-Музыка

 -Подписка по e-mail

 

 -Поиск по дневнику

Поиск сообщений в -Sumire-

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 25.06.2006
Записей:
Комментариев:
Написано: 4319

Намного легче похоронить действительность, чем избавиться от грез.

Кем были эти мертвецы и кто они теперь? И кто я сама? Что такое «я»? Этот локон, эта кожа на руках, этот ноготь, который я подстригаю, глухие и слепые внутренности, занимающиеся моим пищеварением, лабиринт моих вен? Или всего лишь серая масса, похожая на ту, что я видела в ведре с формалином? Насколько моя личность помещается в мозговом веществе, в этой загадочной, азотсодержащей материи? Где мое «я»? Где – я? И, когда все кончится, чем станет эта бесчувственная на вид вещь, эта оболочка, брошенная одежда? Совет: главное – не задавайте вопросов, и получите ответ. (Габриэль Витткоп – Прогулка в морг)


Про лінь

Пятница, 01 Июня 2007 г. 14:50 + в цитатник
 (596x435, 65Kb)
В колонках играет - queen - Show Must Go On
Настроение сейчас - weirdoooo

Життя закручується у все більш невизначені схеми та узори.
Впізнаю нотки з втраченого і забутого – минулого.
Інколи хочеться туди поринути з головою, інколи – забути якнайшвидше.
Багато сонця... забагато, як на мене.
Побільше б похмурості, але...
Останнім часом помітила за собою дві негативні речі – більша частота повторювання нецензурних слів і гострі погляди на випадкових перехожих.
Мені не вистачає класної воєнної куртки на кілька розмірів більшої за мене щоб у неї ховатись від світу і чужих поглядів, слів, думок.
Я сама собі створюю проблеми. Я сама – ходяча проблема, що не може себе вирішити.
З цим треба щось робити... Треба, але нічого не міняю. Залишаю все як є.
Може я просто надто лінива.
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Про прогулянки

Четверг, 31 Мая 2007 г. 14:32 + в цитатник
В колонках играет - Staind - So Far Away
Настроение сейчас - ...

Аааа...
Мене розпирає від морального та інформаційного наповнення...
Давно я не спілкувалась з людьми, виявляється...
...А тут стільки нового та цікавого!
Останні дні у нас зливи, під які мені щастить (і не дуже) потрапляти.
...
Вчорашній день заслуговує детальнішого опису мабуть...
Почалось все після пар, коли я вирішила потинятись нашим блошиним ринком (о, як гордо звучить!). Не знайшовши ніц цікавого чи незвичного, я трошки побродила джунглями парку, натрапивши на якусь невідому мені до того індустріальну споруду. Хм.
В результаті чого – попечені кропивою до колін доги, бруднющі кеди і мокрий одяг.
Пізніше, затарившись пивом, полізла на гору, до замку, де просиділа на заниканих в траві східцях з добрих дві години.
Як висновок – ще більше опіків від кропиви на ногах і купа подряпин від корчів, зате значно вищий рівень самопочуття, за що спасибі окреме тобі, Елінка =)
Пізніше до мене приєднався Вадим, приніс іще пива)
Сиділи на вікні закинутого дому і пили те пиво з чіпсами. Пізніше втікали через вікно від собаки, що вирішила нас покумарити і понервувати (і добряче мене налякати і розміром і агресивністю).
Ходили-гуляли закинутими стежинками і переходами, біля чумового кладовища.
Ка-Ва-Іі...
Ще один підсумок – загальна втома, але ще вищий заряд позитиву.
А загалом було дуже й дуже чудово.
...
В місті з’являтись немає бажання. Абсолютний нуль, не знаю чому.
Краще сприймаю місця, де немає людей, де за ними можна з відстані спостерігати.
Центр для мене став важким пресом, що давить на психіку. З усіма людьми, що шмигають туди-сюди, балакають по своїх мобільниках, тримаються за руки, цілуються, сваряться, обнімаються, ходять п’яні і т.п.
Щодо неформального суспільства...
Не для мене то, не для мене...я це зрозуміла.
Не знаю яким чином, але знаходжу таких індивідуалістів, з якими мені до біса цікаво спілкуватись і тинятись десь та досліджувати нові і ще незвідані місця.
...
Намагаюсь не відволікатись на абстрагування думок і фантазій, бо це мене якось доведе до божевілля. Треба вчитись, здавати сесію, практику, бути правильною студенткою/донькою/людиною і .т.п.
Обридає, чесно кажучи...
Навіть буття собою і самодостатність прагнуть змін.
Марудно якось зараз, правда... хз чого, але факт залишається незмінним.
Дивно інколи, наскільки все... дивно...
…But still, I absolutely adore it…

 (400x333, 55Kb)
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

....

Четверг, 31 Мая 2007 г. 14:25 + в цитатник
Сам хауз....последний раз сталкерили со знакомыми. хорошее место...
фотки з телефона, по сему качество немножко лажовое....
 (525x700, 108Kb)
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

...банальности жизни...

Среда, 30 Мая 2007 г. 01:17 + в цитатник

В колонках играет - Cold - A Different Kind Of Pain
Настроение сейчас - as usual

Диалог в универе:
- Ир, с тобой все в порядке? Плохо выглядишь.
- Да что-то голова болит сильно…
- А ты не пробовала одевать что-то кроме черного?
- …
_____
Сидела на перемене на ступеньках возле корпуса, возле меня молча курила девчонка, сквозь бинты на ее запястьях проступали пятна крови.
А вокруг – суета… и столько равнодушия…
Nothin’s gonna change the world (Marilyn Manson)

Бесполезно что-то пробовать выбрасывать на бесчувственную страницу нета, когда в горле больно душит комок.
Мне не хочется ни с кем говорить, не хочется слышать обвинения или сожаления в свой адрес, ничего…
Бесполезно надеяться что меня услышат, что меня вытащат отсюда, надо как-то самой.
Ведь все те, которые…. Все равно далеко…

А это… нашла детскую свою фотку… смешная какая-то…

 (699x492, 23Kb)

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

О плохом настроении... опять

Пятница, 25 Мая 2007 г. 13:27 + в цитатник
 (640x480, 63Kb)
В колонках играет - Сплин - Пил Курил
Настроение сейчас - дурочка

Хочеться жить в мире истинного кибер-панка…
Где много заброшенных домов и заводов и почти нет людей.
Где вечерние улицы осветляют полутусклые неоновые надписи на магазинах.
Где иногда падают кислотные дожди и постоянно стоит туман.
Где можно, окунувшись в рабочую робу цвета хаки и такую же бейсболку, сидеть где-то под полуразрушенной крышей и слушать как где-то вдали воют сирены.
Где не будет этой тошнотворной суеты…
Только городская грязь и много места для аутизма.
Ха ха ха

На самом же деле мне опять зашибись как плохо.
Почему и зачем я себя сама истязаю? Хотелось бы найти хоть какое-то банальное понимание.
Сейчас хочется закричать что есть мочи, просто чтобы разрушить в себе что-то.
Что ни будь. Убить все что есть во мне человеческого.
Без эмоций с одной стороны жить намного легче, ты не любишь, не плачешь, не смеешься, НО… они ведь напоминают о том, что мы все еще hangin’on, still alive, keep movin’,etc.
Только вот ЗАЧЕМ?
Вот уже третий день подряд глотаю какие-то ненужные таблетки в надежде, что они мне помогут.
Вот-вот стукнет 20, а я все еще такое уебище…
Почему мне хочется все прекратить?
Почему мне хочется убежать в темноту подвалов, на высоту крыш…? Туда, где меня вряд ли кто-то сможет найти?
Закрываю глаза и судорожно хватаюсь за реальность, за жизнь, ее остатки…
зы - такое вот красивое и мрачное место...люблю...
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

Метки:  

...

Вторник, 22 Мая 2007 г. 14:13 + в цитатник
 (239x363, 23Kb)
В колонках играет - Deine Lakaien - As It Is
Настроение сейчас - weird

Сквозь жалюзи просвечивает назойливое солнце.
Мечты как-то разбрасывает взрывной волной из непредсказуемых и довольно сумбурных эмоций.

«Странно как вы можете спокойно смотреть на мое лицо, но содрогаетесь, услышав о боге».
Кто в праве судить других за их [не]нормальность?
Опять порезы на руке… К черту это все!
Чужие наглые взгляды скользят по ним. Стыд и незнаниекудаподетьглаза.

Какое-то странное чувство долга перед родителями, вперемешку с
виной,
нежность_u
раздражением.
Грустно от этого… Им…
Их дочь далека от той, которую они пытались вырастить. Не впервые так случается.

Вот-вот в этот моноtone ворвется лето. А хочется, чтоб оно поскорей растворилось в прошлом, давая место Осени.

Столько многоточий… Пока чувству_u…

Опять вспомнился тот, кто был моей головной болью столько времени. Недавно опять встретила его. Люблю, как он прищуривает глаза, затягиваясь сигаретным дымом, люблю его глаза. Бесконечно голубые и холодные…
…Любила...
…Равно[у]душье…
…Хочется курить и пить обжигающий кофе…

Просто интересно, как последние две недели поменяли отношение к некоторым вещам в моей жизни. Это лучше, не так ведь?! Ведь лучше, когда понятно…

Заметила интересную вещь… плохое настроение как-то связано с постами на русском языке. Почему только остается загадкой для меня.
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Of Crimson Sunsets

Понедельник, 21 Мая 2007 г. 16:11 + в цитатник
 (300x403, 76Kb)
В колонках играет - Epica - Faint
Настроение сейчас - сьгодні 6 пар....%(

Когда солнце ударяется об землю, оно каждый раз взрывается и вокруг раздаются брызги малиновой крови. Оттого-то мы и наслаждаемся такими чудесными закатами.

Хотела писать много-много, НО… не буду
Примесь такого странного чувства… словно из sleeping pills and cigarettes.

Кислотные, ржавые, потрепанные, виниловые…

Болезнь с диагнозом «жизнь»



Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Радость дня из жизни идиота - это...

