-ѕоиск по дневнику

ѕоиск сообщений в ѕанда7

 -ѕодписка по e-mail

 

 -»нтересы

 -ѕосто€нные читатели

 -—татистика

—татистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
—оздан: 31.03.2015
«аписей: 3
 омментариев: 2
Ќаписано: 4

¬ыбрана рубрика ћое!.


ƒругие рубрики в этом дневнике: ’очу и буду!(0), ”чусь(0), √оржусь(0), ¬ышивка(0)

¬се мы родом из детства.

ƒневник

¬торник, 31 ћарта 2015 г. 15:41 + в цитатник

 

ЅјЅ”—»Ќј  ј« ј

« безмежною вд€чн≥стю

моњй бабус≥

–учц≥ “ет€н≥ ѕрокоп≥вн≥

присв€чую.

- —вЇто! ¬алю! “аню!.. “ьху ти, господи!..  лаво!!! … ≤ де ц€ б≥сова дочка под≥лас€? – гукала мо€ бабус€ посеред встеленого споришем подв≥р'€. Ѕ≥ла хустина на њњ голов≥ збилас€ на один б≥к, лоб та п≥дбор≥дд€ були прикрашен≥ пл€мами саж≥ й р€сними крапл€ми поту. ’то б знав, що то за пекло топити п≥ч в л≥тню спеку!

Ѕабус≥ йшов сьомий дес€ток, њњ д≥ти й онуки давно переплутались в заклопотан≥й голов≥. я була найменшою з них, останньою за списком, тож доки бабус€, перераховуючи власних нащадк≥в, боролас€ з≥ своЇю втомленою пам'€ттю, € зазвичай встигала дременути подал≥ з двору, малою горошиною скотитис€ р≥вною, наче стр≥чка, стежиною вниз з пагорба, туди, де за р≥вними шеренгами кукурудзи та картопл≥, за переплетеним огудд€м гарбуз≥в, починалис€ р≥чков≥ плавн≥; де чекали на мене вол€ ≥ ц≥кав≥ пригоди й куди вже не м≥г долет≥ти бабусин розпачливий голос, не м≥г докричатис€ до моЇњ сов≥ст≥.

“а сьогодн≥ мен≥ не пощастило – бабус€ була зовс≥м поруч, лише дек≥лька крок≥в розд≥л€ло нас.  ≥лька крок≥в та стара шовковиц€, серед лист€ €коњ знаходилось моЇ улюблене м≥сце дл€ усам≥тненн€, мр≥й та безм≥рних дит€чих фантаз≥й.  ѕричањвшись, наче мале совен€, € з острахом чекала, коли бабус€ ось-ось поверне голову тр≥шечки вб≥к, п≥дн≥ме погл€д вгору ≥ побачить серед зелен≥мене, неслухн€ну «б≥сову дочку».

я н≥коли не бо€лась бабусю, њњ докори стосувалис€ не так мене, €к €кихось загальних негаразд≥в та життЇвих кривд, завданих њй т€жкою долею ≥ невблаганною стар≥стю. “а й чого було бо€тис€ зараз – в≥дра води чи оберемка дров, €к≥ скор≥ше за все попросить принести њй до печ≥? ’≥ба то робота дл€ звичноњ до с≥льського житт€ дитини?

јле того дн€ € була не одна – в моњ руки нарешт≥ попала давно бажана книга ќлександра ЅЇл€Їва «√олова професора ƒоуел€». «ручно вмостившись на розгалужен≥й г≥лл€ц≥, € поринула в св≥т таких неймов≥рних пригод, що сама соб≥ вже здавалас€ не малим д≥вчам, а щонайменше героњнеюна кшалт ∆анни ƒ’јрк. ѕерсонаж≥ книги говорили в мен≥ р≥зними голосами, кохали, боролис€ з ворогами, по вуха поринали в ≥нтриги й розгадували страшн≥ таЇмниц≥, в≥д €ких обертом йшли ≥ мо€ нањвна голова, ≥ нав≥ть верх≥вка староњ шовковиц≥. „и ж м≥г пробитись через всю цю фантастичну какофон≥ю старечий бабусин голос?   

