Культура Запорізького козацтва!
Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.
Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.
У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.
Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.
Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.
В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб).
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.
Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Культура Запорожского казачества!
Духовная культура украинского народа достигла высокого уровня в период существования казацкого государства (1648-1781 pp.) Запорожское казачество на протяжении трех веков определяло направления экономического, политического и культурного развития Украины. Високорозвы-нута самобытная культура Сечи доминировала здесь в XVI-XVIII вв. и имела огромное влияние на национальное самосознание украинского народа.
Культура Запорожской Сечи формировалась в русле украинских генетических источников. В ее основе содержались глубокие традиции украинского народа. Вместе исторические особенности жизни Сечи сказались и на ее духовной культуре. Запорожская Сечь формировалась из беглецов от крепостничества, национальных и религиозных преследований не только из разных регионов Украины, но и со всей Российской империи, а также из других стран. Каждый, кто приходил на Сечь, вносил в культурную среду то свое, определенные черты, особенности культуры и искусства своего народа. Вследствие переплетения этих индивидуальных культур сформировалась оригинальная, яркая, разноцветная самобытная культура, которая оказала огромное влияние на развитие культуры всей Украины.
Казацкая культура - уникальное и неповторимое явление. ее феномен имеет барочное окраску. "Вычурный" стиль был порожден непростыми, бурными социально-историческими обстоятельствами. Освободительная война середины XVII века, постоянные военные походы, пребывание на грани жизни и смерти породили в казацкой среде типично барочный мировоззрение. Его особенностью было восприятие мира, человеческой жизни как мимолетного и скоро-преходящего явления своеобразной игры, полной иллюзий, химер и вымыслов. Отсюда - стремление прожить красочное и яркую жизнь, стремление к веселью и радости. Этот стиль был призван пробудить человеческие чувства, пробудить воображение, вызвать контрастные эмоции. В нем всегда рядом добро и зло, любовь и ненависть, Бог и дьявол, жизнь и смерть, радость и печаль.
В "причудливой" барочной казацкой традиции всегда было место для подвига, поступка, который ценой, возможно, самого дорогого, должен был принести добро обществу, пользу для общего дела. Казацкой культуре близок тип активного человека, героя, рыцаря. Республиканское устройство, демократические принципы сосуществования казацкого сообщества дают исследователям основания трактовать казаков как рыцарей-воинов, своеобразное военно-монашеское братство.
Запорожцы были профессиональными воинами и одной из главных задач считали оборону церкви и веры. Отсюда - усвоение монашеских обычаев, традиций. Культ побратимства, дружбы в сознании казака был неразрывно связан с христианской идеей самопожертвования ради ближнего.
Образ жизни казачества, постоянное пребывание в экстремальных ситуациях, бурные приключения и события наполняли человеческую душу противоречивыми страстями и непримиримыми желаниями. Ба-роковисть казачества подчеркивалась сложностью духовного мира запорожца. Он - то веселый и отчаянно беззаботный, то - печальный, угрюмый и молчаливый. Глубокая религиозность и духовность вместе с неудержимым влечением к свободе, свободе, бурным, зажигательным темпераментом, стремлением к жизненным удовольствиям дают основание характеризовать казацкое среду как типично барочное, соткана из сочетания противоречий и разногласий, добродетелей и пороков. "Смихов", барочный характер казацкой культуры подтверждается не совсем серьезной, полной искрометного иумору традиции казацкой инициации, практикой замены имени шутливым прозвищем т.д.
Отдельного внимания заслуживает проблема церковно-религиозной жизни запорожского казачества. Религиозность и духовность были чрезвычайно весомыми критериями отбора в казацкое среду, своеобразной визиткой, самоидентификацией казака как православного христианина и украинского. Дважды в год казаки отправлялись на богомолье в Киево-Печерского, Самарского, Мотронинского, Ме-жигирського и других православных монастырей. Запорожцы чрезвычайно ревностно следили за "чистотой" веры в своих рядах. Как отмечает Д. Яворницкий, в их среде никогда не было "ни раскольников, ни лжеучений, запрещались пропаганда или исповедание иновирья. Казаки за свой счет содержали больницы, госпитали, разные учреждения при монастырях, а также целые церковные приходы, делали значительные материальные взносы в храмы, прихожанами которых себя считали.