Пятница, 18 Мая 2007 г. 13:40 + в цитатник
В колонках играет - Paradise Lost - Erased
Настроение сейчас - rainin rainin

...сидеть под дождем на незнакомой троллейбусной остановке, пить горячий и горький растворимый кофе последнего качества из автомата, есть горячуюю еще булочку с шоколадом и слушать теплый польський джаз. И, понимая, что выглядишь как последний идиот, не обращать внимания на людей и болтать ногами в воздухе.
вот так вот...
Рубрики:  ///Devoted to... stuff///

Без заголовка

Понедельник, 14 Мая 2007 г. 16:14 + в цитатник

В колонках играет - Сплин - Выхода нет
Настроение сейчас - лажовое

Черт…
Иногда кажется, что мир абсолютно и полностью безумен… Или просто это я…
Безумным и больным все остальные всегда кажутся ненормальными.
Но… Почему на душе такая пустота.
В очередной раз доказала себе, что большие толпы людей просто не для меня. Мне плохо среди всех них, мне среди них всех еще более одиноко чем когда либо, мне хочется убежать, закрыть глаза, закрыть уши, забиться в угол… не понимаю…
Странное это чувство… идти после концерта домой в одиночестве, нарочно, избавившись от всех, плакать в темноте вечера, зная, что никто не увидит, а даже если увидит, им будет глубоко пофиг…
Я знаю, вы мне не нужны… ровно на столько, на сколько я не нужна вам.
 (459x361, 13Kb)

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline
...пошепки до тіні...

про всяке

Четверг, 10 Мая 2007 г. 20:36 + в цитатник
 (315x535, 56Kb)
В колонках играет - Одрі - Хочу Горіти
Настроение сейчас - хз

В голові стоїть минуле. Зав’язло немилосердно у думках.
В голові стоїть Твій голос, Твої очі, Твої історії про ельфів, Твої малюнки, Твоє синє волосся, Твій кулон у формі меча, Ти сам.... і та музика, яку Ти ставив, коли ми разом малювали, спершись спиною одне до одного...
Боже, це ж так банально, а все ж... я не можу викинути Тебе з голови...
Не думала що так буде... факккк.... я б воліла покинути ці думки... просто не згадувати...
Бо тебе я й так вже не побачу.
...................
Інколи в цьому місті мені так тісно, мені не вистачає свободи.... забагато людей, забагато знайомих, забагато всього... Так би взяти і з усіх сил закричати прямо посеред міста. І нехай думають що хочуть. Вони такі ж як і я... просто люди, просто перехожі... просто Ніхто одне для одного... місто байдужості і похуїзму.
Єдиний порятунок - опускати голову в крижану воду, щоб замерзли всі думки і почуття...
Цікаво, а багато кроків відділяють весну від божевілля?
Я її ніколи не любила, вона зраджує принципам, вона непостійна, вона... ніколи не була нашою.
Мабуть я... втрачу себе до кінця... Розтрачусь попусту... ні для кого, навіть не для себе, щоб не зберегти в пам’яті життя такої маячні...
Зараз любити... мені здається... беззмістовним...
Бо навіщо, якщо це все дарма? Навіщо люди розбиваються і ніколи потому не можуть склеїтись назад?
Сім’я і т.п... хм... кажуть, є люди, що не народжені мати власну сім’ю. Інколи мені здається, що я до таких і відношусь. Я не розумію навіщо люди одружуються... Це давно перестало бути гарантією вірності стосунків. Це все просто робиться для годиться?
Люди зраджують постійно, це в нашій природі... Зрада річ така, що пробачити її можна як і багато чого в цьому світі. Тільки от проблема в тому, що забути її теж, як багато чого в цьому світі, неможливо. Хоча ми навіть самі собі зраджуємо, своїм поглядам, своїм принципам, своїм думкам... Люди зустрічаються з тими, з ким вони не хочуть зустрічатись. Всі користується одне одним... хто для грошей, хто для сексу, хто для розваги, хто для того, щоб мати під боком людину, яка б зігрівала, обіймала і шептала на вухо якусь маячню, називаючи цю всю лажу коханням. Хуйня то, а не кохання, вибачте на слові...

зі - в нас знову злива.... знову маленька радість...і я знову розівчилась плакати через дрібниці...
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline
...пошепки до тіні...

Запахи "мого" міста

Вторник, 08 Мая 2007 г. 18:48 + в цитатник
 (400x525, 97Kb)
В колонках играет - Stand.up - Відлітай
Настроение сейчас - нормально

ги, знайшла колись написане... це про Львів, бо його я дуже люблю і це мабуть єдине місто з тих, в яких мені довелось побувати, яке мене настільки задіває...

Стою на балконі, дивлюсь на жевріючий захід похнюпленого сонця. Десь далеко, вільні від земних умовностей, летять птахи. Небо сповнене спокою та гармонії, лише трошки стривожене непомітним для людського ока вітерцем. Дивлюсь на небо, дивлюсь під ноги, а там… Там розбурхане, спішне і таке галасливе життя. Вир метушні охопив моє місто, воно потонуло в сонному присмерку, в багатоманітті своїх ароматів.
Моє місто завжди так пахне. Воно, як старенька бабця, котра давно підібравши улюблений запах парфумів, зберігає його довгими роками…
Тут, на висоті мого балкону завше смачно пахло смаженими млинцями. А ще свіжовипраною постіллю. А ще… Хм, важко пояснити. Запах щастя. Дитячого, наївного щастя. Одразу поринаю з головою в спогади коли я ще була малою. Як я завжди полюбляла тут сидіти і не думати ні про що погане. Зараз знову відчуваю, як гаряча кров пульсує в скронях а в голові відчутне легке запаморочення… Я озираюсь довкола… Перед очима простягається безмежний простір вечірнього неба, я відчуваю свіжий подих вітру на своїх щоках і піддаюсь цій невідомій стихії. На душі стає легко і тепло.
Одна за одною ніби зірки на небі спалахують кватирки в сусідніх домах. Знаю, що і тут і там ходять безтурботні люди, повертаються з роботи, йдуть одне до одного в гості… Туди-сюди з гуркотом коліс і ревом мотору проносяться машини. Вони теж кудись поспішають... Та я не зважаю. Я продовжую стояти тут, в напівзабутті, віддана своїм мріям.
Моє місто пахне сонцем… Особливо погожими осінніми днями його тут багато.
Воно пахне кавою, цей запах невтримно виривається із маленьких кав’ярень та подорожує людними вулицями.
Моє місто пахне музикою… Інколи веселою, інколи журливою, але загалом такою милою серцю…
Моє місто пахне чиїмось коханням… нерозділеним, одиноким, давно забутим, а може ще не пізнаним, а може юним та розквітлим.
Воно пахне блиском вечірніх ліхтарів, що м’яко освітлюють перевулки, вулички, переходи…
Воно пахне галасом трамваїв, що турботливо відвозять заклопотаних людей по домівках.
Моє місто пахне смутком та ліричною задумою старовинних та масивних статуй, пам’ятників.
Запах, до якого хочеться постійно повертатись, розчинятись у ньому... „до самого, самого дна”
Рубрики:  ///...Проби пера...///
Навшпиньки крізь прочинене вікно

О путешествиях

Воскресенье, 06 Мая 2007 г. 18:51 + в цитатник
В колонках играет - Kweane - We might as well be stangers
Настроение сейчас - пишу курсак....сцуко...

Хы-гы…
Итак, состоялось!
Открылся, так сказать, для Сумирэ туристический сезон 2007 года.
Что рассказать? Рассказывать очень много и много интересного, но постараюсь собрать эмоции в кулак и написать обо всем вкратце.
Что ж, западная Украина рулит просто нереально!
На выходных состоялся хороший трип, что включил в себя:
Дубно – Кременец – Почаев – источник св. Анны – и хауз с небольшой пати с вином и апельсинами)
Дубно – прекраснейший замок со многими укреплениями, с несколькими башнями и подземельями. Плюс красивая местность, река Иква и безумно красивый лес вокруг, плюс старинный собор в самом центре города.
Кременец – старинный дворец итальянской принцессы Бонифа…как-то там, много красивых церквушек и соборов, и…самое главное – высоооокая гора, на которой находятся остатки старинного форта, построенного еще в далеких 1270’х.
Почаев – хм, как бы это сказать, множество церквей и храмов, соборов и монастырей, одно с наиболее популярных мест Украины для паломничества (после Киево-Печерской Лавры).
Именно в этом месте случился прикол, т.к. надо было одевать на голову платок и кроме этого иметь юбку ниже колена. Конечно же охрана нас сначала завтыкала, но зато потом с позором вывела и заставила одеться «как полагается». Ну ничего. Обзавелась новым кельтским крестиком, поставила свечи за упокой, ну и новых эмоций набралась. Это здорово!
И в конце-концов источник св. Анны – название в принципе все хорошо объясняет. Просто красивое место.
Дома выхлебтали бутылку охрененно клевого вина и посмотрели 4 части Ганнибала. Ы!
А еще здорово время от времени остановитcя в каком-то лесу, взять коврик и что-то похавать (еда на свежем воздухе после долгого хождения ой как хорошо идет!)…
Дороги, путешествия…
Они просто завораживают…
Возвращаясь в Луцк, наслаждалась дорогой… ярко зеленые лужайки, на которых пасутся лошади, красивые такие, грациозные, рапсовые поля, издалека заметны своей теплой желтизной, они со всех сторон обрамлены цветущими деревьями, которые в свою очередь просто засыпают все вокруг нежными белоснежными лепестками, яблочные сады, сосновые леса, сквозь которые проходит дорога, маленькие старые церквушки при трассе, легкий ветер из открытого окна и прекрасное весеннее небо. Ну что еще надо?! А, ну и любимая музыка, конечно ж…
Сейчас просто не могу дождаться чтобы взять огромный рюкзак, палатки (или по крайней мере спальники) и дремануть в Карпаты на несколько дней, полазить по горам-долинам. Скажу правду – никакие слова этого не объяснят, это надо почувствовать или пережить…
Ну… дай бог сессию сдать отлично и тогда… ^_^

 (700x525, 67Kb)
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Заліплене воском

Пятница, 04 Мая 2007 г. 11:53 + в цитатник
 (400x334, 38Kb)
В колонках играет - Simple Plan - Perfect
Настроение сейчас - same