Ѕабус€ ще хвилинку з над≥Їю озиралась на вс≥ боки, пот≥м (за мить ще б≥льше постар≥вши!) мовчки п≥шла до сараю ≥, вз€вши два дров'€н≥ пол≥нц€, повернулас€ до хати доробл€ти свою безк≥нечну ж≥ночу роботу.

« того часу пройшло чотири дес€тки рок≥в. –ок≥в, наповнених по сам≥ в≥нц€ под≥€ми, знах≥дками ≥ втратами. «м≥нювавс€ час, оточенн€, обставини ≥ зм≥нювалась € сама. Ќа моњх книжкових полиц€х сьогодн≥ сто€ть не просто улюблен≥ книги, а перев≥рен≥ часом стар≥ в≥рн≥ друз≥, €к≥ щоразу, коли € перечитую њх, щедро дарують мен≥ свою невичерпну мудр≥сть. “≥Їњ, без вини винноњ, ≥ такоњ злопам'€тноњ дл€ мене «√олови професора ƒоуел€» серед них звичайно не маЇ.  нигу, €кою ось уже 40 рок≥в картаЇ мене мо€ сов≥сть, € б≥льше не брала до своњх рук.   

¬же пот≥м, прагнучи роз≥братис€ в ус≥х складних перипет≥€х людського житт€, € зрозум≥ла, що наймудр≥шою книгою, €ку мен≥ довелось чути або читати, була бабусина казка. ≤ байдуже, що в т≥й казц≥ не жили принцеси ≥ чар≥вники, не л≥тали феЇричн≥ жар-птахи, не говорили людськими голосами риби та зв≥р≥. Ѕабусин≥ розпов≥д≥ чарували не казковими вигадками, а творили дл€ мене диво з самого житт€, вчили знаходити ≥ розр≥зн€ти в ньому добрих чар≥вник≥в ≥ злих демон≥в. ¬они стали точкою в≥дл≥ку моЇњ власноњ системи координат духовних ц≥нностей ≥ моральних переконань.

ўовечора, збираючись до сну, € вмощувалась п≥д бабусиним боком на широкому дерев'€ному л≥жков≥ ≥, розгл€даючи химерн≥ в≥зерунки рушник≥в на ст≥нах, слухала њњ втомлену мову:

-  ÷е було ще до революц≥њ, дитино. я тод≥ була трохи старшою за тебе. ” нас в сел≥ був пан.  оли в його садку достигали вишн≥, нам, д≥вчаткам-п≥дл≥ткам, загадували њх збирати. ÷е називалось панщиною, онучко. ѕанов≥ виносили в сад кр≥сло, ≥ в≥н, попиваючи чай, спостер≥гав за нами. ј ми мал≥ ≥ завжди голодн≥, €к горобц≥, обл≥плювали дерева ≥, криючись в≥д пана, вишн≥ т≥ соб≥ до рота, до рота хапали. “од≥ пан вел≥в нам сп≥вати. ≤ ми сп≥вали одну п≥сню за ≥ншою. ћоњ товаришки могли хоч ≥нод≥ €кусь €г≥дку крадькома з'њсти, а € – н≥. ¬се сп≥вала, а пан аж оч≥ п≥д лоба пускав, слухав.

Ѕабус€ була з с≥м'њ с≥льського церковного регента. як сама казала про себе, «була руда ≥ погана». ј що мала чисту ≥ високу душу, то отримала в≥д бога особливий дар – дивовижний голос ≥ хист до сп≥ву.  оли ще д≥вчам сп≥вала в церковному хор≥, прихожани плакали ≥ казали що то ангел сп≥ваЇ њњ вустами; стала дорослою д≥вчиною - за цей голос закохувались в нењ парубки, а там, в панському садку, той чар≥вний голос був њњ дит€чою б≥дою – хоч на мить змовкнеш, щоб €г≥дку кинути до рота, а пан вже чуЇ. Ѕо лет≥в той голос над вишн€ми дзв≥нким соловейком ≥ не спутаЇш його н≥ з ким, ≥ не сховаЇш мовчанн€.    

