https://www.facebook.com/

Я в Збаражі.
В мами 6-го числа було День Народження, то з*їхались всією нашою дружною родиною привітати. Позаяк, мали на календарі 9 травня, то пом’янули і мого діда по маминій лінії, Василя Михайловича Бодасюка. Він на фото. Ні, ми не «святкували день Перемоги», ми вшанували пам'ять діда. Випили по 50, згадали історії які він розказував, пройшлись по його військовому шляху з березня 44-го року до лютого 47-го в лавах радянської армії. Але от саме святкувати не довелось…
Спробую пояснити чому.
Навесні 44-го коли радянські війська відбили у німців Волинь, діда, як і решту хлопців, які були здатні тримати гвинтівку в руках, призвали в піхоту і відправили вперед гарматним м’ясом в складі військ 2-го українського фронту на чолі з маршалом Конєвим. Ніхто не питав – хочеш не хочеш, мусиш!
Наслухався я в малому віці від діда тисячі історій його фронтового життя: про заградотряди, про те, як боровся зі сном на посту, про найстрашніші вуличні бої і про «сліпу кулю»,про те, як брати «язика», доречі, медаль «За Отвагу» у нього саме за це. За 3 роки пройшов від Вишнівця до Відня і назад, від рядового стрілка до гвардії молодшого сержанта, брав Краків, Відень, осколок, госпіталь, дослужив, орден, медалі.
Дідусь покинув цей світ в 93-му, свято вірячи, що до «50-річчя перемоги над фашистами всім ветеранам дадуть по «Запорожцю»». Не знаю, чи можна так казати, але може й добре, що не дожив до того розчарування. Бо зараз його чекало б ще більше.
Пам’ять про подвиг мого діда зараз паплюжать з усіх сторін. Одні негідники, прикриваючись державними прапорами, зневажливо називають мого діда «асвабадітєлєм» і роблять вигляд, ніби фашизм можна було побороти без участі мільйонів таких, як мій дідусь, чи ще гірше, кажуть, що під Гітлером було ліпше. А інші мудаки, начепивши на себе георгіївські стрічки, роблять вигляд, ніби мій дідо воював за те, щоб ви, гниди, мали право зі зброєю в руках захоплювати органи місцевої влади і катувати журналістів у Слов’янську! Так от, упирі, не за це «деды воевали»! А за те, щоб війни не було! І якими ж ублюдками треба бути, щоб саме 9-го травня напасти на міліцейський відділок у Маріуполі! Ось така ваша шана тому, за щоб боролись діди! Ви об їхній подвиг ноги витерли!
Так що, думаю, якби дідо був живий, то сіли б ми нашим родинним колом, підняли б за діда та його фронтових товаришів, а потім я б взяв аккордеон і заграв «Вьется в тихой печурке огонь, на поленьях смола как слеза…». А дідусь тішився б і ні на який парад не пішов, щоб не псувати собі настрій.
Йому спасибі за все.
Всім решта – миру!
P.S. Хлопцям і дівчатам, діди котрих воювали в УПА. Повністю розділяю Ваш справедливий гнів, щодо невшанування цих представників українського національно-визвольного руху на державному рівні. І дійсно, люди, які воювали під синьо-жовтим прапором і тризубом за незалежну Україну, живуть у незалежній Україні під синьо-жовтим прапором і тризубом, але вважаються ледь не ворогами цієї країни. Єдине прохання в тому, щоб боротьба за світлу пам'ять і визнання Ваших предків не відбувалась шляхом нівелювання подвигу таких самих українських хлопців, яких історія розкинула з Вашими дідами по різні боки барикад. Ми ж, онуки, ніби нормально вживаємось в цій країні! Тож хай так буде й далі!