Можливо ми ніколи не зрозуміємо навіщо ми тут і який зміст цього усього.
Але одне завше напевне не покине нас – наші мрії.
Саме так Амі завше про це думала…
Коли ранкове проміння проникло в її кімнатку, вона ще солодко спала. Але звуки з вулиці, що поступово прокидалась, швидко її розбудили.
Вона підійшла до вікна і весело усміхнулась новому дню, помахала своєю тендітною долонькою старенькому продавцю здоби та повернулась до ранкової рутини.
Сонце просвічувало її силует – тоненький і майже прозорий, коли вона готувала собі яєчню та каву. Коли сніданок був готовий, Амі заскочила з тарілкою та горням на диван та увімкнула музику.
«Смачного» про себе промугикала вона.
Скинувши яскраву піжаму, дівчина одягла стареньку джинсову сорочку, розмірів на 5 більшу за неї та порвані на колінах джинси, поставила новий вініл і підійшла до мольберту. Так, Амі була художницею. Кожен, хто вперше потрапляв в її помешкання, одразу помічав це. Дух мистецтва був присутній в кожнісінькій дрібничці, яких тут, до речі, було пребагато. Квартирка Амі була дуже й дуже невпорядкованою, але завше можна було зіслатись на творчий безлад.
Коли Амі не малювала, вона шукала натхнення в природі, брала великий туристичний наплічник з кількома яблуками, фотоапарат і блокнот з олівцями. Якщо вона була в настрої, то ще й Марка – хорошого друга, з яким вона товаришувала ще з дитинства. Вони любили заходити в поля, далеко за межі міста і лежати на ароматній траві, серед гарних блакитних і рожевих квіточок, роздивлятись хмари та вигадувати нові і незвичні слова.
«Коли ти перестанеш мене дивувати?» часто любив повторювати Марк
«Ось уяви, будемо ми старими, ну, це якщо доживемо, і такі походи займатимусь нам не кілька годин, а кілька днів, уявляєш?» сміялась у відповідь Амі.
Сьогодні дівчина збиралась знову зустрітись з Марком, тому малювала досить недовго і нетерпляче. Ніхто ніколи не знав, що вийде з тієї чи іншої картини в кінці-кінців, включаючи саму Амі. Це її дуже тішило.
Завершивши ще одну частину картини, дівчина вимила руки в холодній воді, абсолютно зігнорувавши брудний посуд, закинула на плечі свою сумку і взула черевики червоного кольору – улюблені.
«Оу, які люди» вигукнула вона, тільки вийшовши з під’їзду і кинулась Марку на шию. «Довго чекав?»
«Ти знаєш, що я вже звик» усміхнувся той
«Ходімо, дещо тобі покажу!» з урочистістю і деякою таємничістю прошепотіла Амі
«Далеко?»
«Дурне питання! Ходімо!» вона схопила його за руку і побігла вниз по вулиці.
«Доброго дня, месьє Бертране! Як йдуть справи?»Весело проспівала вона до того ж літнього продавця здоби.
«Ой, та це ж моя миля панянка. Пречудово, бачте, який день гарний сьогодні! Сьогодні сумувати просто гріх! Тримайте, це вам!» Він протягнув два свіжих круасана з ягідною начинкою – один для Амі, інший для Марка
«Дякую! Я заплачу, коли повернусь!
«О, ні, ні, не треба. Я пригощаю!»
«Дякую за доброту. Гарного вам дня!»
«І вам, панянко!»
Сьогодні ми дослідимо одну дуже гарну територію, що знаходиться в сусідньому місті, там, де багато квітів...
Марк від здивування зупинився. «Ти знаєш, що кажуть про це місце люди?»
«Знаю, привиди, прокляття, бла бла бла, а на мою думку це просто дуже гарний замок. Ти що, злякався? Ги! Розсміялась Амі «Їж круасан поки гарячий, о, вони просто божественні!»
«З цим не поспориш!»
«А знаєш, я б хотіла дізнатись як воно, сидіти на хмаринці, отак, бовтаючи в повітрі ногами, щоб ти, як завше, поклав мені голову на коліна, грати в нашу гру і дивитись на людей-мурашок, як вони заклопотано бігають туди-сюди…»
«Амі, ти ж знаєш, що це неможливо за банальними законами фізики. Але з ким я говорю, ти ж мене й так слухати не станеш»
«О, правильно підмітив!» ледь вимовила дівчина, дожовуючи свого круасана. «Ти просто жалюгідний матеріаліст, але я тебе дуже люблю»
«Не правда!»
«Правда!»
«Ех… Беззмістовно…»
«Ги-ги, останнє слово за мною… еммм, ну, а взагалі-то ми сьогодні пішки не підемо, а проїдемось ось цим чудом цивілізації. Плачу я!»
Вони заскочили у невеличкий автобус, що вже повільно відправлявся з зупинки і зайняли останні місця. Амі одразу підібрала ноги під себе і витягнула плеєр, давши один навушник Маркові.
«Ти не проти старенького року? Сьогодні в мене на нього настрій.. подивимось що там… Bob Dylan?»
«Ти знаєш відповідь»
Через дві годинки вони вийшли на невеличкій станції. Небо повільно затягнуло сивими хмарами і вершини замку, що їм було видно звідси, набули якоїсь містичності. Амі солодко потягнулась, закинула наплічника на спину і зареготала
«Ти чого?» здивувався Марк
«Ну що, ще в штани не напудив? Тоді ходімо, в нас не так багато часу. Останній автобус відправляється через три з половиною години. Диви, я тут карту в інтернеті нарила, так що заблукати ми не зможемо. Вище носа, чемпіон!»
«Ну що ж, ходімо!» бадьоро сказав хлопець.
«Тут класно.. І людисьок нема. Кайф, правда?» тішилась Амі
«Трошки моторошно, а загалом ти права» Марк роздивлявся із сторони в сторону, намагаюсь побачити якомога більше.
«Я тут дещо придумала, ми зможемо наробити багато гарних і дещо готичних фото і відіслати їх на конкурс. Є гарний шанс заробити трішки на цьому Що скажеш?»
«Я тільки за»
Поки Амі з Марком ходили по території замку, почав моросити дощик, що переріс у зливу, що абсолютно змінило їх плани.
«Слухай, давай повернемось на станцію, купимо кави і дочекаємось автобуса, га?» Марк нетерпляче переступав з ноги на ногу, потираючи плечі, намагаючись таким чином зігрітись.
«Дивись, яке небо!» вигукнула Амі, скочивши в калюжу. «Дивись, які чудові калюжі!»
«Не сходь з розуму, вилазь звідти, ти ж застудишся!»
«В калюжах видно небо, воно безкінечне, і мене там теж видно. Це ж очевидно!»
«Що очевидно?»
«Світ – те, що ми бачимо і як ми бачимо»
«О господи, ти будеш зараз філософствувати? Під дощем? Май совість, Амі!» Марк вже ледь не плакав, бо знав, що це надовго
«Ні, я серйозно, лише подумай. Ось зараз ти скиглиш і цей дощ видається тобі катастрофою. Спробуй подумати по іншому, спробуй його собі сподобати. Спробуй подивитись на хмари і побачити в них не грозу, а маленьку тваринку, що грається із стрекозою»
«Чесно, то в мене зараз немає на це настрою»
«Блін, ти нудний! Я так хочу щоб ти мене принаймні зрозумів. Зрозумів, що небо, це не лише небо!»
«Амі, давай повернемось додому, наш автобус скоро прибуває!»
«Пффф… Ок, ходімо…»
Амі ображено глянула на Марка і опустила очі
«Ти не розумієш про що я зараз, чи не так?»
«Розімію…»
«Ні, ти нічого не розумієш, я була права, назвавши тебе матеріалістом. Ти не бачиш того, що написано поміж рядків»
«Ну вибач, якщо я не підходжу під твої критерії» образився Марк
«Ні, я не про те, я хочу тобі показати те, чого ти зараз не бачиш. Ті субстанції, що постійно навколо нас, те, чого ти міг би торкнулись своєю свідомістю. Проблема лише в тому, що ти сам цього не хочеш» в Амі виступили сльози на обличчі
Додому вони повертались мовчки, слухаючи старенький рок і кожен думав про своє.
Опинившись в своїй квартирі, Амі впала на диван і почала розглядати стелю. Деякий час думки були відсутні взагалі, а потім почали з’являтись навколо неї різнобарвними складними візерунками. Їй хотілось негайно намалювати все, що вона бачила, але встати вона не могла, ніби щось її сковувало.
Амі переживала через сварку з Марком. А ще вона думала про те, що в її житті було значимим.
Колись, одного разу вона потрапила д ворожки. Чомусь це їй дуже запам’яталось. Навіть обличчя тієї жінки вона не забула через стільки років.
«Не покидай те, що ніколи не покине тебе» ці слова були написані на листочку, що зберігся з того візиту.
Вона знала що то було і ніколи не зраджувала їх, свої мрії, чого б це їй не коштувало. Але навіщо? З якою метою?
Полегшення вона знайшла в малюванні. Почавши з нового аркушу, вона не зупинялась усю ніч. Закінчивши, вона ще раз кинула оком на пророблену роботу.
О диво, на картині була невеличка хмаринка і вони з Марком.
„Мої мрії” вона тихенько схлипувала і пила чай з жасмином. Амі дивилась на своє життя зі сторони і бачила маленьку дівчинку з двома кісками в смугастих шкарпетках, котра з усіх сил намагалась не відпустити себе у доросле життя. Їй видавалось, що з кожним днем сил стає все менше. І в ті моменти, коли було найважче, Марк завше міг її підтримати і підбадьорити.
„Блін”... його тепла і м’яка долоня, його глибокі зелені очі і приємна посмішка...
„Це як якась в’язка субстанція, що заповнює мої вени, одну за одною, і потім застигає в них” Віск... такий же жовтий і бруднуватий від прокопченого гніту. Вона плакала, плакала воском, жовтими восковими сльозами, плакала у власні долоні і віск застигав на них дивними візерунками. Увесь світ застиг дивакуватою химерою в її очах.
„I was blind, but now I see…” вона розтягнула слова у безкінечну смугу змістових символів, від чого стало не по собі і захотілось просто взяти і викинутись з вікна.
„Я люблю його” яскравим спалахом блимнуло в голові у Амі і увесь віск почав повільно топитись і стікати по стінах, по руках, по обличчі...
„Так, Марку, я тебе кохаю. Ти зараз, мабуть, спиш безтурботним сном і це так природно, адже зараз лише 4 ранку. Це я дурепа, тут розклеїлась і плачу. Сама. Навколо мене лише фрагменти чужих дихань і потрісканий віск. Лише мрії і залишки від реальності. Як би я хотіла...
Ні, Марку, не думаю, що люблю, це те слово, котре зараз на кожній обкладинці глянцевого журналу. Нє! Я тебе... слів не маю для цього. А давай придумаємо його разом?”
Амі сиділа на підвіконні і спостерігала за тимчасово мертвою вулицею. Їй здавалось, що віск її душі почав виливатись з вікна і заліплювати все навколо ще більше. Їй нікуди було діватись від цього в’язкого і брудного прокляття. Вона розмовляла із собою, з тою Амі, котра жила десь там, глибоко всередині, котра з’явилась зараз примарливим образом. Чогось такого втраченого? Забутого? Зігнорованого? Навмисне чи ненароком... їй було вже байдуже.
Хотілось лише Марка і оживити картину, яку вона зовсім недавно намалювала, хотілось матеріалізувати думки, мрії, якими вона недавно з ним ділилась.
Хотілось уверх, до неба, до хмар, туди, де в’язкість цього воску не дістане її, не сплете в її венах тугі струни, не буде натягувати їх своїми восковими брудними пальцями...
В двері тихенько хтось постукав
„Хто там?”
„Марк. В мене з собою термос з кавою. Відчиняй, поліземо на дах зустрічати сонце”
„Марк... Марк... Марк...” в думках це ім’я пульсувало болісно-приємно-п’янким божевіллям.
„Марку, я...” вона лише німо дивилась в його зелені очі
„Я теж.. я знаю, ти... До хмар ми можливо й не дотягнемось, але до зірок все ж ближче”
Вони сиділи точнісінько як на картині Амі. Марк поклав голову їй на коліна, а вона гралась з його волоссям і тихенько наспівувала щось лише для них двох і мовчки дивилась як ранкове сонце повільно народжує нову мрію для них обох.

ps - картинка кавайна як на мене...
Рубрики:  ///...Проби пера...///

...

