-Музыка

 -Я - фотограф

my ukraine


1 фотографий

 -Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Adam_Ivan

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 14.01.2008
Записей: 188
Комментариев: 14
Написано: 246

Новорічне(?) звернення до співвітчизників

Дневник

Среда, 28 Декабря 2011 г. 13:12 + в цитатник
Громадяни України! Не читайте книжок! Не купуйте авто, не їздіть на море, не дзвоніть батькам, не ходіть на вибори. Не вбивайте, не крадіть, не наступайте одне одному на ноги, і не плюйте на підлогу. Віддайте операторам їхні мобіли. Роздупліться й заткайтеся. Навчіться слова «дякую». Навчіться слова «вибачте». Забудьте слово «ой». Викресліть з абетки літери P, R. Сходіть до лікаря. Зніміть чорні окуляри. Перестаньте виховувати дітей — спробуйте їх просто любити. Не переймайтеся завтрашнім днем — подумайте про післязавтра. Згадайте, що ви вмієте робити. Зробіть щось. Або ні. Краще не треба. Не треба нічого робити. Ви вже оно наробили, скільки змогли. Не робіть нічого. Може, покайтеся, хто вміє. Або помоліться, хто знає. Або просто підіть та й умийтеся. Знайдіть собі якесь чисте джерельце. Промийте очі, вуха і рот. Напийтеся. Почистьте карму, порозгрібайте identity. А раптом допоможе?

Повний текст>>>

Метки:  

