — й навчити своїх читачів. І ці знання — про світобудову, про стосунки Світла й Темряви (читай: Добра і Зла) — можуть допомогти зорієнтуватися і в нашому звичайному світі, й нам, звичайним і дуже дорослим людям))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_10.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Марина та Сергій Дяченки "Долина совісті"

Понедельник, 09 Мая 2016 г. 17:43 + в цитатник
дяченки2 (234x336, 110Kb)
От сьогодні з колегою якраз зачепили тему, подібну тій, яка підіймається в книзі: що спонукає людей в однакових ситуаціях діяти зовсім по-різному? Виховання? Життєвий досвід? Обставини? Ще щось?

Дяченки дають відповідь не це питання, стверджуючи, що це — совість. Лише вона може дозволити людині або виграти, нашкодивши іншим, або ж втратити найцінніше, зберігши чуже життя. Хоча насправді не все так кардинально ділиться на чорне й біле. Життя головного героя було звичайним (якщо не зважати на його унікальні й далеко не позитивні властивості), аж доки він не зустрів жінки, котра мала такі ж властивості й такі ж можливості. Й отут почалося: і боротьба за свій світ, і прагенння звільнитися від впливу, й проблема вибору — між смертю з чистою совістю чи життям без неї.

Але нам, простим, без фантастичних талантів, людям такий вибір також доводиться робити, й частіше, ніж того хотілося б. І Долину Совісті — не книжну й казкову, а внутрішню, реальну й жорстку — кожен із нас спробує перейти рано чи пізно. Чи перейдемо? Запитала ось себе і задумалась...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Маркіян Камиш "Сєра"

Среда, 27 Апреля 2016 г. 16:02 + в цитатник
камиш (454x700, 114Kb)
Маркіян Камиш мені давно імпонує як цікавий ФБ-френд, сталкер-романтик і людина, яка любить моє рідне покинуте Полісся чи не більше за мене саму. Давно хотіла прочитати щось із його книг про Зону, але все ніяк руки не доходили, а ноги не добиралися до місця, де ці книги можна придбати. Тож випадково наткнувшись у його блозі на файл із "Сєрою", подумала: ну хоч щось і хоч так...

Так от: я вдячна випадку за оту випадковість, а автору - за справді чудовий зразок сучасної української літератури! І ще висловлюю прикрість з того, що цієї книги, наскільки я зрозуміла, в книгарнях не знайти, бо вийшла вона самвидавом в невеликому накладі, а читати її нахабно рекомендую. Чому? Спробую пояснити.

По-перше, у ній розповідається про суть лохотронів, серед яких ми живемо. Чи то релігійний проект, чи політичний, чи соціальний - усі вони (ну ок, буду оптимісткою - 99% із них) призначені для чийогось збагачення насамперед, а вже потім - для досягнення інших задекларованих, здебільшого, звісно, благородних, цілей.
По-друге, у ній підіймається проблема пошуку національної української ідеї. Не лякайтеся, це лише звучить так по-тівішному, але насправді вона - є, і така ж гостра, на жаль, як і чотири роки тому. Герої повісті щиро її шукали. І таки нібито знайшли - нехай і штучну, і за вуха притягнуту, і липову - але підходящу людям. Але, як і все "підходяще людям", їхню ідею зарубали й закопали. Ну навіщо нам те, що може об'єднати націю?
По-третє, у книзі такі ліси, таке Полісся, таке характерне провінційне життя і така романтика Зони, що часом я просто опинялася вдома, чула звуки і запахи, жила там і тоді...
А по-четверте, написано все це талановито. Дуже талановито. Герої живісінькі, мова - така ж (навіть матюки тут - абсолютно органічні), стиль - легкий, а перехід від гумору до лірики й навпаки, який викликає точнісінко таку емоційну гойдалку, яку я люблю, - ознака неабиякого літературного хисту.

Браво! Давно не отримувала такого кайфу від вперше взятої до рук книги нового для мене автора.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_2.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Пітер Мейл "Афера з вином"/Peter Mayle - The Vintage Caper

Среда, 27 Апреля 2016 г. 16:01 + в цитатник
мейл (314x475, 23Kb)
Пітер Мейл - це автор, який змушує читача відпочивати. Саме так: змушує. Якою б утомленою я не бралася за його книги, вже кілька десятків сторінок якимось дивним чином розслаблюють мене, відходять на задній план клопоти, зникає напруга, забуваються проблеми, і ти просто мандруєш разом із автором неперевершеною Францією, яку він палко любить, милуєшся пейзажами, насолоджуєшся сонцем, а ще - куштуєш вина та страви, заплющуєш очі від захоплення напоєм, вилизуєш тарілки до останньої краплі соусу на них і... просто стаєш іншою.

Втім, цей роман дещо не схожий на книги автора у стилі "Рік у Провансі". Це - детектив. І детектив, мушу сказати, посередньої якості - як детектив, звісно))) А от як книга для повного й абсолютного відпочинку, це - те що треба. Ненав'язливий сюжет, мінімум психологізму (який я так ціную в хороших детективах, але тут це було б зайвим), цікаві вродливі герої і, звісно, Франція! Яка у романі Франція! Сонячна (бо ж Марсель), казкова (бо - Марсель же!), смачна (який же Марсель без рибних страв?) і хмільна (бо вино, та ще й якого гатунку!).

Коротше, читайте Пітера Мейла, якщо відчуваєте, що вам час у відпустку. Ви там побуваєте, навіть якщо шеф не підпише заяви, а квитки до Франції будуть не по кишені))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/peter-mayle-vintage-caper.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Володимир Лис "Камінь посеред саду"

Среда, 27 Апреля 2016 г. 10:43 + в цитатник
лис (465x700, 107Kb)
Багатогранність Володимира Лиса вражає. Така різноплановість у стилях часом видається просто неможливою для однієї й тієї ж людини, але... Факти говорять про те, що я даремно сумніваюся)))

Якщо й можна порівняти "Камінь посеред саду" з чимось із інших творів письменника, то це буде "Острів Сильвестра" - такий же самотній герой-чоловік, такі ж незбагненні речі кояться з ним, такі ж глибоко психологічні переживання описані й так само глибоко, чітко, зрозуміло навіть для мене, читачки-жінки. Головний герой - не хвора на всю голову людина, не псих і не шизофренік. Він - щось середньостатистичне з-поміж нас усіх. І оце - вже насправді страшно. Страшно усвідомлювати, що більшість із нас - нещасні, нещасні по-справжньому й назавжди, і самі винні у цій нещасності; більшість із нас - невдахи, які втратили сто тисяч шансів на успіх, і зробили це з власної волі; більшість із нас хоче любові і не має її, й не тому, що це - щось ефемерне й неможливе, а тому, що ми боїмося любити, боїмося стати залежними від когось і зробити іншого залежним від себе, бо боїмося потім за все це відповідати...

Головний герой роману після довгих поневірянь в пошуках себе, свого місця в житті й любові гине. І справді: чи ж є сенс жити так, як жив він? Як живе більшість з-поміж нас?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_27.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 2 раз

Людмила Улицька "Драбина Якова"/Людмила Улицкая - Лестница Якова

Вторник, 26 Апреля 2016 г. 19:53 + в цитатник
улицька (200x314, 34Kb)
Роман у стилі Людмили Улицької, читати яку я просто обожнюю, — монументальний, глибокий, різноплановий, наповнений сильними й цікавими образами. Роман-епоха, ба — навіть кілька епох: дореволюційної, радянської та пострадянської. Роман-історія чотирьох поколінь однієї родини, яка увібрала в себе багато різних історій: єврейства в до- та рядянський час; перших свідомих комуністів, знищених сталінізмом; творчих дисидентів в СРСР; геніальних і непристосованих до життя вчених, непотрібних тут і потрібних там, на Заході; наших емігрантів у США; а ще — кохання в різних його проявах та іпостасях.

Цікаво було спостерігати, як нічого й нікуди не дівається беслідно. Я маю на увазі спадковість. Навіть нічогісінько не знаючи про своїх предків, ми мимохіть, тією чи іншою мірою, повторюємо їхні шляхи, реалізовуємо їхні мрії або ж спотикаємося об ті ж самісінькі камінці. А ще стало трошки страшно: отак же і я мину, як минули мої діди — лишиться лише спогад-тінь в онуків, просто ім’я й кілька дат та подій. А ще відчула прикрість: ну чому, чому ми такі неуважні до свого минулого? Тут я маю на увазі й історію кожної родини зокрема, й історію загалом. Чи багато хто може похвалитися тим, що знає щось більше про прадіда чи прабабусю, крім їх імен? І чи не свідчать сьогоднішні історичні потрясіння про те, що багато хто забув і концтабори та розстріли, і їжакові рукавиці, в яких жорстко тримали митців, і залізну завісу, крізь яку проникнути вдавалося одиницям, і то — за умови везіння, й Афганістан та тисячі загиблих там, і ще багато чого... Про це все нагадує Улицька, і я їй вдячна...

І ще: це одна зі щасливих книг, яку хочеться перечитувати й цитувати...

***
Все кончается хорошо: за хеппиэндом слудует смерть.

Неужели все зло, которое мы совершаем, не растворяется во времени и висит над каждым следующим младенцем, выныривающим из этой реки?

Прошлое не исчезает, только опускается на глубину.

Меня ты не за красоту полюбил, но разлюбил за некрасивость. Я не могу жить подле тебя, не привлекая тебя женским, не внося радость жизни складками платья, телом, поцелуем. Я хочу быть любимой. Это мое право. Это не требование. Это необходимость. Без этого жить нельзя ни тебе, ни мне.

...надо откапывать смысл. Часто приходится откапывать его не в предложенном тексте, а в самом себе.

И началась тяжелая совместная жизнь "памятью прошлого".

Что ты говоришь все время "я собираюсь, я попытаюсь, я попробую"? Это способ ничего не делать. Ты делай, делай, ты не пытайся...

Саме главное зло — чкловечество бедное, грязное, некультурное, и не понимает ничего. И за приобретение сознательности платят обыкновенно вековыми страданиями и большой кровью.

...культура по своей природе цитатна...

Думаю, почему у людей нету таких красивых фигур, как у деревьев? Не поняла? Это потому что они стоят красиво, а люди все бегают, бегают...

Быть может, именно в искусстве и должна быть провозглашена безпочвенность. Нет критериев, нет теории искусства. Есть художник – нет истории искусств, а есть каталог картин. Каждый берет от искусства что ему нравится. Нет объективности, есть субъективность.

Писателя формируют либо жизнь + книги, либо только книги, но никогда только жизнь без книг...

Вы, господа, не можете себе представить, как тяжело человеку, когда ему некуда идти. Человеку нужно куда-нибудь уходить.


Когда всю жизнь живешь в одном городе, он наполняется точками памяти, как будто в каждой подворотне, на каждом углу прибито гвоздиком нестираемое воспоминание...

...а теперь ее пожизненная любовь, десятилетиями ненужная и неудобная, оказалась единственной опорой его покосившейся жизни.

Черт был один, только усы разного фасона...

Дошла до Лубянки. Остановилась против серого чудовища. Высокие двери подъездов были мертвы, никто не входил и никто не выходил. От этого адского монстра, прикидывающегося просто безобразным зданием, исходил гнусный и душный запах страха и жестокости, подлости и трусости, и никакой нежный закатный свет не смягчал его. Почему не излился сюда небесный огонь? Почему смола и сера не упали на это проклятое место? Бедный маленький Содом, ничтожная Гоморра, приют сластолюбивых развратников, был выжжен, почему не свершилась небесная кара и это адское гнездо стоит посреди безразличного самовлюбленного города? Навеки? Нет, ничего навеки не бывает…

…Кто он, мой главный герой? Яков? Маруся? Генрих? Я? Юрик? Нет, нет! Вообще ни одно из существ, осознающих свое индивидуальное существование, рождение и предполагаемую и неминуемую смерть.
Можно было бы сказать — не существо, а вещество с определенным химическим составом. Но можно ли назвать веществом то, что, будучи бессмертным, обладает свойством меняться в каких-то своих коленцах, поворотах, радикалах… Скорее сущность, не принадлежащая ни бытию, ни не-бытию. То, что блуждает в поколениях, из личности в личность, что создает самую иллюзию личности. Бессмертная сущность, записанная кодом, организующим смертные тела Пифагора и Аристотеля, Парменида и Платона, а также первого встречного в трамвае, в метро, в соседнем кресле самолета… Он тот, кто вдруг мелькнет узнаванием, смутным чувством прежде виденной черты, поворота, подобия –может, у прадеда, у односельчанина или вовсе у иностранца… Значит, мой герой –сущность. Носитель всего, чем располагает человек – высота и низость, смелость и трусость, жестокость и нежность, и страсть к познанию.
Сто тысяч сущностей, соединенных известным порядком, образуют человека, временную обитель всех личностей. Вот оно, бессмертие.

Странное сильное чувство: она, Нора, одна-единственная Нора, плывет по реке, а позади нее расширяющимся веером ее предки, три поколения лиц, запечатленных на карточках, с известными именами, а за ними, в глубине этих вод, бесконечная череда безымянных предков, мужчины и женщины, выбирающие друг друга по любви, по страсти, по расчету, по велению родителей, производящие и сберегающие потомство, и их великое множество, они заселяют всю землю, берега всех рек, плодятся и размножаются, чтобы произвести ее, Нору, а она – своего единственного мальчика Юрика, а он еще одного маленького мальчика Якова, и выходит бесконечная история, смысл которой так трудно уловить, хотя он явно бьется какой-то тонкой ниточкой. Все труды поколений, все игры случайностей ради того только, чтобы родился новенький ребенок Яков и вписался бы в этот бесконечно-бессмысленный поток. Тысячи лет играется этот спектакль, с незначительными, в общем-то, вариациями: рождение-жизнь-смерть, рождение-жизнь-смерть… И почему все еще интересно и увлекательно плыть по этой реке, наблюдая смену пейзажа? Не оттого ли, что придуман хитрый пузырек, тончайшая оболочка, которая замыкает в ограниченных пределах каждое живое существо, каждое “я”, плывущее по реке, пока не лопнет с глухим стоном и не выльется обратно в бесконечную воду. Эти ветхие, чудом сохранившиеся письма и есть бессмертное содержание этого “я”, след существования…


http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post_26.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Наталка Доляк "Заплакана Європа"

Вторник, 05 Апреля 2016 г. 14:57 + в цитатник
доляк (250x383, 90Kb)
Головний висновок, який я зробила з історії, розказаної авторкою (автобіографічної, наскільки я втямила), - неважливо, де ти, а важливо - з ким. Бо оті всі поневіряння, через які довелося пройти головній героїні у пошуках щастя в Європі, трапилися б з нею і в Україні, і де-інде, оскільки поруч був чоловік-егоїст-тиран-придурок. Тобто "заплакана" тут не Європа, а жінка...

Зізнаюся, що після кількох десятків перших сторінок книгу захотілося відкласти. Розуміла, що розповідь про радянські часи, про дискотеку, перші зустрічі закоханих велася з долею гумору і стьобу, але замість того, щоб посміхатися, відчувала якийсь дискомфорт. Який - зрозуміла, коли дійшла до опису сільського весілля й розпізнала відтінок снобізму. У кожного часу, села чи міста, національності, країни, зрештою, родини - свої традиції і звичаї. А до чужого монастиря, як кажуть, зі своїм уставом не ходять. Тут же - прийшли. Спочатку до села - з міськими претензіями, потім до Європи - з українськими (мусульманськими тощо). От і вийшло те, що нічого ні в кого не вийшло. Бо замість порозумітися та прийняти і людей, і усталене чуже життя такими, як вони є, кожен із героїв намагався переробити їх під себе, обдурюючи, брешучи та крадучи. І в цьому плані "позитивна" героїня Люська нічим не краща за "негативного" Колю.