Пятница, 04 Мая 2007 г. 11:44 + в цитатник
В колонках играет - Simple Plan - Perfect
Настроение сейчас - ...

Shut up, shut up, shut up! Don’t wanna hear u….

[___«I’m sorry I can’t be perfect»___]
Мну опять плющит… От мыслей, от незнаниякудасебядеть…
Мне сейчас бешено хочется туда… На разваленное окно заброшенного дома на старом городе, туда, куда никто и не заходит, туда, где не будет надежды увидеть кого-то…
Хочется хоть немножко поплакать, но даже этого сейчас не могу…
Хочется закрыть глаза и подержать кого-то за руку...
Сейчас у нас очень холодно и… просто… неразбериха в голове…

 (699x466, 52Kb)
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

Больное

Среда, 02 Мая 2007 г. 23:11 + в цитатник
 (298x329, 13Kb)
В колонках играет - ???
Настроение сейчас - feelin'sick

Когда она смотрела ему в глаза этаким вопросительным взглядом, она просто хотела что-то сказать.
Кое-что, то мог бы понять только он. прочитать, почувствовать, прощупать... один бог знает.
Вот так они и сидели друг напротив друга, на соседних высотных зданиях.
Нет, они не были знакомы. Так жизнь сложилась, что им захотелось умереть в один и тот же день, в одно и то же время.
Ни он ни она не верили в случайности. И сейчас, вместо того чтобы прыгать, они сидели и смотрели друг другу в глаза.
Легкий мартовский ветер смахивал слезы с ее еще довольно детского личика, не оставляя места грусти.
Багровая окраска неба, последние лучи заходящего солнца, прохладность вечернего воздуха и взволнованное дыхание.
Он улыбнулся ей и она ответила такой же улыбкой. Легкой, почти неуловимой, несколько грустной, но теплой.
Вот все, что они оба искали всю жизнь. Такую теплую искреннюю улыбку, смелый взгляд чьих-то глаз.
Ой, какая банальность, но какая же необходимость в простом человеческом тепле.
Ведь не это мы ищем каждый день в глазах наших близких, в их словах, в их действиях... ?
Немножко, совсем чуть-чуть, но так, чтобы хватало для жизни.
Они нашли свой последний лучик тепла, и последнюю надежду.
.......
После дождя всегда бывает солнце? Или просто начинает падать снег?
Как это все бывает, кто мне скажет....
Увы, жизнь очень редко одаряет нас радостными и приятными мгновениями... Да...
"Если у вас все хорошо не пугайтесь, это не долго"
Только циникам место в этой жизни... Бессердечным и черствым. Чтобы они
холодно и равнодушно могли друг с друга снимать кожу, выпивать кровь...
Сладкий нектар с металлическим привкусом...Трепетная дрожь по телу..
Нет... это не проходит с возрастом, не перерастается, и не забывается...
УВЫ....
Рубрики:  Навшпиньки крізь прочинене вікно

Aller-Retour

Пятница, 27 Апреля 2007 г. 12:37 + в цитатник
 (500x464, 25Kb)
В колонках играет - Keane – She Has No Time
Настроение сейчас - J’ai mal `a…

Я інколи намагаюсь приспати власні думки, щоб було легше.
Забуваю про світ, а може просто його відпускаю нафіг.
В середу в нас пройшов ще один концерт. Стримала бажання туди піти, не знаю навіщо. Про що, в принципі, не шкодую. Натомість був надзвичайний захід сонця і гарний вид з вікна одного розваленого будинку. Часто зустрічаю знайомі обличчя на вулицях, інколи зупиняюсь, щоб побалакати, інколи проходжу повз, намагаючись згадати... інколи навмисне вибираю якомога безлюдніші стежки, щоб уникнути будь-якого контакту з людьми.
...
Хм, кожна людина має когось, про кого вона думає перед сном. А я люблю лежати і дивитись на місяць, котрий видно через погано закриті жалюзі. Просто лежати, інколи до 4 ранку, доки всі зірки не погаснуть.
...
Важко/холодно/втомлююче
...
якби можна було б написати думки... якби можна було вимовити їх вголос...
якби...
лише умовності...
навкруги розтанцьовується весна. Такі обережні па... ще сируваті, не відточені... кумедно
...Ma voiture, mon compartiment… mon petit rêve...
і побільше, побільше... цього всього....
ааааааааааааааааааааааа......
отак мене зараз розриває зсередини.
хто не будь, заберіть мене звідси... назавжди...
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Про ненависть

Среда, 25 Апреля 2007 г. 16:52 + в цитатник
 (409x419, 30Kb)
В колонках играет - Флер - Формалин
Настроение сейчас - ...

Oh, why can’t I be what you need, a new and true version of me? But I’m nothing so good, no I’m Nothing…

Дивитись на світ очима дитини – великими, здивованими, захопленими, часом наляканими...
Це те, що ми розучились робити. Забуваємо все це... і щирість вимінюємо на маски, товсті шари гриму.
Кожен видається собі великим філософом, котрий чудово розуміється в житті. В тому що вірно а що хибно. А насправді...
Кожен тупцяється в темряві, наштовхуючись на різни перешкоди, шукаючи двері до світла.
Кожен ховає свої слабкі місця, намагаючись видатись сильнішим і стійкішим до життя.
Кожен може сховатись за маскою холоднокровності, але насправді кожен шукає розуміння, підтримки, тепла, кожному це потрібно...
Ні, нічого в цьому житті я не знаю, переконуюсь раз за разом.
… … …
Я так ненавиджу своє відображення у дзеркалі, ненавиджу себе за те, якою я є.
Інколи ненавиджу випадкових перехожих за їх необережні погляди.
Стільки ненависного в цьому житті. Але чому?
Хіба ненависть має просякати почуття? Хіба вона?

Купіть хто не будь шматочок мене... або просто заберіть... викиньте його подалі, закопайте, спаліть... R U there? Can U hear me? Can U fill me? Can U heal me? Huh?

…Now you see me, now you don’t
Now you need me, now you don’t…

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Ее свобода

Среда, 25 Апреля 2007 г. 16:15 + в цитатник
 (265x400, 93Kb)
В колонках играет - Сплин - Мое Сердце
Настроение сейчас - дивно....

Вечер этот был переполнен запахом озона, как, впрочем, было всегда после дождя. Но сегодня она чувствовала что-то еще, тонкое, едва уловимое, прозрачное, как серебряная нить паутинки, как музыка ветра, как дыхание земли.
Она сидела на этом месте уже несколько часов, смотря в одну точку. Ее глаза вглядывались куда-то далеко, дальше за горизонт, дальше, чем можно себе даже представить. Это было ее любимое место, куда никто никогда не заходил, где никто не мешал ее покою. Сюда она приходила каждый раз, когда душевный боль не давал ей покоя. Сегодня же она пришла проводить солнце, посмотреть, как оно в очередной раз прячется за горизонт, поступаясь местом своей сестре – луне. Оно садилось медленно, словно испытывая ее терпение. Небо становилось то золотисто-желтым, то нежно-розовым, то алым, то кроваво-красным, а солнце все направлялось в сторону Востока. Оно отражалось в синеве воды, нагревало ее холодные тона своим теплом, а потом так же медленно тонуло в ее глубине. Тени, дожидаясь, когда последний лучик спрячется, быстро упали на землю и, казалось, на ее плечи. Они скрыли верхушки деревьев, дальние кусты, скрыли и ее страхи заодно.
Этот вечер скрывал в себе много секретов, он знал ответы на все ее вопросы. Этот вечер, это мгновение были прекрасными, она хотела, чтобы весь мир растворился, так же как и солнце, в синеве этой реки. Воспоминания начали наполнять ее голову, они вытесняли ее мысли, и словно теплый поток плыли по ее телу, пульсировали в ее висках. Она начала думать о многих своих поступках, о своей жизни. Время от времени она то улыбалась, то начинала плакать. Время сейчас словно остановилось, только маленькие, блестящие небесные сокровища – звездочки, которые загорались одна за одной, напоминали о реальности. Она оставалась наедине сама с собой, можно было уже не притворяться, можно было снять все маски и просто выбросить их в воду, чтоб они там утонули и никогда не напоминали о себе. Кому как не себе можно было признаться во всех грехах, кому как не себе можно было покаяться? Она продолжала сидеть на том же месте и в ее мыслях появился отблеск правды. Правды об этом мире и правды о себе. Никогда до того ей не было так тяжело и так легко одновременно. Слезы хрустальными каплями хлынули с ее голубых глаз, падая на колени, на зеленую изумрудную траву, на землю. Весь боль, который собирался долгое время, вся горечь жизни, которая каждый день ходила за ней тенью, казалось, покидают ее вместе со слезами, с этими меленькими горько-солеными капельками, привкус которых она чувствовала на своих губах. Ей стало так легко, так спокойно, как никогда до того, ее душа переполнилась теплом и радостью. Она знала, что это не надолго, но ради этого мгновения хотелось жить. Чувства переполняли ее, она не могла дышать, начала задыхаться от избытка эмоций. Ее сердце билось в безумном ритме, оно чувствовало ту свободу, которую давно хотело почувствовать… Она резко встала и закричала изо всех сил… от счастья…. Никто не услышал ее кроме стаи диких птиц, которая перепугано вспорхнула из тени деревьев. Она продолжала стоять еще несколько минут, мечтая, ее глаза блестели…. Она была счастлива. Она знала, что стоит ей вернуться назад в город, увидеть его серость и мрачность, все вернется на круги своя… Она опять столкнется с вопросительными взглядами.… Да, им ее не понять, но они не знают, что значит быть счастливым… Да, не все в ее жизни было таким как хотелось бы, да, ее душа томилась в одиночестве, да жизнь толкала ее лицом в болото не раз, но все равно она была счастлива. Сейчас же она шла по протоптанной, узенькой и извилистой тропинке, возвращалась домой и улыбалась, ее душа наконец-то нашла для себя местечко в этом мире, ее сердце начало биться в унисон с музыкой природы, которая ее окружала, ее мысли ложились ровно, словно вечерняя мелодия, а она смогла открыть для себя правду. Правду, которую искала давно…