… в≥ти на рушниках перед моњми очима перетворювались на кольоров≥ пл€ми, пов≥ки ставали важкими ≥ неслухн€ними, сон все б≥льше забирав мою св≥дом≥сть у св≥й чар≥вний полон, ≥ вже наче кр≥зь марево до мене неслись бабусин≥ слова:

- ј смачн≥ були вишн≥ у пана, дитино. ќй, смачн≥!..

ўовечора бабусина казка, наче чар≥вний клубок, вела мене дорогами њњ житт€ все дал≥ й дал≥, в≥д одн≥Їњ под≥њ до ≥ншоњ. ≤ так вже сталос€ в њњ житт≥, що т≥ под≥њ були надто масштабними €к дл€ одн≥Їњ людини, не маленькими особистими, а значними-державними.

 оли сьогодн≥ мен≥ доводитьс€ брати участь в обговоренн≥ €кихось ≥сторичних еп≥зод≥в, € завжди запитую своњх опонент≥в: - «в≥дки ваш≥ знанн€ ≥ переконанн€? « €кого п≥дручника, €кого автора, €коњ редакц≥њ та року випуску? Ѕо лише за моЇ житт€ погл€ди науковц≥в на т≥ чи ≥нш≥ ≥сторичн≥ под≥њ зм≥нювались неодноразово ≥ докор≥нно: колишн≥ героњ ставали зрадниками, а державн≥ злочинц≥ навпаки геро€ми. —пробуй тут розберись прост≥й людин≥.

≤стор≥ю свого народу в двадц€тому стол≥тт≥ € вчила з бабусиних спогад≥в ≥ абсолютно переконана, що немаЇ в св≥т≥ б≥льш достов≥рного ≥сторичного першоджерела.

-  Ќу що тоб≥ ще розказати, онучко? як був голод в 33 роц≥ в сел≥ не стало ворон, кот≥в. ѕацюк≥в ≥ тих поњли. ¬ м≥стах було ще важче, там люди вмирали с≥м'€ми. ’то дожив до весни, той вижив: њли молоду лободу, щирицю. ягоди в л≥с≥ збирали, гриби. ўоб д≥т€м хоч €кусь зат≥рку зробити, вл≥тку ходили на колгоспн≥ пол€ колоски зр≥зати.  расти, дитино. ¬арта на кон€х сторожила, побачать – п≥д суд. ≤ € раз попалась. ƒобре об'њздщик був наш, с≥льський. ѕожал≥в, т≥льки батогом упер≥щив.

√олос бабус≥ лунав неквапливо, спок≥йно. „ого хвилюватись – це все давно пережите, перебол≥ле. ≤ мен≥ мал≥й теж не страшно. ” когось в казках живуть трьохголов≥ дракони та русалки, а в мене – добрий об'њздщик. Ќема чого бо€тис€, це ж просто казка.

- ” сус≥д≥в дит€тко народилось. ј в матер≥ молока нема, бо њсти н≥чого. ћале плаче голодне ≥ мати плаче на нього дивл€чись. „олов≥к вз€в дит€ за ноги, та об ст≥ну головою. «атихло б≥дне, в≥дмучилось... ” них пот≥м ще троЇ д≥ток народилос€. √арна с≥м'€. “а ти њх знаЇш, дал≥ по наш≥й вулиц≥ живуть.

як буденно ≥ просто звучить з бабусиних вуст людська трагед≥€, трагед≥€ мого народу! як страшно доросл≥шати, €к страшно усв≥домлювати всю дик≥сть ц≥Їњ жорстокоњ казки, що так тихо ллЇтьс€ з бабусиноњ пам'€т≥, з њњ згорьованого серц€! “а поки що € н≥чого не розум≥ю –  ще маленька! 

