і остання 

і сябака 

і хатки-мазанки 

В колонках играет - Kiss - King of Hearts

і панорамочка

http://v4.cache5.c.bigcache.googleapis.com/static.panoramio.com/photos/original/71271206.jpg

 

В колонках играет - Кипелов - Жить Вопреки
Настроение сейчас - хороше

Згідно з архівними даними, церква збудована у 1741-1743 pp. під патронатом св.Харлампія на місці старої. Це була традиційна хрещата в плані споруда, викладена з соснових брусів,з короткими бічними раменами, шестигранним зрубом вівтаря, однобанна, з піддашшям на кронштейнах. Але сучасного вигляду церква набула в результаті прибудов у XIX ст. В клірових відомостях за 1902 та 1912 pp. подано ще дві різні дати побудови церкви. Це 1800 і 1867 pp. То ж можна вважати, що церква св.Харлампія була перебудована двічі. При перебудові у 1800 р. була переосвячена на церкву св.Миколи.

У 1867 р. церква зазнала ґрунтовної перебудови. До західного фасаду добудовують (знову через прибабок) триярусну дзвіницю, влаштовують ґанки з колонами і фронтонами на бічних раменах, приставляють через прибабок ризнички, знімають піддашшя, всередині паруси підшивають і замінюють на стелі, баня стала зімкнутою, розтесують нові вікна і закривають старі, всередині стіни малюють олійними фарбами, зовні шалюють горизонтально дошками, а дахи і бані покривають бляхою. Окремо стояча дзвіниця при цьому була розібрана або продана.
Отже, церква, збудована у 1743 p., на щастя, не була розібрана і тому не втрачена безповоротно, так як велика кількість церков Наддніпрянщини в кінці XIX ст.

Авторський колектив у складі архітекторів І.Могитича, Г.Крук, при співучасті мистецтвознавця Н.Сліпченко, згідно з розробленим ескізним проектом реставрації у 1983 p., пропонує повернути церкві св.Миколи первісний вигляд:
- розібрати всі добудови;
- відтворити первісні дахи і піддашшя;
- вітворити первісні ризниці та стіни бокових рамен нави;
- відтворити первісні вікна;
- відтворити первісне Ґонтове покриття дахів і піддашшя, залишивши шалювання стін надопасання.
Реставрація церкви ще не проводилась.

[Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація, 1997, число 6, с.65-66. Проекти реставрації дерев'яних церков Черкаської області (за архівними матеріалами підготували О.Бойко і В.Слободян)]

Ця церква насправді "блукає" на місцевості і в літературі. Вона донедавна стояла в присілку Сеньківці села Драбівці, тому в літературі згадується і як "церква з с.Сеньківці", і як "Миколаївська церква з с.Драбівці" (нижче біля літературних даних ми вказуємо, де саме як її назвали). Плутанина продовжилась через те, що в Драбівцях існувало дві дерев'яні церкви XVIII ст., обидві - пам'ятки національного значення. Одну з них - і саме Миколаївську церкву з присілка Сеньківці - перенесено з Драбівців до скансена поблизу Стецівки Чигиринського району. Отже, тепер її можна називати ще по-іншому - Миколаївська церква з с.Стецівка.

Про скансен, до складу якого входить церква, а також розташований в іншій частині села так званий музей млинарства, розповідається в розділі "Музеї і скансени", на сторінці "Козацький хутір". Скансен у Стецівці. Церква зараз відновлюється (за словами мешканців с.Драбівці, вона геть була розвалилася). Як і у драбівської церкви, при реставрації зникли класицистичні портики, про які читаємо в описі пам'ятки в [ПГА].
Фінансування робіт, очевидно, йде за рахунок програми "Золота підкова Черкащини". Церква поки що стоїть зачинена (ключі в охорони), у ній не правиться, але інтерес до неї виявляє місцева православна громада.

http://derev.org.ua/cherkas/stetsivka.htm

В колонках играет - Кипелов - Дыханье последней любви
Настроение сейчас - прекрасне

Ця тридільна, прикрашена різьбленням церква, побудована у XVIII ст., вважається одним з кращих творів української народної архітектури. Вона стоїть на найстарішому седнівському городищі, з трьох боків оточеному крутими схилами до ярів та річки. Назва - Георгіївська або Юр'єва, - вказує на велику давність існування церков на цьому місці, оскільки зазвичай освячення храмів у такі суто грецькі імена сягає ще доординських часів. Спадковість тут непорушна, а сам Георгій (Юрій) Змієборець завжди символізував звитягу захисників рідної землі. Недаремно найпочесніша військова відзнака в старі часи - Георгіївський хрест, або відзнака Військового ордена, мав оранжево-чорну стрічку (полум'я і порох), яка перейшла у спадок радянському солдатському ордену Слави та медалі "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.". [...] Отож і в Юр'євій церкві висвячувало зброю перед військовими походами козацтво Седнівської сотні Чернігівського полку в XVII-XVIII століттях.

