-Рубрики

 -Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Зорияна

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 07.11.2012
Записей:
Комментариев:
Написано: 23

Комментарии (4)

2011

Дневник

Среда, 07 Ноября 2012 г. 22:15 + в цитатник
В колонках играет - Пикник - Знаки в окне
* * *

Потепліло в руках, наче щойно кота погладила.
Щось, напевно, болить. Десь немовби щемить. То нехай.
Двадцять друга затишна, підступна година. Гадина.
Хлинув дощ. Солов\"ї. Час іде. Стогне грім. Стигне чай.

Що було - не було. Що хотіли - нема. Не займай,
Хоча пам\"ять і досі у серце, як вовк, вгризається.
Попалили мости. Порубали хвости. І нехай.
Ми ще тут. Нас нема. \"А Вона все-таки обертається!\"

* * *

Хоч би тінь, хоч би знак на стіні чи вологому склі.
Помолилась би Богу, чи Предку, чи шила би саван.
Досмаковую ніч. Пахне ладаном вицвіла кава.
А душа десь далеко в полях припада до ріллі.

Мала б час, то пішла би на прощу до гір чи дубів.
І дала б комусь перстень чи хліба, чи клятву, чи що там...
Виринає придушений біль із душі, як з болота.
Хто зна, як і коли він туди з переляку забрів.

Хоч би сну чи дзвінка, чи пір'їну Жар-Птиці в золі.
Хоч якої розради чи пісні, чи кави, чи що там...
Кави більше немає. Зітхання. І тиша. Сволота!
Хоч би тінь, хоч би знак на стіні чи вологому склі.


* * *
Не мовчіть, королево. Над скелями в\"ється туман.
Вам вже час вирушати подалі, летіти подалі.
Тут світанків не буде, та й зараз світанків нема.
Тільки скелі холодні і квіти зарано зів\"ялі.

Королево, вставайте з цієї сухої трави.
Ви вростаєте в землю, вростаєте в землю і камінь.
Перший подих зими і байдуже зітхання сови
Вже літає над вами, повільно літає над вами.

Ваші очі вже плутають осінь із давнішнім сном.
Серце мирно стихає із кожним сповільненим стуком.
Ваша кров не гірчить, але пахне уже полином.
Вітер гладить бліді, захололі доприсмерті руки.

Перший подих зими. Поміж скелями в\"ється туман.
Море кольору неба, а небо вже кольору сталі.
Королеви нема. Королеви, неначе, нема.
Тільки скелі холодні і квіти зарано зів\"ялі.


Казка

Віється сніг за вікном колисковою,
шепітно гладить скло,
піснею зоряне світло казковою
в дім мені затекло.

Слухаю мовчки, бо чари злякаються.
Тихо крізь них лечу.
Стільки всього розказати збираюся,
та, певно, промовчу.

Мала б сказати, що в лісі за тисячі
чи сотні миль звідсіль
зараз якраз бродять хитрощі лисячі,
хочуть знайти зайців.

Вибач, що хочу казками шептатися,
очі відвівши вбік.
Ти ж бо захочеш щось інше спитатись. Та
шо я скажу тобі?..

Краще послухай, як десь поза обрієм
чари пливуть вночі,
лицарі злі там змагаються з добрими,
яро блищать мечі,

Відми з очима, за Місяць яснішими,
бачать крізь час і дим,
зілля на вогнищі тихо замішують,
поять героїв ним...

Стільки всього заплелося-заснулося
в казку мою, й чужу...
Ти б запитав щось, а я б усміхнулася:
що ж я тобі скажу?

Знаєш, хоч вір, а хоч можеш не вірити,
все саме так було:
віявся сніг тої ночі за вікнами,
шепітно гладив скло,

ти із мечем йшов з дороги далекої,
в славі і у крові,
серце твоє тяжко билось лелекою...
Вір мені чи не вір.

Я ж-бо літала там високо-високо,
мало не серед хмар
Мала я очі, ясніші за блискавку,
й відала мудрість чар.

Бачила я ніким іншим не бачене,
навіть крізь дим і час.
Ти ж мав інакше велике призначення
й чарівного меча.

Довго блукали ми землями дивними,
силу силенну літ...
Але хоча за цей час не змінились ми
сильно змінився світ.

Знаєш, хоч вір, а хоч можеш не вірити:
вже не пройти межу...
Стільки б хотілось сьогодні намріяти!
Й що ж я тобі скажу?..

Мовчки зітхаю, бо чари злякаються, -
Ніч стала у вікні.
Щось та минає, а щось забувається,
але повір мені:

лицар завжди повертає за зброєю,
відьма - до своїх чар...
Доля вертає на ту саму колію,
в неї такий-бо дар.

Вибач, що я за казками ховаюся,
очі відвівши вбік.
Ти віриш в казку, тому не спитаєшся,
що ж я скажу тобі.


Муркотно
Падає світ. Чи не світ. Чи, можливо, це я така…
Надто нервова, тремчу, як роса на траві.
Падають зорі, так гулко, немовбито яблука,
десь у порожній моїй без царя голові.

Холодно. Сонячно. Вітряно майже до лоскоту.
Муркотно труться об хвіртку осінні коти.
Щільно за вікнами дійсність злипається воскова.
Плутаю слово «сидіти» зі словом «іти».

Хочеться пити. А дощ все не йде і комизиться,
дивиться, як осипається з вигадки глузд.
Бачить, як вітер кульгавий на вітряних милицях
смикає хмару за ватяну вогку полу.

Падає світ чи не світ… Та, можливо, щось зміниться.
Факт – на дурницю, вода – на вино чи саке…
Вірю у те, що над нами комусь іще віриться.
Решта – сансара. І байдуже, що то таке.


Переліт
Хай болить. Бо, напевно, треба так.
Бо й раніше ставалось так.
Тихо плакала кров'ю лебедя
осінь намертво золота.

Чуєш, дівчино з серцем ластівки?
Це останній твій переліт.
Може, вітер тобі й не дасть руки
там, де колом зімкнувся світ.

Бо ця осінь прийшла до нас, тільки
щоб сказати, щоб час настав.
Бачиш, дівчино з серцем ластівки:
осінь намертво золота.

Серия сообщений "Вірші":
Часть 1 - 2011


Метки:  

 Страницы: [1]