О дорогах и плохом настроении

Вторник, 24 Апреля 2007 г. 15:05 + в цитатник
Pain (479x698, 42Kb)
В колонках играет - Akira Yamaoke - Letter From The Lost Days
Настроение сейчас - crappy

~
Я закохана в дорожні шляхи...
В залізну дорогу, її переплетення, її шляхи, її холодні рейси...
Вчора до півночі тинялась так по них. Тьмяне світло поодиноких ліхтарів відбивається металом і – в очі...Стояти за кілька сантиметрів до рухомого вантажного поїзда, відчувати запах металу і стискати обличчя руками, щоб не зімліти. Шкірою відчувається рухоме повітря, в голові гуде, сигналить, плавно, монотонно і гучно постукує... нищівно...
Можливо не стільки самі путі, скільки асоціації, думки, спогади... Заплутано в тісний клубок, що розмотати неможливо. Часом такий клубок підступає до горла, змушуючи здригатись, намагаючись не розплакатись посеред вулиці.
Люблю ще сидіти на ланцюгах окремих стовпчиків і дивитись на місяць. Він завжди там, коли мені так потрібно... Нехай затягнутий чорними хмарами, нехай засліплений світлом мільярдів зірок, але він там...
..Жи-[_Ти_]…
Нестерпно приємне, тепле відчуття, що розриває зсередини і знову зшиває.
Роздуми психо_голічного дитяти. Сповіді сумної дівчинки. Або просто маячня...
Думаю, багато хто, читаючи це все, сприйме ці слова як банальне ниття якоїсь там дівчинки, що живе десь там далеко.
Цілком справедливо... і з цим спорити не варто.
~
Інколи мені здається, що сьогодні – кінець всьому, що тут все зупиняється, що в завтрашньому дні немає змісту, ба, він все ж настає.
Яке це жалюгідне відчуття, відчувати пробудження щоранку, пробудження в „реальність”, коли так хочеться залишитись у сні... назавжди... НЕ прокидатись.
Чи чекають на мене там, за наступним поворотом? Чи зможуть глянути прямо у вічі і сказати „так, ти нам дійсно потрібна”...?
В дупу все те, що і всіх тих, хто...
~
Чужими кроками підходимо до істини, чужими очима дивимось крізь затуманене скло свідомості.
Коли навколо тебе крутяться думки, такими в’язкими темними силуетами, що їх можна стискати в долонях, розщепляти та шматки, роздивлятись з різних боків… завіса просто падає донизу і неможливо не побачити посмішки, вкрадені у далеких.
Інколи видається, що це життя – крадене теж. В тих, про кого не знають, не пам’ятають.
Світло крізь темряву жалюзів та візерунки сигаретного диму, постіндустріальність у мистецтві і застиглі в піщинки сльози на скронях.
Все це вже було, все, що було чистим – забруднилось. Нам нічого іншого не залишається як померти всередині своїх мрій, щоб не було так паскудно і низько.
Хм, а врешті-решт, всіх це чекає… Розкладення плоті і вічне забуття…
Китайські дзвіночки дзвонять за померлими, оплакують їх душі. Срібний дзвін відбивається в голові кожного разу, як порив вітру підхоплює невидиме…
Не надто багато песимізму? Все це таке реальне, що обпікає розум…
М’який шепіт, що ріже гостріше ножа, солодкий біль від морального мазохізму… це лише один з варіантів, вибір… як шлях, котрим потрібно далі йти.
Поставити б свічку за наші цінності…
[___ All of the tattooed angels have hold me back today ___]
~
[„Сьогодні знову я йду додому сам
Навколо люди йдуть і дивляться з реклам
Але чому мені хочеться втекти?
Але чому не там я ходжу де ти?”]

~
PS… Єдине, що зараз радує – Чак Паланік, котрого привезуть за тиждень.
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

Одинока Оптимістка

Пятница, 20 Апреля 2007 г. 16:15 + в цитатник
 (300x393, 29Kb)
В колонках играет - Юлія Лорд - Танець Душ
Настроение сейчас - те ж

Старенькі нариси чогось там...
..........
Холодні, замерзлі пальці на зап’ясті. Руки дрижать, все тіло злегка труситься від холоду. Чи може холод тут ні до чого…?
Вона рахує свій пульс, частоту биття свого серця… Хоча рахувати і так немає змісту… Ще кілька хвилин і воно зупиниться… Нервовий неспокій на душі, усвідомлення неминучості – страшна річ. Вона ще ніколи себе не почувала такою безсилою.. Перед світом та часом…
В останні хвилини свого життя стільки всього хотілося б зробити… та вона не може…
Вона стояла біля вікна… засмучена та втомлена. На її блідому лиці можна було віднайти тінь скорботи та розпачу. Тонкими пальцями водила вона по замерзлому склі, залишаючи хаотичні малюнки, помутнівшими очима спостерігаючи за грою вітру та легкого сніжку. З холодом на вулиці до неї завітала і смерть… Колись ще давно постукала у двері… А вона її запросила погрітись за горням гіркої кави…
Завтра Новий Рік… новий день… нове життя… та не для неї… Вона ні про що не шкодувала. За собою залишала лише тепло в людських серцях, лише ніжну згадку про себе. Вона знала, що залишить цей світ, та не зможе покинути всіх цих сердець…
…………………………………………………………………………………………..
Вона сиділа за столом, в напівтемряві, при свічках, та писала оду своєму життю. Сльози одна за одною скочувались вниз по її обличчі та розбивались об шматок білого, як її обличчя, паперу. Рука тремтіла, але почерк залишався незмінно нахиленим вправо, а букви дещо закрученими.... Вона вливала в кожну букву, в кожен склад, слово, речення, рядок свою душу. Стогнав кожен її нерв, щеміла кожна струна її душі...... Щось всередині зламалось, перемкнулось і тепер вона не змогла приховувати своїх почуттів, ховатись сама від себе. Вона це усвідомлювала, але не могла заставити себе повірити. Солоні краплини змішались з її чорним чорнилом та розтеклись по листі, стираючи фрази. Спогади склеїли її думки, її світ. Вона повернулась до миті свого безтурботного щастя. Тоді світ був таким прекрасним… Він прекрасний і зараз, просто вона зуміла зняти свої рожеві окуляри та тверезо оглянутись навколо… Яким же великим тоді було її здивування…
Вона відчувала щось змушує її вмирати, повільно, непомітно для всіх, але так боляче для неї самої, з кожним днем вона не могла знайти все більше і більше себе. Дихання з кожною хвилиною сповільнювалось як і серцебиття… ще лічені хвилини і цей сон скінчиться…
Вона писала оду своєму життю… вона возвеличувала сонце та небо… Мріяла про казку у снах, сподівалась знайти її і в реальному світі та більш за все прагнула злетіти… Так… Вона була оптимісткою… Найтеплішою, найніжнішою та найдобрішою людиною, яку тільки можна уявити… Про свою хворобу вона нікому не розповідала, бо знала що нічим не зарадити… що ж… так легше їм, легше їй…
Ось останні її слова… так, вона все сказала… Мовчки витерла свої сльози та щасливо посміхнулась… задумалась…. За вікном запаморочливо витанцьовували сніжинки, різко контрастуючи с темно сірим тлом… хмари затягнули весь простір, не даючи місця сонцю…ні, цьому смутку не місце в її душі… Легко отрусивши з себе такі думки вона відкинулась на спинку свого стільця. Її очі впіймали картинку на стіні, дитячий малюнок… Такий світлий і безневинний… Потерши долонями свої плечі вона зіщулилась, холод все більше і більше наповнював її єство… Неспокій кудись зник, їй стало легко… Зник і холод, натомість вона зігрілась невідомим теплом….
…………………………………………………………………………………………..
Перехожі спішно повертались додому в надії там зігрітись та відпочити після виснажливого дня, вони не звертали увагу на маленьке віконце на четвертому поверсі… Таке ж як і сотні інших… Чи ні? З балкону його злетів ніжний ангел, плавно та м’яко змахнувши крилами. Він танцював з падаючим снігом, кружлявся в темноті неба… Такий щасливий та безтурботний, такий щирий та свіжий… Він тепло дивився униз своїми сяючими очима та усміхався… Востаннє змахнувши крильми розчинився у вічності… Лише снігопад посилився, продовжуючи припорошувати все навкруг пухнастими сніжинками….
Рубрики:  ///...Проби пера...///

О том, о сем...

Пятница, 20 Апреля 2007 г. 16:10 + в цитатник
18716132_avatarz1159498245_i_9267_full (336x505, 88Kb)
В колонках играет - Мертвий Півень – And The Third Angel Sounded
Настроение сейчас - проза жизни

Нямо, еще раз посмотрела Джонни Мнемоника.
Ну, что ту скажешь, классика жанра, хе-хе. Гибсон awesome!
Из такого обыденного и собравшегося за последние дни…
Плюсы
Д-о-ж-д-ь…няяя…
Нашла кучу новых индустриальных мест, что в принципе оч большой плюс.
Пол дня под тем самым дождем наедине, как хорошая возможность поразмыслить
Хорошо проведенные вечера с веселой компанией…
(что былооо… есть что вспомнить, да нечего внукам рассказать, как говорится)
Есть у мну Огги и Кукарачи ^_^ (за что спасибо отдельное Арсену)
Эммм… Пивоооо
Много эмоций по поводу анимешного сериала XXXHolic.
Cowboy Bebob несомненно крут!
Минусы
Мокрая и холодная одежда, грязные стилы и подтекшая тушь а ля the crow
Одна нехорошая вещь, о которой сожалею
Угробленные любимые джинсы…
Ссора дома по поводу позднего возвращения (как всегда, впрочем)
Не все так, знач, плохо, да?

