Цитата сообщения Милиана_
ЯКИМИ БУЛИ ЖІНКИ ДАВНЬОЇ РУСІ?
Вже з перших сторінок найдавнішого руського літопису - «Повісті врем'яних літ», - присвяченого епосі формування давньоруської держави, перед нами постає яскравий образ діяльної, освіченої, мудрої жінки - княгині Ольги, що стала у 945 р. правителькою Русі. Звичай кровної помсти, пережитки якої ще не були забуті, змусили княгиню покарати вбивць її чоловіка. Про це у формі легенди і розповідає літопис. Роки князювання Ольги примножили багатство і силу її держави. Величезні оброки і данина йшли в Київ, в княжу казну, а сама руська княгиня, за свідченням літописця, мала значні «особисті» земельні угіддя, ціле місто Вишгород. До речі, володіння нерухомим майном було в стародавній Русі правом не тільки тих жінок, котрі належали до еліти - князівського роду.
Якщо в ранньодержавну епоху жінки (незалежно від їх соціального та сімейного стану) мали досить скромні майнові та власницькі права, то вже у ХІ-ХІІ століттях (а це відомо з різних законодавчих актів) є чимало прикладів того, як жінки самостійно розпоряджалися своїм приданим, а в разі вдівства - деякою частиною, «виділом» з майна родини. Новгородські берестяні грамоти дають нам безліч життєвих ситуацій, котрі малюють обізнаність руських жінок ХI-XIII століть в нормах тодішнього лихварства і тонкощах торгівельних угод. Наприклад, грошові кошти багатої новгородки Полюжеї Городщиниці чи княгині Марії Мстиславівни (дружини великого князя Всеволода) були настільки значними, що дозволяли їм активно субсидувати будівництво величезних церков і храмів. Православна церква - на відміну від католицької - ставилася до лихварів порівняно терпимо, так що жінки намагалися не відставати від чоловіків у цій сфері.
Незадовго до ординського нашестя на руські землі, майнове становище та соціальні права жінок привілейованого стану ще більше розширилися, серед них з'явилися великі землевласниці. В унікальних графіті Софії Київської кінця ХІІ століття згадана княгиня Всеволожа як покупниця «землі Боянової всієї». Під 1288 роком у літописі сказано про отримання земельної спадщини другою княгинею - Ольгою, дружиною князя Володимира Васильовича.
Представниці давньоруської знаті, княгині і боярині, вільно продавали, обмінювали, купували земельні угіддя, отримували і передавали їх у спадок. Дарували як придане донькам. Вступивши в право володіння якою-небудь земельною ділянкою, земельні власниці самі об'їжджали свої уділи, призначали намісників, стежили за діяльністю вотчинної адміністрації (так званого Великого двору).
Безперечно, усі ці ділові якості давньоруських жінок не могли проявитися, якщоби вони не були грамотними. Факти, які дійшли до нас з літописів і літературних джерел, говорять про те, що представниці привілейованого класу стародавньої Русі були на ті часи особистостями високоосвіченими. Доньки князя Ярослава Мудрого (Анна, Єлизавета, Анастасія), внучки Володимира Мономаха (Ганна, Євпраксія Всеволодівна), галицька княгиня Анна Романова, княгині-черниці Єфросинія Полоцька і Єфросинія Суздальська, товариська княгиня Ксенія Юріївна - всі вони постають перед нами зі сторінок літописів не просто грамотними, а високоосвіченими: знали по кілька іноземних мов, були навчені азам математики та філософії, геометрії та астрономії, риторики і «лікарських хитрощів». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна створила школу для дівчаток при одному з київських монастирів - про це згадує літопис близько 1089р. А відкриття археологами берестяних грамот стародавнього Новгорода змусило засумніватися в правомірності твердження, що грамотність в стародавній Русі була долею привілейованого стану. Ремеслениці-новгородки XIIІ-XIV століть вели побутові записи, листувалися із замовниками.