Варто визнати, що образи виписані досить гарно. Я зрозуміла й Миколу, який понад усе хотів стати не тим, ким він був, й Людмилу, яка взагалі не знала, чого хоче, а неприкаянність ніколи до добра не доводила. Хоча остання мене, чесно кажучи, бісила своєю якоюсь (вибачте, дівчата) "жіночою" глупотою: заміж не хочу, але що зробиш - запропонував, то піду; до лікаря вагітній чоловік сказав не йти - то не йду; каже тягти важку торбу - тягну; каже - кажи те-то й те-то, то кажу... А де власні мізки? Вони, щоправда, таки з'явилися... В кінці роману. А кінець - перфектний, як і в "Гастарбайтерках": емоційний, напружений, навіть катарсичний. Але "монстри" живуть не в Європі, ні. І не в Україні. І не в квартирах. А у нас самих... І не буде щастя ніде, якщо його не буде в душі. І не Європа в цьому винна (а в обох прочитаних мною книгах авторки саме така позиція спостерігається), а ми саменькі...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"/Gregory David Roberts - The Mountain Shadow

Понедельник, 04 Апреля 2016 г. 13:50 + в цитатник
робертс (314x475, 70Kb)
Зізнаюся: за цю книгу бралася з острахом, й обгрунтованим острахом. Свого часу добре відомий "Шантарам" цього автора мене, кажучи образно, три роки тому просто порвав. І чи то я була тоді зовсім іншою, чи то - що більш вірогідно - автор цього разу не дотягнув до поставленої самим же височезної планки, але продовження історії мене не зачепило. Ані сюжетно, ані емоційно, ані літературно. Здавалося, що Робертса просто змусили написати продовження, і він мучився, розтягуючи сюжет за допомогою численних і часто геть зайвих описів людей і навіть дій. От наприклад, замість "завів мотоцикл і поїхав" читач отримує докладний опис того, як герой перекинув ногу через сідло, всівся, як витиснув зчеплення, відпустив гальмо, подивився в дзеркало, повільно рушив, влився в потік автівок, розвинув швидкість... Ну чисто тобі інструктаж для водіїв-початківців (якраз мені це на часі))) Але ж у Робертса я очікувала почитати щось інше. Власне, це "щось інше" у книзі також є. "Шантарам" я цитувала дуже щедро - там справді траплялося багато цікавих, глибоких, мудрих думок. Цитати з "Тіні гори" теж є - не менш мудрі й цінні для мене. Аде їх кількість тут буде меншою. Хоча б тому, що книгу я прочитала лише на чверть. Хто подужав - поділитеся спойлером сюжету? ;) )))

***
Попытка избавиться от любви есть грех против самой жизни.

...образ жизни любого из нас определяется степенью нашей внутренней свободы.

Думаю, если раскрыть абсолютно всю правду о любом человеке, всегда найдется что-нибудь, за что его можно возненавидеть.

Юношеская целеустремленность и юношеское упрямство - величайшие силы из всех, какими нам случается обладать в этой жизни.

Нас формирует не прошлое, а то, какими мы хотим видеть себя в будущем.

Можно уважать права и мнения человека, даже не будучи с ним знакомым. Но самого человека ты сможешь уважать лишь после того, как найдешь в нем что-то достойное этого слова.

...любой черный рынок в мире является продуктом тирании, войн или драконовских законов.

...к финалу своей жизни мы приходим, имея лишь малую толику сверх того, с чем мы появились на свет. И эта малая толика, добавленная к нашей изначальной сущности, и есть наша личная история, принадлежащая только нам самим, а не рассказанная кем-то еще.

...право неотделимо от ответственности и... ответственный художник не должен во имя искусства оскорблять и травмировать чувства других людей. Во имя истины, пожалуй. Во имя справедливости и свободы, согласен. Но не ради одного только самовыражения.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/04/gregory-david-roberts-mountain-shadow.html

Метки:  

Марк Твен "Принц і жебрак"/Mark Twain - The Prince and the Pauper

Пятница, 25 Марта 2016 г. 16:13 + в цитатник
твен (444x599, 50Kb)
Чогось ця книга в мене завжди асоціювалася з дитячою казочкою. Але насправді виявилася глибоким і цікавим історичним твором. Певно, далося взнаки доросле прочитання, як і у випадку зі "Щасливим Принцем" Оскара Вайлда. Але навіть за обсягом твір Марка Твена — справжній роман, у якому для мене особисто чи не найціннішими були саме історичні деталі. Отой Лондонський міст із його особливою атмосферою навіть наснився — після того, як я надивилася в інтернеті його старих зображень))) А що вже говорити про докладні описи різноманітних церемоній королівського двору — як буденних, так і святкових, про одяг, прикраси, пишність в усьому... Ну, й описи іншої сторони життя середньовічного Лондона теж аж переносили до халуп й брудних підворіть жебрацьких районів міста. Якщо ж додати іще купу найрізноманітніших деталей, скажімо зі звичаїв злодіїв та жебраків, то диву починаєш дивуватися, як американець міг написати настільки британську книгу? Але ж зміг... Бо — Марк Твен)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/mark-twain-prince-and-pauper.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Галина Пагутяк "Зачаровані музиканти"

Пятница, 25 Марта 2016 г. 16:10 + в цитатник
пагутяк (200x300, 10Kb)
Люблю запах книг. І не тільки той, неперевершений, — нового паперу, друкарської фарби або ж пилюки бібліотечних полиць. Є книги, в яких пахне текст. От читаєш — і настільки поринаєш у нього, що відчуваєш голоси, звуки, дотики і запахи...

Ця книга весь час пахла мені зіллям — отим, яке буяє у нас на Поліссі побіля численних річечок, у вологих ярах, в заболочених лісах. І я опинялася вдома, якщо не тілом, то душею. Вдома я була ще й тому, що не могла вирости в лісі й не знати його духів, чи хатників, чи тих, хто живе у річках, полях і болотах...

А книга — саме про них. І ще про людей, здатних діткнутися до їх таємничого світу, не тільки побачити, а й зрозуміти створінь, які жили на Землі задовго до нас. І про те, що абсолютна більшість людей — сліпа й глуха не тільки до світу з його таємницями, а й до себе самих. І про розуміння інакшості інших. І ще про любов, звісно, бо ж без неї немає повноти життя...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_25.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Трумен Капоте "Сніданок у Тіффані"/Truman Capote - Breakfast at Tiffany's

Понедельник, 21 Марта 2016 г. 18:39 + в цитатник
капоте (290x475, 16Kb)
Я в неї закохалася - в головну героїню. Я хочу у неї навчитися тому, як бути собою завжди і скрізь, незалежно від обставин. Як не зраджувати собі справжній, сподіваючись виміняти на зраду щось коштовне, бо ніщо, навіть можливість щодня снідати у Тіффані, не варте втрати свого "Я". Хочу навчитися триматися на ногах, що б у житті не сталося. І не шкодувати ні за чим, зробленим чи не зробленим, знайденим чи втраченим, ані за хорошим, ані за поганим... Хочу відчувати повноту свого життя, цінність свого життя, минущість свого життя - свого, а не чийогось, нехай навіть це буде близька людина.

Ні, це все не позбавить мене смутку, гіркоти втрать, болючих прощань, це все героїня повісті відчувала також. Але вона не зациклювалася на смутку, на неприємностях, на втратах, а раділа життю, що б не сталося. І я так хочу...

***
Я хочу быть собой, когда в одно прекрасное утро проснусь и пойду завтракать к Тиффани.

А кто тебя мог утешить - тому ты по гроб жизни обязан.

Весна никогда меня не волновала; началом, преддверием всего казалась мне осень.

Я ведь точно знала, что не стану звездой. Это слишком трудно, а если у тебя есть мозги, то еще и противно.

Диких зверей любить нельзя: чем больше их любишь, тем они сильней становятся. А когда наберутся сил - убегают в лес. Или взлетают на дерево. Потом на дерево повыше. Потом в небо. Вот чем все кончается, мистер Белл. Если позволишь себе полюбить дикую тварь, кончится тем, что только и будешь глядеть в небо.

В этом мире нам ничего не принадлежит. Просто мы и вещи иногда находим друг друга.

Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным — я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, — перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой — лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя.

Всякому приятно чувствовать свое превосходство. Но неплохо бы для этого иметь хоть какие-нибудь основания.

Так и не узнаешь, что твое, пока не потеряешь...

Дом твой там, где ты чувствуешь себя как дома. А я такого места пока не нашла.

Я никогда ни к чему не привыкаю. А кто привыкает, тому спокойно можно умирать.

На любовь не должно быть запрета.

Иногда очень выгодно - выглядеть дурочкой.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/truman-capote-breakfast-at-tiffanys.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Василь Шкляр "Кров кажана"

Понедельник, 21 Марта 2016 г. 18:32 + в цитатник
шкляр (329x500, 18Kb)
Стереотипи даються взнаки завжди. Особливо ж тоді, коли вважаєш себе непідвладною поширеним стереотипам. І тому, що нібито маєш від них щеплення, не звертаєш уваги на мимовільне протиставлення нового звичному, тож натомість воно стає напрочуд гострим, аж до несприйняття.

Це я так здалеку підходжу до того, що містично-еротично-детективний роман "батька" Чорного Ворона та Марусі (саме таким я пізнала цього автора) моєму розумінню не піддався. Численні сцени злягання скрізь (навіть у церкві) викликали відразу (хоч я далеко не ханжа), містичні ремінісценції - також, натяки на підлу жіночу сутність - тим паче.

Головна героїня - типова нещасна жінка, зламана ще в дитинстві своєю матір'ю. Ані краса, ані численні прихильники, готові весь світ покласти до її ніг, не зробили Настю щасливою. Бо ніхто і ніщо не здатне зробити щасливим того, хто не готовий таким стати.

До чого в романі священик-феесбешник-гінеколог, різна чортівня, відьомській шабаш і народження (чи аборт?) Нікуба, я взагалі не втямила...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_21.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Айн Ренд "Джерело"/Ayn Rand - The Fountainhead

Вторник, 15 Марта 2016 г. 15:10 + в цитатник
ренд (432x700, 50Kb)
Книгу прочитала із тим рідкісним захопленням, яке викликають твори із гармонійно поєднаними сюжетом та внутрішньою філософією, котру він ілюструє. Проте попри це і ще багато інших плюсів твору, він видався мені нічим іншим, як лише інтродукцією до написання роману "Атлант розправив плечі". Протиставлення особистості та колективу, піднесення творця над тими, хто користується плодами його праці, нікчемність переважної більшості людей і винятковість одиниць - це все є в обох книгах. Але якщо в "Атланті..." філософські погляди авторки вже сформувалися, і це відчувається, то під час написання "Джерела", як мені видалося, Ренд перебувала у стані формулювання того, що розуміла, але чого ще не могла висловити. Тож і герої книги вийшли у неї такими ж - глибоко в собі вони розуміють усе, але показати це, перенести його в життя, а особливо - у стосунки з іншими людьми і Рорку, й Домінік, і Вінанду важко. Тож і вийшло, що ці герої - розумні, мислячі, самодостатні - переважну більшість свого життя почуваються нещасними. Хоча, якщо відштовхнутися від сентенції про те, що людина, котра слідує за своїми внутрішніми, а не нав'язаними суспільством бажаннями, приречена на щастя (з чим я абсолютно погоджуюся), то мало б бути навпаки... Тому абсолютно незрозуміла мені Домінік, яка, точно знаючи, що і хто їй потрібні, робить все навпаки - така собі варіація мазохізму... Хоча, хто знає, може, саме це - самоприниження, і було їй насправді потрібне.
На фоні Вінанда, який зламався, цілісною натурою все-таки виглядає Рорк. Людина, котра точно знає, чого хоче, і не зважає ні на що, роблячи своє, зрештою отримує все. Прикметно, що, категорично відкидаючи саму ідею альтруїзму та жертовності, він насправді віддає іншим набагато більше, ніж ті, хто служіння людям проголошує єдиною метою життя. Бо робить це не задля схвалення суспільством, а виходячи з власних потреб. Егоїстично? Я б не сказала, хоча книгу чогось називають "гімном егоїзму". Напевно, тому що наприкінці твору є "програмне" піднесення цього поняття й приниження альтруїзму. Але, як на мене, таке визначення твору - занадто поверхове й часткове, бо ж насправді - все набагато складніше. Чому б не назвати роман, наприклад, "підручником з маніпулювання суспільною думкою"? Адже, зоконспектувавши основні пункти, до того ж, яскраво проілюстрвоані прикладами, можна сміливо претендувати на модні й затребувані нині посади іміджмейкерів, піарників, потіттехнологів тощо. Бо ж насправді світом володіє не той, хто володіє інформацію (грошима, владою, іншим), а той, хто управляє масовою свідомістю. На жаль, це - не рендівські "егоїсти"...

***
Все самое страшное в мировой истории свершалось во имя человеколюбия.

Свобода соглашаться или не соглашаться — основа истинно свободного общества.

Непризнанный гений — эта история стара как мир. А не приходило ли тебе в голову, что есть трагедия похуже — чрезмерно признанный гений?..

В абсолютном смысле эгоист отнюдь не человек, жертвующий другими. Это человек, стоящий выше необходимости использовать других. Он обходится без них. Он не имеет к ним отношения ни в своих целях, ни в мотивах действий, ни в мышлении, ни в желаниях, ни в истоках своей энергии. Его нет для других людей, и он не просит, чтобы другие были для него. Это единственно возможная между людьми форма братства и взаимоуважения.

Первейшее на земле право — это право Я. Первейший долг человека — долг перед собой. Его нравственный долг — никогда не отождествлять свои цели с другой личностью; нравственный закон — делать то, что он хочет, при условии, что его желания в основе своей не зависят от других людей.

На земле ничто не дано человеку. Всё, что ему требуется, надо произвести. И он сталкивается с главным выбором: есть только два способа выжить — живя своим умом или паразитируя на уме других. Творец творит. Паразит всё получает из вторых рук. Творец стоит лицом к лицу с природой. Паразит прячется за посредником.

Сострадание — великая добродетель. Оно оправдывает страдание. В этом мире надо страдать, ибо как иначе стать добродетельным и испытать сострадание?.. О, оно имеет свою противоположность, но такую суровую и требовательную...

Это так непривлекательно — быть мученицей. Слишком большая честь для мучителей.

Люди различаются по своим достоинствам, если они вообще у них имеются, но всегда одинаковы в своих пороках.

Продолжительная борьба против власти одной-единственной страсти сама по себе тоже рабство.

Я мог бы умереть за тебя. Но я не могу и не хочу жить для тебя.

На пути к миллионам, которыми он владел сегодня, ему никто никогда не оказывал ему помощи. «Именно поэтому, — объяснял он, — никто мне никогда не мешал».

Большинство людей из кожи вон лезут, стараясь убедить себя, что они себя уважают. И, конечно, это стремление к самоуважению является доказательством его отсутствия.

Говорят, худшее, что можно сделать с человеком, — это убить в нем самоуважение. Но это неправда. Самоуважение убить нельзя. Гораздо страшнее убить претензии на самоуважение.

Послушай любого пророка и, если он говорит о жертвенности беги. Беги, как от чумы. Надо только понять, что там, где жертвуют, всегда есть кто-то, собирающий пожертвования. Где служба, там и ищи того, кого обслуживают. Человек, вещающий о жертвенности, говорит о рабах и хозяевах. И полагает, что сам будет хозяином.

Почему так важно, что сделали остальные? Почему освящается простой факт подражательства? Почему прав кто угодно, только не ты сам? Почему истину заменяют мнением большинства? Почему истина стала фактом арифметики, точнее, только сложения? Почему все выворачивается и уродуется, лишь бы только соответствовать чему-то другому?

Нищий духом — звучит прекрасно, но просто нищий — это совершенно не респектабельно.

Толпа может простить что угодно и кого угодно, только не человека, способного оставаться самим собой под напором её презрительных насмешек.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/ayn-rand-fountainhead.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Галина Вдовиченко "Тамдевін"

Пятница, 11 Марта 2016 г. 12:39 + в цитатник
вдовиченко (200x339, 44Kb)
У цій книзі немає якоїсь однієї теми чи ідеї. Натомість є купа приводів замислитися над власним життям. Для мене таким приводом стала життєва позиція Марії, яка отримує радість не від досягнення мети, а від шляху до неї, не від результату роботи, а від самого процесу, не від визнання й слави, а від можливості творити тоді, коли хочеться, а не тоді, коли треба.

Жити просто, не обмежувати себе безкінечними "треба", жити легко, не біжучи невідь за чим і не втрачаючи в погоні найціннішого, жити зараз і тут, а не колись і десь - це розкіш, яку можуть дозволити собі цілісні і щасливі люди. І ця цілісність не залежить від грошей, визнання чи досягнень. Вона або є, або - немає. Навчитися цьому можна, але важко - як важко було зробити це головній героїні - відомій і багатій пітерській художниці. У фіналі книги вона таки багато чого зрозуміла. Але мені не віриться, що це розуміння - глибоке.

Про чоловічу частину книги (а вони так і називаються: жіноча і чоловіча) говоритиму мало, бо її треба читати. І не стільки задля поринання у внутрішній світ окремо взятого зрадженого дружиною чоловіка, скільки заради красивого опису красивого життя вовчої родини, частиною якої в рамках наукового експерименту і став цей чоловік. У книгах Вдовиченко є величезний, як на мене, плюс: у канву розповіді вона завжди вплітає купу цікавої інформації. Так, у дилогії "Пів'яблука" та "Інші пів'яблука" то був Пінзель, його життя та його твори. Тут ця "родзинка" - життя вовків, описуючи яке авторка робить цілий огляд наукової літератури, який, втім, яж ніяк не видається зайвим чи штучним, а органічно вплітається в розповідь. Якщо ж врахувати, що все це переплітаєтсья з емоціями - героя, автора, читача, то задоволення від роману я отримала неабияке, чого й усім бажаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_10.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Марина та Сергій Дяченки "Мігрант, або Brevi finietur"

Пятница, 11 Марта 2016 г. 12:38 + в цитатник
дяченки (220x355, 29Kb)
Про що б не йшлося у творах Дяченків, головне у них - зміни, які відбуваються в свідомості та характері головних героїв, у сприйнятті ними світу й самих себе. Оригінальні й прекрасні (кожен - по-своєму) світи, створені авторами, - це просто розкішні декорації, на фоні яких розігрується основне дійство - внутрішнє життя людини.