-  оли прийшли з ревкому хл≥б забирати, у нас уже н≥чого й не було. “≥льки торбинка квасол≥, € њњ в пустому глечику на полиц≥ сховала. ќдин все дол≥вку щупом тикав, а другий в хатин≥ по горщиках нишпорив. «найшов, б≥сове отр≥дд€, забрав квасолю. ј знав же, що двоЇ д≥ток в хат≥. Ќ≥коли не прощу....

≤ € не прощу, бабусю. ¬ов≥к не прощу.

≤ не зрозум≥ю, €к серед такоњ жорстокост≥ й всеохватноњ народноњ б≥ди бабус≥ вдалос€ зберегти н≥жну кв≥тку власноњ душ≥, не озлобитись, не опаскудитись, не стати пристосуванкою, залишитись духовно високою ≥ люд€ною.

ћоже в т≥м допомагали њй кв≥ти, €к≥ с≥€ла ≥ б≥л€ хати, ≥ на город≥, ≥ на рушниках. «давалось бабус€ розум≥ла њх мову, звички й характер. Ќаш дв≥р завжди полум'€н≥в жоржинами та айстрами; пахнув чорнобривц€ми, мат≥олою й роменом; ≥з-за тину односельчан в≥тали мальви, а стежину до дверей охорон€ли не зл≥ пси, а горд≥ р€ди самовпевнених глад≥олус≥в. ўоосен≥ найкращ≥ бабусин≥ кв≥ти йшли до школи, затиснут≥ в засмаглих долон€х сус≥дських д≥тлах≥в. 

÷ей створений бабусею кв≥тчастий св≥т теж був моЇю казкою. ћоњ принцеси в помаранчевих сукн€х з гарбузових кв≥т≥в танцювали з кавалерами в св€тково-б≥лих мундирах з пелюсток глад≥олус≥в п≥д акомпанемент пищик≥в-свистунц≥в, зроблених мною власноруч з≥ стручк≥в жовтоњ акац≥њ. “акого балу не побачити ≥ в справжн≥х корол≥вських поко€х! ћабуть там, п≥д опахалами флокс, сон€шник≥в та л≥лей, ≥ народилась мо€, на думку батьк≥в, надм≥рна мр≥йлив≥сть.

“а бабус€ не вбачала в цьому н≥чого поганого, зарозум≥л≥ педагог≥чн≥ методики були, на моЇ щаст€, њй не в≥дом≥. ¬томлена працею, вона с≥дала в зат≥нку на маленький осл≥нчик в≥дпочити ≥ вчила мене слухати музику – сп≥в ласт≥вок. ј т≥, н≥би зрозум≥вши, що зараз њх час, вмощувались поблизу на дрот≥ ≥ щебетали так рад≥сно, заливисто й дзв≥нко, н≥би мали в своњх малесеньких горл€нках ц≥л≥ квартети ср≥бних дзвоник≥в.

ѓм, ср≥бноголосим, дозвол€лос€ все в нашому об≥йст≥. ’очуть поселитис€ в кор≥внику – будь-ласка – нав≥ть в≥чко дл€ в≥льного лету випил€не в нових двер€х. ’очуть п≥д хатою гн≥здечко звити – ще й опору п≥д нього д≥дусь зробить, щоб не дай боже, з пташен€тами не в≥дпало. ўол≥та жовторот≥ ласт≥вчин≥ пискунц≥, немов снайпери-бомбардири, м≥тили посл≥дом ст≥ну л≥тньоњ кухн≥. ≤ хоч би що њм! Ѕабус€ ще й накаже нам, онукам, кота стерегти, щоб не зоб≥див малих.

¬се, до чого торкалис€ бабусин≥ руки, по сам≥ в≥нц€ наповнювалось њњ добротою ≥ ласкою. ≤ гострокрил≥ ласт≥вки, ≥ червонобока корова Ћипка, ≥ п≥вень - гордовитий господар двору, ≥ мал≥ пухнастики курчатка, ≥ розбишака-к≥т, ≥ моЇ кв≥ткове царство, ≥ € сама, весн€нкувате босоноге д≥вча, - все поринало в благодушний затишок, оповитий бабусиною турботою ≥ любов’ю.