[Малаков Д.В. По історичних містах Київської Русі. К., Мистецтво, 1990, с.148-151]

Старих дерев'яних храмів, яких колись було по декілька в кожному селі, зараз залишилось зовсім мало. Ця церква має індивідуальні особливості, що роблять її високооригінальним, майже унікальним, твором української архітектури.

Середній об'єм цього тридільного храму, восьмикутний у плані, має стіни, влаштовані зі значним нахилом до середини. Завершує його єдина струнка баня з двома заломами. Висота храму майже втричі перевищує його ширину. До бабинця прибудовані маленькі зрубики сходів на хори, а до вівтаря - ризниця та паламарня. Дуже гарний інтер'єр храму - просторий і світлий, розкритий догори.

Церква дивом збереглася до нашого часу, адже добре відомо, як легко розібрати або спалити дерев'яну будівлю. У 1975 р. в храмі починали робити реставрацію: розібрали прибудований у ХІХ ст. великий бабинець із дзвіницею, замінили деякі спорохнявілі бруси стін, але роботи не закінчили через відсутність коштів (а потрібно було лише 7 тис. крб.). І зараз церква в катастрофічному стані: без вікон і дверей, без покриття над бабинцем. Стіни обшили дошками тільки з боку вівтаря (таке можна бачити на фотографіях 1982 р., так і зараз), і тепер з північного боку майже всі бруси стін уражені грибком та гнилизною, стіна втратила стійкістьі вигнулась назовні більше ніж на півметра. Тримається вся будівля тільки завдяки оригінальним з'єднанням брусів "замками" з потаємним "зубом" та внутрішнім підпоркам-риштуванням, влаштованим реставраторами. Ще трохи - і пам'ятка загине.

Ця доля вже спіткала другу дерев'яну церкву в Седневі - Покровську, збудовану в 1715 р. Вона була у плані тридільною з гранчастим вівтарем і квадратною залою та бабинцем. Церква мала широкий верх, увінчаний прекрасної роботи залізним кованим хрестом із лілеями і променями. У кінці ХІХ ст. над бабинцем спорудили квадратну наметову дзвіницю. Ця пам'ятка загинула в 1962-63 рр.

[В.Д.Віроцький, А.А.Карнабіда, В.Г.Киркевич. Монастирі та храми землі сіверської. К., Техніка, 1999 р. с. 101-102]

Влітку 2005 року основний зруб стояв у риштуваннях, всередині і ззовні, з табличкою "Пам'ятка архітектури перебуває в аварійному стані, ходити заборонено". Зате просто до цього основного об'єму щойно були прибудовані вежі-слупи, які теж стояли в риштуваннях і ще пахли свіжим деревом. Поруч із церквою, під навісом, були складені старі конструктивні елементи: зрубини із "зубом" чи навпаки, з пазами, шматки лат із гонтом, різні облямування вікон і дверей. Скоріше за все, церкву, яка довший час знаходилася в катастрофічному стані, позбавлена верху, взялися таки реставрувати. Припускаю, що увагу до неї могли привернути митці, що приїздять відпочивати у місцевий Будинок творчості Союзу художників. Та чи інакше, церкву відбудовують, причому у такому вигляді, який вона мала до перебудови 1852, коли розібрали вежі-слупи. Напевно, реставратори взяли за основу давні креслення або малюнки, але які саме - поки що ми не з'ясували.

Вежі-слупи в дерев'яному храмовому будівництві Наддніпрянщини зустрічаються дуже рідко, але вони відомі в мурованому будівництві князівських часів (Спаський собор у Чернігові) та XVII ст. (Троїцький собор у Чернігові), поширені високі вежі на західних фасадах кам'яних і дерев'яних костелів Волині та Білорусі.

У 1930-х роках було знищено унікальний в світовому масштабі шедевр дерев'яного зодчества - Вознесенську церкву (1759-1761) у селищі Березна Менського р-ну. Свого часу її докладно дослідив Степан Таранушенко. Вознесенська церква, 35 метрів заввишки, якраз мала вежі-слупи.

Тепер церква у Седневі - єдина, що має подібну рідкісну конструкцію, хоч і свіжозбудовану.

http://derev.org.ua/chernih/sedniv.htm

В колонках играет - Ozzy Osbourne - Dreamer
Настроение сейчас - без змін

14 листопада 2008 року відбулося освячення храму Воскресіння Господнього та перепоховання останків захисників та жителів Батурина, що загинули 13 листопада 1708 року. Церква відбудована на території Цитаделі Батуринської фортеці.

Замкова церква Воскресіння – дерев’яна, однобанна, на три дільниці, рубана з брусів, з мурованою підземною криптою. Центром композиції церкви є великий восьмигранний зруб з високим двозаломним верхом. До нього прилягають прямокутний бабинець і гранчастий вівтар.

В інтер’єрі домінує висотно розкритий простір двозаломного центрального верху. Стіни восьмериків стягнуто ригелями, що помережані різьбленням. Карнизи, лиштву вікон і одвірки дверей також прикрашено різьбленням. Зовні храм шальований дошками вертикально з нащільниками, дахи і баня укриті гонтом.

