-Рубрики

 -Поиск по дневнику

Поиск сообщений в Людмила_Шпак

 -Подписка по e-mail

 

 -Интересы

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 13.06.2009
Записей:
Комментариев:
Написано: 14

Записи с меткой фантастика

(и еще 50146 записям на сайте сопоставлена такая метка)

Другие метки пользователя ↓

рассказ роман фантастика фентези
Комментарии (10)

Розділ 1.

Дневник

Воскресенье, 14 Июня 2009 г. 01:08 + в цитатник

Будь ласка напишіть мені. що видумаєте.

1. Enebes


Було ще дуже рано, але надворі вже почало світати. У кімнаті ставало все світліше. Кімната була маленькою, бідно обставленою меблями. Велике трюмо з старим дзеркалом, масивний шкаф, стіл з поламаною ніжкою... Меблі були старими і подертими, Але своєю масивністю надавали кімнаті величного вигляду. На ліжку згорнувшись в клубок під ковдрою міцно спала дівчинка. На вигляд їй було років 15-16. Її світляве довге волосся легкими пасмами спадало на плечі. Дівчина була дуже вродливою. Перші промінці сонця пробились крізь прочинене вікно в кімнату сповіщаючи про настання нового дня. Промінець ласкаво пробіг по обличчі дівчинки.
- Лайло, вставай. Вже час сніданку. Ну Лайло, прокидайся.
Дівчина відкрила очі. Над нею нахилилась і ласкаво посміхалась Джетта. Джетта – стара служниця графині Моргани, в якої колись служила і матір Лайли. Та під час пологів матір померла і виховання дівчинки повністю лягло на плечі Джетти, так як батька в неї не було.
- Прокидайся. Спускайся, сніданок стине.
- Так Джетто. Я вже йду. – і дівчина ліниво піднялася з ліжка. Вона була  високою, стрункою. Її довге волосся спадало з плеч до пояса. Очі в неї – карі, посійно миготіли і якось особливо сяяли. В неї були дуже гарні губи кольору троянди. Лайла була дуже вродливою дівчиною.
Лайла надягла сукню, зачесала волосся, подивилась в дзеркало... Сьогодні їй 16. І чомусь у неї були не зрозумілі передчуття. Спустившись на кухню вона зразу відчула приємний запах свіжого хліба.
- Сідай скоріш снідати, бо остине – квапила її Джетта. – вітаю з днем народження. Тобі вже 16. І коли ти виросла. О, мало не забула про твій подарунок – з цими словами Джетта дістала пакунок. – Це тобі.
Лайла обережно розгорнула пакунок. Там був медальйон. На ньому зображувалось якесь створіння і було написане слово на незрозумілій для Лайли мові. Вона наділа медальйон.
- Він був на тобі коли тебе знайшли.
Лайлу знайшли в лісі коли вона була ще маленькою. Вона лежала в кошику за повита в простирадла. При ній був лише медальйон. На простирадлі було вишито ім’я Лайла. Так її і назвали. Цю історію Джетта розказувала їй в дитинстві багато раз. Так як ні матері, ні батька в неї не було то  виховувала її Джетта. І Лайла любила її як рідну матір.
- Звісно в тебе сьогодні свято, але твоїх обов’язків ніхто не відміняв. Треба віднести сніданок леді Джулії і допомогти їй одягтись. Ну, біжи
- Так, Джетто.

Кімната леді Джулії, дочки графині, дуже відрізнялась від Лейлиної кімнати. Великі вікна за навішені червоним оксамитом виходили на озеро та невеличкий гайок позад будинку. Біля вікна стояло трюмо з великим гарно оздобленим дзеркалом. Поруч шафа з безліччю шухлядок де Джулії зберігала свої чисельні наряди. Підлога вкрита паркетом з червоного дерева, а стелю увінчувала старовинна люстра. Головною ж окрасою кімнати, на думку Лайли, було ліжко. Воно стояло по центру кімнати застелене шовковими покривалами з безліччю махрових подушечок. Одного разу в дитинстві Лайла дозволила собі лягти на нього і необачно заснула. За це їй добряче дісталося, але бажання жити в такій самій кімнаті посилилось ще більше. Леді Джулія саме сиділа перед дзеркалом перекладаючи баночки з парфумами.
- Доброго ранку леді Джулія.
- О Лайло. Чому ти так довго? Я вже тебе зачекалась. Ну, давай заплети мені волосся. Чому ти стоїш як вкопана?
- Так. Вибачте.
- Я знаю в тебе сьогодні день народження. Тобі 16?
- Так.
- Сьогодні до нас приїжджає цирк. Мама обіцяла мене зводити. Ти можеш піти зі мною. Нехай це буде моїм подарунком.
- Так з радістю. Дякую вам.
- Мені це нічого не вартує. Ну-бо подай мені те голубе плаття! А тепер іди приведи себе в порядок  щоб мені не було соромно за тебе.