Ѕуденно ≥ щиро бабус€ роздарювала своЇ душевне тепло кожному, хто його потребував, а здавалос€, що тому багатству немаЇ к≥нц€-краю, що черпаЇ вона його з €когось бездонного колод€з€-журавл€, наповненого казковою живою водою. ¬ казках д≥статис€ того чар≥вного джерела судилос€ найзвит€жн≥шим геро€м. ј мо€ бабус€ допомогу нужденним вважала звичною справою, далекою в≥д героњзму.  

- ... “а год≥, дитино, спи вже! „и воно тоб≥ треба, те минуле? “а й не розкажеш всього...

- ј ви, бабусю, про медал≥ розкаж≥ть.

- ѕро €к≥ медал≥?

- ѕро ваш≥, про партизанськ≥.

- “а € н≥чого особливого не зробила... “о в 41, коли наш≥ в≥дступали... ѕ≥д Ўумейковим, н≥мц≥ оточили арм≥ю генерала  ирпоноса. яка там арм≥€! ƒек≥лька сотень њх залишилось, зранен≥, змучен≥. « винт≥вками проти танк≥в... “ам, в урочищ≥, й добили ус≥х... з генералом. ѕо —ул≥ не один день мерц≥ пливли. ƒ≥д ваш ночами, криючись в≥д н≥мц≥в, на човн≥ њздив, збирав. “реба ж по-людськи похоронити. ≤ живих знаходив, тих, що змогли €кимось дивом р≥чковими плавн€мивирватись з того пекла. ‘ронт в≥дкотивс€, а вони в форм≥ в≥йськов≥й рад€нськ≥й серед очерету.  уди под≥нутьс€? “о д≥д ховав њх у сосн€ку за селом, а € пот≥м збирала старий д≥д≥в од€г, њжу, €ку сам≥ мали – хл≥б, сало, картоплю, та й в≥дносила њм.

- —трашно було, бабусю?

- —трашно... ≤ њм страшно – чи не видамо н≥мц€м. ѕ≥д≥йду з вузликом до л≥су ≥ сп≥ваю, ту п≥сню, про €ку домовл€лись. ≤ раз сп≥ваю, ≥ дв≥ч≥, трич≥. як переконаютьс€, що це € ≥ н≥кого чужого немаЇ, тод≥ виход€ть з л≥су – небрит≥, змарн≥л≥, молод≥ зовс≥м солдатики ≥ старш≥. я вузлика в≥ддам та й год≥... ¬они дек≥лька дн≥в в≥д’њдались, набирались сил, а пот≥м д≥д њх вноч≥ переправл€в через —улу ≥ йшли вони дал≥, своњх наздоган€ти. ј чи змогли фронт перейти, чи вижив хто з них  – хто його знаЇ... 

–озпов≥д≥ про в≥йну дл€ мене малоњ були чи не найулюблен≥шими. “од≥ ми, д≥тлахи, ще грали не в черепашок-н≥нз€ чи зор€н≥ в≥йни, а в «наших» ≥ «н≥мц≥в» - гру, в €к≥й найскладн≥шим було не виграти, а знайти того, хто згодитьс€ бути «н≥мцем». Ќаша дит€ча гра «у в≥йну» була ц≥кавою ≥ повною пригод, а бабусин≥ розпов≥д≥, €к здавалось мен≥ тод≥, аж надто простими ≥ буденними. “о бабус€ н≥би щось особливе згадаЇ, €к чомусь ховала п≥д час окупац≥њ Їврейську родину з д≥тками („и пам’€таЇш ти мою бабусю, д≥вчинко –озо?); то розпов≥сть, €к њздила зимами 1943 ≥ 44 рок≥в д≥дус€ пров≥дувати аж на фронт; а то мовчки покаже пожовт≥л≥ листи, складен≥ трикутником, ≥ один б≥л≥ший на цупкому папер≥ (доросл≥ називали його похоронкою), €кий помилково отримала весною 1945, коли д≥дусь, фронтовий сапер, п≥д≥рвавс€ п≥д Ѕерл≥ном на м≥н≥. ¬сю безм≥рну глибинну значим≥сть людських доль, трагед≥й ≥ героњзму, що були сконцентрован≥ в тих бабусиних спогадах, € ос€гнула значно п≥зн≥ше. ’оча чи може ос€гнути це вповн≥ людина, €ка того не пережила сама?