Дзеркало для президента – дзеркало для нас

Дневник

Пятница, 30 Апреля 2010 г. 18:12 + в цитатник
Президент у будь-якій з пострадянських країн — це не просто посада, це дещо більше, значиміше. Швидше за все, президент — це звання, така собі карма. А стосовно України – держави, що ніяк не відбудеЦЦя – це відчуваєЦЦя ще яскравіше. Ми за майже 20 років пережили не одні вибори, але все ж при цьому народ, давно в усьому зневірений, легковірно чекає чудес від кожного новоявленого гаранта. Високий кредит довіри, який видається на п’ять років — наочна ілюстрація цього. З кожними виборами дедалі рідше демонструючи готовність щось відстоювати, народ, ірраціонально упираєЦЦя у своєму химерному праві обирати собі повелителя без посередників. Він, тобто народ, який ніяк не знайде себе, схоже, потребує президента інстинктивно. І треба визнати, що ці періодичні колективні пошуки найдостойнішого і є ледь не єдиним, що час від часу перетворює населення різних областей на якусь спільноту. Усі бажають, щоби цей президент «за покликанням» був схожим на проникливого поводиря, мудрого пастиря, досвідченого лікаря, вмілого тренера, хазяйновитого завгоспа й енергійного виконроба. Людиною, яка нас чимось об’єднала б і дала підставу для гордощів. Щоразу жевріє неясна надія: а може, цей знає, як? Може, цього разу пощастить?
Як бачимо, поки що не щастить. Але за законами ринку попит впливає на пропозицію. Кожен властитель намагався якщо «не быть», то бодай «казаЦЦа» президентом усієї країни. З усіма умовностями й упередженнями, ритуалами й традиціями, цінностями і міфами, з безглуздими капищами й величними святинями. Не міг зрозуміти — намагався приймати. Не складалась любов — прагнув сподобатися. Не виходило з доброю грою — тренував гарну міну. Не виходило розумнішати — приховував дурощі. Хоча би деякі. Або іноді. Не виходило приховувати — тоді бодай їх соромився.
Кравчук, Кучма і Ющенко. Навряд чи хтось із цієї трійці повною мірою відповідав званню «батько народу». Але кожен хоч би намагався. Наявність у своєму володінні булави зобов’язувала час від часу бачити в народі не лише частину населення, яка віддала за тебе голоси. У державі — не лише інструмент особистого збагачення. У слові «Батьківщина» — не лише назву партії Тимошенко.
Президентське життя важке і непросте. Воно стомлює. Воно насильно вчить відповідальності за всіх і за все. Відмінників у цьому навчанні у нас до цих пір ще не було. Але ми мали змогу спостерігати спроби бути старанними учнями. Наші гаранти не домоглися жодних успіхів в справі «зшивання» країни. Але всі троє боялися розколу. Від імовірних дурниць, які загрожували неймовірними наслідками, їх убезпечував якщо не патріотизм, то хоча б інстинкт самозбереження.
Янукович заступив на пост гаранта 50 днів тому. Зрозуміти, який із нього реформатор, поки що неможливо. Який із нього адміністратор, ми знали й до цього. Який із нього гарант Конституції, навіть казати не хочеЦЦя. Який із нього оратор, у принципі, не так і важливо. Який із нього Верховний головнокомандувач, Бог дасть, не дізнаємося ніколи.
Але от бути вождем для всіх він не те щоб не може... Він не хоче. Він не те щоб не розуміє, як. Він не розуміє, навіщо. Навіщо шанобливе ставлення до святинь, яким ти не вклоняєшся? Для чого повага до традицій, яких ти не дотримуєшся? Чи терпимість до билин, яких ти не чув? До чого дбайливе і ощадливе ставлення до того, що не можна покласти у банк?
Важко сказати, що для нього означає поняття «Батьківщина», але легко припустити, що у цьому випадку про багатоманітність не йдеЦЦя. Його світ вузький і простий. Усі, кого він не може нагнути, є ворогами. Усе, що він не може побудувати (чи вишикувати), його не цікавить. Швидше за все, його Батьківщина не СРСР, і не Донбас, тим більше – не білоруський хутір Януки. Його батьківщина — Межигір’я.
Багато у чому він суворо дотримуєЦЦя кращих традицій вітчизняного президентства. Правовий нігілізм, заохочення лакейства, войовниче чванство, наплювацьке ставлення до обіцянок. Володіючи правом законодавчої ініціативи, Віктор Федорович у підконтрольний йому парламент вніс, якщо не помиляюся, тільки один проект — щодо ратифікації харківських угод. Бюджет ухвалено не те що без обговорення — без ознайомлення. У рекордні строки, менше ніж за десять хвилин Ущент розкритикувавши Тимошенко за ручне управління фінансами, регіонали закріпили за Кабміном право самостійно (!) коригувати державний кошторис. Що їм Конституція, хто їм парламент?
Навіть двох місяців достатньо, аби зрозуміти, наскільки велике небажання Януковича вчитися. Навіщо? Читати, писати і, головне, рахувати він уже навчився. Нехай і з помилками. Які можуть виявитися фатальними.
Тому що ніхто так поспішно не розривав країну, яка ледве трималась наживленою прихопленою «на живу» білими нитками. Навіщо майстерність haute couture тому, хто так спритно управляєЦЦя з бетономішалкою?
Країна швидко з’ясувала, що їй не потрібні іспити з української мови у вишах, український дубляж у кіно та український переклад на телебаченні. Їй пояснили, що вона має набагато більшу потребу в обов’язковому вивченні російської літератури в школі. У єдиному з росіянами уроці пам’яті. Спільному з росіянами підручнику з історії. Спільному з росіянами військовому параді. І просто російському державному телеканалі.