ЗЫ – а вообще… жизнь – большая сцуко… (для тех, кто еще не знает сего факта)
Не хватает панически человечка, который любил бы меня, и которого я могла б любить, который понимал бы мои больные мысли, и которого я могла бы слушать часами… фак…
ЗЫЫ – Народ, подарите кто-нить цифровик… *(
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

..О том, что красиво...

Понедельник, 16 Апреля 2007 г. 15:55 + в цитатник
 (529x699, 76Kb)
В колонках играет - Cold - Gone Away
Настроение сейчас - messed

О настроении человека можно говорить по том, что он/она в данный момент слушает.
Она способна одинаково как добить так и поднять нас… Музыка создает атмосферу…
Мне это всегда помогает расслабиться и выбросить из себя все плохое, что собралось на душе. Да и странные мысли закидывает в мою весьма ненормальную голову…
Что-то такое каверзно-готичное…
Как, к примеру, nude art девушка, через кожу которой пропущены струны арфы, сидящая у ног парня, который собственно на этой арфе и играет.
Или две девушки в стиле ретро, с бордовой помадой, нанесенной на губы на манер фарфоровых кукол, целующие друг друга при свете нескольких свечей.
Или туго затянутые нити кожаного корсета, черные чулки и такая же фетиш обувь, контрастирующие с бледной кожей и красными губами.
Красив до безумия сигаретный дым, нужно просто уметь это разглядеть.
Я сейчас и близко не о тех малолетних развращенных извращенках…а о том, что вечно…
По сему словами Бодлера…
«…Искусство вечно, Время – миг…»

А вообще, настроение такое ж как и название группы – холодное и безразличное, немного грустное… Хочется понимания и тепла, чтоб меня согрели и не оставляли наедине с этими мыслями.
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

...

Суббота, 14 Апреля 2007 г. 23:49 + в цитатник
 (398x305, 142Kb)
В колонках играет - Би 2 & Чичерина - Рокнролл
Настроение сейчас - ...мммм....

Захотілось написати кілька слів, втекла трішки з дому(тісно мені останнім часом в тих 4 стінах), в інтернет кафешку...
Гарне ж місто ввечері, гарнюнє, прекрасне і таке... ммм, дух захоплює...
багато зірочок, мало людей... ідилія...
Що навіює дивний настрій, тягне на роздуми, тягне мріяти і любити саме життя... А це вже плюс...
Непоганий врешті-решт день видався, дуже навіть гарний!
Рейден, дякую за компанію!! ))

Иииии...
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

О незабываемости первого ощущения

Среда, 11 Апреля 2007 г. 16:07 + в цитатник
 (300x343, 41Kb)
В колонках играет - From Autumn To Ashes - Autumns Monologue
Настроение сейчас - shitty

Вы видели когда ни будь океан в реальной жизни?
Видели как его волны подкатывают к берегу, разбиваются на мелкие капельки, возвращаются назад в свою стихию.
По себе они оставляют только мокрые следы на песке. А те, которые были на нем до того, просто исчезают.
Вот такая вот магия соленого бриза и приятного цвета заходящего солнца, ласкающего лицо, ладошки, босые ноги.
Когда стоишь на берегу океана, чувствуешь себя такой же каплей, маленьким существом.
Глубоко, на все легкие вдыхаешь соленый воздух и падаешь на песок, берешь его в руки, чувствуешь отдельные пещинки, чувствуешь, как он ускользает из ладошек тонкой струйкой…
Это идиллия, которую можно пережить только раз в жизни.
Ведь все стоящее случается только раз… Первый раз, первое ощущение, незабываемое воспоминание.
Ведь, слушая песню впервые, мы просто переживаем ее сами. Это уже потом начинаем разбирать ее по частицам – музыка текст, отдельные инструменты, смысл… и тому подобное. Первый раз – эмоции. И если песня стоящая, они накроют нас с головой, словно волной. Потом такое ощущение уже невозможно с той же песней. Увы, а может наоборот, к счастью…
Да что же с человеком? Ой, не перестают некоторые удивлять и всегда остаются некой тайной, неким первооткрытием. Наверное, мне это в людях и нравится… Их неожиданные повороты и тропинки.
Это все этакое лирическое настроение, что способствует подобным размышлениям.
Сейчас мне так не хватает моего любимого пледа, кофе и объятий…
Рубрики:  Навшпиньки крізь прочинене вікно



Процитировано 2 раз

Уривки з моєї хворої уяви

Вторник, 10 Апреля 2007 г. 19:05 + в цитатник
 (320x240, 578Kb)
В колонках играет - Bob Dylan - Knockin' On Heavens' Door
Настроение сейчас - some shit

Я прокинувся від різкого болю в животі, після якого мене просто вирвало. В такі моменти здається, що простіше померти.
Вчора мене сильно побили. Палицями та армійськими черевиками.
Я лежав на холодній і слизькій від якоїсь гидоти підлозі. Каміння піді мною, каміння над головою, каміння навколо. І лише одні металеві поржавлені двері з маленьким віконцем.
Скільки я знаходився тут я вже не пам’ятав. Не знав котрий день, місяць, година, я навіть не знав яка зараз частина доби.
Коло мене лежав шматок зачерствілого і запліснявілого хлібу. Коло нього з байдужістю пробігали пацюки. Раніше я гидився би їх чи лякався, а зараз доводилось миритись з цими сусідами. Лише їх присутність переконувала мене що я ще живий, хоч і в справжньому пеклі.
Було холодно, бо на мені була лише якась шмата, що вже давно втратила свій колір, вона була брудно сірою з маленькою нашивкою на лівому плечі – номер 37. Імені мені не залишили.
Вчора я накинувся на охоронця, що приніс мені цю „їжу”. Чи вірив я ще в те, що звідси можливо втекти? Можливо це звучить досить наївно, але помирати в цій дирі так не хотілось.
Моє тіло було в синцях і шрамах. Вони ніколи і нікого не шкодували. Вже третій день спльовував кров, але не знав що саме було пошкоджено – боліло і ломило все тіло до останнього сантиметру.
Моє життя ділилось до і після „цього”. Мене і ще з півсотні таких же схопили в полон ворожі війська.
Кожен свято вірив, що бог саме на його стороні, кожен свято вірив в те, що бореться на правильному боці і виборює справедливість. Ні, це була наша війна. Боролись ті, хто зараз сидить в м’якому кріслі і покурює сигари. В бога я теж не вірив. Бога вбили ще на початку цієї війни, котримось з пострілів. Ні, бог не міг допустити всього цього. Вмирали діти, вмирали жінки і старші люди. Вмирали всі, хто „ставав на заваді”.
Я згадував як воював, як сидів в одному з тих окопів, як безжалісно вбивав таких же молодих і відчайдушних. Або я або вони. Згадував, як мене контузило під час близьких вибухів, згадував криваве місиво, пекельні крики людей, що знаходились за мить до смерті. Болісної та жахливої. Згадував, як допомагав зносити поранених товаришів на купу, поливати їх бензином та підпалювати. В голові стояв нестерпний трупний сморід, образи розтрощених черепів, розкиданих по полю кишок.
Ні, бог цього дозволити просто не міг.
Мені не раз доводилось дивитись „ворогу” в очі, вганяючи в нього лезо ножа, борсатись в багнюці, виборюючи право на життя. Але чи життя це – жити, тримаючи Це все в голові.
Я вже не знав чи більше болить моє побите тіло чи пошматована душа. Плакати я не вмів, може не міг, а може просто втратив все людське. Мене це жахало. Адже я стільки часу боровся за якусь фантомну мету, ідею, навіяну Ними, тими, хто купався в нашій крові і розкоші далеких звідси апартаментів.
Я знав, що за кілька днів має бути моя смертна кара. Побивши мене, охоронець не забув про це нагадати. Нас мали розстрілювати. Поставити лицем до ями та зробити отвір в мізках. Мені нічого не залишалось як сидіти тут і чекати своєї смерті. Дні я рахувати не міг, не відчував часу. Здавалось що вічність розтеклась по моїх венах гіркувато-густою субстанцією. Час, простір, я, світ, все злилось сюди, в єдину форму, воно дивилось на мене очима безневинних людей, що просто були по різні сторони поля. Воно приходило до мене уві сні, не даючи спокою. Я знав – або цей розстріл або божевілля. Більше мені нічого не залишалось.
Ось і настав мій час, з гучним гуркотом відчинились двері і в моє „помешкання” увійшло два охоронці. Вони кілька разів вдарили мене по животу ногами. Від чого все моє тіло скорчило і я знову виплюнув кров на брудну підлогу. Після цього вони підвели мене, сам я стояти на ногах просто не міг, і потягли по довгому темному коридору. Де-не-де на стелі горіли лампи, але так тьмяно, що освячували простір лише в кількох сантиметрах навколо себе. В тьмяному світлі цих ламп я розгледів обличчя охоронців. Зовсім молоді і абсолютно черстві. Гра світла й тіні робила їх просто потворними із жорстокими вишкіреними гримасами.
Мене вивели на вулицю і на якийсь час я просто осліп від денного світла. Я так давно його не бачив. Мені хотілось відкрити очі, але я просто не міг, сльози текли по моєму брудному обличчі з подразнених очей. Мене кинули посеред якогось невеличкого подвір’я. Було спекотно і навколо здіймались хмари пилу. Вони осідали на моєму обличчі, змішувались із сльозами, утворюючи брудну масу. Нарешті біль в очах пройшов і я озирнуся навколо. Я побачив ще кількох в’язнів. Таких же безсилих, жалюгідних і безхребетних як я. Я розумів, що це – кінець. До цього привела лише наша людська жорстокість. Залишатись в цьому пеклі жорстокої реальності і ніжних жахів я більше не міг.
Нас виставили в ряд, ставили на коліна, бо жоден з нас не міг, був не в стані, стояти на ногах.
Нам навіть очей не зав’язували. Стояла спека і неприємна тиша. Було чутно лише перешіптування солдат в дальньому кінці подвір’я і звук зарядженої зброї. Ніхто не плакав, ніхто не благав. Мабуть кожен усвідомлював, що жити далі з цим усім на душі просто неможливо. РАЗ – я закрив очі і зціпив зуби – ДВА – стиснув руки в кулаки і попросив вибачення подумки у всіх мною вбитих – ТРИ – вибух звуку, світу, світла... „дальше – тишина...”
Рубрики:  ///...Проби пера...///

