** Питання**

Інколи так важко сказати головні слова. Так важко збагнути, що не треба йти у тридесяте королівство щоб знайти своє щастя. Іноді треба озирнутися назад і… Можливо випадковий перехожий саме та людина, яка потрібна у твоєму житті. Потрібно тільки посміхнутися.

Але це так важко зрозуміти, усвідомити. Скільки людей шукають своє щастя в цьому світі? Скільки з них проходячи повз нього, не замислюються, що можливо доля надає їм шанс. І можливо він буде останнім.

Чому так важко подивитися у вічі і просто посміхнутися? Чому ми завжди дивимося собі під ноги? І чому навіть коли дивимося навкруги, так рідко помічаємо що відбувається між нами? Чому ми не цінуємо те що маємо? Чому заздрість охоплює, але людина нічого не робить щоб знайти, те що шукає?

Питання, питання… Вони, мов лицарі на конях-думках, проносяться у запаленому мозку.

Так важко знайти відповіді і так легко спостерігати над чужими помилками.

Страх, що знову наш шлях перетне зрада, заполоняє усю душу.

Мабуть ми просто забули що є довіра, а деякі ніколи не знали що це.

Дехто мабуть також запитує себе чому? Дехто пробує збудувати життя, знайти того хто допоможе і залишиться поряд назавжди. А дехто йде за течією днів, маючи жагу, але нічого не роблячи для того щоб стати щасливим.

Я бачила стільки людей, які просто проходять повз своїх шансів. Вони скаржаться на те що їм не щастить – це неправда. Вони нічого не роблять, щоб стати щасливими. Їм здається, що доля стане для них добрішою.

Ба! Це помилка, щоб мрія здійснилася потрібно навчитися відчувати життя.

Потрібно заволодіти своїми страхами, потрібно стати сміливішими, потрібно припинити скаржитися на долю. Потрібно просто посміхатися. І знати, що можливо не сьогодні можливо в майбутньому, хтось обов’язково посміхнеться і вам, коли озирнетесь назад.

Я знаю, що є люди я завжди скаржаться на своє життя, на невезіння, або болісно переживають свою невпевненість. Ні, це тільки усе ускладнює. Я відмовилася від пліток, заздрості, скарження.



Пам’ятаю коли вперше сказала головні слова, і як мене тоді образили, як важко мені було. Та це мене не зломило. Я навпаки стала сильнішою, я прагнула знайти ту людину яка зробить мене щасливою. І я знайшла її.

Це відчуття ейфорії. Наче ти летиш понад хмарами, а під тобою проносяться гори та моря, неземні краї… коли серце б’ється у ритмі життя. А порівняти це можна з грою на музичному інструменті, коли мелодія лине, тремтить так як тремтить серце у грудях. І ця музика луна наче горна річка, непокірна, нестримна. Її дзвін мов стук мов гірського кришталю. На дотик – це ніжніше ніж пелюстки троянд…

Відчуття, мов табун коней проноситься повз тебе, наче вітер розриває небо, а сонце осяює своїми промінням.

Це важко описати. Важко знати, а ще важче зберегти.



Ніколи я не зрозумію тих, хто не намагався знайти щастя… знайти кохання.



Ми проводимо майже все життя у пошуку, ставимо пріоритети, але забуваємо най головне – хтось обов’язково чекає на те, щоб його знайшли.

Потрібно зробити перший крок на зустріч долі.