Декорації роману "Мігрант" - прекрасні. Планета, в якій високі технології поєднані з розкішною природою, тишею та спокоєм, - це просто мрія для таких лісових фанаток, зваблених цивілізацією, як я. Головний герой, мігрувавши в такий гарний світ, міг би просто насолоджуватися життям, отримуючи все необхідне для цього. Але він вирішив піти іншим шляхом, бо просте, нехай і комфортне, животіння - то не для нього. Паралельно із адаптацією, самоствердженням, інтеграцією тощо, землянину вдалося врятувати світ, який, до речі, тримався купи доти, доки його складові - люди - прагнули розвитку. Коли таких прагнень не стало, світ почав глючити і ламатися, втрачати цілісність, логічність, саму можливість існування.
Те ж саме діється і з нами: ми теж живемо, поки до чогось прагнемо, кудись рухаємося, чогось досягаємо... В іншому ж випадку отримуємо просте животіння й небуття, навіть якщо до смерті ще довго.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/brevi-finietur.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Роман Іваничук "Мальви"

Вторник, 01 Марта 2016 г. 20:59 + в цитатник
іваничук (393x611, 64Kb)
Книгу недарма видано в серії "Історія України в романах" - на її сторінках справді оживає наша історія. Саме оживає, бо передається читачеві посередництвом людських доль, а не сухих дат, як у підручниках. Через те й стає близькою, болючою і своєю - так чи інакше емоційно пережитою.

Чесно зізнаюся, що перший десяток сторінок викликав певне несприйняття: занадто багато видалося на них плачу, стогону та побивання за "нещасною долею українців" - того, від чого категорично відмовився Дід Свирид у якраз напередодні дочитаній його "Історії України". Але книги не відклала й дуже рада цьому, бо роман - глибокий, сильний, захоплюючий та яскравий. А ще - з гірчинкою, без якої, напевно, таки не можна говорити про нашу історію...

Друга назва твору - "Яничари". Саме про них, яких у нас завжди вважали зрадниками, розповідає Іваничук. Читаючи, мимохіть і сам опияєшся на роздоріжжі: то таки персвідчуєшся, що зрадники вони і є, то бачиш, що насправді не все так просто, що вірність і чесність не залежать від того, чия земля тебе виростила. Та й сам автор показує два боки медалі на прикладі двох братів, котрі волею долі стали лицарями в чужих військах.
Яничаркою можна назвати і Мальву - дівчинку-українку, яка стала дружиною кримського хана. Вона вважала себе татаркою, бо просто не знала, не пам'ятала іншого життя. І справді, як можна любити те, чого не знаєш і чого ніокли не бачив? Але Іваничук дуже гарно описує "поклик крові", який відчувають і Мальва, й охоронець її чоловіка...

Ще цікаво було побувати у Криму 17-го століття, разом із героями походити вузькими вуличками моїх улюблених Бахчисараю та Чуфут-Кале, помолитися в церкві, видовбаній у скелі, і подумати, наскільки мінливою є історія... Татари й поляки, які тоді, в часи Хмельниччини, були ворогами українців, нині - друзі. А ті, на кого Богдан Хмельницький зрештою вирішив спертися і з ким побрататися, стали ворогами... А Османська імперія, могутня й агресивна тоді, нині перетворилася на тиху й гостинну Тереччину.
А Україна? Україна - є, попри всі поразки й зради. І хай буде так.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Дід Свирид "Історія України від Діда Свирида. Книга перша"

Вторник, 01 Марта 2016 г. 20:58 + в цитатник
історія (525x700, 103Kb)
Найкращий підручник із історії України, який потрапляв мені до рук. А їх я перелистала чимало - проголошення незалежності якраз співпало з моїм підлітковим віком, який, як відомо, часто віздначається максималізмом у певних сферах життя, й у мене такою сферою була саме історія України. Отож, начитавшись чимало та ще й отримавши дві вищі освіти, я осмілююся ще раз повторити: це найкраший підручник із історії.

Найперше, тому, що у ньому викладено лише найважливіші факти, тобто не виникає перенасичення й заплутування в купі інформації. По-друге, автор критично підходить до вибору першоджерел і не боїться піддавати здоровій критиці того ж літописця Нестора, наприклад. По-третє, замість десятків років у книзі постають живі люди - як історичні особи, так і вигадані персонажі, які, втім, дуже гарно характеризують час, викликають напрочуд приємні емоції й таким чином допомагають фіксувати описані факти у пам'яті. А по-четверте, саме такими і мають бути книги для дітей, і тоді ані історія, ані філософія (згадалася книга "Світ Софії" Гордера) не видаватимуться нудними й непотрібними.

Автор - до речі, вигаданий інтернет-персонаж, хоча й реальний чоловік - от-от має видати другу частину "Історії..." Вже з нетерпінням чекаю.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/03/blog-post_1.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Арчибалд Кронін "Цитадель"/A. J. Cronin - The Citadel

Вторник, 01 Марта 2016 г. 12:44 + в цитатник
кронін (457x700, 25Kb)
Якщо коротко, то книга - про пошуки себе сильною яскравою особистістю. Скажете, навіщо такій шукати себе? А отут я й зможу посперечатися: найчастіше саме тим, які, здавалося б, є самодостатніми, й не сидиться спокійно, й тиняються вони закапелками власної душі, й змінюють життя своє і тих, кому пощастило (чи й "пощастило") опинитися поруч, і не знають спокою самі й іншим його не дають.

Таким мені сприйнявся головний герой роману. Звісно, цікавою була й тема, винесена письменником на перший план: намагання окремо взятим лікарем здолати цитадель бюрократії та зручного традиціоналізму, на яку перетворилася медична система Великобританії 20-их років минулого століття (хоча хто візьметься стверджувати, що зараз чи де-інде вона - інакша?). Але якщо головним відчуттям, яке охоплювало мене в першій половині роману, було відчуття несправедливості щодо ставлення системи до людини, то невдовзі я захлиналася від тієї ж несправедливості, але іншого гатунку - ставлення героя до інших людей і до дружини насамперед. Бо ж несправедливо прикривати своє бажання мати гроші нібито бажанням дружити жити заможно. Несправедливо робити її співучасницею нехай і досить безневинного, але все-таки злочину по збиранню грошей із пацієнтів. І вже зовсім несправедливо перетворювати кохану (навіть не колись, а завжди) жінку на домогосподарку й заводити коханку - для бізнесу й для статусу.

На щастя (маю на увазі своє щастя читача), герой зрештою прозрів. Щоправда, для цього хтось мав померти і зробив це. Прозріли і певні гвинтики в системі, й цитадель дала тріщину. У головного героя з'явилися перспективи зробити те "щось", що він збирався здійснити в молодості. У інших - отримати набагато більше, ніж вони сподівалися.

Можна було б сказати, що за все те, що лікар зробив, йому довелося дорого заплатити, але я схильна вважати, що його найбільша втрата була звичайною випадковістю. Хоча... Хто там говорив, що випадковостей не буває?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/j-cronin-citadel.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городні"/Уладзімір Караткевіч - Хрыстос прызямліўся ў Гародні

Понедельник, 29 Февраля 2016 г. 17:21 + в цитатник
Короткевич (200x318, 21Kb)
Що подумав би Христос, якби прийшов на Землю і побачив церкву (релігію) свого імені та діяння, які його іменем чинили й досі чинять? Що він відчув би, що б подумав? Чи не вийшло б так, що все, зроблене в його ім'я, - абсолютно протилежне тому, що зробив би сам Христос?

Головний герой роману насправді не був Богом. Звичайна собі людина, яку мимохіть призначили богом представники церкви - бо їм це було потрібно, було вигідно. І Юрась Братчик - слабкий плоттю школяр, настрашений тортурами, погоджується зіграти роль Христа у виставі, котра мимохіть стала... реальністю. І так само мимохіть звичайна людина таки стає Богом, бо чинить по-божому, по-християнськи. Мається на увазі не сліпе виконання наказів церковників, а справжнє людинолюбство, справжню турботу про знедолених, справжнє прагнення найсправжнісілької справедливості. Якої, втім, навіть Бог на Землі не зміг ані знайти, ані забезпечити...

Якщо релігія - це однозначно "опіум для народу" (перепрошую за цитату з минулого, яка свого часу набила оскому), то віра може бути різною. Вона здатна і пригнічувати людський дух, і підіймати його до несподіваної висоти й сили. Від кого (чи чого) залежить вплив віри на окремо взяту людину, у книзі не пояснюється. Проте яскраво показуються на конкретних прикладах можливості віри. Який приклад для себе візьме на озброєння читач - то вже справа читача.

Використаю ще одну збиту фразу: народу потрібен вождь. Навіть найздатніші до самоорганізації люди потребують когось одного, хто б узяв на себе відповідальність за прийняття рішень, навіть колективних. А переважній більшості потрібен вождь, або ж поводир, або ж провідник - той, за яким можна йти до своєї (не його) мети. І тоді народ здатен перетворитися на справжню рушійну силу (та що ж це таке сьогодні у мене з банальними фразами?))) і зробити те, що було б не під силу звичайній людській масі.

Ті, кому мої фрази-рефлексії з недалекого минулого вже набридли, можуть далі не читати)) Але я не можу не згадати про роль інтелігенції у житті народу. Точніше, про вичікувальну позицію, яку зазвичай займають начитані, розумні, освічені люди, намагаючись якомога глибше розібратися в тому, що відбувається, а вже потім прийняти зважене рішення. І про те, що вони, зазвичай, або ж запізнюються, або ж гинуть у суспільних штормах, не знаючи, до якого берега пристати. І немає різниці, 20-е це століття чи 16-е, як у романі Короткевича, - суспільні закони завжди діють однаково.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли


Понравилось: 1 пользователю

Збірка наукової фантастики "День гніву"/Сборник научной фантастики "День гнева"

Пятница, 05 Февраля 2016 г. 11:38 + в цитатник
день гнева (200x329, 35Kb)
Поїздка до батьків - то завжди своєрідна зустріч із дитинством. Цього разу я вирішила зануритися у нього трохи глибше й залізла у шафку зі старими, ще шкільними, книгами. "День гніву" вирішила перечитати, бо ж пригадалися емоції, мрії та бажання, які завжди викликала в мене наукова фантастика.

Краще б я цього не робила. Бо замість позитиву отримала повне розчарування: сюжетні лінії оповідань та повістей такі банальні, фантастичні ідеї такі примітивні, а задоволення таке сумнівне, що ліпше б ця книга залишилася у дитинстві. Та й що я хотіла після прочитання шедеврів сучасної наукової фантастики від Ханну Райяніємі? Світ не стоїть на місці, як і наші уявлення про нього - нехай це лише уявлення.

Що ще відштовхнуло від книги, то це - певна її заполітизованість. Так, у Стругацьких теж є політика, погоджуюся. Але коли у фантастичному творі політики більше, ніж фантастики, то це - пропаганда. Саме таким виявилося оповідання "Зброя твоїх очей" Міхаїла Ємцева та Єрємєя Парнова, у якому головною темою виявилася боротьба з бандерівцями. Автори, щоправда, мали якесь загальне й дуже химерне уявлення про те, хто вони такі, ці бандерівці, бо називають їх то так, то - лісовими братами та такими ж бандитами (а це - повстанці Литви). Проте те, що вони були наджорстокими й ледь шкіру з живих людей не здирали та ненавиділи щасливих радянських громадян, ці горе-фантасти знали точно...

Книгу я, звісно, не дочитала.... А надалі буду обережнішою з тим, що було цінним у дитинстві. Може, йому ліпше залишатися там, у спогадах?))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_4.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Яна Вагнер "Живі люди"/Яна Вагнер - Живые люди

Вторник, 02 Февраля 2016 г. 22:13 + в цитатник
вагнер (300x473, 71Kb)
Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався. Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.)

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім сказаним мною про першу частину дитогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_90.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"/Torgny Lindgren - Hummelhonung

Вторник, 02 Февраля 2016 г. 19:12 + в цитатник
Линдгрен (300x469, 25Kb)
Я вже не раз згадувала про свою прихильність до скандинавської літератури. Торґні Ліндґрен до цієї любові додав свою вагому частку.

Відразу попереджу тих, хто вирішить прочитати роман: він місцями аж занадто натуралістичний - маю на увазі те, що навіть у мене, негидливої, в певний момент виникла нудода, таким огидним було те, що відбувалося. Хоча, власне, чого я очікувала від книги, в якій описується вмирання двох братів. Смерть хіба може бути прекрасною?

А от книга - може, навіть якщо розказує про огидні речі. А саме такими були і стосунки, і вчинки братів, котрі ненавиділи один одного настільки, що навіть смертельно хворі не могли померти, аби не дати іншому пережити себе. Все їхнє життя, їхні потаємні почуття, їхні любов і ненависть постають перед читачем потрошку, по реченню, по абзацу, по дню. Так само їх бачить і пізнає головна (нібито) героїня - письменниця, яка випадково застрягла на маленькому хуторі, що на півночі Швеції. Книга, котру вона пише, стає ще однією історією про самотнього чоловіка, який шукав себе у цьому світі й так відрізнявся від нього, що його вважали чудотворцем. А от чи знайшла те, що шукала, жінка, яка взяла на себе відповідальність за прийняття рішення про смерть братів, так і лишилося невідомим.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/torgny-lindgren-hummelhonung.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Ярослав Мельник "Далекий простір"

Вторник, 02 Февраля 2016 г. 16:18 + в цитатник
мельник (170x254, 19Kb)
Роман Ярослава Мельника - одна з найбільш вражаючих книг, які траплялися мені останнім часом, й однозначно - найкраща з усіх прочитаних мною антиутопій (най вибачають Орвелл та Гакслі). Спочатку мені здалося, що автор пішов шляхом, протореним згаданими мною атворами. Навіть налаштувалася, було, на розчарування, оскільки після прочитаних схвальних відгуків хотілося прочитати щось таке, щоб - ах! Але я, на щастя, помилилася, бо насправді книга кардинально відрізняється від традиційних антиутопій хоча б тим, що головний герой не гине в боротьбі проти системи, а сама система виявляється не такою вже й однозначною.

Проте, спробую про все по порядку. Навіть пронумерую думки задля цього порядку (хоча не думаю, що це мені допоможе зрозуміло висловитися))))

1. Комфортність у сірій масі - це головне, на чому тримається суспільство. Я зумисне не вжила слів на кшталт "антиутопічне", "тоталітарне" тощо, бо це стосується будь-якого суспільства. У ньому більшість - бідна? Ну і що, головне, щоб всім було комфортно. Неосвічена? Нічого страшного - всі ж такі самі. Сліпа? Ну і що, всі сліпі... А от якщо ти раптом прозрів (порозумнішав, розбагатів), тоді ти втрачаєш головне - отой комфорт сірої маси. То чи не краще бути сліпим (дурним, бідним), зате - щасливим?
2. Боротьба проти системи задля знищення її, а не для заміни новою, кращою - це помилка всіх революціонерів. І нас, сучасних українців, у тому числі.
3. Владна еліта: при її зміні для народу нічого не змінюється, сліпі, ставши елітою й зайнявши місце зрячих, стають такими ж далекими від народу, як і зрячі. Слово "сліпі" можна замінити на "бідні", "розумні", "інші"...
4. Для тих, хто проти і тих, хто за, людина - всього лише гвинтик і засіб для досягнення мети. Незалежно від бажання самої людини. Просто часом (чи - часто) ми не намагаємося прислухатися до своїх бажань.
5. Керування чимось - це не тільки і не стільки влада над ним, скільки обов'язок і служіння йому. От тільки ті, хто керує й має владу, цього здебільшого не усвідомлюють, а тому й втрачають її. Ще більше цього не усвідомлюють ті, ким керують.
6. Жіноче бажання звичайного жіночого щастя - це таке справжнє, що часом стає моветоном про це говорити. А чому?
7. Обмеженість усіх - кожного по-своєму - це факт, який не щезає від його неусвідомлення чи неприйняття.
8. Істина (правда) не буває однозначною, кінцевою і єдиною. Вона своя не лише для кожного суб'єктивно, вона може бути різною і в об'єктивному вираженні. І не просіть мене розтлумачити словами те, що я поки що тільки інтуїтивно відчуваю)))
9. "Чи існує добро, відокремлене від зла?" Питання-цитату, певно, варто так і залишити, без коментарів...
10. Нездатність зрозуміти те, чого людина не може зрозуміти через певну обмеженість, часто сприймається як беззаперечна істина. Щодо цього див. п. 8.
11. Ущербність інвалідів (бідняків тощо) відносна, навіяна, і не стільки соціумом, скільки самими інвалідами, звісно, не без підтримки цієї позції інакшою більшістю.
12. Якою б не була система, у людини немає вибору, окрім підкорення їй - одній або ж іншій, гіршій або кращій, але бажання самої людини жодною з систем не враховуються.
13. Щастя окремо взятої людини - річ, яка залежить виключно від цієї людини. Нещасні люди ніколи не будуть щасливими, навіть досягнувши всього, чого їм хотілося для щастя...