ƒва роки окупац≥њ, наповнен≥ кривавою жорсток≥стю н≥мецьких в≥йськ, чорною п≥дл≥стю зрадник≥в-пол≥цейських, смертю ≥ сльозами односельчан, переповнили чашу бабусиного терп≥нн€. « найглибших, найпотаЇмн≥ших закутк≥в њњ душ≥ в≥дродилось ≥ вирвалось на волю генетичне украњнське в≥льнодумство, козацьке бунт≥вниче начало, непримиренне в≥дторгненн€ т≥Їњ великоњ чорноњ несправедливост≥, що розливалас€ планетою з≥ ст≥н фашистського рейхстагу. ’то знаЇ, €коњ трансформац≥њ зазнали в бабусин≥й душ≥ ц≥ революц≥йн≥ пориви, та вилились вони у категоричн≥й в≥дмов≥ в≥д рел≥г≥њ, в≥д бога. ¬≥д бога, €кий на њњ думку, бачив та мовчав, коли плюндрували њњ землю, коли бездушно, наче скотину, на њњ очах катували, вбивали, спалювали живцем, розривали танками навп≥л  живих людей. Ѕабус€ не змогла пробачити всевишньому його байдужост≥. ¬о≥стину, б≥йс€ байдужих, бо з њх мовчазноњ згоди ≥снуЇ на св≥т≥ зло.  

“а нав≥ть в≥йна не змогла знищити душевноњ щедрост≥ моЇњ бабус≥, њњ ф≥лософ≥ю добра. Ѕа, мабуть, навпаки, ще б≥льше викристал≥зувала њњ, загартувала, навчила безкомпром≥сно боронити ц≥ власн≥ вистраждан≥ переконанн€.   

Ќа все житт€ запам’€тала € день, коли бабус€, раптом наче оскажен≥вши, €к та казкова хижа Ѕаба яга, пр€мо в обличч€ д≥дусев≥ кричала охриплим в≥д лют≥ голосом страшн≥ безжал≥сн≥ слова. Ќав≥ть не кричала, а кидала њх в нього, н≥би важке чорне кам≥нн€. ѓњ сиве волосс€ вибивалос€ гострими пасмами з-п≥д платка, щоки палахкот≥ли гн≥вом, а з очей навсеб≥ч лет≥ли громов≥ блискавиц≥.

- јх ти ж паскудо! јх ти ж стерво! “а де ж ти сов≥сть загубив?!  ажеш, аж три рубл≥ заробив сьогодн≥? √ад же ти, ƒмитро, гад!

… ” мого д≥дус€ руки були не от≥, пафосно наречен≥ кимось «золотими», а звичайн≥ робот€щ≥ руки с≥льського чолов≥ка – ручищ≥, порепан≥ й вкрит≥ шрамами, мускулист≥, загруб≥л≥, важкого землистого кольору, з покрученими суглобами й товстими, на перший погл€д незграбними, пальц€ми, €к≥ проте на диво вправно вм≥ли виконувати безл≥ч р≥зноман≥тноњ роботи. ÷≥ руки знали дес€ток ремесел з екзотичними, €к на сьогодн≥, назвами – п≥чник, р≥зник, шорник, чоботар, ложкар тощо. ƒ≥дусев≥ ум≥л≥ руки були нашою ≥ його горд≥стю. Ќайб≥льше задоволенн€ дл€ нього було заробити €кусь коп≥йчину, принести њњ в д≥м дружин≥, д≥т€м, онукам. “а цього разу в≥н не отримав оч≥куваноњ вд€чност≥. –озгублений, ≥ нав≥ть перел€каний м≥й д≥дусь, що ≥ на стар≥сть, на заздр≥сть ≥ншим, мав могутню  козацьку статуру, сто€в перед маленькою, вже згорбленою до земл≥, бабусею €к малий школ€р, що загул€в учора звечора з друз€ми та й не встиг вивчити €когось найголовн≥шого свого уроку. ј разом з ним, €к миша, принишкла в≥д страху, мовчала ≥ €, бо такою свою бабусю бачила вперше.