Лайла сиділа в себе в кімнаті на горищі і уважно роздивлялась. Він був золотий круглої форми оздоблений гарними червоними камінцями. По середині чудовими буквами було виведено слово…
- Enebes… – тихо прочитала дівчина. Що це означало вона не знала але чомусь це слово добре викарбувалось в неї в пам’яті.
- Лайло! – голос мадам Моргани звучав грізно – Лайло,  ми ще довго маємо тебе чекати, чи ти зовсім не хочеш з нами йти?
Лайла швидко надягла медальйон й збігла до низу.
- Вибачте мадам. Я ніяк не хотіла примушувати вас чекати. Вибачте. – і вона покірно похилила голову.
- Не будем більше про це. Ходім а  то запізнимось на виставу.

Табір який розгорнули циркачі знаходився зразу за межами маєтку графині Моргани, тож іти було не далеко. Це була велика галявина яка впиралась в ліс з одного боку. Посеред галявини  стояла натягнута арена цирку. Навколо неї розташувались фургончики циркачів, клітки з звірами.
Вистава була приголомшливою. Акробати під самою стелею витворяли чудеса. Факіри гралися з вогнем. Безліч неймовірних тварин досі яких Лайла не бачила. Та найбільше їй сподобався фокусник який творив неймовірні чудеса. І може це Лайлі тільки здалося але він начебто дивився на неї під час виступу і уважно розглядав.
Після вистави графиню Моргану й Джулію директор цирку запросив їх до свого фургону. Лайла ж тим часом  вирішила прогулятись. В неї був чудовий настрій. Сьогодні вона вперше була в цирку і незважаючи на свій вік раділа як мала дитина. Вона бродила поміж вагончиками підспівуючи пісеньку що весело співали актори біля вогнища. Зазираючи у вікна й розглядаючи поближче звірів вона дійшла до краю табору і вже хотіла повертатись назад коли помітила трохи осторонь ще один фургончик без вікон. «Чому це він стоїть осторонь» - промайнуло в неї в голові. І вона рішуче попрямувала до нього. Наблизившись до нього вона уважно оглянула його. Обійшла кругом. Великі масивні двері були зачинені на замок з печаткою. Лайла наблизилась ближче.
- Enebes… - тихо вимовила дівчина. Рука автоматично потягнулась до медальйону.
- Enebes… - ще раз повторила вона. Дівчина напружилась під подихом крижаного вітру, хоч надворі панувала спека. Зоряне небо затягнулось хмарами. Стало на диво тихо. Лайла вже не чула ні музики, ні сміху, які тільки що доносились з табору. Лайлі стало моторошно. Вона хотіла кинутись тікати але щось ніби сковувало її, не давало втекти з цього місця. Страх все посилювався. Посеред мертвої тишини луною доносились дивні звуки і чийсь виразний голос повторював: Enebes. Enebes, Enebes…
- Ти тут щось шукаєш? – голос громом зірвався позаду дівчини і важка рука м’яко впала на її плече. В цю ж мить навкруги все стало звичним. Лайла відчула як її тіло стало вільним, з табору доносилась музика. Вона нерішуче повернулась. Перед нею стояв високий чоловік похилого віку. На обличчі сяяла привітна посмішка, а очі уважно вдивлялись прямо їй в очі ніби хотіли заглянути в найглибші куточки її душі. Одягнений він був у довгий чорний плащ з каптуром. Лайла його зразу впізнала – це був Маг, фокусник, що на сьогоднішній виставі розглядав її.
- Ти щось шукаєш? – він знову повторив своє питання вже трохи наполегливим голосом.
- Ні. Вибачте я здається загубилась. – Лайла видала перше що їй підказала її підсвідомість.
- Кажеш загубилась? Цікаво. А я от думав що ти знайшла щось для себе. Але… - У нього був такий вираз обличчя ніби зараз він розмірковував над якимось філософським питанням.
- Знайшла? – перепитала Лайла кинувши погляд на печать замка.
- Ти знаєш що там написано?
- Enebes – невпевнено відповіла дівчина.
- Ну звісно знаєш. Теж саме написано на твоєму медальйоні.
- А звідки ви…
- І тобі сьогодні виповнилось16? – не дав закінчити питання їй Маг.
- Так.
- Як тебе звати? – його голос звучав впевнено і спокійно, так наче він наперед знав відповідь.
- Лайла. А вас? Маг – це ж не справжнє ваше ім’я?
- Не справжнє. Але нехай я залишусь для тебе Магом. Ти знаєш що означає твоє ім’я?
- Ні.
- «Та що покладе початок».
Лайла уважно вслухалася в ці слова і навіть повторила їх про себе щоб добре запам’ятати.
- А що означає те слово. Enebes. – Лайла хотіла дізнатись про це і розуміла, що Маг, напевне, єдиний хто може розказати їй про це і тому вона забула про свій страх і підступила ближче.
- Початок
- А чому це слово написане на тому замку?
- Тому що там знаходиться початок.
- Початок чого? – Лайла нічого не розуміла.
- Початок всього. – з цими словами він дістав з кишені золотого ключика і заклав в замок. Замок заскрипів важно відчиняючись що свідчило про те. Що його вже дуже довгий час не відчиняли. Маг при відкрив двері рівно так щоб дівчина ненароком змогла туди зазирнути. Та Лайла нічого крім темряви там не побачила.
- Та не кожен зможе туди зайти і не кожен знайде там те що шукатиме. –  Він зачинив двері, але ключ залишив в замку. Він підійшов до Лайли ближче і рука Мага міцно схопила її руку. Вона різко потягнула руку до себе та вирватись не змогла. Маг підійшов до неї ще ближче і заглянув їй прямо в вічі. – Ти особлива. Ти Enebes. Твій час настав. – він шептав їй на вухо міцно тримаючи за руку, щоб вона не вирвалась. – Ти особлива, зрозумій це Лайло. Заглянь собі в душу. Ти мусиш зробити те що тобі напророчено. Ти особлива, не забувай про це. І бережи медальйон. Він не випадково тобі дістався. – Маг відпустив руку і повернув в сторону табору.
- Зачекайте! Який мій час? Час для чого? Що мені напророчено? Ким? – запитання лились рікою, але Маг незважаючи йшов далі. Коли Лайла його наздогнала він зупинився.
- Ти все повинна зрозуміти сама. Я тобі сказав все що міг. Я думаю тобі час повертатись бо в тебе будуть проблеми. – Він пришвидшив крок явно даючи зрозуміти Лайлі що більше він їй нічого не скаже.