На цьому зупинюся, бо замість відгуку виходить у мене набір філософських запитань. Власне, у романі стільки глибокої філософії, стільки думок, які наштовхують на роздуми, що книгу після першого прочитання хочеться перечитати вдруге.
Що я точно перечитаю, то це вірші "із збірки Чиза Ділка" - прозові, дивні, в які пірнаєш з головою і в кожному впізнаєш себе.

***
Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…
І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.

***
О полюби мене, хто-небудь, о прошу тебе. Полюби мене за що-небудь: полюби за чоловіче плече, полюби за розум, полюби за зітхання, полюби за мою любов. Або за мою жалість. Або за моє горе. О хто-небудь! Прийди, обійми мене, роздягни і обійми мене – ось сюди руку, ось сюди іншу, ось сюди ногу, ось так тримай, міцно-міцно. Не випускай мене, прошу тебе, так мені добре, поки ти тримаєш. Бо не знаю, що буде зі мною потім. Не випускай мене, не дай мені злякатися себе.
О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!
О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.
О, я так хочу!
О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.
О, я боюся себе.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_2.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Любите ли вы детективы так, как люблю их я?

Четверг, 21 Января 2016 г. 16:30 + в цитатник
Это цитата сообщения LNora [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

Любите ли вы детективы так, как люблю их я?

Живу я давно, как многие знают, в Германии. По тв смотрю немецкие программы ( есть , правда, и французские - мы ближайшие , в прямом смысле, соседи, но языка не знаю), а родное, отечественное тв сознательно себе не ставила. Во-первых - формат передач меня не устраивает, во-вторых - мне интернета и онлайновых кинотеатров достаточно. С торрентов не качаю ( у нас за это огромные штрафы дают).
Декабрь прошел у меня под знаком болезней ( январь обещал от него не отставать), поэтому я кручу кино - отвлекаюсь. ))

Мой пост о сериалах. О крими-сериях и детективах.
Вчера мы тут , недалеко – в соседнем дневнике, разговорились о том, кто какие сериалы смотрит.
Я, среди всего прочего ( исторический жанр, комедия, документальное кино ), отдаю предпочтение детективам. С юности люблю этот жанр. И не надо вот этого : фуууу как примитивно и не высокодуховно! Королева Великобритании Елизавета II , как известно, очень любит детективы и является поклонницей таланта писателя Дика Френсиса. В 2000 году королева сделал его кавалером Ордена Британской Империи. И если уж королева не брезгует детективами, то кто мы такие, чтобы нос воротить?)) Кстати, со мной в Германию приехало почти полное собрание детективных романов Френсиса . Люблю очень!

В общем, я это к чему – к тому, что люблю детективы и хочу , как и обещала, поделиться ссылками на некоторые неплохие сериалы. Собрался этот список ( далеко не полный т.к. многое уже удалила из закладок) , благодаря моим виртуальным друзьям . Имена не называю. )) Они и так знают как я им благодарна за эти ссылки. Передаю дальше. ))

Отец Браун (2013 - 2015). Снят сериал довольно прилично по романам Честертона (многие читали, уверена) - http://seasonvar.ru/serial-8433-Otetc_Braun_2013-2-season.html

Доктор Блейк (2013) – хороший сериал и очень жаль, что дальше снимать не будут, окончание невнятное... - http://seasonvar.ru/serial-6269-Doktor_Blejk.html

Тайны Броукенвуда (2014-2015). Очень понравился этот новозеландский сериал. http://seasonvar.ru/serial-11941-Tajny_Broukenvuda.html

Болота (2010) - хороший сериал - с юмором и убийствами. )) http://seasonvar.ru/serial-1313-Bolota-1-season.html

Преступление страсти (2013) – сериал по романам шведской писательницы Марии Ланг. Очень прилично снят . Кто любит стиль ретро в жизни и в кино – самое оно. )) http://newseriya.ru/serial-10580-Prestuplenie_strasti_-_Mariya_Lang.html

Код убийства (2012) – ещё один приличный сериал в стиле ретро (Англия, 40-е) http://seasonvar.ru/serial-5032-The_Bletchley_Circle.html

Леди-детектив мисс Фрайни Фишер (2012) – 20-е годы прошлого века , Мельбурн. http://seasonvar.ru/serial-3935-Miss_Fishers_Murder_Mysteries-1-season.html
Далее...
Рубрики:  КИНОмысли
ИНФОмысли


Понравилось: 1 пользователю

Андрій Курков "Добрий янгол смерті"/Андрей Курков - Добрый ангел смерти

Вторник, 19 Января 2016 г. 19:59 + в цитатник
111 (198x254, 8Kb)
112 (354x478, 58Kb)
Можна, я відразу почну прискіпуватися до перекладу назви твору - "Лагідний янгол смерті"? От хіба слова "добрий" (а саме таке означення вжито в оригіналі) та "лагідний" - тотожні? Це синоніми? Чи то перекладач записався у співавтори і з доброго янгола зробив лагідного? Втім, якби перекладач взяв на себе аж таку відповідальність, то йому довелося хоча б вичитати текст після машинного перекладу, бо кілька недоречностей останнього я, навіть із температурою, виловила мимохіть.

Втім, причепитися хочеться до всієї книги. Чому? От уявіть собі, що головний герой знаходить не абищо, а схованку українського національного духу. Він животворний - перетворює навіть найзапекліших людино- й україноненависників на чемних, добрих, порядних українців. Поховано цей дух в пісках на Мангишлаці, де відбував заслання Тарас Шевченко. Пахне він корицею, в'їдається в шкіру й не змивається милом. А походить від - увага! - сперми, якою щедро поливали піски Казахстану полишені напризволяще без жінок українські рекрути, у тому числі й Шевченко.

Звісно, основною в романі є детективна сюжетна лінія. Тут тобі й розриті могили, й муміфіковані трупи (та відрізані від них і теж муміфіковані чоловічі статеві органи), і таємничі записи на полях "Кобзаря", і переслідування, підозри, зброя, наркотики, втеча, повернення... І навіть хеппі енд і любов, от! От тільки, як на мій смак, закручено воно все в якусь непевну кашу, герої невиразні й неживі, легенда про янгола смерті притягнута за вуха (навіть більше, ніж сперма Шевченка), а насолода від читання геть сумнівна. Чи то таки моя температура далася взнаки?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/blog-post_68.html
Рубрики:  УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Макс Фрай "Казки старого Вільнюса ІІІ"/Макс Фрай - Сказки старого Вильнюса ІІІ

Вторник, 19 Января 2016 г. 17:54 + в цитатник
1025901 (466x700, 163Kb)
Гуляючи вузенькими вуличками старого Вільнюса, я якось спіймала себе на тому, що мрію про те, як мріятиму сюди повернутися. Мрії здійснюються)) Й от я вже справді мрію повернутися до найулюбленішого міста у світі. Мрію про те, як ми знову ховатимемося від раптової зливи (а вони в Литві - традиційні) в першому-ліпшому дворику і як натрапимо там на затишне кафе, притулене до старезної фортечної стіни, й подаватимуть у ньому смачнюче пиво й запашну каву, і як ми сидітимемо на дерев'яних лавках й реготатимемо з усього. Бо, певно, пиво та кава в тому місці будуть із домішками безпричинного і щирого сміху. Хм, схоже, що я трошки неправильно коми поставила, бо не "певно" у значенні - "може", а "певно" - у значенні "точно", бо ж це - казковий старий Вільнюс.

А ще уявляю, як довго шукатимемо вхід до найсправжнісінького музею дитинства (у путівниках - Музею іграшок). І як, знайшовши його за поворотом й за великими, замкнутими на сім замків воротами, потрапимо у дитинство й булькнемо в нього з головою - кожен у своє. І гратимемося в машинки, ляльки і морський бій, кидаючи в автомат такі знайомі 15 радянських копійок, а монеток буде ціла купа, й гратися можна буде до безкінечності. А якщо гроші закінчаться - їх тобі видадуть іще - цілу пригорщу! Бо це ж - старий Вільнюс, а він - казковий. Бо тільки тут, зауваживши біля каси, що ви - з України, можна отримати екскурсію щирою українською мовою від гіда-українки. І вийти з музею з брелком, який стане талісманом і рятуватиме від зимової нудьги. І затамувати подих від захоплення, бо якраз над головою в цей час пролітатиме з десяток різнокольорових повтіряних куль - в далекі мандри, звісно ж, казкові.

А ще мрію про те, як замовлятиму бажання, переходячи мостом через Вільнялє - воно точно здійсниться, бо це ж - старий Вільнюс! І як мружитиму очі на сонце, чекаючи, доки приготують смачнющу піцу в улюбленому кафе в Ужупісі. І як ми розгортатимемо сувій із таємничим листом, знайденим в номері готелю, розташованому в старезному будинку посеред лісу. І як наздоганятимемо сина, котрий бігатиме за чужими велосипедами по Кафедральній площі. І як то буде прекрасно - повернутися в казковий Старий Вільнюс, бо до нього не повертатися неможливо... Про це знаємо ми, знають багато наших друзів і знають герої цієї збірки - такої ж казкової, як і перші дві.

п.с. Ви ж зрозуміли, що замість відгуку на книгу я поринула у спогади. І це прекрасно, коли книга перегукується з твоїм життям, із найщасливішими моментами у ньому, коли змушує ще раз переживати їх, і переживати щось нове, й вірити в казку, в диво й у те, що все буде добре - бо ж інакше просто не буває.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/blog-post_19.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 3 пользователям

Штефан Цвайґ "Нетерпіння серця"/Stefan Zweig - Ungeduld des Herzens

Четверг, 14 Января 2016 г. 15:35 + в цитатник
51vpV5fjkOL._SX314_BO1,204,203,200_ (316x499, 45Kb)
Від новел цього автора у мене раніше завжди починало боліти-стискатися серце - такими пронизливими почуттями вони сповнені. Думала: то тому, що була юною й усі кохання-страждання тоді сприймалися гостріше. Тож, беручись за читання роману "Нетерпіння серця", чогось була впевнена, що, навіть попри назву, моє серце залишиться спокійним.

Я помилилася. Чи то особливість мого сприйняття така, чи - пера Цвайга, але все написане, як і раніше, я переживала глибоко і по-справжньому.

У романі говориться про співчуття. Автор вустами одного з героїв навіть визначає два види співчуття, розмежовуючи їх на, грубо кажучи, корисне й не дуже. Останнє і є нетерпінням серця, здатним робити людей нещасними. Але, як на мене, не той, хто співчуває, несе відповідальність за те, як його вчинки, думки та емоції сприймаються, а той, кому співчувають. Бо ж сприймаючи бажане за дійсне й вимагаючи від оточуючих і світу реалізації оцього бажаного лише тому, що ти - той, кому співчувають, а не навпаки, то трошки егоїстично. Чи ні?

Втім, я занадто спрощено розмірковую над занадто складними матеріями. Певно, тому, що не здатна зрозуміти до кінця ні одну, ні іншу сторону співчуття (тут можна звинувачувати мене в черствості))) Штефану Цвайгу було близьким і тому зрозумілим те, про що він писав, бо ж йому довелося побувати по обидва боки барикад. Тому описане в романі йому так боліло, що цей біль передався й моєму серцю - терпляче воно чи ні, не скажу, але те, що досі не зачерствіло, якщо, як і раніше, щемить від творів цього автора, сумніву не викликає...

***

В самом худшем, что случается на свете, повинны не зло и жестокость, а почти всегда лишь слабость.

Никакая вина не может быть предана забвению, пока о ней помнит совесть.

Ведь чтобы мы ни делали, нами чаще всего руководит именнотщеславие, и слабые натуры почти никогда не могут устоять перед искушением сделать что-то такое, что со стороны выглядит как проявление силы, мужества и решительности.

... важно не то, как берутся за дело — смело или робко, — а то, чем все это кончается.

Несчастье делает человека легко ранимым, а непрерывное страдание мешает ему быть справедливым.

Сострадание — хорошо. Но есть два рода сострадания. Одно — малодушное и сентиментальное, оно, в сущности, не что иное, как нетерпение сердца, спешащего поскорее избавиться от тягостногоощущения при виде чужого несчастья; это не сострадание, а лишь инстинктивное желание оградить свой покой от страданий ближнего. Но есть и другое сострадание — истинное, которое требует действий, а не сантиментов, оно знает, чего хочет, и полно решимости, страдая и сострадая, сделать все, что в человеческих силах и даже свыше их. Если ты готов идти до конца, до самого горького конца, если запасешься великим терпением, — лишь тогда ты сумеешь действительно помочь людям. Только тогда, когда принесешь в жертву самого себя, только тогда.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/stefan-zweig-ungeduld-des-herzens.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 4 пользователям

Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

Вторник, 12 Января 2016 г. 18:07 + в цитатник
Іgor_Zarudko__Matador._Notatki_Avantyurista (535x604, 24Kb)
Ну що ж, все хороше коли-небудь закінчується. Це я про білу смугу в моєму експерименті зі знайомства з укрсучліт. Цього разу методом стіпого тицяння мені не поталанило відкрити книгу "відомого харківського поета" (саме так його пердставляють на більшості сайтів) Ігоря Зарудка. Поезій Зарудька я не читала, зізнаюся. А от прозовий твір оцінити не змогла, настільки не змогла, що не подужала навіть обіцяної собі чверті книги.

Чесно кажучи, здивувалася, коли дізналася, що авторові цьогоріч виповниться 30, бо склалося враження, що книгу писав 14-річний підліток, а потім її гарненько вичитала й розставила коми вчителька української мови - от якраз із цим у творі все гаразд. А от все решта - й "карколомні пригоди" харківських юних літераторів на п'яну голову, й страждання-сварки-есемески з коханою дівчиною (коханою тому, що й неї гарне довге біляве волосся й милі очі) у стилі "ти осел - сама така", й випендрювання перед самим собою та читачем - все це таке інфантильне, таке банально-примітивне, таке ніяке, що навіть дочитувати його не було ніякогісілького сенсу.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Артур Конан Дойл "Етюд у багряних тонах"/Sir Arthur Conan Doyle - A Study in Scarlet

Вторник, 12 Января 2016 г. 17:46 + в цитатник
9780241952894 (429x700, 196Kb)
Перечитавши оповідання про Шерлока Холмса, вирішила, що класичні детективи я переросла й Дойла нічого більше читати. А потім передумала (чи ж я не справжня жінка?))) й узялася за "Етюд у багряних тонах", бо мала її англійською - щоб повправлятися й дізнатися таки історію знайомства Холмса й Ватсона (так-так, я її не пам'ятала). І що ви думаєте? Я отримала колосальне задоволення від книги!

Ні, сама детективна історія, самозакоханість Шерока Холмса (що не кажіть, а він - таки достобіса самозакохана особа), приклади його дедукції мене, як і раніше, залишили байдужою. А от історія в історії - розповідь про вбивцю, який насправді виявився не анти-, а справжнім героєм, мене захопила. Тут тобі й Дикий Захід, і смертельна соляна пустеля, і мормони із їх жорсткими законами, і кохання до смерті, й помста довжиною у двадцять років...

Що ж, далі перечитуватиму, схоже, Фенімора Купера. Падати в дитинство - то вже з розгону і з задоволенням)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/sir-arthur-conan-doyle-study-in-scarlet.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Елеанор Каттон "Світила"/Eleanor Catton - The Luminaries

Вторник, 12 Января 2016 г. 17:05 + в цитатник
73.Eleanor Catton-The Luminaries (420x650, 18Kb)
Хтось, почувши, що читаю "Світила", про які останнім часом у нас почали говорити (скорше, це пов'язано з перекладом роману російською і його доступністю нашому читачеві), спитав: і як тобі? Замислилася: а справді, як мені? І зрозуміла, що книга викликає почуття затишку. От начебто я сиджу у зручному фотелі біля каміна, окрім потріскування дров, нічого не чуючи, окрім сторінок книги, нічого не бачачи, й нікуди не поспішаю... Це відчуття було постійним, навіть у столичному метро, де не поспішати просте фізично неможливо.

Так от: роман нікуди не поспішає. Й авторка, докладно розповідаючи про події, про людей, про їх думки та відчуття, про Нову Зеландію, море, гори, дощ, дощ, дощ, знову море й гори, й золото, про взаємозв'язки між усіма ними (людьми, морем, дощем, золотом), теж нікуди не поспішає. Й читач, взявши до рук том на 800 сторінок, теж не має нікуди поспішати - в іншому випадку, обирайте книгу меншого обсягу)))

Зізнаюся: я певний дилетант у літературних напрямках та астрології, тож заслужено оцінити те, що роман "вікторіанський" (чогось кожен, хто про нього згадує, на цьому наголошує) і що він прив'язаний до руху світил по небесній тверді, я не змогла. Зате задоволення від книги отримала колосальне. От уявіть собі детектив, дуже закручений детектив із елементами пригод, помножений на... хм, таки вікторіанські (ну от, бачите))) докладність, непоспіх, реалістичність у деталях, увагу до особистості, точніше - до всіх 12 особистостей головних героїв, домішок романтизму тощо - й отримаєте "Світила".