- “ак ти кажеш, ќлен≥ ботинки дит€ч≥ п≥дремонтував? «аробив, кажеш, йолопе? ÷е на т≥й ќлен≥, що сама без чолов≥ка з трьома д≥точками осталас€? ÷е ти з нењ, бовдуре, три рубл≥ здер? як в тебе руки не одсохли њх вз€ти? ... —тупай, ƒмитро, до ќлени. ¬≥ддай њй ц≥ три рубл≥, а то € тебе й на тому св≥т≥ прокл€ну.

“ого дн€ € залишилас€ без звичноњ веч≥рньоњ казки – бабус€ мовчала. ¬ хат≥ повисла н≥ма тиша – не муркот≥в к≥т, не шелест≥в вишневим лист€м за в≥кном в≥тер, не дзижчав в кутку комар ≥ нав≥ть гроза, зл€кано гуркнувши в далечин≥, понесла своњ важк≥ волохат≥ хмари кудись дал≥, за горизонт. ÷е мовчанн€ було красномовн≥шим ≥ зм≥стовн≥шим за вс≥ прочитан≥ мною книги, ≥ € слухала його не вухами, а серцем, щоб пот≥м все житт€ вив≥р€ти по ньому, наче по камертону, своњ власн≥ вчинки.

¬ бабусиних веч≥рн≥х розпов≥д€х було багато гор€, та не було негативу. ѕроста с≥льська ж≥нка, що зак≥нчила (всього-на-всього!) трир≥чну церковно-приходську школу, волод≥ла незбагненною глибинною мудр≥стю, абсолютно ф≥лософським св≥тосприйн€тт€м, €кимось, дарованим з вище, ≥нтуњтивним розум≥нн€м глибинних сутностей ≥ законом≥рностей св≥ту та м≥сц€ людини в н≥м. Ќаче легендарний мислитель античност≥, бабус€ раз ≥ назавжди вир≥шила дл€ себе проблеми пошуку щаст€, сенсу житт€, вагомост≥ ≥ перспектив бутт€. ¬она жила, наче дихала – добро ≥ зло, житт€ ≥ смерть, блаженство ≥ горе, розум та емоц≥њ – вс≥ життЇв≥ €вища були орган≥чно поЇднан≥ нею у власну ц≥л≥сну картину людського бутт€, в €к≥й не було м≥сц€ дл€ нар≥кань, осуду чи жалю.

- ÷е просто житт€, дитино, все, що судилось, треба пережити.

- Ќевже ви н≥ про що не жал≥Їте, бабуню?

- „ого ж? ∆ал≥ю...  оли нас розкуркулювали, моњм батькам – твоњм, онучко, прад≥дусев≥ та прабабус≥ в дорогу (в останню дл€ мого прад≥да ѕрокопа дорогу на —оловки) дозволили вз€ти т≥льки дек≥лька вузлик≥в з найнеобх≥дн≥шими речами. “од≥ заборон€ли в бога в≥рити, з церкви колгоспну клуню зробили дл€ вс€кого с≥льського реманенту та зб≥жж€. “о батько старовинн≥ церковн≥ книги дома збер≥гав. Ѕагато њх було. “ак≥ товст≥, важк≥, в коричневих шк≥р€них пал≥турках з металевими заст≥бками. … рукописн≥ були... “о вс≥ т≥ книги чек≥сти посеред нашого двору, наче см≥тт€, на землю покидали ≥ спалили. ўе й реготали, коли гор≥ло – весело бач њм було... ќт за тими книгами жал≥ю ≥ дос≥.

- ј чого розкуркулювали?

- ѕостановили, що ми багат≥ - куркул≥. Ѕо корова була й кон€чина. ≤ в≥вц≥в п’€теро...