Підземне приміщення церкви Воскресіння Господнього використовується, як крипта для поховання останків захисників та жителів Батурина, що загинули восени 17087 року, чи померлих у пізніші часи (що були чи будуть знайдені під час виконання археологічних досліджень і будівельних робіт).

Архітектурний декор і культове опорядження інтер’єру (іконостас, аналої, свічники, панікадило) виконане у традиціях української народної церковної архітектури.

Нажаль, жодного іконографічного зображення церкви не збереглося і тому ця церква відтворена за історико-архітектурними аналогами – це, передусім, Георгіївська церква 1690 року, що збереглася у селищі Седневі Чернігівської області.

Проект відбудови церкви був виконаний інститутом «УкрНДІпроектреставрація»; на чолі з головним архітектором проекту комплексу Косьяненком В.І.

Роботи по відбудові храму Воскресіння Господнього і виготовленню іконостаса до нього виконували робітники ЗАТ «Львівреставрація» на чолі з головою наглядової ради Пащаком В.С.

Тетяна Кербуд, головний архітектор заповідника «Гетьманська столиця»

В колонках играет - Маврин - Мое небо
Настроение сейчас - хороше

Троїцька церква прославилась тим, що її було збудовано коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського 1773 року.

Церква триверха, тризрубна. План її складається з трохи видовжених в напрямку схід - захід шестикутників - бабинця й вівтаря та центрального восьмигранника, витягнутого по осі південь - північ.

В Державному історичному архіві в Києві в справах Запорізької Січі зберігається справа, в якій занотовано: «5 серпня 1772 р. титарі сторгували 130 дубів для Пустівійтівської церкви» [Фонд 229. Опис 1. Одиниця збереження 231, аркуш 12]. В «Описі» церкви 1827 р. записано, що «церковь - о трех главах, первоначально купола покрыты были гонтою, а вся церковь ошелевана. Но в 1818 г. купола и вся церковь покрыты вновь черным железом, окрашены зеленою краскою, свнутри выбелена, пристроены к церкви притворы, пономарня и ризница». На цвинтарі «состоит колокольня деревяная в один ярус покрыта дранью». Близько 1887 р. церкву ремонтували; при цьому лутки старих дверей з різьбленим написом викинули. З цього можна зробити висновок, що в цей час збудували нову дзвіницю, сполучили її притвором з бабинцем.

Церкву будував один з кращих майстрів того часу. Про це свідчать обробка деревини (дуб), складання зрубів, рубка замків. Стан збереження її бездоганний.

Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі. Могутні форми її не позбавлені граціозності, але не м’якої, розманіженої, а мужньої.

Зовні зруб стін центральної дільниці значно вищий за зруби вівтаря і бабинця. Верх центральної дільниці теж домінує: він масивніший і вищий за бокові верхи.

Зруб стін вівтаря і бабинця стрункий і високий. Якщо дивитися на будівлю зі сходу, то висота зрубу здається вдвічі більшою за ширину. В таких же пропорціях витримано й форми зрубу стін центральної дільниці. Корпус зрубів обшито вертикально. Приблизно на половині висоти зрубів вівтаря й бабинця будівлю підперізує пояс, що об’єднує зруби і підкреслює горизонталь. Над поясом прорізані вікна на одному рівні і однієї величини у всіх зрубах. В крайніх зрубах вікон по троє (по сторонах світу), а в центральному - в кожній зовнішній грані. Після прибудови приділів вікна з півдня й півночі в центральному зрубі та західне в бабинці були зашиті. Вінчає зруби чітко прорисований карниз, що складається з чвертьвалків та поличок з сухариками.

Грані перших заломів усіх зрубів плоскі. Заломи бокових верхів стрункі, помірної висоти, а залом центрального верху особливо стрімкий і дуже високий. Енергійним рухом він виносить вгору масу восьмерика. Восьмерики усіх верхів виглядають стриманішими в пропорціях. У них горизонтальні розміри переважають висоту. Вагомість їхніх мас, співвідношення з масами зрубів стін знайдено з великим тактом. Восьмерики прорізані вікнами по сторонах світу, але у вівтарі на захід, а в бабинці на схід вікон немає. Другі заломи перекриті дахами, які в контурах утворюють красиві хвилясті лінії. Вони полегшують маси верхів і переходять в глухі ліхтарі спокійних пропорцій; завершують їх грушовидної форми главки з кованими визолоченими хрестами.

З різних точок силует будівлі сприймається іншим і щоразу ефектним; та найбільш вражає акорд, який створює контур верхів, коли розглядати їх з півдня чи півночі. Приділи, паламарня, ризниця, і особливо дзвіниця, порушили первісний вигляд пам’ятки, зменшили цілісність сприйняття. Всередині збереглися первісні форми, що виявляють художні здібності майстра, розмах його творчої уяви. Інтер’єр залитий світлом. Увесь об’єм будови розкривається гранично чітко і ясно.

Висота зрубу стін вівтаря всередині сприймається, як і зовні, вдвоє більшою за його довжину. Західні кути верху зрубу стін зміцнено короткими, різьбленими ригелями, якими і починаються вузькі грані першого залому. Пазухи за ригелями закривають похилі клини. Інші два різьблені ригелі зв’язують східну грань зрубу стін з південною та північною. Перший залом вівтаря стрімкий, помірної висоти. Його плоскі грані правильної форми переходять у стрункий восьмерик. М’яко окреслені грані другого залому переводять об’єм верху в невеличкий і неглибокий глухий ліхтар.