P.S. Ну от, щойно наткнулася на цю книгу у чиємусь списку літератури, котрий так і називається: "Книги для читання біля каміна"))) Тож нічого нового я не сказала, ех...))

***
Ибо хотя человека судят по поступкам его, по тому, что он сказал или сделал, сам человек судит себя по намерениям, по тому, что хотел бы предпринять, – и суждение такое неизбежно затрудняют не только размах и масштаб фантазии индивида, но и его постоянно меняющиеся критерии сомнений и самоуважения.

Страдание, как подумал он позже, лишает человека способности к сопереживанию, превращает его в эгоиста и заставляет презирать всех прочих страдальцев.

— А что такое удача? Вот скажи, по-твоему, счастливчик — тот, кто останется, или тот, кто уедет?
— По мне, так счастливчик тот, кто может выбрать.

Рассвет – время глубоко личное...

Истинное чувство всегда либо логический круг, либо парадокс, просто потому, что его причина и его проявление – две половинки единого целого! Любовь невозможно свести к списку причин, а список причин в любовь не сложится!

– Мне всегда казалось, что между своим секретом и чужим – большая разница, – наконец проговорил он. – Настолько большая, что хотелось бы мне, чтобы в языке было два слова: одно означало бы, что ты хранишь свой собственный секрет, а второе – что чужой: ты ему, может статься, и не рад, и не искал его, но хранить все равно обещался. То же о любви: есть огромная разница между любовью, которой даришь или стремишься подарить, и любовью, которую желаешь и получаешь.

Если я что и затвердил на собственном опыте, так только одно: как невероятно сложно понять ситуацию с чужой точки зрения.

Если тебе суждено споткнуться, так пусть о высокую гору.

Добрый человек – тот, кто молится и просит, – всегда оптимист. Молитвы ведь обнадеживают.


http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/eleanor-catton-luminaries.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 3 пользователям

Оскар Вайлд "Щасливий Принц та інші казки"/Oscar Wilde - The Happy Prince and Other Tales

Пятница, 11 Декабря 2015 г. 17:00 + в цитатник
уайльд (309x500, 31Kb)
Навіть не підозрювала, скільки глибоких, ба ні - навіть глибинних емоцій викличе у мене книга з казочками, читаними давно в дитинстві. Те, що ми-дорослі сприймаємо все зовсім не так, як ми-діти, - то банально й очевидно. Це - коли чуєш цей постулат збоку. А коли відчуваєш сам, то це стає відкриттям - насамперед самого себе. Казки, які колись сприймалися як просто цікаві історії, зараз зачепили в мені щось таке, що змушувало переживати, плакати, вгамовувати ниюче серце й озиратися довкруж у пошуках чогось іншого, протилежного - ба забагато у Вайлда болю. Навіть у казках.

Перекзувати й аналізувати їх не буду, просто занотую для себе: "Щасливий Принц" - про пізнє прозріння, про те, що багато речей можна виправити або постаратися виправити, про сенс у жертовності; "Соловей і Троянда" - про жертву, важливу тому, хто її приносить, і непотрібну тому, кому її приносять; "Велетень-егоїст" - про силу любові до життя, до людей, до світу; "Вірний друг" - про прірву між словом і ділом і про те, до чого призводить невміння казати "ні"; "Незвичайна Ракета" - про сліпоту егоїстів і про те, що це не робить їх нещасними.

Ще одну приємну річ подарувала мені ця книга: вперше, читаючи англійською, я насолоджувалася текстом, словами, метафорами. І це було круто!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/oscar-wilde-happy-prince-and-other-tales.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну. І стільки ж про любов"

Пятница, 11 Декабря 2015 г. 16:18 + в цитатник
чупа (333x500, 41Kb)
Останнім часом мій експеримент з читанням книг сучасних авторів, вибраних наосліп, підсовує дуже вдалі екземпляри, тож поспішила ловити позитивну хвилю і не помилилася.

Судячи з назви, "10 слів про Вітчизну" мала б бути книгою про любов до Батьківщини тощо. Але вона - про просто любов. Про довіру, про брехню, про пристрасть, про щастя, про розуміння та нерозуміння і ще про багато чого. Ну, й про любов до України також, бо ж коли її, Україну, й не любити по-справжньому, як не тоді, коли знаходишся далеко від неї?

Герої - молода пара - чкурнули за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо для хлопця "краще життя" полягало в зароблянні більшої кількості грошей, то для його супутниці - в одноосібному володінні коханим. Але, як часто буває, все пішло не так... Долею випадку утворився такий собі банальний любовний трикутник, сутність якого я вам, звісно, не розкриватиму. Скажу лишень, що в цьому плані я не повірила героєві - занадто він ідеальний (а я, як вже знають ті, хто мене читає більш-менш постійно, не вірю в ідеальність людей загалом і героїв книг зокрема))).
Цікаві роздуми автора про брехню й любов. Відчувається, що десь-колись на цьому людина спіткнулася, але у твердження, що любов тримається на брехні, я не вірю.
Задля завершеності казкового принципу триєдності я мала б згадати ще одну річ, якій не повірила, але не робитиму цього - бо все інше у книзі мене підкупило. Й нібито банальний, але все одно цікавий сюжет. І гарна мова та чудові метафори. Й розмірковування політично-історичні. І певна наївність героя. Й хеппі-енд. І вплетена в книгу ще одна книга з кількома варіантами фіналу, жоден із яких не повторився в реальному житті літературних героїв (звучить, як нонсенс, та все ж...)))

Цитату лише одну відзначила для себе, але хочу обов'язково нею поділитися: "А може, ваша [українців] проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам'ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтеся обгрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка – ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, який, до слова, не так багато, тут ми (поляки - ред.) з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не цінуєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!"

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/10.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)


Понравилось: 1 пользователю

Халед Хоссейні "І відлуння летить горами"/Khaled Hosseini - And the Mountains Echoed

Пятница, 11 Декабря 2015 г. 14:54 + в цитатник
хос (449x700, 41Kb)
Про силу книг Хоссейні, певно, чули всі книголюби. Тим, хто її ще не відчув, я конче раджу почитати його романи - всі три, написані ним на сьогодні. Й навіть не думайте про те, що зможете визначити, який кращий чи слабший із трьох - книги різні, але в них є щось таке, що бере за живе й не відпускає.

"І відлуння летить горами" - книга-пазл. Тут немає одного головного героя, так само, як і немає прямої сюжетної лінії. Натомість є люди, життеві дороги яких доля так чи інакше перетинала, подекуди поєднувала, але в основному - розводила в різні боки. Але навіть оті випадкові зустрічі, недовгі розмови, дрібні вчинки відлунням поверталися до кожного: до когось - добрим, до когось - ні.

Як і в інших книгах Хоссейні, в центрі цієї - Афганістан та афганці. Проте моя увага зосередилася на іншому: на стосунках батьків і дітей. В романі змальовано життя кількох поколінь кількох - абсолютно різних за статусом, країною, характерами - родин, тож, говорячи науковими термінами, вибірка достатня для якихось висновків. А вони у мене склалися такі: попри всю прив'язаність батьків до дітей і їх бажання керувати життям останніх задля їхнього ж блага, потрібно завжди пам'ятати, нагадувати собі, іншим про те, що діти мають парво на своє життя, на свої помилки, на свій вибір і на відповідальність за нього.
..."Я горджуся тобою", - сказала одна героїня синові, який, не послухавшись її бажань, став тим, ким хотів стати. І вона справді це відчувала.
..."Я не зможу жити без тебе", - сказав інший герой своїй доньці, і вона не стала ніким, окрім чемної слухняної доньки.
..."Я чекала вді тебе іншого!" - заявила ще одна мама прийомній доньці, і та все життя шукала відповідь на питання: чого саме - іншого? І мучилася почуттям вини.
..."Я люблю тебе більше, ніж себе" - подумав ще один герой, і... продав улюблену доньку багатій родині, щоб вона мала інше - краще - майбутнє...

Про що іще книга? Про відданість і дружбу. Про любов брата й сестри. Про кохання двох чоловіків у 50-ті роки минулого століття в Афганістані. Про пошуки себе у великому світі. Про порядність й непорядність. Про силу духу й слабкість. Про жіночу долю й жіночі жертви, в якій культурі чи країні жінка не жила б. Про прощення - себе в першу чергу. І про те, що всі наші вчинки, слова, дії повертаютсья до нас, замикаючи, рано чи пізно, коло нашого життя.

***
Если культура - это дом, то язык - ключ от входной двери, и ко всем комнатам внутри. Без языка...заплутаешь, останешься бездомной, без полноценной самоидентичности.

Это важно - знать такое, знать свои корни. Знать, где начался как человек. А нет - вся жизнь кажется ненастоящей. Как будто пропустил начало истории и теперь на середине пытаешься разобраться.

Чтобы быть храбрым,нужно иметь,что терять .

Вот что гноит, портит мамину доброту, ее акты спасения и храбрости. Тень задолженности. Требования и обязательства, которые она взваливает на спасенного. Свои благодеяния она использует как валюту: обменивает их на преданность и верность.

Ничего не поделаешь, я вижу двоих людей, но они вместе лишь из генетического долга, обречены смущать и разочаровывать друг друга, и для каждого дело чести - перечить другому.

Людям нужны виноватые, из плоти и крови, кого удобно считать источником их тягот, кого можно обвинять, на кого злиться.

Из этих его нежных, чуть испуганных слов я поняла, что отец мой - раненый человек, а любовь его ко мне-истинна, безбрежна и вечна, как это небо, и всегда будет мен тяготить. Такая любовь рано или поздно загоняет в угол и ставит перед выбором: вырывайся на свободу или оставайся и выдержит все ее давление, даже если она втиснет тебя в нечто меньшее, чем ты сам...

Веревка, что некогда вытянула из омута, может стать петлей на шее.

Все это в одном слове: война. Или, вернее, - войны. Не одна, не две, а много войн, больших и малых, справедливых и неправедных, войн с переменным составом предполагаемых героев и злодеев, и каждый новый герой заставляет все больше тосковать по старому злодею.

Некоторые люди ощущают свою несчастность, как другие - любовь: уединенно, остро, беспомощно.

У большинства людей бывает наоборот. Они думают, что живут тем, чего хотят. Но на самом деле их ведут страхи. То, чего они не хотят.

Я постиг, что мир не видит тебя изнутри, его нисколько не волнуют твои надежды, мечты и скорби, что скрыты под кожей и костями. Вот так все просто, абсурдно и жестоко.

Творческий процесс - неизбежно занятие воровское. Копните под любое прекрасное литературное произведение - и обнаружите все мыслимые бесчестья. Творчество - намеренное осквернение жизни других людей, превращение их в невольных и нечаянных участников. Вы воруете их желания, мечты, прикарманиваете их недостатки, их страдания. Берете то, что вам не принадлежит. И делаете это осознанно.

История - она как поезд в пути: неважно, когда ты вскочил в него, рано или поздно доберешься до нужной станции.

Говорят, найди, дескать, назначение в жизни и исполняй его. Но бывает так, что лишь после того, как прожил жизнь, осознаешь, что имел назначение, причем такое, что и не приходило тебе в голову.

Вешать на рекламную доску свои добрые дела - пошло. Делать такие вещи надо тихо, с достоинством. Доброта - это больше, чем подписывать чеки на публике.

Подозреваю, правда в том, что все мы ждем, когда, невзирая ни на что непреодолимое, с нами произойдет нечто исключительное.

Мне следовало быть добрее. Об этом никогда не жалеешь. Никогда себе не скажешь, когда состаришься: "Ах, не надо было так хорошо с тем человеком обходиться". Так никогда не будешь думать.

Я не хотела, чтобы ее превратили — против ее желания и естества — еще в одну старательную печальную женщину из тех, что помешаны на пожизненном тихом рабстве, в вечном страхе показать, сказать или сделать что-нибудь не так. Из тех, какими восхищаются на Западе — тут, во Франции, к примеру, — и превращают их в героинь за их тяжкую жизнь, восхищаются на расстоянии — те, кто не осилит и дня на их месте. Из тех, чьи желания притупляются, чьи мечты заброшены, и все же они — что хуже всего, месье Бустуле, — при встрече улыбаются и делают вид, что не имеют никаких тревог. Будто живут такой жизнью, какой можно позавидовать. Но стоит присмотреться, и вы увидите беспомощный взгляд, отчаяние — оно разоблачает все их благодушие.

Поживи с мое, — ответил дэв, — и поймешь, что жестокость и благодеяние — оттенки одного цвета.


http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/khaled-hosseini-and-mountains-echoed.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Євген Гуцало "Голодомор"

Пятница, 04 Декабря 2015 г. 17:13 + в цитатник
pre77814_golodomor (140x140, 3Kb)
Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками.

Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.

У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.

А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)


Понравилось: 1 пользователю

10 главных книг 2015 года

Четверг, 03 Декабря 2015 г. 17:34 + в цитатник
Это цитата сообщения Homa06 [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

10 главных книг 2015 года...

...которые стыдно не прочитать.

Выпишу списочек - для наглядности. Подробности и комментарии на сайте по ссылке.

1. "Стоунер", Джон Уильямс.
2. "Светила", Элеанор Каттон.
3. "Весь невидимый нам свет", Энтони Дорр.
4. "Картахена", Лена Элтанг.
5. "Нулевой номер", Умберто Эко.
6. "Автохтоны", Мария Галина.
7. "Щегол", Донна Тартт.
8. "Життя Марії", Сергій Жадан.
9. "Європеана", Патрік Оуржеднік.
10. "Не сподівайтеся позбутися книжок", Умберто Еко та Жан-Клод Кар'єр.

"Щегла" я уже читала, никак не соберусь описать... сложные впечатления, "Светила" скачала. Остальное... будем искать. А вы что-нибудь уже читали?
Рубрики:  КНИГОмысли

Мішель Уельбек "Карта і територія"/Michel Houellebecq - La Carte et le Territoire

Воскресенье, 29 Ноября 2015 г. 15:47 + в цитатник
уельбек (432x700, 116Kb)
Уельбек належить до авторів, яких я люблю читати і які мене не розчаровують, що вони не написали б. Таких, порівняно з кількістю прочитаних мною книг, досить небагато: Маркес, Теодор Драйзер, Ремарк, Умберто Еко, Жозе Сарамаго, Макс Фрай, Халлед Хоссейні, фантасти Дяченки, Діна Рубіна...

Уельбека, проте, не можна читати всього підряд, запоєм, бо є загроза, що його депресивність (а всі, прочитані мною, твори автора є такими) накриє читача з головою, й повернутися до реального життя буде надто важко. А от дозовано - по роману в рік - його не лише варто, а й треба читати, щоб зрозуміти багато чого про людей.

"Карта і територія" розповідає про митців і їхні дивацтва. Якось поміж рядків ненав'язливо прочитується постулат про те, що справжні митці - завжди диваки, бо дозволити собі бути таким паралельно означає дозволити собі бути творцем. Текстів, фотографій чи живопису - неважливо. Той, хто навертається до так званого "нормального" життя, втрачає дар творення. Це чітко видно на протиставленні головного героя - художника-дивака і його батька - успішного архітектора. Щоб стати таким, батько мав відректися від себе творця. Обоє, зрештою, помирають від однієї хвороби. Але один помирає щасливим творцем, інший - нещасною нормальною людиною.

У романі автор знайомить читача із собою. Так-так, одним із героїв книги є письменник Мішель Уельбек (втім, іще багато сучасних французьких відомих митців також). Впускаючи читача в своє життя, автор раптово... вбиває себе. Точніше, свого героя, причому, настільки жахливим чином, від якого навіть досвідчених поліцейських вивертає. А роман з розміреної оповіді про внутрішнє (і трошки зовнішнього) життя художника перетворюється на... детектив.

Фінал книги символічний: все гине, гниє, щезає - люди, їх фото, пам'ять про них, речі, зроблені їхніми руками. Лишається лише Природа в первозданному рослинному вигляді, в постійному вмиранні й народженні, в силі трав і дерев, які панували б на планеті, якби з ними не боролися люди й машини...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/michel-houellebecq-la-carte-et-le.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Український сороміцький фольклор.+18

Четверг, 26 Ноября 2015 г. 16:03 + в цитатник
Это цитата сообщения Писанка [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

Український сороміцький фольклор.+18


Українці мають свою унікальну еротичну культуру, яка досі залишається малодослідженою.