Самыми уважаемыми церковными праздниками были Рождество, Пасху, Покров. Перед Великим постом было запрещено казнить преступников. Четко вырисовывались традиции индивидуальной религиозности - каждый казак имел носить при себе "телесный" крест, любая важное дело начиналась только после молитвы. Все важнейшие вопросы церковной жизни, строительства храмов решались на общевойсковой совете с участием всех запорожцев.
Под покровом Богоматери запорожцы не боялись ни вражеского огня, ни грозной стихии. Значительная роль принадлежала также культовые святого Николая - защитника и покровителя всех, кто плавает, путешествует, а также Архистратига Михаила - главы небесного воинства. Чрезвычайно уважаемым был Андрей Первозванный, который первый распространял в приднепровских краях идеи христианской веры.
Одним из старейших церковных организаций казачества стал основанный запорожцами 1602 Самарский пустынно-Николай-ивський монастырь. После перехода Мазепы и казацкой старшины на сторону шведского короля в 1709 г. российские войска разрушили на Сечи Покровский казацкий храм, а другие церкви, хотя и остались целыми, потеряли духовенство, временно приостановили работу.
После нормализации в 1734 г. взаимоотношений между казацкой старшиной и императорским двором религиозно-церковную жизнь на Сечи постепенно возрождался. С Межигорского монастыря прибыл иеромонах П. Маркевич - он возглавил все запорожское духовенство. С тех пор церковный провод на Сечи до времени ее ликвидации занимали лишь Межигорская монахи-священники. Они станут главными фигурами святыни казачества - храма Покрова Пресвятой Богородицы. По данным Д. Яворницкого, до времени падения Сечи в пределах казацких вольностей насчитывалось 44 церкви, 13 часовен, два скиты. Устоялась практика ежедневного богослужения за монашеским образом Православной церкви. Он требовал от священников вынесения проповедей на украинском языке. Многочисленные документы подтверждают юрисдикционные подчиненность церкви на Запорожье киевском православном митрополиту.
Запорожский правительство во главе с кошевым атаманом постоянно проявлял заботу о создании разветвленной системы образования. Всего в системе школьного на Запорожье можем выделить три типа школ: сечевые, монастырские и церковно-приходские. В сечевой школе учились дети, которые при определенных обстоятельствах оказались на Сечи - приходили сами или были откуда вывезены и усыновленные казаками. Сечевых школьников обучали чтению, пению, письму, а также основ военного искусства. Главным учителем сечевой школы был иеромонах-уставник, который не только учил азам грамоты, но и был духовником ребят, занимался их здоровьем.
Монастырская школа на Сечи существовала при Самарской-Николай-ивському монастыре еще с 70-х годов XVI в. Во главе с самарским иеромонахом ребят учили грамоте, письму, молитв и Закона Божьего.
Церковно-приходские школы действовали при всех сечевых приходских церквях. их еще называли школами "вокальной музыки и церковного пения. Самым известным учебным заведением такого образца была школа в слободе ррловщина (на левом берегу Орели. В 1770 г. ее перевели на Сечь. Ученики этой школы изучали искусство партесного пения. Здесь готовили читателей и певцов Православной церкви Украины.
В 1754 г. по инициативе кошевого атамана Якима Игнатьевича была создана школа, которая на протяжении 15 лет готовила писцов для военных канцелярий всей Украины. Кроме монашества и духовенства преподавателями в ряде запорожских школ были выпускники и студенты Киево-Могилянской академии.
Школы Запорожской Сечи продолжали традиции братских школ. Обучение в них обязательно сочеталось с воспитанием. Феномен духовности казацкой педагогики - у сочетании духовно-интеллектуального и физического идеала, вере в превосходство справедливости, мужества и мудрости. Деятельность казацких школ составляет важный этап в истории образования в Украине. Знаменательным было то, что обучение здесь велось на украинском языке.