Про сіре

Среда, 04 Апреля 2007 г. 14:18 + в цитатник
В колонках играет - The Cure - Lullaby
Настроение сейчас - відповідно

У вас коли не будь виникало відчуття тотального спустошення. Такого, наче хтось вирвав зсередини оберемок кольорових провідків, відключив зв’язок із блоком живлення, зупинив подачу струму?
Якщо ні, то ви ніколи і не жили. По справжньому. Ви ніколи не жили на всю силу.
Ми жили в місті, де будь-які емоції придушувались. Ті, хто не слухався, просто кудись зникали. Ніхто не знав куди. Люди на вулицях проходили одне повз одного з відсутніми поглядами. Мені завше було цікаво про що вони думають, кожен з них.
Ніхто не пам’ятав як і коли все почалось, але зі зміною влади півтори століття тому все перевернулось. Відбулась інформаційна війна, відбулось багато революційних відкриттів, що врешті-решт привело до винищення половини людства. Світом блукала невідома хвороба, котра живилась сильними людськими емоціями і еволюціонувала, паралізувала нервову систему. Людське тіло перетворювалось на манну кашу. Це було жахливо. Щоб вижити, людей змушували позбуватись емоцій.
Пам’ятаю, дитиною мене віддали в дитячий притулок, батьки загинули від тієї жахливої хвороби. Більше нікому про мене було дбати, більше нікому не було до мене діла. Ті жінки старшого віку, що гляділи за мною і ще 12 такими же, сухо виконували свою роботу, їх обличчя завше були кам’яними і незворушними. Часто мені видавалось, що то роботи, андроїди, металеві, сталеві корпуси з безліччю дротів, обтягнуті рожевим силіконом. Діти, з якими я зростала не відрізнялись від тих вихователів, серед них я почувалась завше некомфортно і більшість часу сиділа в кутку кімнати. Мені й не хотілось зближуватись з ними, це були просто люди, з якими я змушена була чекати на кращі часи. Я тоді чомусь вірила, що вони настануть.
Одного разу, згадавши своїх батьків, я заплакала вночі. Мене сильно побили, не жаліли, били і по лиці, і по ребрах, зламали навіть руку. Боліло дуже сильно, але я змушена була терпіти, бо знала, що в іншому випадку мене заберуть. Куди, я не мала поняття. Туди, куди забирали всіх... з емоціями. Це страшно, коли маленька дитина стискає маленькі ручки і зціплює зуби, ледве не мліючи від болю лише для того, аби вижити. Тільки от навіщо? Щоб потім просто згнити, скніти в цьому напівіснуванні?
Роки, проведені в сирітському притулку серед мертвих душевно людей, зробили мене саму черствішою і безпристрасною. Коли мені виповнилось 15, я почала заробляти на життя, поширюючи різноманітні політичні брошурки. Дивно, але реклама вижила і в цьому світі. Невдячна це була робота. Люди штовхались, поспішаючи хто куди в своїх справах, часто листівки розлітались по вулиці, підхоплені сильним поривом вітру. В такі моменти було не до них, вітер підіймав з землі стовпи їдкого пилу, що проникав в легені, змушував кашляти та плакати від болю в очах.
Пейзажі нашого міста засіли мені глибоко в свідомості. Високі одноманітні будівлі з вибитими де-не-де вікнами, облупленою штукатуркою, з брудною бурою цеглою, металевими поіржавленими від часу та сирості конструкціями, з кількома заводами. Вони виділялись серед решти довгими худими кістяками труб, що випускали в сіре небо отруйні жовтувато-зелені дими. В магазинах були відсутні яскраві вивіски, більше того, в деяких вони були відсутні взагалі, або вимиті кислотними дощами і стерті часом настільки, що беззмістовно було пробувати щось прочитати. Та й „магазин” – то надто гучно сказано. Там можна було купити лише те, що Їм видавалось безпечним. Годували людей одним і тим самим харчем постійно. Якась біологічна суміш, що підтримувала життєві функції. Мені ж вона більше нагадувала шмарклі.
Все місто скидалось на сіру безформну купу сміття, навіть пацюків не залишилось. По виздихували, а може кудись втекли, хтозна. Ось до чого дожились ми, до чого привела нас наша цивілізація, розум, даний нам. Як банально та невірно він був використаний!
До 20 років в мене практично не залишилось емоцій крім страху. Я боялась всього. Боялась смерті, боялась людей в дивних сіро-чорних костюмах, боялась власних думок, боялась людей, боялась, що одного разу просто помру на вулиці, а люди й далі будуть проходити повз мене холодним сірим натовпом. Життя замкнулось дивним тісним колом. Я пам’ятала кожну деталь наступного дня, пам’ятала людей, яких мала зустріти, пам’ятала дорогу на роботу, хоча ніколи не ходила туди пішки. Надто далеко. Сни мені снились такі ж – сірі та байдужі.
В мене не було домашніх улюбленців – ні кішок, ні собак, навіть рибок. Вони були забороненими і тримались в окремих камерах в одному з тих високих безформних будинків. Певна, над ними проводились різноманітні досліди, з такою „благородною” метою порятунку людства.
На роботі, на вулицях, в транспорті люди завше мовчали, я інколи навіть сумнівалась в тому, що вони вміють розмовляти. Тоді знову ставало страшно і до біса самотньо. Не було куди дітись, сховатись, за тобою всюди стежили, проникали в тебе страхом та ваганнями.
Я усвідомила, що порятунку для нас всіх немає, коли на моїх очах кількох дітей, що радісно сміялись, бігаючи біля контейнерів з промисловими відходами, просто розстріляли. Я злякалась власної байдужості. Це все, що я могла – злякатись.
Ми давно себе самі занапастили, а тепер лише чекаємо смерті. Повільної, страшної і неминучої.
Сіре існування без емоцій, без усмішок, без сліз, без... життя як такого.
Відчуваєш себе холодним сталевим роботом, в якого під лопаткою стоїть чіп, контролює місцезнаходження, законність дій і т.п. На правому зап’ясті у мене з самого народження штрих-код. Я – лише один з номерів у чийомусь списку. І точно знаю – не в божому, в бога, рай та пекло я не вірила.
Я лежала на ліжку і дивилась через вікно як їдкий зеленкуватий димок осідає пилом на будинки, людей... Це він надавав їх обличчям такого сірого кисло-тошнотворного відтінку. Дивилась на таке ж сіре небо, за цим димом не було видно день чи ніч, постійно панувала ця проклята сіра мжичка. Я не пам’ятала, точніше не знала таких понять як ліс, море, зірки, місяць, захід сонця. В книжках їх не було, бо не було у нас книг – заборонено. Казали, вони відволікають від реальності, забирають в інший світ, викликають емоції.
Господи, в нас не було музики, фільмів, не було нічого, що могло б відволікти увагу від цієї „реальності”. Ніхто не був з цим знайомим, нікому цього не бракувало. Мені, загалом, теж.
Та всередині я відчувала, гостро відчувала „щось”... Що саме пояснити я не могла, просто не вміла. Отак дивилась на цей отруйний туманець і думала про те, чого в моєму житті ніколи не існувало. Мені здавалось, що має бути інше життя, інша реальність, я весь час намагалась це збагнути, але страх присікав такі думки і я знов поверталась в холод металу і байдужість бетону.
Кожного дня я тицяла в холодні (сталеві?) руки перехожих сірі папірці, сідала на сірий автобус і їхала додому, дім... чомусь мені здавалось, що ці чотири стіни не були моїм домом, навіть не притулком. Тут я почувалась незахищеною і наляканою.
Бажань не було, був лише страх, що вижирав моє єство, мою плоть і мою душу, день за днем.
В понеділок о десятій ранку я вирішила втекти. Просто і незрозуміло, але ця думка спалахнула в моїй голові і не покинула її навіть під тиском страху.
Я стояла біля потрісканого місцями дзеркала, в одній руці в мене був шматок поржавленої труби. Більше нічого підходящого в мене і не було. Я із зціпленими зубами увігнала його собі у спину, зробивши довгий і округлий отвір. Тремтячими пальцями я торкнулась пошкодженої плоті. М’язи на спині боляче пульсували і кровоточили, пальці почервоніли від крові. Я запустила їх вглиб свіжої рани, ледве стримуючись щоб не закричати і намацала чіп. Витягнувши його, я відчула нереальне полегшення, наче я заживо народилась. Обробивши рану якимось розчином, що стояв під раковиною я відчула Це.
Сльози хлинули на обличчя, обпекли губи солоністю і теплом. Не стільки від болю, скільки від всього, що назбиралось всередині. Я плакала, спочатку тихо, одним схлипуванням, потім все сильніше, плач переростав в істерику, істерика – в сміх, сміх знову в плач. Я дерла шкіру на зап’ясті в тому місці, де був штрих-код і відчувала Біль. Я ВІДЧУВАЛА, ПЕРЕЖИВАЛА все, що відбувалась.
Я знала, що через годину-другу сюди під’їдуть Вони, люди в сіро-чорних костюмах, щоб відвезти мене. Вони не могли такого допустити. Не могли дозволити хворобі увірватись в місто. А може це все вигадка? Може тієї хвороби ніколи й не існувало? Може це все просто якийсь жахливий сон?
Я дивилась на звичну до болю мжичку і весело їй посміхалась. На мить мені здалось, що через неї просвітлюється щось світле і блискуче. Що то, я не могла знати, але мабуть то було Сонце.
Нарешті я відчула, як всередині мене тече кров, в тишині кімнати пришвидшено б’ється серце, як... як я живу, дихаю, ВІДЧУВАЮ...
Ось він, світ, про який я стільки думала! Він безперечно існує і я рада, що довідалась про це, померти з легкістю на душі мені хотілось більш за все. Більше не треба було із страхом чекати на неї. Я просто відкрила вікно і стрибнула. По дорозі вниз отруйний вітер змахнув залишки сліз на моєму обличчі.

 (568x600, 75Kb)
Рубрики:  ///...Проби пера...///

„Бути чи не бути, заїбали блядські ці питання...”