З центром вівтар сполучає високий просвіт. Нижня половина просвіту ширша, верхня (над стяжкою) вужча, але контури обох однакові: в верхніх кутах цих частин вирізано щось подібне до «гуська» в карнизах. Загальне враження від вівтаря - гармонійна стрункість, широкий розмах, енергійне, але без напруження нарощування висоти дільниці.

Бабинець подібний до вівтаря. Тільки просвіт до центра має відміну; контур верхньої половини такий же, як і у вівтарі, а нижня половина має форму прямокутника.

Центр вищий і просторіший, ніж східна чи західна дільниці. Його складові елементи такі ж, як у вівтаря, але могутніші, виконані з більшим розмахом. Високий, стрункий зруб стін переходить у динамічний, стрімкий і високий перший залом, що енергійним рухом високо підіймає об’єм восьмерика. Восьмерик має, в протилежність залому, спокійно-урівноважену в пропорціях, чітко окреслену форму.

Другий залом центрального верху, його форма в цілому і кожна грань окремо сприймаються не тільки зменшеними, але й м’якшими, значно послабленими у порівнянні з формами першого залому. Другий залом не такий стрімкий, як перший, але він енергійніше звужує об’єм верху і переходить у ліхтар - раніш світловий, а зараз глухий - з зашитими вікнами. Він і завершує центральну дільницю.

Межу зрубів стін, з одного боку, і першого залому, з другого, підкреслюють ригелі. Весь об’єм, верху майстер трактує як суцільну форму.

Троїцький храм дослідив 1929 року доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко. Та, на жаль, повний комплект виконаних ним креслеників зник 1933 року в надрах НКВС. Хортицький історико-культурний заповідник запропонував перевезти залишки церкви на Хортицю і там відновити її. Кандидат архітектури З.Гудченко обстежила рештки храму й підтвердила, що побоювання щодо можливості збереження їх у Пустовійтівці небезпідставні.

На початку нашого століття церкві несподівано пощастило. Віктор Ющенко вважає Петра Калнишевського своїм предком, тому він перейнявся ідеєю відродження Пустовійтівки. Ще коли він був прем'єр-міністром, у Пустовійтівці був закладений камінь, що означав початок реконструкції. На початку її у фундамент заклали капсулу з посланням вже не прем'єра, а президента Ющенка. Його фотографії тепер також прикрашають стіни храму. Будівельники, які виграли тендер на відбудову церкви, зводили її за старовинним способом, без єдиного цвяха (але з дахами могли б придумати щось більш адекватне!). На Покрову 2006-го року церкву освятили.

У 2007 році було створено державний історико-культурний заповідник "Посулля" (так звуться ці землі навколо річки Сули). До нього, крім відбудованої Троїцької церкви, увійшли меморіальний комплекс Калнишевського, музей (у кількох його залах представлено досить багату експозицію, що охоплює весь період історії села) і пам'ятник, встановлений у 1991 р. Біля нього тепер щорічно проводять "Калнишеву раду" - козацьке свято з молебном, урочистою ходою, козацькими розвагами, концертами.

http://derev.org.ua/inshi/pustovijtivka.htm

В колонках играет - Маврин - Новый День
Настроение сейчас - хороше

При створенні планів щодо відтворення споруди січової Покровської церкви на території Національного заповідника “Хортиця” слід зважати на наявність цілого комплексу проблемних моментів. У цьому комплексі виділимо лише кілька аспектів, а саме: визначення архітектурних характеристик будівлі, що планується до спорудження, місця її розташування; врахування збереженості на сьогодні частини речей, що за часів Вольностей Війська Запорозького належали січовій Покровській церкві.

Питання визначення із архітектурними характеристиками майбутньої споруди на острові Хортиця є проблемним з огляду на те, що на сьогодні не збереглися не те що креслення храму, який діяв на момент ліквідації Вольностей Війська Запорозького, але й докладні описи цієї будівлі. Це дало підстави О. Борисенко пропонувати, не намагатись відтворювати зовнішній вигляд храму за жодним із наявних описів, “створити шляхом історичних аналогій узагальнений образ січової церкви” . Причому пропозиція О. Борисенко, яка некоректно названа “реконструкцією січової церкви”, полягає у відтворенні Троїцької церкви с. Пустовійтівка на Сумщині, побудованої на замовлення останнього кошового отамана П. Калнишевського – “тридольної трибанної церкви бойківського типу з шестигранним бабинцем та вівтарем і восьмигранною середньою частиною”. Проект, наведений О. Борисенко, вже представлений в експозиції музею Національного заповідника “Хортиця”. І ті, хто знайомий із описом А. Скальковського, із гравюрою “Церква, рада і курені Запорозькі у 1773 р.”, опублікованою А. Шмідтом у “Записках Одеського товариства історії та старожитностей”, неодмінно звертають увагу на невідповідність їм макету. При цьому, за спостереженням І. Сапожникова, зображення січового храму на гравюрі “непогано співвідноситься з характеристикою храму, записаною А. Скальковським” . Нагадаймо, що згідно з цією характеристикою, записаною дослідником зі слів колишнього запорожця, храм був п’ятиглавим.

