Я не можу зрозуміти, чому так швидко все змінюється... Знов і знов перечитую старі записи. Сміюсь. Плачу. Думаю...
Останнім часом думаю я занадто часто.
Мені здається, що останній запис був зроблений не мною. Де та впевненість у оточуючих, та наївність, довіра?... І де вони, ті самі, за яких я ладна була "вбити"?...

Їх більше нема.

Я помічаю, що у свої вісімнадцять років ми тільки почали змінюватись, шукати своє "я". Розвивається безпідставна підліткова категоричність, істеричність (маразматичність?), міняється коло друзів. Парою слів можна перекреслити усе минуле буття, п"ятирічну дружбу, десятирічні зневажання... Лише настрій вирішує, проти кого ти дружиш сьогодні. Усе прекрасне, що було між вами, можна забути, бо дружба через віки у вісімнадцять років - лише пшик.

А я така ж сама. Знаю свої помилки, бачу їх, аналізую, і все одно дозволяю їм існувати і псувати життя оточуючим, таким чином даючи право на існування собі. Прийде час - і поступлюсь я своїм егоїзмом ради них. Але не зараз, ні... На даний момент я схильна лише перегортати сторінки своєї дуже захопливої історії - майже роману! - і сумно посміхатись. Мені не вистачає їх... Таких рідних, яскравих, особливих... Але вони вже не повернуться, лише залишаться безтілесними прозорими примарами на кладовищі моїх згадок.

Моя найбільша помилка? Я мінлива, наче весняна погода. Вриваюсь у життя людини, усе підіймаю з ніг на голову, а потім тікаю. По-англійськи, не прощаючись. Вони від мене залежать, це майже наркотик. Потім пробачають раз за разом, але вже не чекають так, як раніш.

Пробачають... І неможливо не пробачати... Покажіть мені хоч одну людину, яка не встояла під моїм натиском. Немає.

Якби були сили переступити через себе, зараз усі мої "примари" посміхались би мені у реальному житті. Але наша Галя балувана... Повернувшись у їх життя, я знов захочу щось змінити. А в мене вже немає сенсу. Як і того блиску в очах, енергії, що супроводжували мене два роки тому. Занадто потьм"яніли спогади, досить багато негативів залишилось... Ділю оточуючих на "чорних" і "білих", не визнаючи інших кольорів.

Колись це зміниться... Але, здається, тоді мені вже буде не до моїх примар.