Краплини дощу одна за одною падають на вогку землю, немов змивають весь бруд і переживання з моєї душі. Вони заповнюють цю пустоту, яка утворилась в серці, в розумі, в думках... На душі відразу становиться так легко. А дощова вода стікає по повіках, щоках, губах , зриваючись з підборіддя стрімко опускається додолу.

  Люблю дивитися на дощ, на літній дощ... А зараз на дворі зима. Учора, ще все було вкрите білою периною снігу, а сьогодні все розтануло.  

Дивлюся в дзеркало, дивлюся в свої очі і нерозумі, що в них. На перший погляд там лише пустота, адже незвично бачити ці очі без відбиття в них тебе. Та якщо заглянути в них глибше видно певну радість, незалежність,  звіриний інстинкт. Дзеркало - це світ душі, світ в який іноді страшно заглядати, адже нас лякає реальність, не та що нас оточує, а та, яка існує насправді, незалежно , хочемо ми цього, чи ні.

Коли розлучаєшся з людиною, стає не поважно, що у тебе з ним було: симпатія, любов, звичка. Просто боляче, тому що з серця, з голови, з думок зникає він, а зовсім недавно був поруч і міг тримати тебе за руку. 

І я стою змокла до ниточки, з чистим листком в руках. Нове життя - життя з нуля...

Усміхнулась, і сонце у відповідь засяяло яскравіше.

Ну що ж, реклама закінчилась,

   а тепер починається справжнє життя.