Зовсім не розумію твого оцього: В мене немає грошей, я не здатен забезпечити тобі гідних стосунків з подорожами (шта?), без прогулянок по болоті, які б емоційно зводилися не лише до розмов. Хлопче, з таким ставленням тобі ніколи не вистачатиме грошей, щоб забезпечити дівчину гідним, на твою думку, «фаршем» у стосунках. Посуди сам: зараз в тебе в кишені десять гривень, фігурально звісно ж, на які можна випити два чаї в Аппеті (вибачай мою буквальність, та мені здається, що так тобі буде доступніше), а в голові в тебе лише: «Блін, Василь (ім’я довільне) от міг би її відвести в Львівську майстерню, в нього ж п’ятдесятка в кишені». І ти відправляєш дівчину до василя. Але ти не думаєш, що вона воліє пити чай з тобою в Аппеті. От через місяць в тебе вже п’ятдесятка, і ти спочатку щасливий ведеш супутницю в Канапу, чи в Густо кофі. Але потім ти згадуєш, що Ромко (чи назви його інакше) сьогодні має двісті гривень, і може спокійно відвести дівчину  в Зону секретної кухні чи в Панську гуральню. І ти вже гризешся, ти вже неспокійний, бо ромко в тебе перед очима махає двома сотнями і говорить в твоїй голові: «Шли її до мене, я їй гідні стосунки забезпечу». І ти відсилаєш. А ще через два місяці в тебе вже навіть не тисяча в кишені на вечір, і ти везеш дівчину в своїй машині на якусь подію, після якої у вас запланований ресторан, з якого ви поїдете в твою квартиру. « Але ж не в будинок, -- говориш ти собі, -- Та й на море я її цього року навряд відвезу. Не те що Петро Іванович. Петро Іванович – солідний чоловік: він її гідно забезпечить.» Сутенерством вже пахне, не здається тобі?  І не важливо, що ти не знаєш ні петра івановича, ні ромка, ні василя. Вони – її знайомі, вона їх без тебе зустріла, нехай собі буде щаслива з ними. І вона, я сподіваюся, буде. Хоч і відчує, що ти її без жалю віддав. Я тобі обіцяю, вона відчує, що ти віддав її, як віддають класну річ доброму другові, бо для нього не шкода нічого.

А ти щасливим не будеш.

Твій тато теж маму вивозив в люди на дорогій машині в шикарний ресторан? І тому на світ з’явився ти? Бо я пам’ятаю версію іншу, яка мене геть зворушила.
А люди, які не мають грошей апріорі не дружать? Не гуляють? Не переживають яскравих емоцій? Відмовляються від когось на користь багатих? Не люблять, в кінці кінців?
Щоб ти собі розумів, я говорю не конкретно про себе, не як прокурор дівчат, яким ти влаштував безбідну молодість, чим явно пишаєшся. Я говорю про тебе, як твій адвокат, навіть не твій, а адвокат того чудового, начитаного, фантазійного хлопця, якого ти безсовісно позбавляєш якихось маленьких радощів тільки тому, що йому великі радощі не доступні. Прочитай, будь ласка, ще раз, бо я зважую кожне слово, і хочу, щоб до тебе кожне і дійшло. «Довольствоваться малым» - не найгірший варіант, якщо вибір стоїть між цим малим і нічим, тим більше якщо мале воно лише в твоїй голові, лише ти применшуєш його цінність через те, що в нього мала вартість. Відчуваєш різницю між словами «цінність» і «вартість»?
Ще раз: на тебе я не ображаюся, бо, як ти люб’язно нагадав, не маю за що. Не можу собі навіть уявити, куди мене занесе, та я не переживаю, я казала: дурному добре і самому.
Всіх благ тобі. Гроші – це тільки папірці. Стосунки з людьми – це єдине, що зрештою матиме значення. Я читала книжки, я точно знаю.

Чудові речі трапилися зі мною сьогодні. Варто їх записати. Хронологія кульгатиме, та хіба це головне?