Тут заслуговує на увагу ще одне спостереження І. Сапожнікова: опис А. Скальковського і зображення на гравюрі навіть у деталях співпадають з проектом військової соборної Воскресінської церкви, яку чорноморські козаки заклали у Катеринодарі в 1799 р. Вона мала бути дерев’яною, “хрестовидною, мірою з вівтарем в довжину, ширину і висоту 50 аршин, і дзвіниця в довжину і ширину 18, але не нижче бокових церковних приділів і прибудована до церкви..., наймайстернішою топорною, пиляною і струганою міцною роботою, як слід, під залізний дах... церква ця повинна мати п’ять, а дзвіниця одну главу...”. Щоправда, добудована в 1807 р. церква була меншою за її прототип .

Щодо визначення місця розташування храму, то при тому, що за описами Д. Яворницького, церкви на Січах зазвичай знаходились у центрі майданів, згідно з планами Нової Січі, копії яких зберігаються, зокрема, у фондах того ж Національного заповідника “Хортиця”, Покровська церква розміщувалась не в самому центрі головного майдану, а дещо східніше, зліва від центрального входу до Внутрішнього Коша.

Проблемним є визначення, яким має бути внутрішнє оздоблення храму на острові Хортиця, які саме культові речі там мають знаходитись. Частково ця проблема пов’язана із складною долею речей, якими володіла Покровська церква на момент ліквідації Вольностей Війська Запорозького. Варто згадати, що під час будівництва храму запорожці, не маючи коштів для його завершення, навіть звернулись до імператриці з проханням надати гроші на покриття храму залізом і на платню майстрам. Проте, до 1775 р. тут сконцентрувалися уже чималі матеріальні цінності. На початку 1770-х рр. запорожці навіть планували звести замість старої дерев’яної кам’яну січову церкву, втім, не встигли цього зробити, оскільки невдовзі припинила існування сама Січ.

Про багатство запорозького храму можна судити з опису церковного майна, що виявлений нами у фонді канцелярії Синоду Російського державного історичного архіву (РДІА) . Сам цей документ було складено майже через два роки після ліквідації Вольностей, 18 травня 1777 р. пересилаючи опис Синоду, архієпископ Євгеній просив наказати взяти з Покровської церкви потрібну кількість речей для архієрейської ризниці, підкреслюючи, що і після цього в храмі залишиться достатньо і священницького вбрання, і інших речей .

Поступово Покровська церква втратила свої багатства. Під час переведення до Нікополя священик тепер вже колишнього січового храму Григорій Кремянський із дозволу Миколи Даниловича Язикова перевіз із собою частину майна Покровської церкви. Кількість перевезених речей була такою значною, що Л. Падалка, який обстежив у XIX ст. ці багатства, мав підстави стверджувати: “Нікополь після атакування Покровської Січі і втечі запорожців за Дунай зробився найважливішим центром козацтва, яке залишилось на місці” . Січові скарби, що були привезені до Нікополя, вже неодноразово описувались в літературі . Крім того, попри всі бурхливі події, які мали місце в історії регіону впродовж останніх двох століть, і на сьогодні в Нікополі, в краєзнавчому музеї, збереглись старожитності січової Покровської церкви . Втім, речі січового храму після ліквідації Вольностей Війська Запорозького були перевезені не лише до Нікополя. Зокрема, частина майна головного козацького храму опинилась в с. Петрово на р. Інгулець. Серед них фелон малинового оксамиту з вишитими зображеннями апостолів з грецьким написом під кожним; дві кипарисові скриньки, оковані залізом; ікона пресвятої Трійці в золоченій рамці, з написом на звороті: “ця ікона в церкву Січову Отаманом Корсуньським Павлом Куделею за гроші покійного Сорокопуда. Року 1765 місяця грудня 15”. Згідно з розповіддю старожила Єлевферія Свиностриги священику Менжелею, ці речі були привезені до с.Петрово воєводою Оболенським, який взяв їх під час розорення Січі. Між іншим, серед награбованого називались і два срібних панікадила, оцінені в 40 і 17 тисяч крб. Деяке майно з головного козацького храму, зокрема, предмети церковного одягу, книги і корогви, було подароване князем Потьомкіним соборній церкві м. Миколаєва. Частина ж січового майна залишалась в самому Покровському. Вже згадуваний Л. Падалка побачив там в Покровській церкві кіот, споруджений в 1769 р. отаманом Брюховецького куреня Василем Шилом; невелику ікону Покрови Богоматері, на якій святі були зображені в запорозькому одязі; інші запорозькі ікони; підризники, залізні підсвічники, дерев’яні тарілки тощо .