І це не виявилося б настільки болючим, якби не було образливої виставки в Українському домі, організованої з подачі депутата від Партії регіонів. Ідеї зі спорудженням пам’ятника Сталіну, в якій не побачили нічого поганого члени уряду Януковича. Червоного прапора «в законі» — чергової інтегруючої ідеї кримського парламенту, очолюваного регіоналами. Рішень про незаконність присвоєння звання Героя Бандері і Шухевичу, ухвалених донецьким судом. Георгіївської стрічки, що асоціюєЦЦя не стільки з давньою великою перемогою, скільки з недавньою модою, запровадженою у «Великій Росії». Квінтесенцією цього переліку можна вважати харківські угоди по ЧФ і газові контракти і прискорену їх спільну з Держдумою криву ратифікацію. Що чекає на нас іще? Новини з галузі атомної енергетики, авіабудування і космосу, ГТС?
Чого очікувати в найближчому майбутньому? Дуже хотілося б, аби Янукович гранично чітко і ясно сформулював свою позицію щодо неприпустимості застосування подвійних стандартів у визнанні незалежності державних новоутворень. Щоб нікому й на думку не спало, що він має на увазі один із варіантів цього стандарту: якщо визнавати Косово, то треба визнавати і Абхазію, і Південну Осетію. А далі, якщо логічно продовжити цю думку, то у разі проведення референдуму в Криму (за шефської підтримки ЧФ та політтехнологів із білокамінної), Україна муситиме відмовитися від своєї території і закликати світ визнати нову державу або приєднання Криму до Росії. Гадаю, таке завдання цілком можне бути вирішеним уже до 2017 року.
Список цей можна продовжувати довго. Але навіщо? Віктор Федорович не побачить у переліченому нічого поганого. Для нього це так само природно, як звертатися з першою монаршою промовою до співгромадян російською мовою. Як піднімати тост у Великий піст на банкеті на свою честь. У нього свої уявлення про патріотизм і християнство. І про демократію з порядком. Він не бачить нічого лихого в тому, що договір, який зачіпає долю країни і перспективи поколінь, готувався в небачених навіть для кучмівських часів умовах келійності і непрозорості. Він жартує зі Страсбурзької трибуни з приводу обставин її ратифікації у парламенті.
Посмішка Януковича після підписання харківських угод сяяла переможним лакейством. Неможливим для жодного з його попередників, хай як би до них ми не ставилися.
І все ж таки Янукович нас швидко переконав, що він не Кучма і не Тимошенко. Теза «всі вони однакові!», ставши аксіомою, раптом втратила актуальність. Те, що навіть для не надто витонченого Леоніда Даниловича було темою для роздумів, приводом для сумнівів, товаром для торгів, матеріалом для інтриг, для Януковича стало позбавленим сенсу, цінності та ваги. Майже два десятки років у державі накопичувалися проблеми, що їх політики вважали за краще виносити за дужки. Новий президент не ліквідував проблеми, він ліквідував дужки. Навіть не завдав собі клопоту спитати себе: а раптом саме ці дужки й зміцнювали дві половинки країни? Тієї самої країни, відповідальність за яку він нещодавно прийняв на себе.
Куди він поспішає? Чому не боїЦЦя? Цими запитаннями неабияк переймаюЦЦя сьогодні всі, хто хоч якоюсь мірою цікавиЦЦя політикою. Хід думок даної людини навряд чи особливо цінний для дослідників людської природи. Проте за уїдливою іронією долі, логіка його вчинків і найближче майбутнє країни перебувають у прямій залежності.
Останні події ясно показали, що Янукович не боїЦЦя здавати інтереси країни. Тому що не вважає здаванням те, що відбувається. І не вважає інтересами країни все, що не цікаво особисто йому. Янукович не боїЦЦя Кремля, тому що Кремль, на його думку, не загрожує його особистій владі. Кремль, з його точки зору, якраз зацікавлений у зміцненні такого режиму. Настільки податливого, особливо на фоні п’ятирічного правління Ющенка.
Янукович, на відміну від того ж таки Кучми, не боїЦЦя окриків Заходу. Заходу, який втомився від України. Заходу, який переварює розширення ЄС і вихаркує кризу. Заходу, ладного обміняти майбутнє України на сьогоднішні контракти з Кремлем.
Янукович не боїЦЦя опозиції. Тому що бачить, наскільки вона роз’єднана. Тому що переконаний: вона його боїЦЦя. Тому що він має чіткий план дискредитації її нинішніх вождів, багатющу колекцію компромату і непохитну готовність іти до кінця. Окремі противники режиму досі ще вірять, що прокурорська перевірка діяльності Кабінету Тимошенко і кримінальні справи, порушені за фактом «шашкозакидаЦтва» і «яйцеметання» у ВР — усього лише фактор тиску, засіб шантажу. Боюся, що вони помиляюЦЦя. Йому не потрібна слухняна опозиція з учорашніх ворогів. Він уже має слухняну опозицію з учорашніх друзів. Янукович упевнений: тих, хто ще не боїЦЦя, невдовзі зовсім не залишиЦЦя. Взяття під варту двох-трьох чинних членів парламенту і вчорашніх членів уряду він, здаєЦЦя, вважає гарним способом відбити бажання перти проти його волі. Втім, деякі противники режиму вже розпрощалися з ілюзіями. Принаймні в нервовій активності окремих персонажів угадуєЦЦя інстинктивне бажання сховатися від кримінальних переслідувань в опозиційності.