Высокого уровня достигла образование и на Гетманщине. В 1740 г. действовало 866 начальных школ, в которых в объеме трехлетнего курса преподавались основы чтения и письма. Эта структура существенно отличалась от образования на Правобережье. Здесь большинство школ контролировали иезуиты, а польская начальное образование для крестьян была практически недоступной. Это стало одной из причин незначительного роли, которую играло Правобережья в культурной жизни Украины того исторического периода.
В многогранном и содержательном художественной жизни Запорожской Сечи главное место принадлежало музыке, пению и танцам. Высокого уровня достигла военная музыка. Большое значение имели духовые и ударные инструменты: трубы, трубы, литавры, барабаны, бубны. Духовая музыка сопровождала походы Войска Запорожского, а также различные торжества. Трубы и трубы вместе с "ударными инструментами использовали как сигналы в походах, боях, а также при встречах послов, гостей.
Отряды запорожских казаков, бывших в поход, должны были обязательно иметь трубачей . Тулумбасы в Войске Запорожском использовали преимущественно для связи. Они были разнообразными по размерам (в некоторые из них били сразу восемь человек.
В духовной культуре казацкого государства высокого развития достигло хоровое искусство. На протяжении многовекового периода национально-освободительной борьбы украинский народ наряду с песнями творил думу - героической, драматизированные и одновременно проникнутую большим лиризмом поэзию. Они имели своеобразную художественную форму и исполнялись под аккомпанемент бандуры (кобзы) или лиры.
Думы и народные песни приобрели активнодийового характера благодаря "кобзарям", которые часто не только выполняли, но и создавали музыку. Кобзарство - это своеобразное явление украинской народной культуры, выдающееся художественное достижение запорожского казачества. Кобзарям принадлежит славное место в истории духовной культуры украинского народа. Н. Гоголь называл их охранниками боевой славы нашей Родины, поэтами и летописцами.
Особой популярностью в казацкой среде пользовались танцы. Любимейшим из них был гопак. Его исполняли только мужчины. Основу танца составляла импровизация, в ходе которой танцоры демонстрировали, кто на что способен. В технике танца простая присядка связана с образом лихого всадника, который, подпрыгивая в седле, стремительно мчится на врага. Аналогичные по характеру исполнения танцевальные движения "повзунець", "ястреб", "присядка" с растяжкой внизу. Танцы исполнялись в сопровождении бандуры и инструментальных ансамблей.
В сечевой музыкальной школе, где учили "вокальных муз" и "церковного пения", были созданы специальные группы исполнителей - лицедеев, которые ставили народные кукольные зрелища под названием "Вертеп" в сопровождении тройственных музык. В этих спектаклях главная роль принадлежала казаки-запорожцы, хорошо играл на бандуре, пел и танцевал. В монологах, песнях и танцах самодеятельные артисты выражали мысли и чаяния, близкие украинскому народу.
Все это способствовало популяризации вертепной драмы в художественном быту украинского народа.
Казачество было носителем нового художественного предпочтения. Известно немало художественных памятников, созданных по заказу казацкой старшины. Однако казачество, будучи большим военным и общественно-политической силой, создало собственное творческое среду. Красоту казацкого искусства свидетельствуют многочисленные оригинальные казацкие соборы. Казацкий собор - пятиглавая крестообразный храм - типичное явление в традиционном народном строительстве. Он не имел четко выраженного фасада (одинаковый со всех четырех сторон. В этом заключается демократизм и барочность сооружения, где прослеживается чувство неделимой единства конечного и бесконечного, сложности окружающей среды. Храм будто не имеет стен - они расчленены в пространстве, заполненные декором архитектуры, формы выражают четкие контуры. Казацкий собор - фактически иррациональный образ мира, воплощенного в камне. Образцы таких архитектурных памятников - церкви в Нежине, Выдубицком монастыре в Киеве, Ромнах, Глуховского хови, Козельце, Изюме и многих других городах казацкой Украины.
Следовательно, культура казацкого государства была многогранной и самобытной. С течением времени она вошла как составная часть в духовную жизнь современной украинской нации. Художественные вкусы, демократические настроения казацкого среды определили колорит казацкого развития украинской духовной культуры. Казачество аккумулировал огромный духовный опыт XVII-XVIII века, затем оставив в культурном сознании нашего народа глубокий след.