Не заглиблюючись докладніше у висвітлення питання про долю храмових речей після ліквідації Вольностей, звернемо увагу, що на сьогодні на території о. Хортиця, в музеї Національного заповідника, знаходиться “Чинопослідування”, яке знаходилось при Покровській церкві Нової Січі, про що на титульному аркуші видання зроблений відповідний запис. Питання ж про передачу заповіднику інших речей січового храму є проблематичним зважаючи на цілий комплекс причин. Причому цей комплекс включає не лише правові перешкоди. Суттєвою перешкодою є і той факт, що речі, які збереглися, належали храму, який не знаходився на о. Хортиця.

http://www.museum-ukraine.org.ua/in...in=view&id=1489

В колонках играет - Маврин - За чертой
Настроение сейчас - норм

П’ятницька церква — геніальний витвір народних майстрів доби бароко. Саме цей стиль вишукано-вибагливих ліній, сполучившись із набутками давнього українського храмобудівництва, щонайліпше відобразив щиру побожність та високу естетичну свідомість нашого народу. Відтак в храмі св. мц. Параскеви поруч із традиційною тридільною структурою (вівтар, нава, бабинець) бачимо невимовну стрімкість, що межує із польотом. У духовний політ кличе і розкритий до самих Небес внутрішній простір церкви. А розсіяне світло, що ллється із далеких вікон, нагадує про невечірнє сяйво Царства Божого… І навіть не віриться, що це барокове диво заввишки у майже двадцять п’ять метрів створене із важкого, «залізного» дуба, в який не забити й цвяха…

Церкву святої мучениці Параскеви (П’ятниці) перевезено до Київського Музею просто неба із села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області.Зарубинці відомі як нове поселення Кальницького козацького полку з 1650 року. Очевидно, тоді ж у селі було збудовано й храм Божий. На жаль, перша зарубинецька церква, хоч і гіпотетична, але напевне дерев’яна, зникла у вирі Хмельниччини та Руїни. Проте уявити, якою вона могла бути, зовсім неважко. Достатньо переглянути хроніки архідиякона Павла Алеппського із Сирії, відомого мандрівника, котрий якраз у 50-х роках ХVІІ сторіччя подорожував козацькою державою і захоплено писав про височезні (до 40 метрів заввишки!) і пишно оздоблені дерев’яні наддніпрянські храми, рівних яким він не бачив ніде у світі…

Нинішня зарубинецька церква теж завдячує українському лицарству — нехай і дещо опосередковано. В архівних документах значиться, що її фундаторкою стала Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого гетьмана Литовського. Та нам цікавіше інше. Виявляється, ясновельможна гетьманша була останньою представницею шляхетного роду Вишневецьких, такого ж славного й трагічного, як і вся українська історія…

Хтозна, забракло пані Урсулі коштів чи талану, але, як свідчать польські джерела, через неякісне, довготривале будівництво, розпочате у 1742-му році, церква дуже скоро небезпечно похилилася. Тому вже у 1757 р. її розібрали та дуже вдало поновили. (До речі, факт такого «архінедбальства» підтвердила й сучасна наука: радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату 1751 р. Дійсно, давні горе-майстри нікуди не поспішали…).

На початках свого існування церква не раз, часто разом із кліром, відповідно до політичних вітрів переходила з православ’я на унію й знову верталася назад. Безперечно, православне зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося своєї батьківської віри, — досить пригадати Коліївщину, яка зачепила й цей край. Але тільки у 1795 році, після третього розподілу Польщі, П’ятницька церква остаточно утвердилася як православна святиня. Після того наступило затишшя: розмірене й не дуже заможне життя сільського храму грунтувалося на імперському циркулярі про надання йому 5-го розряду (відповідно до кількості парафіян — від 400 до 700 осіб).

У ХХ ст. церкву спіткала доля більшості українських храмів, що опинилися сам на сам із оскаженілим звіром комунізму. Вона була зачинена, стояла занедбана та руйнувалася. Тож коли десь на початку 1970-х фото П’ятницької церкви потрапило до рук відомого знавця традиційного храмобудівництва Петра Юрченка, той вражено вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!». Він бо вважав, що всі українські церкви такого типу давно знищені! І у нього були підстави так думати — адже їх свідоме плюндрування розпочалося навіть не з постанням СРСР, а років на сорок раніше, коли яскраві й самобутні дерев’яні українські храми почали активно замінюватися абсолютно невиразними й чужими для нашої землі зразками так званої російської «єпархіальної» архітектури…

Невдовзі героїчними зусиллями науковців П’ятницьку церкву було перевезено до Музею і таким чином врятовано від остаточної руйнації. Але на цьому її пригоди не скінчилися. Понад двадцять років вона слугувала чимось на зразок комори, оскільки реставрація решток унікального барокового іконостасу ХVІІІ ст., які збереглися в церкві, з різних причин не була доведена навіть до середини…