Відомостей про майнові права ремісниць, холопок, дружин смердів та інших представниць залежних соціальних верств Давньоруської держави Х-ХV століть не так багато, але вони показують, що жінки цього класу також мали права власності на особисті речі та грошові кошти (у феодальному суспільстві після смерті залежної людини його право на земельну ділянку переходили до феодала-вотчинника).
Важливо підкреслити, що і в середньовіччі існував традиційний поділ соціальних функцій між чоловіком і жінкою, - це стосувалося всіх жінок, незалежно від їхнього соціального походження. Були сфери суспільного життя, у яких пріоритет належав чоловікам - війни, політика, але існували й області чисто жіночого «панування» - організація економічного життя дому, сім'ї, виховання дітей, сімейні стосунки. «Матріархат» у будинку був ніби балансом «патріархату» в усіх галузях суспільного життя і поза ним.
Новгородські берестяні грамоти, які малюють побут міських сімей домонгольського і пізнішого (до ХV століття) часу донесли до нас повсякденні турботи жінок того часу. Ми бачимо серед них простих ремісниць, зайнятих вибілюванням зітканого полотна, городянок, що купують то «відерце осетрини», то «маслечко дерев'яне», то тканини, селянок, зайнятих варінням пива з «жита ». Жінка з родини багатшої постає перед нами центральною фігурою всього господарського життя вдома, а то і всієї вотчини, самовладно розпоряджається прислугами і челяддю.
І проте в історії руського середньовіччя є періоди, коли соціальна активність жінок привілейованого класу вторгалася в традиційні області чоловічого «панування». Це Х-ХІІІ століття, тобто домонгольський період нашої історії... У вітчизняній історії цього часу зустрічаються десятки імен жінок, чий дипломатичний, просвітницький, політичний талант управління справами князівства і навіть держави здобув собі славу і залишився в пам'яті нащадків.
Так, з тексту одного з найдавніших договорів з Візантією ми дізнаємося, що посли в Царгород в 944 році були послані не тільки від бояр і князів, а й від знатних жінок - Преслави і Сфандри. А через тридцять років на переговори з візантійським кесарем відправилася з актом миролюбності мудра княгиня Ольга, глава Київської держави. Прагнучи до зміцнення зв'язків Русі з могутньою Візантією, вона встановлювала родинні зв'язки з царгородським імператорським домом і неодноразово відправляли послів до Візантії, вела переговори з імператором.
На європейській політичній арені ХI століття залишили пам'ять про себе доньки Ярослава Мудрого, видані заміж за іноземних королів - Анна Ярославна у Франції та Єлизавета Ярославна в Норвегії, а також доньки інших давньоруських князів: Євпраксія Всеволодівна в Німеччині (ХI-поч.ХII ст.), Агафія Святославна в Польщі (ХIII ст.). Чимало представниць княжих родів, наприклад, волинські княгині Ольга і Анна, в ХII столітті брали участь у переговорах з іноземними послами, були присутні при обміні посольствами (наприклад, княгиня Ольга Романівна, дружина князя Володимира Васильковича, ХIII століття), їздили з дипломатичними місіями на чолі посольств (Ганна Всеволодівна або Янка. Кінець ХI - початку ХII століття). Вона ж постає в літописах порадницею чоловіка свого князя Володимира Святославича у вирішенні державних справ, у створенні Статуту, що носить ім'я князя. Дружина князя Святослава Всеволодовича тримала «раду з чоловіком» (ХII століття).
Багато джерел ХI-ХIII ст. згадують про участь княгинь і бояринь в різних внутрішньополітичних конфліктах. Серед таких «політичних інтриганок» древньої Русі - Уліта Кучківна, дружина князя Андрія Боголюбського, учасниця змови бояр, які вбили її чоловіка. А наложниця Галицького князя Ярослава Осмомисла Настаска була звинувачена Галицькими боярами в ворожінні, нібито вплинула на ускладнення внутрішньополітичної ситуації в князівстві (ХII століття). Але ХI - ХIII століття дають більше прикладів, коли жінки виступали з миротворчими місіями в міжкнязівських усобицях, як, наприклад, княгиня Всеволожа. Дружина київського князя Всеволода Ярославича, яка закликала чоловіка і братів «берегти землі руські» , а «брань імети лиш з поганими».