Ѕабус€ на хвилинку змовкла а пот≥м додала: - ƒ≥тей т≥льки забули порахувати. ј  нас в батька дес€теро було. ќтак≥ багат≥...

- “а коли ж ви щаслив≥ були, бабусю?

- Ѕула.... ’оча справд≥ важко приходилось. ќто т≥льки й пожили, що при ЅрЇжнЇв≥.

- ј € обов’€зково буду щасливою.

- Ѕудеш, дитино, будеш. “≥льки краще н≥ в чому н≥коли не зар≥кайс€, бо в житт≥, €к на довг≥й нив≥, - всього буваЇ...

¬же в школ≥ € д≥зналас€, що т≥ слова - то народне присл≥в’€, афористичний жанр фольклору, ≥накше кажучи - ≥д≥ома - фразеолог≥чна одиниц€ мови. “а завд€ки бабус≥ ц≥ мертв≥ науков≥ терм≥ни стали дл€ мене вишуканими перлинами нац≥ональноњ мовноњ культури, живим скарбом узагальненоњ мудрост≥ багатьох покол≥нь украњнц≥в, довершеним за формою висловленн€ моральним кодексом мого народу. « того часу здоровий глузд, в≥дкритого колись мен≥ бабусею св≥ту народних приказок, наче чар≥вна паличка, мало не кожного дн€ допомагаЇ мен≥ долати н≥ким до к≥нц€ не розгадану «довгу ниву» людського житт€.

«ќч≥ бо€тьс€, а руки робл€ть» - кажу € соб≥ бабусиними словами, коли робота здаЇтьс€ одноман≥тною та надто зат€жною. ««а битого двох небитих дають» - заспокоюю сина, поливаючи зеленкою зчесане об асфальт кол≥но. «¬ чужих руках кусок б≥льший» – см≥юсь уже з≥ своЇњ 5-р≥чноњ онучки, що н≥€к не може под≥лити на вс≥х член≥в родини подарован≥ цукерки. ≤ скептично говорю сама соб≥: ««а дурною головою ≥ ногам нема спокою» - бо знову, прийшовши до магазину, не можу згадати – чого?

ј ще кажуть: «ўо мале, що старе» - це про те, що люди на стар≥сть стають схожими на д≥тей. як не прикро, та ц€ схож≥сть в Їдиному – в ф≥зичн≥й, а ≥нод≥ (чого гр≥ха тањти?) розумов≥й безпорадност≥.

„ому ж тод≥ мен≥ знов ≥ знов так хочетьс€ хоч на мить повернутис€ з≥ своЇњ самодостатньоњ дорослост≥ в дитинство – в ту казку, €ку своњм житт€м, своњми робот€щими руками й добрим серцем створила дл€ мене мо€ бабус€?

≤ €, вже вкотре, чи то згадую, чи то у€вл€ю соб≥, €к через нап≥взакрит≥ в≥конниц≥ к≥мнату прор≥зуЇ гострий сон€чний пром≥нь, висв≥тлюЇ з нап≥втьми чорно-б≥л≥ фотограф≥њ на ст≥н≥, в н≥жних об≥ймах рушник≥в, темне бильце важкого дубового л≥жка, малиновий цв≥т бабусиного бальзам≥ну б≥л€ в≥кна, домоткан≥ п≥стр€в≥ дор≥жки на дол≥вц≥... ѕахне молоком ≥ хл≥бом... ўе не в≥дкривши очей, але вже виринаючи з ласкавих об≥йм≥в сну, кр≥зь звичне вогн€не шумовинн€ в груб≥, € знову чую такий р≥дний лаг≥дний голос моЇњ бабус≥: - “а тихше ти, ƒмитро, тих≥ше! Ќе товчись, €к ведм≥дь, - д≥тей побудиш. ’ай ще поспл€ть, поки мал≥....

... ≤ тоб≥ спок≥йного сну, бабусю. ўасливого в≥чного сну...

–убрики:  ћое!


 —траницы: [1]