Та нарешті для «останнього дубового гіганта» настав вікопомний час. Восени 1993 року парафіяни сусіднього храму св. Архистратига Михаїла спільно із музейними ентузіастами винесли із церкви все зайве, підготувавши її до богослужінь. 9 листопада того ж року було освячено престіл, і відтоді церква св. мц. Параскеви стала зимовим (теплим) храмом парафії св. Арх. Михаїла Української православної Церкви Київського Патріархату. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу і розпочато роботи по його відновленню. І коли нарешті він постав на повен зріст, — усім стало ясно, що цей начебто скромно-провінційний витвір українського сницарства за гармонією барв та божественною досконалістю пропорцій можна порівняти хіба із всесвітньо відомими іконостасами Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври….


http://www.parafia.org.ua/bibliotek...la/#cerkvaPjatn

В колонках играет - Kiss - Lick It Up
Настроение сейчас - хороше



Цей храм є перлиною українською церковного зодчества, яскравою пам’яткою мистецького доробку минулих віків, унікальним зразком дерев’яної тризрубної і триверхої козацької церкви. В інтер’єрі церкви відкритий підкупольний простір, бабинець з навою, які з’єднані широким прямокутним вирізом, при західній стіні бабинця розташовані хори. У бабинці розміщується сволок перекриття, на якому влаштоване панікадило зі 33-ма свічками, - як символ років життя Господа нашого Ісуса Христа У західній стіні бабинця на рівні існуючих хорів є лутки двірною отвору, через який є вихід на балкончик над ґанком. У ХVII-ХVIII століттях невеликий простір церкви міг умістити лише вибраних козаків та старшину, тож із подібних балкончиків, до всього Війська Запорозького Низового мали змогу звертатися з проповідями церковні ієрархи.



Церква - тридільно-триверха, належить до найпо-пулярнішого типу українського дерев’яного зодчества. Цей тип свого часу став основою для багатьох формально-мистецьких комбінацій, бо з різних причин піддавався в окремих будівельних цехах різноманітним мистецьким змінам. А відтак, кожна дерев’яна тридільно-триверха церква відзначається своїми особливими рисами.



Реконструйована за реставраційними обмірами ставропігійна козацька церква Покрова Пресвятої Богородиці зберегла прадідівський архетип архітектурно-просторової побудови - ширший центральний зруб у плані, нава має правильну квадратуру а зруби в плані ба6инця та вівтаря збудовані у формі пом’якшеного квадрата. Усі три зруби церкви однакової форми, покриті півсферичними барокальними маківками, встановленими на восьмигранних з одним заломом барабанах, котрі ритмічно звужуються доверху. Маківки увінчані декоративними главками з козацькими Богородичними хрестами. Центральний хрест має назву «Сонце Слави», в основі його лежить півмісяць - як символ Пріснодіви Марії, - з якого підіймається хрест у вигляді «дерева життя», рясно уквітчаного квітами Богородиці - лілеями. Верхів’я хреста прикрашає Короноване сонце. Богородичний хрест «Сонце Слави» символізує перемогу Діви Марії котра дарувала нам Спасителя. Центральна маківка трохи вища за бічні. По периметру церкви розташоване широке піддашшя (опасання), яке опирається на різьблені кронштейни - це є найдавнішим елементом дерев’яної козацької церконної архітектури обох берегів Дніпра (подібні елементи мали найдавніша
церква у Чернігові, дерев’яна церква Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, церква Архістратига Михаїла в селі Суботові, Покровська церква Запорозької Січі на Микитиному Розі та інші). Дах церкви та дзвіниці перекритий ґонтом (дерев’яна черепиця доби середньовіччя). Стіни зрубу відкриті, і ми можемо відчути подих дерева XVIII ст.



На захід від церкви стоїть дерев’яна триярусна дзвіниця, квадратна у плані, увінчана маківкою, над якою вивищується хрест «Сонце Правди» — як символ Господа нашого Ісуса Христа. Збудована, як і церква, у період 2000-2002 років. Перший, другий і третій ярус її рублені — складені із брусів. Третій ярус має прямокутні отвори для дзвонів, яких із головним дзвоном «Благовістом» тринадцять. Яруси сполучаються внутрішніми дерев’яними сходами. Церковні сходи складені із товстих дощок (плах): за світоглядними уявленнями того часу, із плах робили місце страти злочинців (звідси відомий вислів — «зійти на плаху»). Таким чином, символічно людина повинна була пройти шлях спокути, підіймаючись до храму по таких сходах, усвідомити гріховність свою життя і покаятися.



Пишний бароковий іконостас та інтер’єр для нового храму виготовили різьбярі з Києва — Ф.А. Воропай, та Львова — І.А. Бабійчук, оздобивши його Богородичними мотивами (лілеями, а також різьбленням виноградної лози та листя аканту). Левову частку ікон, у стилі так званого Мазепинського бароко, написав київський художник Олександр Цугорка.
Чільним образом храму, написаним Олександром Цугоркою, є ікона «Богородиця Слобідська Цариця Козацька». За свідченням Михайла Грушевського, подібна ікона ще до 1897 року знаходилася в родовій Михайлівській церкві Гетьмана Богдана Хмельницького, що в селі Суботові. Також в оздобленні храму брали участь художники С. Герасименко, Д, Бєлянський, В. Недайборщ, О, Кудрявченко.

http://www.mamajeva-sloboda.ua/objects.php?category=37

В колонках играет - Dream Theater - Wither
Настроение сейчас - лучше

Храм св. Архистратига Михаїла — це тризрубний «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша та вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені в ряд із заходу на схід — у бік небесного Єрусалиму, куди й належить плисти кораблеві спасіння. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує кований хрест — знамено нашої перемоги над гріховним світом.