Янукович не боїЦЦя образити почуття частини населення. І не вважає за потрібне це приховувати. Він не боїЦЦя дійняти до живого саме тому, що він, здаєЦЦя, і хотів, аби боліло якнайдужче. Зрештою, можна було з еківоками, можна було десь промовчати, десь згладити, десь прикинутись мудрим. Ну хоча би спробувати. Річ не тільки у тому, що Янукович цілком щиро вважає Бандеру і Шухевича бандитами й фашистськими посіпаками, він так само щиро переконаний, що нормальна людина у звичайному житті українською мовою користуватися не може. Річ у тому, що він чудово знає, що саме дороге тій частині України, яка традиційно за нього не голосує.
Можна не вважати Голодомор геноцидом, але президенту країни не можна ігнорувати відповідний чинний закон, доки його не скасовано чи змінено. Якщо він справжній президент. Можна було відбутися фразою, що Голодомор — частина загальної трагедії. Можна було спокійно зміцнювати позаблоковість, яка і так є де-факто. Але так — не боляче. Голодомор — не геноцид. Бандера — не герой. А ось вам ще й російська мова. Ось вам флот, ось вам парад, ось вам позаблоковість. Кияни таки будуть «жерти каштани».
Він надто довго чекав помсти за, на його думку, вкрадену у нього перемогу. За, як він переконаний, пережиті приниження. І помста його — навдивовижу ница і підла. І тому народжується співчуття. Як до хворого.
Янукович не боїЦЦя різких рухів, тому що вони для нього природні. Люди цього складу, вихідці з цього краю не рефлексують. У багатьох із них за плечима суворий і дуже специфічний досвід первинного накопичення капіталу. З чітким уявленням про співвідношення цілей і засобів. Тим, хто сумніваєЦЦя, рекомендуєЦЦя переглянути на ніч відео гладіаторських боїв на арені Ради. Переважна більшість опозиційних депутатів не приховували свого здивування. Невмотивованою жорсткістю бійців і відстороненою незворушністю «смотрящих». Для невтаємничених пояснимо. Попри численні розбіжності (часто щирі й подекуди нездоланні), щасливі володарі депутатських значків, як правило, досить мирно уживаюЦЦя у не видимому виборцеві завівтарному кулуарному житті. Ідеологічні противники разом п’ють віскі і пиво, разом ходять на тусовки, футбол, риболовлю й похорони, хрестять дітей і на днях народження виголошують цілком щиросерді тости на честь один одного. Регулярні «товкучки» під софітами, які вже стали нормою, не змінювали характеру стосунків, порядку речей і перебігу подій. Повірю своїм знайомим нардепам на слово: з такою неадекватною люттю вони мали справу вперше. Жарти скінчилися.
Влада Януковича стала логічним наслідком того, що відбувалося в країні. Влада Януковича має стати шансом для становлення нації. Точно так само, як криза стає шансом для видужання економіки.
Щоб «бути такими, якими ми є», ми повинні зрозуміти, які ми. Досі не було особливої потреби замислюватися, чим для кожного з нас є незалежність. Яка дивно була зароблена і не менш дивно розвивалася. Для багатьох було достатньо зовнішньої атрибутики і правильних, хоча й не щиро проголошуваних слів. Нинішня влада примусить замислитися тих, хто ще може це зробити. І спростить завдання тим, хто боявся складних рішень. Для сьогоднішнього режиму харківські угоди — нормальний спосіб збалансувати бюджет. Чужоземний флот — колекція іржавих корит, за зберігання яких можна отримати добрі гроші. Країна — готель, у якому надаєЦЦя набір послуг за відповідну плату. Все вищенаведене — переказ заяв наших вождів. Якщо вас обурює сказане, ви на шляху до власного визначення поняття «незалежність». Чого допоки від вас ніхто не вимагав.
Жорсткість, прозаїчність, одновимірність політики Януковича додали нашим суперечностям більших наочності й випуклості. І це дозволяє кожному визначитися з тією системою цінностей, яку він сповідує. Цей вибір дає можливість нарешті об’єднатися навколо чогось, а не проти когось. Шукати ідею, а не ім’я. Відмовитися від брехливо-рятівного «Це — сучий син, але він — наш сучий син». Те, що відбуваєЦЦя, не робить остаточний розкол країни неминучим. Але робить неминучим — вибір. Яку стрічку ти сьогодні повісиш собі на груди — георгіївську? З сердечком? Чи все ж таки синьо-жовту? Надінь. І бачитимемо своїх.
Промовчиш? Закликатимеш до війни? Чи станеш шукати те, що дозволить уникнути розколу? Або уникнути крові, якщо розкол неминучий.
У нас є час подумати. Без соплів, без стогонів. Без сліпої віри в безбарвні кольорові прапори. Без покірного потурання тим, хто штовхає нас до війни, ховаючись за нашими спинами.
Ми, на щастя, нічого не втрачаємо. Бо поки що, на жаль, нічого до пуття не набули. Хата скраю, за демонтаж якої бадьоро взявся Янукович, усе одно розвалилася б сама собою.
Нам належить визначити, що ми хочемо будувати. І примусити тих, хто бачить себе архітекторами, — стати виконробами.
Або зізнатися нарешті, що будувати нікому, нічого й нема нащо. Сонце ж сходить і заходить без нашої участі…

Віктор Федорович підписав харківський пакт і указ про урочисте святкування 19-річчя проголошення суверенітету України в один день. Очевидної іронії Янукович не зрозуміє. А те, чого він не розуміє, для нього не існує. Українське витікає з країни, як кров зі розтятих вен. Тихо й смертельно. І якщо ця країна помре, швидше за все, він цього не помітить.




Моє шанування і велика подяка Сергію РАХМАНІНУ, Юлії МОСТОВІЙ, Юрію БУТУСОВУ, Інні ВЕДЕРНИКОВІЙ, Аллі ЄРЬОМЕНКО, Сергію ЗГУРЦЮ, Ользі КОШАРНІЙ, Володимиру КРАВЧЕНКО, Тетяна СИЛІНІЙ і Валентині САМАР за роботу, котру вони роблять і котрій ми намагаємося бути їм помічниками.
(c) улюблене Дзеркало тижня

http://adamnet.livejournal.com/8894.html

Метки:  

 Страницы: [1]