Поширена думка, ніби читач з народу не сприймає еротичні вірші. Вона базована на уявленні про високі моральні чесноти народу, його майже цнотливе світобачення.
Насправді еротичні мотиви притаманні фольклору, жанри, мотиви, образи якого часто були і лишаються невичерпним джерелом літературної творчості.
Це спостерігається насамперед у любовній народній ліриці, що засвідчує високу культуру сердечних переживань і тому завжди перебуває в центрі досліджень фольклористів і літературознавців.

Українська камасутра Тетяни Шевченко

******
Рубрики:  АРТмысли
МЬЮЗИКмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)


Понравилось: 1 пользователю

Для тих, кому 18+.Художниця намалювала українську Камастру

Четверг, 26 Ноября 2015 г. 16:01 + в цитатник
Это цитата сообщения Наталья_Ивушка [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

Для тих, кому 18+.Художниця намалювала українську Камастру

11 креативних зображень української любові від художниці Тетяни Шевченко, ілюстрації до двох книжок видавництва "Зелений Пес" – "Ніч Еротичної Поезії" та "Ніч Еротичної Поезії non-stop", які були опубліковані на сайті "Друг Читача".

Художниця намалювала українську Камастру. Фото тільки для тих, кому 18+

 

Рубрики:  АРТмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)


Понравилось: 1 пользователю

Агата Крісті "Вбивство у Східному експресі"/Agatha Christie - Murder on the Orient Express

Четверг, 26 Ноября 2015 г. 15:58 + в цитатник
81VzdTeNPYL._SL1500_ (452x700, 72Kb)
Я вже якось тут жалілася на погане сприйняття мною класичних детективів. Тоді мені наполегливо порадили почитати "Вбивство в Східному експресі". Так от - я його прочитала. І не стільки для того, аби переконатися, що з класикою ніщо не зрівняється, скільки тому, що мала цю книгу англійською мовою, тож вирішила повправлятися. Останнє вийшло)))

А от щодо першого - порівняння класичних детективів із сучасними, то я таки лишилася прихильницею новітнього підходу до написання творів у цьому жанрі. Поруч із закрученим сюжетом і пошуками вбивці (я, як завжди, не здогадалася, хто це) мені хотілося б бачити глибоке занурення в психологію героїв, щоб мурашки по шкірі й холод поза спиною, як, приміром, під час читання "Гострих предметів" Гілліан Флінн. А тут - просто сюжет і просто констатація фактів...

Ага, "ваша галя балувана" - до Агати Крісті придиратися, то геть треба, мабуть, книжлк перечитатися)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/agatha-christie-murder-on-orient-express.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Міла Іванцова "Живі книги"

Вторник, 24 Ноября 2015 г. 22:26 + в цитатник
Mіla_Іvantsova__Zhivі_knigi (329x500, 64Kb)
Я трошки закинула свою пригоду з читання книг українських авторів, вибраних наосліп (розповіді про попередній досвід ТУТ й ОСЬ ТУТ), але чисто випадково відкривши в рідері книгу, написану Мілою Іванцовою, про яку раніше навіть не чула, згадала й виправляюся, бо ж обіцяла...))

Так от: я вдячна випадковому "тицю" й авторці за чудову, теплу, оптимістичну, позитивну, київську й книжкову книгу! Давно мені не читалося так гарно (кращого слова годі підібрати). Герої гарні, сюжет гарний, місто гарне, мова гарна, фінал гарний... Просто концентрат якогось антидепресанту, так потрібного пізньої осені.

От щойно зрозуміла, що ганити книгу, яка не сподобалася, мені набагато легше, ніж хвалити ту, яка принесла купу задоволення. Дивно. Тож спробую виправитися й окрім захоплених "ахів" додати трохи конкретики.

Отож, герої. Я їм повірила - абсолютно усім. Й нещасній покинутій Амалії, й успішному Вікторові, й жвавій і такій сонячній та сильній юній Женьці. Повірила, бо сама знаю точнісінько таких - депресивних й оптимістичних, закоханих і розчарованих, готових вмерти, ні на що не зважаючи, й готових жити незважаючи ні на що... Навіть такий кіношно-голівудський гепі-енд, яким завершила роман авторка, не зіпсував основного посилу її книги: в житті можливі історії, закручені віртуозніше, аніж це можна зробити у книгах, скорше, підкреслив його.

Мова. Часом аж надто прискіплива (визнаю, часом можу аж занадто до цього чіплятися), тут я на мову книги якось навіть не зважала. І це не тому, що вона якась не така чи занадто така, вона просто настільки жива й органічна, без недоречностей і зайвих викрутасів, що її, наче те повітря, просто не помічаєш.

Сюжет. От якби я зібралася написати роман, він був би якимось таким: із переплетіннями людських шляхів, на перший погляд випадковими, але насправді... Насправді ж усе йде так, як має йти... І в книзі, і в житті...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post_24.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Джордж Орвелл "Зубожілий в Парижі й Лондоні"/George Orwell - Down and Out in Paris and London

Вторник, 24 Ноября 2015 г. 15:35 + в цитатник
orwell1 (419x700, 102Kb)
Це - перша книга, яка вийшла під всесвітньовідомим (уже) іменем, а насправді - псевдонімом Еріка Блера. Книга документальна, бо ж написана на основі того, що пережив сам письменник. Але від документальності вона аж ніяк не стала менш захоплюючою - життя, точніше, виживання бідняка-босяка-бродяги в двох прекрасних столицях не може не захопити. До того ж, Орвелл так майстерно описує всі придибенції, які спіткали паризького плонжера (посудомийника в ресторанах) та лондонського безпритульного, що про документалізм, котрий зазвичай асоціюється з чимось нудним, забуваєш зовсім.

Насправді від відносного достатку до повного зубожіння не так і далеко. Автор, котрий пройшов увесь шлях донизу, а потім вгору, відчув це на власній шкурі й намагається донести своїм читачам й отриманий досвід - для їх самостійних висновків, й готові власні міркування та висновки. В Орвелла сформулювалася ціла теорія того, чому бідняків багато й навіщо вони суспільству треба. Звучить вона дещо по-соціалістичному, що й не дивно для його світогляду версії 1933 року, але має під собою основу навіть з точки зору сучасності.

Хочу ще відзначити позитивність, оптимізм та певну гумористичність книги, яка ані за сюжетом, ані за темою не мала б такою бути. А ще я тепер маю колосальні знання про кухонні нюанси фешенебельних ресторанів (майже сторічної давності, але не думаю, щоб щось там кардинально помінялося). А ще я почала брати всі листівки з протягнутих в метро й переходах рук. Чому? В книзі про це написано...

***
За точность, отнюдь не за превосходство в ремесле, предпочитают поваров мужчин.

Неопрятность присуща отелям и ресторанам, цель которых не накормить, а сразить шиком. Работник слишком занят подачей пищи, чтобы помнить, что эту пищу едят.

Попробую, не трогая причин чисто экономических, показать, каким милым ощущением может сопровождаться мысль о людях, обреченных всю жизнь соскребать грязь с тарелок. Ведь многим (многим из живущих весьма неплохо) эта мысль несомненно мила. Как утверждал Катон, раб должен работать всегда, когда не спит. Нужен или не нужен его труд, неважно; он должен работать, так как работать само по себе хорошо – для рабов, во всяком случае. Тезис живучий, на его основе и наворочены горы всяческой бесполезной траты сил. Я полагаю, инстинктивное желание навеки сохранить ненужный труд идет просто из страха перед толпой. Толпа воспринимается как стадо, способное на воле вдруг взбеситься, и безопаснее не позволять ей от безделья слишком задумываться.


Если бродяга, так не значит, чтобы думать про один чай-с-бутером.

Нищета избавляет от общих правил так же как деньги от труда.

Пыль чрезвычайно избирательна: пока вы хорошо одеты, она минует вас, но лишь появитесь без галстука, облепит со всех сторон.

Хотелось бы добавить пару слов насчет социального статуса нищих, так как, пообщавшись с ними и обнаружив в них обычнейших людей, нельзя не задуматься о том странном отношении, которое к ним проявляет общество. Бытует ощущение некого качественного различия между нищим и приличным, «работающим» человеком. Нищие – особое племя изгоев подобно ворам и проституткам. Работающий «трудится», а нищий «не трудится», являясь натуральнымпаразитом. Он, что всем очевидно, «не зарабатывает» свой хлеб, как его «зарабатывает» каменщик или литературный критик; это просто досадный нарост на теле общества, терпимый в силу гуманизма нашей эпохи, но по сути презренный.
Тем не менее, взглянув поближе, обнаружишь, что качественной разницы в добывании средств у нищих и огромного числа солидных граждан нет. Говорят – нищие не работают. Но что же тогда работа? Землекоп работает, махая лопатой; счетовод работает, итожа цифры; нищий работает, стоя во всякую погоду на улице, наживая тромбофлебит, хронический бронхит и т п. Ремесло среди прочих ремесел. Бесполезное? Совершенно. Но и множество очень уважаемых профессий совершенно бесполезны. Как представитель социальной группы нищий часто даже выигрывает в сравнении с иными: он честнее продавцов патентованных снадобий, благороднее владельцев воскресных газет, учтивее торговцев-зазывал – словом, это паразит хотя бы безвредный. От общества он редко берет больше, чем требуется для элементарного выживания, и – что должно его оправдывать согласно принятым этическим воззрениям – сполна, с избытком платит своими муками. Не думаю, что в нищих есть нечто, позволяющее выделять их в отдельный класс людей или дающее большинству сограждан право их презирать.
Тогда вопрос – почему нищих презирают, презирают дружно и повсеместно? Полагаю, по той простой причине, что зарабатывают они меньше всех. На деле никого ведь не заботит, полезен или бесполезен труд, высокопродуктивен или паразитичен; требование одно – работа должна быть выгодной. Весь современный мир твердит про деловую активность, эффективность, социальную значимость, но содержит ли это что-либо кроме «добывай деньги, добывай законно, добывай как можно больше»? Деньги стали главнейшей мерой достоинства. По этому тесту у нищих ноль очков, вот их и презирают. Сумел бы нищий зарабатывать десяток фунтов в неделю, профессия его сразу вошла бы в ранг уважаемых. Реально глядя, нищий такой же бизнесмен, как остальные деловые люди, с тем же стремлением урвать где можно. Честью своей он поступается не больше основной части современников; он всего лишь ошибся – выбрал промысел, на котором невозможно разбогатеть.

Очевидно, оскорбительным слово становится лишь потому, что его таким назначают и воспринимают, независимо от лексической основы. Значение слов, в особенности бранных, это всегда лишь выбор общественного мнения

Ошибка думать, что уволенный горюет лишь о потере заработка; нет, простому некнижному человеку, у которого в костях врожденная привычка трудится, работа нужна даже больше, чем деньги. Люди с образованием еще способны переносить вынужденное безделье, одно из худших зол нищеты...

Любопытна человеческая уверенность в праве поучать, наставлять вас на путь истинный, едва доход ваш падает ниже определенной суммы.

Принимающие подаяние практически всегда глубоко ненавидят благодетелей (многократно доказанное свойство человеческой натуры), и под прикрытием толпы дружков нищий свою тайную ненависть всегда проявит.


http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/george-orwell-down-and-out-in-paris-and.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  


Процитировано 2 раз
Понравилось: 2 пользователям

Амелі Нотомб "Гігієна вбивці"/Amélie Nothomb - L'hygiène de l'assasin

Понедельник, 23 Ноября 2015 г. 14:38 + в цитатник
нотомб (250x404, 23Kb)
Амелі Нотомб - це моє відкриття цієї осені! Захоплюючий текст - саме текст, а не сюжет (хоча він також вартий особливої уваги, але про це - пізніше), така собі гра слів і їх значень, гра, яка затягує читача, змушує його вдивлятися-вслухатися глибше, ближче, прискіпливіше, щоб... Щоб обломатися в певний момент. І тут я вже про сюжет: в отой "певний момент" герой раптом стає антигероєм, і весь раніше прочитаний текст сприймається зовсім по-іншому...

Текст дуже філологічний. Колеги, які прочитали (чи прочитають) цю книгу, погодяться з тим, що від вдалого поєднання слів можна отримати колосальне, саме філологічне, задоволення.

Мало того, текст - літературознавчий. Сприймати чи не сприймати літературу взагалі, як сприймати, яку літературу, чому й для чого? Ставили собі коли-небуть такі запитання? Певно, всі залюблені в читання люди про щось подібне міркують. Так от: якщо ви серйозно шукаєте відповідей на ці запитання, то в книзі ви їх... ні, не знайдете. Просто переформулюєте, а це, можливо, допоможе в пошуках.

І ще про сюжет: от подумалося, що насправді ж це - детектив. Ага, трошки містичний, трошки казковий, трошки інтелектуальний, але - детектив. Детектив, який - о, невже я це пишу??? - хочеться цитувати.

***
Нет, поверьте мне, мало, очень мало на свете книг, написанных из добрых побуждений. Эти шедевры создают в скотстве и одиночестве, зная, что после того, как швырнут их в лицо всему миру, жизнь станет еще более одинокой и скотской. Это естественно, ведь главное отличительное качество бескорыстной доброты – она неузнаваема, непознаваема, невидима и неподозреваема, ибо если благодеяние заявляет о себе, оно уже не бескорыстно.

По-настоящему умный и широко мыслящий человек никогда не стал бы выклянчивать объяснения. Только быдло стремится все объяснить, включая и то, чему объяснения нет.

Так уж устроен род людской,что даже самые здравомыслящие его представители готовы бросить все — свою молодость, здоровье, любовь, друзей, личное счастье и еще многое другое — на алтарь иллюзии под названием вечность.

Да, мои книги опаснее войны, потому что от них хочется сдохнуть, а от войны, наоборот, хочется жить.

Возьмите хоть Гомера – он сегодня знаменит как никогда. А много ли наберется подлинных читателей подлинной «Илиады» и подлинной «Одиссеи»? Жалкая горстка плешивых филологов, не более того, – ведь вы, надеюсь, не станете причислять к читателям тех немногих полусонных лицеистов, что еще долдонят на школьной скамье Гомера, думая при этом о «Депеш Мод» или о СПИДе. Вот по этой-то поистине замечательной причине Гомер – классика.

Есть и такие люди, их много, что владеют высшим пилотажем: умеют читать, не читая. Как аквалангисты, проплывают они сквозь книгу, ничуть не вымокнув... Это читатели-водолазы. Они составляют подавляющее большинство читательской массы, однако я слишком поздно узнал об их существовании. Я так наивен. Я воображал, что все читают так, как читаю я, а я читаю как ем: это означает не только жизненную потребность, главное – прочитанное усваивается моим организмом и изменяет его компоненты. Поев, скажем, колбасы, человек становится иным, чем поев икры; точно так же, почитав Канта (боже упаси!) он становится иным, чем почитав Раймона Кено. Я говорю: «человек», но следовало бы сказать: «я и немногие другие», потому что большинство людей, закрыв Сименона ли, Пруста ли, остаются теми же, какими были, ровным счетом ничего не утратив от себя прежних и ничегошеньки не приобретя. Прочли – и все; в лучшем случае знают теперь «про что книга». Не подумайте, будто я преувеличиваю. Сколько раз я спрашивал вроде бы умных людей: «Эта книга вас изменила?» В ответ на меня смотрели круглыми глазами, недоумевая: «Почему, собственно, она должна была меня изменить?»

– Не кажется ли вам, что всякий человек, осознанно или нет, смотрит на все другими глазами, прочитав ту или иную книгу?
– О нет! Только сливки читательской массы на это способны. Остальные продолжают видеть мир, оставаясь в первозданной серости. Заметьте, я говорю только о читателях, которые сами по себе редкость. Большинство людей вообще не читают. По этому поводу хорошо сказал один умный человек, запамятовал, как его звали: «В сущности, люди не читают, а если и читают, то не понимают, а если и понимают, то забывают». В самую точку, вы не находите?
– В таком случае участь писателя трагична?
– Если и трагична, то причина, конечно же, в другом. Это же большое благо, если вас не читают. Можно многое себе позволить.


- Вы с ним встречались?
-Нет, берите выше: я его читал.

Ненавидеть людей есть тысяча причин. Лично для меня главная – это их криводушие: тут они неисправимы. Это криводушие, кстати, сегодня как никогда в чести. Я пережил разные времена, сами понимаете, и могу вас заверить, ни одно не было мне так ненавистно, как нынешнее. Криводушная эра в полном смысле слова. Криводушие – оно ведь куда страшнее вероломства, двуличия, подлости. Кривить душой – значит лгать в первую очередь себе самому, и даже не ради успокоения совести, а ублажая свою натуру красивыми словечками вроде «стыда» и «собственного достоинства». Это значит лгать и другим тоже, но добро бы ложью честной и злонамеренной, из корысти, так нет – сами-то чистенькие, и ложь лицемерная, мелкая, ее выдают с улыбочкой, как будто вам это должно доставить удовольствие.