На зупинці побачила дівчину знайому. Вона щось бурмотіла собі під ніс, наче повторяла вірша чи молилася чи говорила по телефону, але гарнітури не було видно. Потім Аня (так звати дівчину) стала махати рукою у вікно моєї маршрутки, так я помітила чоловіка на передньому сидінні, який теж шепотів щось про себе. Було дивне враження, наче вони одночасно щось промовляють, може навіть синхронно, так ніби молитву чи заклинання. Потім маршрутка рушила, а вони ще всміхалися один до одного і махали руками у вікно. Ця історія справила на мене дивне враження, я її от до вечора запам’ятала, проте не розумію навіщо.
Треба згадати ще про мій стан, бо здається, він впливає дуже на моє світосприйняття: все здається дуже особистісним, суб’єктивним і сповненим глибокого сенсу. Мені цей стан приємно називати «маргінальним». Нещодавно зіштовхнулася з описом чогось подібного: хтось писав про відчуття, які виникають, коли не спиш не першу добу або спиш дуже мало і межі реальності не те щоб стираються, а так наче мерехтять. Так от, в мене вже третій день низький тиск, і коли я говорю низький, то маю на увазі 90/50, тобто такий, при якому нормальні людські істоти вже ледве дихають. Я ж відчуваю себе злегка невагомою, так наче сила тяжіння діє на мене не повністю, а лише на окремі частини тіла, і її дії якраз вистачає на те, щоб я не здійнялася в небо, наче повітряна кулька. Не знаю, від чого це: чи то весна і протуберанці на сонці, чи то моя відмова від тваринної їжі, чи застуда, чи взагалі все разом. Етіологія, як така, мене мало цікавить, важливіші наслідки. Все, що я бачу, читаю, чую знаходить у мені якісь дивні відгуки і ворушить не зовсім те, що ворушило б за звичайних умов.

Історія про сукенку, наприклад, про ту, що біло-золота або синьо-чорна. Сьогодні в кабінеті показала фото сукенки Юлі, та сказала, що бачить синій і чорний кольори. Я, звісно ж, здивувалася, та мені в голову прийшло, що це Бог послав це фото, цю подію, надав їй розголосу, просто щоб ми зрозуміли (глобальне «ми», не конкретно ми з Юлею), наскільки схожі люди, в яких по два ока, філогенетично однаковий мозок, однакова нервова система, медіатори, колбочки і палички на сітківці, та наскільки різним може бути те, що ми бачимо. Та головне НЕ ЛИШЕ РІЗНИМ, А Й ОДИНАКОВО ПРАВДИВИМ. Я зараз не про те, що плаття насправді синьо-чорне, а про те, що я вірю своїм очам і бачу одне, а вона вірить своїм очам і бачить інше. І жодна з нас не бреше, і кожна з нас говорить правду. Це вчить мене двох речей: толерантності і багатогранності правди.
Ще я сьогодні сіла на шпагат, про це теж варто згадати в щоденнику, така собі реальна подія, реальне досягнення.

22:15 03.03.15

 Из последних сил повернул лицо навстречу и
произнес слово, которое уже не мог произнести. Не речь - горловой клекот,
пятисложный спазм. Но это было, вне всякого сомнения, то самое слово, его
последнее слово. Оно пропитывало его взгляд, его существо, все существо
без остатка. О чем твердил распятый Христос?
Почему Ты меня оставил? А этот человек повторял нечто менее
трогательное, менее жалостное, а значит, и менее человечное, но гораздо
более значимое. Он обращался ко мне из пределов чуждого мира. В том, где
находился я, жизнь не имела цены. Она ценилась слишком высоко и потому
была бесценной. В том, где обитал он, лишь одна вещь обладала сопоставимой
ценой. Элефтерия - свобода. Она была твердыней, сутью - выше рассудка,
выше логики, выше культуры, выше истории. Она не являлась богом, ибо в
земном знании бог не проявлен. Но бытие непознаваемого божества она
подтверждала. Она дарила вам безусловное право на отреченье. На свободный
выбор. Она - или то, что принимало ее обличье - осеняла и бесноватого
Виммеля, и ничтожных немецких и австрийских вояк. Ею обнимались все
проявленья свободы - от самых худших до самых лучших. Свобода бежать с
поля боя под Нефшапелью. Свобода бороться с первобытным богом Сейдварре.
Свобода потрошить сельских дев и кастрировать мальчишек кусачками. Она
отвергала нравственность, но рождена была скрытой сутью вещей; она все
допускала, все дозволяла, кроме одного только - кроме каких бы то ни было
запретов.