Храм св. Архистратига Михаїла перевезено до Київського Музею просто неба із села Дорогинка Фастівського району Київської області. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Очевидно, саме такі дерев’яні храми першими поставали на нашій землі ще за святого Володимира Великого. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 рр. — такі дати її побудови можна зустріти у різних джерелах — українських, російських та польських. Аби розібратися з цим питанням, Парафіяльна рада храму св. Арх. Михаїла звернулася до Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України з проханням провести радіовуглецевий аналіз зразків деревини храму. Результат виявився досить несподіваним: 1528 р. Так що у науковців та краєзнавців є велике поле діяльності стосовно встановлення істини. Але вже зараз можна упевнено стверджувати, що храм св. Арх. Михаїла — найдавніший з усіх збережених донині дерев’яних церков центральної та східної України.

Буремною була історія України, буремною була й історія храму св. Арх. Михаїла. Пам’ятає він і вільні козацькі часи, і Руїну, і біскупщину (коли разом із селом знаходився у власності католицькиго єпископа), і імперський синодальний період, і червону чуму СРСР. Відповідно й мусив переходити від православних до уніатів, а то й геть стояти пусткою. Але попри все знову й знову повертався на рідне православ’я.

Достеменно відомо, що у 1751 році поляки капітально відремонтували храм. Те саме було зроблено й у 1852 р., вже за кошти державних служб Російської імперії. Тоді ж первісні чисті лінії храму були порушені добудовою дияконника, ризниці та незугарного тамбура. На щастя, дзвіницю спорудили за українською традицією — окремо від церкви. Наприкінці ХІХ ст. храм належав до «бідного» 5-го розряду (тобто до нього було приписано десь із півтисячі парафіян). Прикро, але факт: як слідує із архівних документів, вишуканий бароковий іконостас ХVІІІ ст. не становив для російських чиновників ніякої цінності, вважався старим та таким, що потребує заміни. Чудо, що його не розібрали або не перемалювали за новою академічною модою. Ще більшим дивом є те, що іконостас та й сам храм уникнули цілковитого знищення під час військових подій та комуністичного богоборства.

Втім, у 1930-ті храм було зачинено і приречено до поступового руйнування. Судячи зі світлин 60-х років ХХ ст., так би й сталося, якби не створення у Києві Музею народної архітектури та побуту України. Колектив найбільшого у світі скансена фактично врятував храм. На нове місце його перевезли у 1971 р., досить швидко зібрали й відреставрували, надавши первісного (до 1852 р.) вигляду. Відреставрували й славетний іконостас. Виконаний в стилі українського бароко іконописцями київської школи протягом 1690–1750-х рр., різьблений з липи, посріблений та позолочений, він являє собою справжній шедевр.

http://www.parafia.org.ua/bibliotek...ratyga-myxayila

В колонках играет - Маврин - Show time
Настроение сейчас - получше

Класична подільська церква, описана в багатьох виданнях як видатна пам'ятка української дерев'яної архітектури. Нещодавно їй пощастило - церкву чудово відреставрували. Інформацію про це довелося витягувати, наче лещатами, з прораба будівельників, які працюють на розбудові монастиря, до якого тепер належить церква. До розпитувань тут ставляться з великою підозрою. Церква належить УПЦ МП, її настоятель - з Росії, і він, за словами підлеглих, "не любить реклами". Єдине, що вдалося з'ясувати - кошти на реставрацію виділила держава, Київ (як в кризовий рік вдалося отримати бюджетне фінансування, коли все навколо завмерло - хтозна), роботи протягом 2-х років виконували реставратори зі Львова (очевидно, "Укрзахідпроектреставрація"). Низ споруди був у поганому стані, на півметри "зогнив на порошок", його довелося замінити, разом з іншими прогнилими фрагментами.
Попереду ще реставрація інтер'єру, на яку має бути виділено чи вже виділено до мільйона гривень, а також побудова дзвіниці.

Церква дуже цікаво розташована у ландшафті. Церковище займає невелику терасу гори, але рівна ділянка дуже мала, і від стін церкви починається доволі стрімкий схил, засаджений ялівцем. Храм зусибіч оточують високі гарні дерева - і хоч вони безнадійно перешкоджають фотографуванню, зате роблять територію навколо церкви дуже затишною. Взагалі, вона приємно впорядкована, хоч роботи ще продовжуються. Крім дерев'яного храму, до комплексу монастиря входить будинок, де живуть сестри, і муровану з каменю господарську спороду, чи стайню, чи пак гараж. Всю територію оперізує невисокий, теж з каменю, мур, в традиційному для Поділля дусі.
Хочеться вірити, що господарі монастиря будуть гостинні до мандрівників - а все інше для прекрасних вражень тут вже є.



Більше тут: http://www.derev.org.ua/khm/zinkiv.htm