Во-вторых, я ненавижу женщин за то, что они по природе своей жертвы. Мерзкое вообще племя – жертвы. Истребить бы его под корень, может быть, тогда наконец наступила бы спокойная жизнь, а жертвы тоже не остались бы в обиде, получив то, чего хотят, – мученический венец. А женщины – жертвы самые злостные, ибо они – жертвы в первую очередь женщин же. Если хотите заглянуть на дно чувств человеческих, выясните-ка на досуге, какие чувства питают женщины к себе подобным, и вы содрогнетесь от таких глубин лицемерия, зависти, злобы и подлости. Видели вы когда-нибудь, чтобы две женщины сошлись в честном кулачном бою или хотя бы от души выбранили друг дружку? Нет, у них приняты удары в спину, гадости исподтишка, от которых куда больнее, чем от прямого в челюсть.

В прошлом не было места криводушию: от женщины не скрывали ее низшего положения и обращались с ней соответственно. Сегодня же все куда гнуснее: женщина по-прежнему ниже мужчины – она все так же безобразна, – но ей зачем-то рассказывают сказки о равенстве. Она, конечно, в это верит, поскольку еще и глупа. А между тем с ней продолжают обращаться как с низшим существом, и разница в зарплате – даже не главное тому свидетельство. Есть другие, куда более серьезные: женщины отстают от мужчин во всех областях, начиная с любви, – ничего удивительного при их уродстве, скудоумии и омерзительно стервозном нраве в придачу, который они по любому поводу показывают. Судите сами, до чего лжива система: внушать уродливой, глупой, злобной и непривлекательной рабыне, что она имеет те же шансы на старте, что и ее господин и повелитель, у которого их заведомо впятеро больше.

– Что же вас так сильно разочаровало?
– Все. Мир скверно устроен, вернее сказать, скверно устроена жизнь. Криводушие нашего времени еще и в том, что принято провозглашать обратное. Нет, вы слышите этот дружный восторженный визг: «Жизнь прекра-а-асна! Мы любим жизнь!» Я готов лезть на стенку от таких глупостей.
– Эти глупости, может быть, говорятся от души.
– Я тоже так думаю, и это еще хуже: значит, криводушие проникло всюду и люди верят в этот вздор. У них дерьмовая жизнь, дерьмовая работа, они живут в кошмарных дырах с отвратительными спутниками и пали так низко, что зовут это счастьем.


Пакостей от литературы не счесть: подумайте, сколько деревьев срубили на бумагу, сколько места заняли книжные склады, во что обошлась печать и сколько денег утечет из карманов будущих читателей; подумайте, как эти бедняги будут дохнуть со скуки, читая книги, как измучаются совестью те несчастные, что купят их, да так и не отважатся прочесть, как истомятся добросовестные дурни, что прочтут и не поймут, и главное – какие пустые и напыщенные разговоры будут единственным результатом прочтения или непрочтения…

Простая скромная рука способна одна воспроизвести такое сложное, требующее затрат, трудное в осуществлении и отягощенное моральными категориями действо, как секс, – это ли не диво? Славная рука, безотказная и непритязательная, доставляет не меньше (если не больше!) удовольствия, чем докучливая и дорогостоящая женщина, – это ли не чудо?

Темы диссертаций вообще меня смешат и умиляют: до чего трогательны эти школяры, пыжатся, чтобы быть «как большие», и пишут чушь под замысловатыми заглавиями, за которыми кроется банальнейшее содержание, – так в ресторанах, претендующих на изысканность, заказав блюдо со звучным названием, получаешь обыкновенное яйцо под майонезом

За перо берутся, когда нет слов, это величайшая тайна – переход от несказанного к высказанному

В сущности, теоретики «нового романа» были большие шутники: творческий процесс не изменился ни на йоту. В несовершенном и бессмысленном мире писатель вынужден быть демиургом. Без его умелого пера мир остался бы неупорядоченным, а истории людей обрывались бы в зияющую пустоту.

Посмотрите вокруг, посмотрите на себя: мир полон убийц – людей, позволяющих себе забывать тех, кого они будто бы любили. Забыть кого-то – вы когда-нибудь задумывались о том, что это значит? Забвение – безбрежный океан, воды которого бороздит один-единственный корабль – память. У подавляющего большинства людей это утлое суденышко, то и дело дающее течь, а правит им капитан без души и совести, помешанный на экономии. Знаете ли вы, что означает это гнусное слово? Ежедневно, ежечасно избавляется он от лишних, по его мнению, пассажиров. А знаете, кто эти лишние? Негодяи, зануды, дураки? Ничего подобного: за борт выбрасывают тех, кто больше не нужен, – тех, кем уже попользовались сполна. Они отдали нам лучшее, что у них было, – что с них еще взять? Так и нечего им зря занимать место, за борт, за борт без жалости – опля! – и их поглощает беспощадная пучина. Вот, мадемуазель, как осуществляется в полной безнаказанности самое обыденное из убийств.

Рано или поздно наступает пора оставить чужое грязное белье и начать пачкать свое.


http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/amelie-nothomb-lhygiene-de-lassasin.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Кен Кізі "Над гніздом зозулі"/Ken Kesey - One Flew Over the Cuckoo's Nest

Понедельник, 16 Ноября 2015 г. 18:40 + в цитатник
cuckoos-nest (476x700, 345Kb)
Почну з екранізації, як не дивно. На мою думку, фільм, котрий вважається, і не даремно, вже класикою кінематографа, не передає всієї глибини книги. І не тому, що режисер чи актори не спромоглися цього зробити, а тому, що це неможливо апріорі (втім, як і з переважною більшістю літературних творів). Тож навіть якщо ви бачили фільм із Ніколсоном багато разів, почитайте все-таки ще й книгу.

А її треба прочитати... Рука піднялася, щоб дописати щось на кшатлт "особливо нам, українцям, сьогодні, коли ми намагаємося зламати систему", але подумалося: не тільки нам, і не тільки систему на рівні держави, і не тільки систему загалом. Читати потрібно насамперед для того, аби зрозуміти силу себе як особистості, зрозуміти, що ми - вільні вибирати те, за якими законами жити і якій системі підкорятися/не підкорятися, за ким іти, кого ігнорувати і, зрештою, як перестати бути кроликами...

***

...мы здесь не потому, что мы кролики — кроликами мы были бы повсюду, — мы здесь потому, что не можем приспособиться к нашему кроличьему положению. Нам нужен хороший волчище вроде сестры — чтобы знали свое место.

Кролику не положено заступаться за сородича. Это было бы глупо. А вы поступили разумно — трусливо, но разумно.

– Мир принадлежит сильным, мой друг! Ритуал нашего существования основан на том, что сильный становится слабее, пожирая слабого. Мы должны смотреть правде в глаза. Так быть должно, не будем с этим спорить. Мы должны научиться принимать это как закон природы. Кролики приняли свою роль в ритуале и признали в волке сильнейшего. Кролик защищается тем, что он хитер, труслив и увертлив, он роет норы и прячется, когда рядом волк. И сохраняется, выживает. Он знает свое место. Никогда не вступит с волком в бой. Какой в этом смысл? Какой смысл?

Он знает: надо смеяться над тем, что тебя мучит, иначе не сохранишь равновесия, иначе мир сведет тебя с ума. Он знает, что у жизни есть мучительная сторона; он знает, что палец у меня болит, что грудь у его подруги отбита, что доктор лишился очков, но не позволяет боли заслонить комедию, так же как комедии не позволяет заслонить боль.

Я одно знаю: и так-то все не очень велики, но, похоже, каждый только тем и занят в жизни, что пригибает пониже всех остальных.

Нет, браток, сестра ваша – никакая не кура-чудище, яйцерезка она. Я их тысячу видел, старых и молодых, мужиков и баб. И на улице видел и в домах – эти люди хотят сделать тебя слабым, чтобы держался в рамочках, выполнял ихние правила, жил, как они велят. А как это лучше сделать, как тебя скрутить, как стреножить? А так: ударить коленом где всего больнее. Тебе в драке не давали коленом? Вырубаешься начисто, а? Хуже нет. Сил ни капли не остается. Если против тебя такой, который хочет победить, но не тем, чтобы самому быть сильнее, а тем, чтобы тебя слабее сделать, тогда следи за его коленом, будет бить по больному месту. Вот и старшая стервятница тем же занимается, бьет по больному.

— Но я хотя бы попытался, — говорит он. — Черт возьми, на это по крайней мере меня хватило, так или нет?

(С) Кен Кізі

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/ken-kesey-one-flew-over-cuckoos-nest.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Ясунарі Кавабата "Країна снігу"/川端 康成 - 雪国

Четверг, 12 Ноября 2015 г. 14:57 + в цитатник
index (189x267, 5Kb)
Мушу зізнатися: я не люблю мистецтво Сходу ні в якому його вигляді, бо просто не розумію багатьох речей - не розумом, емоціями. Але Кавабата - перший і поки що єдиний автор, який змусив мене змінити свою думку. Герої "Країни снігу", попри всю їх "чужість" (маю на увазі традиції, звички, емоції, життєві постулати), достукалися до мене й зачепили за живе.

Може, справа ще й у майстерності нобелівського лауреата? Бо так тонко, точно, докладно, але без жодної зайвої рисочки змалювати країну снігу, невеличке гірське село, життя курортного готелю, побут місцевих жителів і побут японців загалом, життя й роботу гейш та найглибші емоції головного героя - то неабиякий хист. Втім, думаю, Кавабата моїх похвал не потребує.

Читайте, книга гарна в усіх сенсах... І сніг там такий свіжий та холодний, і квіти запашні, й можна почути, як засвічуються зірки й махають крильцями нічні метелики...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Салман Рушді "Опівнічні діти"/Salman Rushdie - Midnight's Children

Четверг, 12 Ноября 2015 г. 14:12 + в цитатник
14836 (310x475, 71Kb)
Книга належить до тих, які не можна читати на бігу й уривками. У неї треба занурюватися з головою, не відволікаючить на зовнішні подразники, а часом і на реальне життя загалом - і лише так історію про хлопчика, який мав магічні властивості, та про інших дітей, народжених опівночі разом із незалежною Індією, можна зрозуміти. Оті всі переплітання часів, спогадів, оповідей, реальних і вигаданих подій потребують неабиякої уважності, тож роман легким назвати аніяк не можна.

Втім, є ще один важливий момент для розуміння книги: знання історії Індії, Пакистану, Кашміру, Бангладешу. Чесно зізнаюся: окрім дуже поверхневої інформації в моєму багажу знань більше нічого не було. Довелося читати хоча б Вікіпедію й роздивлятися карти (а це я дуже люблю), аби зрозуміти суть подій, про які йдеться в романі. Події: проголошення незалежності Індії та Пакистану, від’їзд британських колонізаторів, вибори, вибори, вибори (ну як у нас нині)), розподіл країни на провінції, протистояння мусульман та інудсів, війна між Індією та Пакистаном, війна за незалежність Бангладешу, боротьба за незалежність Кашміру... І незрима присутність в усьому Радянського Союзу, яка нині сприймається зовсім інакше, ніж тоді, коли я в дитинстві чула про Індіру Ганді й братній індійський народ.

Але найбільше мене цікавила історія чотирьох поколінь однієї родини, яку оповідає головний герой. Оскільки він не був очевидцем юності свого діда, то його життя перетворилося в легенду, основану на символах. Життя батьків хлопець показує вже зі своєї, хоч і дитячої, точки зору. А от розповідаючи свою історію, одночасно показує і шлях дозрівання особистості, який ми всі проходимо...

Книга містична. У ній багато дивних речей, які, втім, не видаються аж надто дивними, бо це ж - Індія. Спогади, замариновані разом із овочами й закриті у банках, - це все, що лишається від життя кількох поколінь однієї родини. Та хіба лише однієї? І лише індійської?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/salman-rushdie-midnights-children.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Теодор Драйзер "Оплот"/Theodore Dreiser - The Bulwark

Четверг, 12 Ноября 2015 г. 14:11 + в цитатник
TheBullwark (220x321, 24Kb)
Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/theodore-dreiser-bulwark.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Марина та Сергій Дяченки "Печера"

Четверг, 12 Ноября 2015 г. 14:10 + в цитатник
393310 (200x330, 18Kb)
Світи Дяченків вражають! От скільки не читаю їх книг - не стомлююся дивуватися й захоплюватися. Винятком не став і роман "Печера". Місто, застрягле приблизно в сімдесятих роках минулого століття, у якому живуть звичайнісінькі люди зі звичайнісінькими турботами. Хтось робить кар'єру, йдучи по головах, хтось віддається наповну творчості, у когось із рук падає все, за що не візьметься... Й от до останніх і належить головна героїня: звичайна дівчина, асистентка на телебаченні, не красуня й не розумниця, проста, як двері...

Й усе було б просто, якби не сни. Уві сні ця дівчина дивом рятується від зубів хижака. Потім іще раз, й іще раз. Й саме це виділяє її з-поміж інших...

Все, спойлерити припиняю))) Бо ще речення, й тим, хто ще не читав цієї книги, кайф можу поламати))) Але порозмірковувати про потребу тваринної агресії у нас, людях, можна ж? Бо роман саме про це. Для чого нам вона? Адже все, створене природою, має в собі раціональне зерно. От й агресія також. Тож для чого вона? Відповідь Дяченків я "прочитала" так: для того, аби, стримуючи її, ми ставали людьми, свідомо відділяючи себе розумного від себе тваринного.

А що в романі побачите ви?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_4.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Ольга Слоньовська "Дівчинка на кулі"

Вторник, 27 Октября 2015 г. 18:31 + в цитатник
dv4inka_988 (316x500, 36Kb)
Книга місцями про мене. Аж дивно було, читаючи, впізнавати в багатьох моментах, ситуаціях, думках, відчуттях себе. Певно, таке враження склалося тому, що головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, звичайнісінька сільська дівчинка, котра росте у багатодітній родині й живе звичайнісіньким сільським життям. У неї купа обов’язків як по господарству, так і по догляду за молодшими. У неї шалене прагнення читати, а на це зазвичай не вистачає часу. Її сварять за багато що, а вона хоче, щоб її просто любили.

І її люблять. Але якось по-своєму. Героїна вважає виннгою маму. Та й читач, мимохіть, також. Але мені здається, що вина - на обох. Навіть доросла донька не поже порозумітися з мамою. Та і з собою, схоже, також, через що й проводить своєрідну психотерапію, повертаючись у дитинство, бо ж, як відомо, всі наші проблеми починаються саме там.

Але гадаю, що героїні (авторці?) позбутися того "чогось" у дитинстві не вдасться. Бо хоч і намагається вона розповідати про все якомога чесніше, але раз-по-раз у мене, читача, виривалося оте класичне "Не вірю!". Головним чином, через якусь надмірну ідеалізацію себе. Так, знаю, ми всі сприймаємо себе подібним чином - кращими, ніж насправді, ми не хочемо, а часом і не здатні взяти на себе вину не стільки за скоєне, скільки за сприйняте певним чином. Проте в героїні навіть натяку я не побачила на те, що бути не таким, як вона, теж нормально. Тож красуня, відмінниця, грамотійка, правильна доня і сестра і ще щось там у мене якоїсь щирої прихильності не викликала. А у вас?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/blog-post_22.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Василь Шкляр "Елементал"

Вторник, 29 Сентября 2015 г. 16:29 + в цитатник
шкляр (448x700, 84Kb)
Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_29.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

Прогулянка Шяуляєм/Šiauliai

Суббота, 12 Сентября 2015 г. 19:24 + в цитатник
Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas).
Шяуляй називають містом Сонця, бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.
Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.

IMG_2014 (525x700, 58Kb)

"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.

ЧИТАТИ ДАЛІ...
Рубрики:  ФОТОмысли
LIETUVAмысли
TRAVELмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя"/Светлана Алексиевич - У войны не женское лицо

Пятница, 04 Сентября 2015 г. 18:11 + в цитатник
алексиевич (200x271, 16Kb)
Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

http://saulelobis.blogspot.lt/2015/09/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Література українською мовою - у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів

Понедельник, 31 Августа 2015 г. 16:33 + в цитатник
Это цитата сообщения Леночка_77 [Прочитать целиком + В свой цитатник или сообщество!]

Література українською мовою - у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів.

Для тих, хто любить читати.
Література українською мовою - у зручних форматах для букрідерів, смартфонів чи планшетів.

Електронні бібліотеки з книгами українською мовою:

- http://e-bookua.org.ua/
- http://libruk.in.ua/
- http://javalibre.com.ua/
- http://chtyvo.org.ua/
- http://ukrlib.lviv.ua/
- http://www.bookland.com/ukr
Рубрики:  КНИГОмысли
ИНФОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Байки і байкери. Каунас/Bike Show - Kaunas

Воскресенье, 30 Августа 2015 г. 17:31 + в цитатник
Сьогодні замість розповіді про якусь мандрівку буде просто багато-багато фото й багато захоплення. Бо ж як можна не захоплюватися красенями-байками і такими ж красенями-байкерами?
Такої кількості байків, зібраних в одному місці й в один час, я ніколи не бачила. Якби довелося рахувати, то до тисячі лічити точно треба було б. А зібралися вони в Каунасі на величезне мотошоу, яке триватиме два дні. Потрапити на основну програму нам дитина не дасть, а от на відкриття свята та початок мотопробігу містом ми таки втрапили.