У ХІІІ столітті зустрічаються імена жінок, котрі самостійно керували своїми князівствами. Це галицька княгиня Анна Романова або полоцька княгиня Софія Єфросинія і дружина якогось князя Михайла (ім'я її до нас не дійшло), майже сторіччя з 1129 року правила Полоцькою землею. За наказом цих жінок-правительок були вибиті їх особисті свинцеві печатки - атрибут адміністративної влади.
Незабутні образи руських жінок часів нашестя ординських полчищ. Євпраксія Рязанська воліла смерть ганьбі чоловіка, вона кинулася «із височезного храму і зразилась (тобто вбилася) до смерті». Так само, як і рязанська княгиня, загинула дружина чернігівського князя Домнікея. У вогні та диму пожежі закінчила своє життя велика княгиня Володимирська Агафія з невістками та онуками: вони замкнулися в одному з володимирівських соборів, який загарбники обклали хмизом і підпалили. Самогубство руських жінок, які не хотіли потрапити в руки ворогів, було в роки навали Батия досить частим...
...Положення руської жінки в шлюбі за часів язичництва і в ранньодержавницький період визначалося договірним характером самого шлюбу. Літописець, описуючи шлюбні відносини в IХ - Х століттях, повідомляє, що майбутній чоловік «ту приводив дружину собі, з якою раніше домовлявся». З прийняттям християнства шлюб втратив свій вільний договірний характер.
Він став оформлятися через обряд церковного вінчання, а всі справи, що випливають з сімейно-шлюбних відносин, надійшли у ведення церкви. Спочатку втручання церкви у справи сім'ї було по-своєму необхідним і прогресивним: церковні законодавчі акти забороняли кровноспоріднені зв'язки, захищали честь давньоруської жінки високими грошовими штрафами, передбачаючи покарання навіть за моральну її образу - словом, вчинком.
Але поступово в тих же пам'ятках церковного права і церковної літератури стали проявлятися жононенависницькі настрої, які в ХII - ХIII століттях стали швидко розвиватись. Вже в «Статуті князя Ярослава про церковні суди» (ХI століття) мотивами до розлучення вважалися лише проступки з боку дружини, а покарання чоловікові, наприклад, за побиття дружини не передбачалося. У XII - XIII століттях в церковних збірниках з'являються особливі «Слова» про «дружин добрих» і «дружин злих», аскетичні проповіді «Про стриманість», повчання Іоанна Златоуста, в яких навіть жіноча краса оголошується «гріховною», «диявольським знаряддям» для уловлювання людських душ, а сама жінка називається «осередком гріха». У «Словах про дружин добрих» малювався образ ідеальної дружини - «тихої, смиренної, безмовної», у всьому покірної і згодної з чоловіком і при цьому, звичайно ж, працьовитої. Навпаки, «злою» (поганою) дружиною оголошувалася усяка «смілива», «глаголяча», перечуча чоловікові, «хуляща» увесь світоустрій, котра не боїться Бога і не шанує священиків.
Реакційний характер жонофобських творів і проповідей церковників до ХIV-XV століть посилився, разом з ним у суспільній свідомості середньовічних людей закріпилося уявлення про «неповноцінність» жінки. Це принижувало значення жінки в сім'ї, закріплювало її неповноправність. Тим часом, в умовах натурального господарства роль жінки у сфері «домашньої економіки» - покупок, продажів, приготування їжі, заготівлі на запас продуктів, домашнього ткацтва - була величезною, це, як вже мовилося, була сфера її панування.
Та й сімейні стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, були в реальності далекі від церковних ідеалів. У той час, як духовні наставники рекомендували «дружинам влади не давати», жінки в інших сім'ях самі «володіли чоловіками», в інших же зберігали «лад і спокій» у відношенні дітей і чоловіка. Повноправне становище жінки в давньоруській сім'ї Х-ХV століть пояснювалося економічною самостійністю жінки у шлюбі, наявністю майнових та власницьких прав...
— Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"