 

"Волхв" Джон Фаулз
2 березня 2015
23:15

От дивися. Цей фільм, Бьордмен… Може, я не зрозуміла, про що він. Але насправді він змусив мене переглянути одну з моїх найстаріших теорій: теорію про людей простих, складних та складених. Знаєш, про що я? Я маю на увазі, що є люди прості, вони зрозумілі, вони такі, якими здаються, вони легкі і доступні; є люди складні, вони глибокі, щоб їх зрозуміти, треба їх роздягнути, як капустину; і є люди складені. Останні – найнеприємніші: це прості люди, які відмовляються бути простими, вони себе ускладнюють, поглиблюють, в моїх очах це виглядає недолуго і вульгарно. Виглядало. До недавнього часу. Цей Бьордмен якось повернув мою теорію до мене, чи мене до неї лицем і я побачила, наскільки це примітивно. Це не є неправдою, просто я вийшла на новий завиток спіралі: тут такими одиницями виміру не користуються. Я на це щиро сподіваюся. Насправді, це не лише через кіно: Волхв, якого я читаю, теж про це, здається. Та й загалом я сумую за акторською грою, я не маю місця, де можна бути не собою. Виявляється, це виснажує. Чогось дотепер основною чеснотою, або однією з основних, я вважала відвертість, мовляв, от яка я класна, показую себе, як на долоні. Через це я відносила себе до простих людей, згідно зі своєю теорією. А тепер я відкрила в собі купу ентузіазму до акторства, до позерства навіть. Як чудово було б нашарувати на себе багато шарів, личин, щоб для кожного бути кимось інакшим. Щоб хоча б для когось бути кимось інакшим. Щоб це відчувалося, як одяг, як один з улюблених аутфітів, який ти з радістю носиш, але все рівно скидаєш, коли приходиш додому. Чого б не одягати щодня щось нове, не створювати собі легенду, не дотримуватися її, не витримувати драматичні паузи, не користуватися бутафорією, яку не шкода нищити, не зривати овації? Хто сказав, що все має бути чесно? Чого б усьому не бути драматично, театрально? Нехай би найвищим мірилом були відгуки критика, захоплення глядача, розгубленість партнера по п’єсі: нехай би він не знав, чи граєш ти, чи проживаєш усе це, настільки ти б класно грав. Ці роздуми теорію мою оновлюють: тепер прості люди – це примітивні люди, вони мають емоції та переживання на площині, здатні рухати ними по осі абсцис та ординат. Бути простим - це як бути зашореним конем. Ті, що на певному етапі обирають шори скинути – стають складеними. Складені люди – це проміжний етап між простими і складними, очевидно. Складні люди – безкінечно багатошарові, від того глибокі. Вони можуть перевтілюватися в різні ролі за власним бажанням, робити це якісно і ненав’язливо. Тобто складеними можуть вважатися ті, що перебувають у процесі нашарування, набуття навиків, необхідних людям складним. В цій теорії бачу два великі недоліки. Перший – це брехня. Щоб стати складним, та навіть складеним, треба багато фантазувати. І поки в моєму розумінні все, що не є правдою є брехнею, я не зможу змінюватися і перевтілюватися в інші ролі. Варто пороздумувати над тим, чи не прийнятно вважати правдою все – що не є брехнею. І другий недолік – це неможливість застосувати теорію до всіх дюдей, бо ж очевидно, що переважній більшості людей вміти перевтілюватися - ні до чого, а отже і вести відлік відносно цього вміння недоцільно. Тому варто помислити і над мотивацією. Це в мене не суха теорія, я думаю втілити її в практику. Навіть знайшла собі піддослідного. Нехай це буде р. Його не шкода, він же мене не жалів. Залишилося придумати сценарій та втілити його в життя. 01.03.15 23:37

Давно хотіла завести щоденник. Здається, що він допоможе мені впорядкувати думки. або ж потім допоможе з постановкою діагнозу. =)