IMG_2219 (700x525, 257Kb)

ЧИТАТИ ДАЛІ...
Рубрики:  ФОТОмысли
LIETUVAмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Ян-Філіп Зендкер "Мистецтво чути стукіт серця"/Jan-Philipp Sendker - Das Herzenhören

Пятница, 28 Августа 2015 г. 18:10 + в цитатник
зендкер (220x346, 26Kb)
Майже містична книга про кохання. Чому містична? Тому що на думку переважної більшості читачів (чи то пак - читачок, бо книга, схоже, стилістично розрахована здебільшого на жіночу аудиторію), такого кохання насправді не буває, а оті всі з'єднання сердець, очей, рук і ніг - то точно містика. Та й на мою думку - теж))

Особисто мені, до того ж, містичним видалося місце, де відбуваються події. Загадкова для нас Бірма. Зовсім незвичне життя незвичних людей, незвичні долі, звички, цінності. Й незвичне розуміння кохання головними героями. І якщо почуття Мі-Мі, котра раділа за свого коханого, коли той поїхав до Америки, лишилася одинокою й сама виховувала дитину, таки можна трактувати як всепрощаючу любов, то страждання Тіна Віна - того самого, котрий поїхав до Америки й не повернувся, - ні. І справа не в тому, що він - чоловік, а я - жінка. Просто якщо спарвді була така любов аж до "чути стукіт серця", то навіщо було героєві одружуватися, народжувати дітей й сидіти всі 50 років у ситій Америці замість того, аби, попри можливі особисті проблеми й негаразди, повернутися до коханої? Хоча: навіщо? Адже страждати можна й на відстані, чи не так? Й на ситий шлунок воно якось легше страждається, ні?)))

Окрім містичності, книга ще видалася мені занадто сопливою. Якби я цінувала можливість поплакати над нещасними долями нещасних героїв, то кращого чтива годі знайти. У романі всі - нещасні, кожен по-своєму, звісно. Хоча заради справедливості варто сказати, що у цій нещасності завжди є місце щастю, і герої та автор його бачать. Але прибити когось за хлюпання й ниття час від часу таки хочеться)))

Виявилося, є продовдення історії - "Серце, котре живе в згоді". Не читатиму, бо, боюся, таки приб'ю Джулію)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jan-philipp-sendker-das-herzenhoren.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Діна Рубіна "Синдикат"/Дина Рубина - Синдикат

Пятница, 28 Августа 2015 г. 18:01 + в цитатник
рубина (200x313, 19Kb)
Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців. Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post_28.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 3 пользователям

Гора хрестів/Kryžių kalnas

Вторник, 25 Августа 2015 г. 19:37 + в цитатник
Бачите отам на горизонті гору? Вона невисока, й невелика з цієї відстані. Але коли підходиш ближче, то вражаєшся: досить велика все-таки гора повністю вкрита хрестами. Здебільшого дерев'яними: величезними, середніми й геть манюсінькими.

IMG_1907 (700x525, 107Kb)

Це місце називається Горою хрестів (лит. Kryžių kalnas - Кріжю калнас) і знаходиться неподалік Шяуляю - одного з найбільших міст Литви (про нього розповім іншим разом).

IMG_1908 (700x525, 278Kb)

Читати далі...
Рубрики:  ФОТОмысли
LIETUVAмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Онлайн КЛАД для тех, кто учит английский

Вторник, 18 Августа 2015 г. 20:21 + в цитатник
ЯЗЫКОВЫЕ СОЦИАЛЬНЫЕ СЕТИ:
1)WordSteps.com - это Ваш персональный менеджер словарного запаса.
2) lang-8.com/ - тут вы пишите текст на изучаемом языке, а носитель языка исправляет ваши ошибки, если вы их допустили
3) sharedtalk.com/ -здесь очень много иностранцев! отличная возможность практиковать изучаемый язык и общаться с носителями
4) omegle.com/ -сайт опять же с носителями языка. общение с случайным собеседником. у всех одна цель-языковой обмен
5) langled.com/home.php -очень много различных уроков (и аудио, и видео в том числе)
6) www.englishbaby.com/ -языковая социальная сеть, чат, общение с носителями, lessons
7) www.interpals.net/ -поиск собеседника для языкового обмена
8) livemocha.com/ -еще один сайти для поиска и общения с носителями

YouTube КАНАЛЫ В ПОМОЩЬ ИЗУЧАЮЩИМ:
1) www.youtube.com/user/MinooAngloLink -полезные грамматические уроки
2) www.youtube.com/user/dailydictation -американский английский с коротенькими диктантами и разбором произношения. очень интересно.
3) www.youtube.com/user/duncaninchina -коротенькие ролики обо всем на свете на английском

БЛОГИ:
1) www.manythings.org/ -очень емкий сайт, даже носители его используют. здесь можно подготовиться к TESL / TEFL. есть разделы на отработку произношения (американский английский), идиомы, слэнг и прочие полезности.
2) situationalenglish.blogspot.com/ -изучаем ангийский не словами, а ситуациями и различными выражениями. около 150 различных статей
3) engblog.ru/ -сайт на русском языке со статьями, грамматикой и прочим
4) www.bbc.co.uk/worldservice/learningenglish/language/ -видео для отработки произношения, отработка грамматики
5) www.amalgama-lab.com/ -изучаем английский с помощью текстов песен

https://www.facebook.com/u4yaz/photos/a.365384303556060.87482.365375186890305/533732380054584/?type=1
Рубрики:  ИНФОмысли

Метки:  


Процитировано 2 раз
Понравилось: 1 пользователю

Еріх Марія Ремарк "Полюби ближнього свого"/Erich Maria Remarque - Liebe Deinen Nächsten

Воскресенье, 09 Августа 2015 г. 21:51 + в цитатник
ремарк (167x251, 23Kb)
Ані люди, ані книги не з'являються у нашому житті просто так. Випадковостей не буває. Навіть тоді, коли ми не бачимо сенсу у них - людях, книгах, подіях, - вони впливають на нас і на наше подальше життя, помічаємо ми це чи ні...

Вплив цієї книги на себе я помітила, не могла не помітити, бо дуже близько стан її героїв наблизилися до мого сьогоднішнього стану, їх переживання - до моїх. А Ремарк вкотре підтвердив вже не раз сказане у своїх романах: у житті завжди є місце для печалі й для радості, для ненависті і для любові, для смерті й для життя, потрібно просто бачити все, добре й погане, відчувати все, сприймати його як частину шляху, який ти проходиш, і цінувати й життя, і шлях, бо іншого просто тобі не дано.

"Полюби ближнього свого" - про вигнанців, емігрантів, безправних і безпритульних, самотніх, стомлених, озлоблених від життя але сповнених надії і любові. І якщо взятися відслідковувати причини, які спонукали цих людей жити, то це, насамперед, - любов. Любов до жінки, до чоловіка, до родини, до товариша, до чужих дітей, до випадкового подорожнього, до людини як такої. Без цього можна вижити, звісно, а от прожити життя по-справжньому - ні, навіть якщо у ньому є паспорт, їжа дім і ліжко в ньому.

***
- Ничего не страшно, пока тот, кого ты любишь, еще жив.

- Грусть иногда бывает единственным счастьем.

- Пока человек жив - ничто не потеряно.

- Чем примитивнее человек, тем более высокого он о себе мнения.

- У древних греков способность мыслить считалась высоким даром. Затем она стала счастьем. Позже - болезнью. Сегодня она - преступление.

- История мировой культуры - это история страданий тех людей, кто ее создавал.

- Когда ты дождешься чего-нибудь, то видишь, что это ничто. И тогда начинаешь ждать чего-нибудь другого.

- Бесполезные вещи! Впрочем, именно они-то и согревают нас больше всего!

- Нельзя брать прошлое с собой. И нельзя оглядываться, это утомляет и ведет к гибели.

- Вы знаете, что на свете всего ужаснее? Признаюсь вам по секрету: то, что в конце концов ко всему привыкаешь...

- То, что повторяется часто, уже не может болеть так сильно.

- Странно. Самые естественные вещи заставляют человека краснеть. Низости - никогда.

- Когда рядом кто-то умирает, ты этого не чувствуешь. Вот в чем все горе жизни! Сострадание еще не боль. Сострадание - скрытое злорадство. Оно как вздох облегчения: ведь мучаешься-то не ты...

- Благодарность, если только ты способен почувствовать ее, согревает душу.

- Человеку, плывущему под водой, важно одно - вновь вынырнуть на поверхность.


http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/erich-maria-remarque-liebe-deinen.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Джин Вебстер "Довгоногий татусь"/Jean Webster - Daddy-Long-Legs

Пятница, 07 Августа 2015 г. 21:09 + в цитатник
вебстер (192x299, 19Kb)
От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html
Рубрики:  КНИГОмысли

Метки:  

Марина та Сергій Дяченки "Магам можна все"

Суббота, 01 Августа 2015 г. 17:10 + в цитатник
дяченки3 (200x300, 28Kb)
Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 1 раз

Тракай/Trakai. Ч. 3. Фортеця на півострові.

Пятница, 31 Июля 2015 г. 18:55 + в цитатник
На відміну від дуже відомої й розрекламованої фортеці на острові, ця фортеця, особливо у порівнянні із заповненими туристами вуличками та кибинайними Тракаю, виявилася геть порожньою: окрім нас та персоналу музею на її території нікого більше не було. Це викликало не тільки подив, а й радість: ну де ще можна вдостать набігатися дворищем, полазити по камінню, пофотографуватися так, щоб ніхто-ніхто не заважав?))

IMG_1432 (700x525, 168Kb)

Читати й дивитися далі...
Рубрики:  ФОТОмысли
LIETUVAмысли
TRAVELмысли

Метки:  

Понравилось: 1 пользователю

Макс Кідрук "Твердиня"

Среда, 29 Июля 2015 г. 19:09 + в цитатник
кідрук3 (320x490, 143Kb)
Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  

День народження аеродрому

Понедельник, 27 Июля 2015 г. 18:30 + в цитатник
Минулими вихідними каунасці та гості міста з розмахом відзначили 100-річний ювілей Алексотського аеродрому, який носить імена Стяпонаса Дарюса та Стасіса Ґіренаса. Це - литовські льотчики, які у 1933 році спробували поставити рекорд дальності перельоту, подолавши понад 7 тисяч кілометрів від Нью-Йорка до Литви, перетнувши Атлантику, й розбилися через невідомі обставини неподалік Каунаса. "Литваніка" (Lituanica) - так називався їхній літак, який став своєрідним символом цілеспрямованості литовців і вагомою віхою в розвитку авіації Литви.

До речі, модель "Литваніки", виготовлена пілотом-істориком, із успіхом відкривала свято.

IMG_1723 (700x525, 118Kb)

Читати далі...
Рубрики:  LIETUVAмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Каунаське водосховище/Kauno marios

Пятница, 24 Июля 2015 г. 20:22 + в цитатник
Каунаське водосховище (точніше - море, лит. marios, бо те, що ми називаємо морем, скажімо, Балтійським, лит. - jūra) - найбільше водосховище Литви, його площа - понад 60 гектарів. Утворилося море за рахунок перекриття греблею річки Неман (Nemunas). Тоді, у 1959 році, із затоплених територій було переселено понад 700 сіл та хуторів.

IMG_1566 (700x525, 116Kb)

Мальовничі береги, вкриті лісом, острови та затоки належать нині до Регіонального парку Каунаського водосховища. Розводити вогнища, ставити намети, рибалити можна у спеціально відведених місцях, і ці місця - казкові!

IMG_1579 (700x525, 126Kb)

Море - це також ідеальне місце для яхт, віндсерфінгу, прогулянок на катерах та човнах.

Читати й дивитися далі...

IMG_1569 (700x525, 159Kb)
Рубрики:  LIETUVAмысли

Метки:  

Понравилось: 4 пользователям

Володимир Диниленко "Тіні в маєтку Тарновських"

Четверг, 23 Июля 2015 г. 18:24 + в цитатник
даниленко (194x300, 17Kb)
Якби повість "Тіні в маєтку Тарновських" треба було охарактеризувати одним словом, я б сказала: вона чесна. Автор чесно говорить про речі, про які ми воліємо мовчати. Й мовчимо. Й не зізнаємося часом навіть собі у тому, що, попри всі зовнішні атрибути щастя (хороша родина, здорова дитина, гарний дім, класна машина, достаток у всьому), захлинаємося від того, що нащасні, нещасні, нещасні... Нещасні, бо... Отут, напевно, у кожного знайдеться своя причина. У героїв повісті - чоловіка та дружини - вона бала спільною: вони не кохали одне одного й не відчували сексуального потягу до законної половинки.
Скажете: ну і що тут такого? Так живуть тисячі родин, бо ж кохання й пристрасть - то така штука, яка минає, а от сім'я, дім, діти - це те, що тримає пари разом, і правильно, бо ж інакше - як?
А й справді - як? Як жити далі разом, якщо не хочеться? Як спати разом, якщо не хочеться? Як кохатися, якщо не хочеться? Відповіді на ці питання й шукали герої книги. І знайшли. Але відповіді - й не сподівайтеся навіть! - анітрохи не універсальні! Тож якщо вас мучить щось подібне, то й питання формулювати, й відповіді на них шукати вам доведеться самим. А книга... Книга просто натякає, що так можна - зізнатися собі, що ти - нещаслива (ий) і спробувати щось у цьому житті змінити.

До збірки зі згаданою вище повістю увійшла ще одна - "Сонечко моє, чорне й волохате". Не можу не згадати про неї окремо, бо - класна! Така по-дитячому щира, бо написана від імені підлітка. Така також чесна, бо не натягує маски на героїв, а навпаки, знімає їх. Така місцями смішнюча-смішнюча, а місцями - щемка до сліз. Така мені особисто рідна-радна, бо там є бабуся, котра говорить моєю рідною мовою - прекрасним поліським діалектом. А ще у повісті багато музики, багато сучасності з усіма її плюсами й мінусами, багато підліткових траблів і багато-багато справжньої любові.

Ну, оскільки книга зараз під рукою, я долистала її до післямови, написаної В'ячеславом Шнайдером і чесно мною прочитаної. Зазвичай я люблю читати й перед- і післямови, бо завжди цікаво подивитися на книгу іншим поглядом, який дає можливість побачити щось пропущене, зазирнути глибше, зрозуміти інакше. Але ця післямова - просто якийсь учнівський реферат на тему... Точніше, без теми, проте з дивним висновком, який таки процитую: "Словом, сексуальність - це завжди проблема. ... Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!" :))
На мою суб'єктивну й жіночу точку зору, проблема - це повна відсутність сексуальності)) А ви що з цього приводу думаєте?)

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_23.html
Рубрики:  КНИГОмысли
УКРАЇНСЬКІ думки(мысли)

Метки:  


Процитировано 1 раз
Понравилось: 1 пользователю

Тракай/Trakai. Ч. 2. Фортеця-замок на острові.

Среда, 22 Июля 2015 г. 17:34 + в цитатник
Візитівкою Тракаю є, втім, не стільки караїми, про яких я розповідала, скільки фортеця-замок на острові - єдиний острівний замок, що зберігся у Східній Європі. Розташовано його посеред озера Гальве (Голова). Веде до фортеці міст, точніше, два - вони сполучають берег із замком через маленький острівець.

Вигляд замок має неперевершений, а враження від нього - неймовірні: дух просто перехоплює, здається, що ти потрапив у казку (не знаю, як ви, а я їх у дитинстві прочитала стільки, що казкові місця впізнаю безпомилково)))

IMG_1176 (700x525, 148Kb)

У казковому замку мають жити, звісно, принци й королі. Щодо короля, то тут ми стикаємося з одним із історичних парадоксів: Великий князь Вітовт, чиєю резиденцією й був Тракайський замок, так і не дочекався корони, обіцяної імператором Священної Римської імперії Сигізмундом І Люксембургом, який проголосив його королем «Литовського королівства». Князь помер без корони у стінах цієї фортеці у 1430 році. Освячену корону не встигли довезти до Тракайського замку, бо її перехопила польська шляхта. Але це - окрема історія, а от те, що замок належав некоронованому королеві - факт.

IMG_1229 (700x525, 114Kb)

Фотрецю почав будувати батько нашого некоронованого короля Кейстут у другій половині 14-го століття. Вітовт уже пізніше добудовував фортецю й спорудив донжон - вежу-житло для себе, що, власне, й перетворило укріплення на замок. Донжон мав шість поверхів, захисний рів, підйомні ворота, внутрішній двір, каплицю, житлові приміщення й велику залу для прийомів

Читати далі...
Рубрики:  ФОТОмысли
LIETUVAмысли

Метки:  

Понравилось: 2 пользователям

Вільям-Сомерсет Моем "Розмальована вуаль"/W.Somerset Maugham - The Painted Veil

Понедельник, 20 Июля 2015 г. 17:18 + в цитатник
моем (269x400, 64Kb)
Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-іде