- Де ти була? Погане дівчисько! – голос пані Моргани звучав дуже знервовано ї сердито. – Я маю тебе шукати? А ти собі прогулюєшся –  пані Моргана злісно ткнула Лайлу в бік.
- Вибачте. Таке більше не повториться.
- Звісно не повториться! Бо я тебе…
- Вибачте. Це я її затримав. В мене було невеличке поручення до неї. – Маг низько вклонився і поцілував графині руку.
- О! То це нічого, Звичайно ви  можете давати їй доручення пане директор.
«Директор? Невже це директор? – Та роздуми Лайли перервала графиня:
- Ну годі. Ходімо Лайло, що ти я не жива?

Надворі вже стояла темна ніч. Зірки на небі сплітались в сузір’я . Місяць лив на землю своє срібне проміння. Стояла тишина. Лайла в ліжку лежала з широко розплющеними від жаху очима. Вона прокинулась в холодному поті. Що саме їй наснилось вона пам’ятала погано. Єдине що вона могла згадати це те як вона заходить до того фургону. Потім крики. В неї в руках медальйон. Світло. Крики. Вона щось накоїла. Тепер все не так як було. Вона повинна все справити. Деталі сну вона пам’ятала погано. Вона попробувало заснути ще раз та не змогла. В голові крутились слова Мага, уривки зі сну. Enebes. Дівчина взяла в руку медальйон. Вже за хвилину вона стояла на порозі своєї кімнати. Якомога тихіше, щоб нікого не збудити вона прокралась сходами на кухню. Звідти на двір. До табору було не далеко.
Захекана Лайла стояла перед фургоном. Ключ був в замку. Вона невпевненим  рухом повернула ключ. Замок скрипнув, проте двері відчинити вона не змогла. Лайла сіпнула ще раз. Потім ще, ще. Та двері не піддавались. Дівчина безсило опустила руки. Та тут вона пригадала, як у її сні вона стоїть тут і вимовляє слово що написане на замку.
- Enebes. – голос Лайли звучав невпевнено. Навкруги все стихло і Лайла добре почула я к в тихо скрипнули двері. Дівчина легенько штовхнула їх. Двері прочинились. Лайла зробила невпевнений крок вперед і зникла в темряві фургону.


Метки:  

 Страницы: [1]