Четверг, 29 Марта 2007 г. 14:08 + в цитатник

 (193x300, 10Kb)
В колонках играет - Скрабін - Кораблі
Настроение сейчас - мудилово

Ой, життя – така падлюка…
Тяжко-важко… та й на душі коти шкребочуться.
Знову і знову з’являються ті, кому ти в принципі абсолютно не потрібна, нагадуючи про своє існування зайвими думками-спогадами про них же.
Нащо, питається?
Знову і знову достає самотність, несподівано так, спідтишка накриває з головою стан, коли відчуваєш себе покинутим або зайвим.
Банально так...
Інколи це втомлює, хочеться посидіти вдома, закутатись в м’який плед, послухати щось для душі і не бачити нікого, не думати ні про що...
Все таке лайно, навколо лише одне лайно...
Отака ахінея виходить, а не життя. Не дивно, що я така ідіотка „до самого самого дна”
Хай би мене вже краще послали... Прямо туди... Ніж оте все знущання...

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Без заголовка

Вторник, 27 Марта 2007 г. 14:06 + в цитатник
В колонках играет - Би 2 - Рокнролл
Настроение сейчас - норм

Цікаво стало...

 (250x188, 11Kb)
Рубрики:  ///Devoted to... stuff///

Порвані провідки

Пятница, 23 Марта 2007 г. 13:35 + в цитатник
 (443x654, 179Kb)
В колонках играет - Evanescence - Lithium
Настроение сейчас - ...мрії про...

Порожньо мені...
Інколи світ немає змісту, якесь все безглузде... сіре і одноманітне...
Завше мене цікавило як то – жити задля когось... Яке це відчуття, прокидатись з думкою про те, що ти комусь потрібен.
Хоча з іншого боку, залежність від людини досить страшна. Ось є людина, ось її немає, ось є зміст життя, ось його нема... а далі.... ?
Мабуть я ще мала і дурна і ніц в тому житті не розумію.

“…………I tried to be somebody else, but nothin’ seems to change, I know now this is who I really am inside… Look in my eyes, you’re killing me, killing me…………”

Ти малюєш словами цілі картини і це так чудесно. Правда, життя схоже на кольоровий папір. Все таке різноманітне, різнобарвне. А як добре придивитись то ще й дуже делікатне і тендітне.
У венках тече не кров, думки. Вони так раз за разом потрапляють у серце, змушуючи його сильніше скорочуватись. Колись мені це снилось... Страшно було і трошки не по собі.
Звиклась... Примирилась...
Хоча ігнорувати прямі погляди дуже важко. Інколи я їх боюсь, вони надто глибоко в мені... живуть і розхитують...
Я зараз так хочу трішки, зовсім трішечки... такого теплого весняного вечора на даху багатоповерхівки в теплих обіймах і термосу з гарячою гіркою кавою... мммррррііііїїї...
Я далеко не одна така з такими тарганами, то чому ж я почуваюсь так самотньо?
Чорд, весна прийшла, коти в душі шкребуть на повну силу...=*(

“What if I wanted to break?”
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

...фігня...

Четверг, 22 Марта 2007 г. 15:45 + в цитатник
В колонках играет - A Perfect Circle - The Noose
Настроение сейчас - паскудство

Читати це не варто, бо написане в дуже поганому настрої )

Він не любив Місто, ніколи воно не гріло його теплом, навпаки, давило. Холодні і сірі вузькі вулички з тьмяними ліхтарями. Де не де вони різко блимали, створюючи дивну атмосферу тремтіння і паніки. Багато високих будівель, багато яскравих фосфорних афіш, багато маленьких магазинчиків та кафешок, багато машин, трамваїв, і так мало перехожих.
Під ногами – калюжі, а в них – увесь світ, весь безкінечний простір нічного неба.
Він в своєму житті любив лише небо і часто залазив на дах однієї з багатоповерхівок.. щоб побути ближче до нього. Сидів там, звісивши ноги донизу, по-дитячому бовтаючи ними у повітрі. Не раз його затримували за це.
Підніматись уверх завше потрібно було зовнішньою драбиною. Багато-багато щаблів угору, до нічного простору і тихої самотності. На рівні сьомого поверху щаблі були сильно розхитаними, що додовало його тріпу незвичного екстріму. В його наплінику завше був термос з гарячою кавою і цигарки. Що ще такому як він потрібно?
Діставшись до цілі, він ставав на край будинку і з байдужістю в очах розглядав Місто, що потонуло в нічному спокої.
Воно завше було таким – сонним до тошноти. Тут ніколи нічого не відбувалось, а люди були наче в комовому стані, жили життя по певній інерції. Вдень – спека і пилюка зводили з розуму. А ніч дарувала приємний ескейп.
Він працював журналістом довгий час в одному з місцевих журналів, але минулого тижня його просто вигнали за надто претензійні статті.
“Чортові виродки” подумав він, затянгуючись їдким димом цигарки.
Хотілось втекти кудись далі за межі цього пекла. Воно наче вбивало все позитивне в людях, перетворючи їх у безчуттєвих зомбі. Він і сам був надзвичайним циніком. А можливо він просто вибудував для себе імідж такого безсердечного і холодного покидька? Ні. Не той випадок.
Хоча тільки ніч знала його справжнє обличчя - глибокі зелені очі та легку сумну посмішку.
Його смішили малі неформали, що обвішувались безліччю аксесуарів для створення певного іміджу. Вони, мов ті мавпеніята, щодня походили одне на одного. І вулиці з кожним днем все більше кишіли схожими дітиськами. Його дратували розкурвлені дівчатка-підлітки, що спокусливо підморгували йому у метро та на вулицях. Йому не подобались товстопикі виродки, на котрих він працював.
Але що ж, в житті ми йдемо на велику кількість пожертв. Але з часом банальний секс з такою малолєточкою чи посилання якогось бугая на вулиці здавались йому все більш плоскими та огидно-банальними.
Він не був з тих людей, котрі захоплювались власним внутрішнім світом, у котрих горіли очі до життя, надія на краще в них давно померла. Він просто жив аби жити. Існував, як і решта людей в цьому Місті. Він не шукав істини і не думав про смерть. Він просто грався з життям.
Тут, на висоті, Місто видаолсь йому жихливою потворною химерою, що поїдає власних жителів. Як він не помічав цього раніше?
Таке припущення розсмішило його до сліз. Яка банальність!
Втекти, в інше життя. Кудись, де можна дихати на повні груде. Де повітря не отруєне точксичним димом кількох хімзаводів та вихлопними газами, де замість сірості стін є густий сосновий ліс на березі прозорої річки.
Де в його душі зародилось місце для таких мрій він і сам не знав. Сплюнувши зі злістю, він почав спускатись вниз.
Він повертався назад у Місто-монстр, до таких же монстрів як і він сам, байдужих одне до одного, без почуттів та мрій, у місто без живих людей у ньому
Рубрики:  ///...Проби пера...///

Кое что

Воскресенье, 18 Марта 2007 г. 21:27 + в цитатник
 (359x322, 14Kb)
В колонках играет - Эпидемия - Всадник Из Льда
Настроение сейчас - окей

Сейчас жизнь кажется смешной и наигранной.
Вернее субъекты ее, люди, которые окружают меня. На улицах, в прокуренных барах, в транспорте... Когда-то и я была такой же…
Началось все не так уж давно…
……………………………
Вот что я поняла совсем недавно - город мой - сплошная руина. Много старых зданий, особенно заводов и фабрик.
Прекрасные места для уединения.
В нашем городе когда-то работал довольно таки большой химический завод, один из крупнейших в Советском Союзе. Но, после того, как тот распался, персонал завода резко сократили, и со временем тот совсем закрылся. Несколько лет местное население раскрадывало имущество, все, что там осталось. Сегодня там остались только разбитые окна, голые, ободранные стены, местами совсем разваленные.
Я любила приходить туда, когда становилось плохо. Идти было довольно долго, но мне ли привыкать. Тем более, когда внутри все обрывается от предвкушения, а на шее наушники, из которых играет любимая музыка.
Это был мой второй поход. Старые папины джинсы, что все время сползали, высокие кеды, которые очень быстро становились грязными от дорожной пыли, футболка да рюкзак, в котором покоились фляга с водой, книга, много ненужной мелочи, ручки, карандаши и старенький блокнот.
Было лето и было невыносимо жарко. Так, как большая часть моего пути шла через поля, это было маленькое испытание и, черт, мне это очень нравилось.
Время от времени я делала остановки, доставала из рюкзака воду и просто падала на землю. Лежала, глубоко дышала и смотрела на безоблачное голубое небо. Это были минуты блаженного счастья. Потом делала несколько глотков и отправлялась дальше.
Дорога обычно длилась около трех с половиной часов. Этот завод был действительно огромным и меня всегда удивляло почему он никак не охраняется. Хотя, что там оставалось охранять?
Такая ситуация мне была только на руку, ведь я могла появляться там когда угодно.
Каждый раз я находила новые и новые уголки в этом в корне интересном месте, но все же с того, второго раза у меня появилось любимое место, где я и проводила большую часть времени.
Когда я впервые обнаружила его, там было много зеленой травы и желтых одуванчиков. Оно мне показалось очень теплым и беззаботным, даже если считать тот факт, что вокруг возвышались мрачные серые стены. О, я жила этим местом и спешила сюда, только выпадала такая возможность.
Я любила часами сидеть здесь и наблюдать, как тени меняют свои очертания. Кто-то может назвать это пустой тратой времени, но для меня это стало важной частичкой моей жизни, моего существования, меня самой. Еще я любила рассматривать старые, почти стертые граффити. Да, не одна я любила здесь бывать, как выяснилось потом.
В тот раз я пряталась от знойного солнца, день был в самом разгаре. Прислонившись к прохладной стене, я рисовала в своем старом, потрепанном блокноте и слушала the doors, people are strange кажется. Вдруг я услышала тихие шаги, что приближались. Я испугалась, подумала, что это кто-то проверяет территорию. Бояться действительно было чего, ведь я здесь абсолютно одна, никто не знает где я, цивилизация только за
несколько километров отсюда. Музыка уже начала отбываться где-то в задворках сознания, мысли хаотически кружились в голове и я просто чувствовала
как сердце стучится в груди. Но сдвинуться с места я не могла, лишь сильнее прижалась у стене в надежде, что меня не заметят.
Тогда я увидела темный силуэт, он вышел спиной к солнцу, и я не могла рассмотреть его лицо, но сразу поняла, что это мужчина.
Он наверно увидел мое испуганное лицо и громко рассмеялся.
"Не бойся" это были его первые слова. Он подошел ко мне и упал в траву.
"Черт, устал же я". Он достал из кармана сигареты и металлическую зажигалку, закурил, вздыхая с облегчением.
Я так и оставалась сидеть на месте, лишь с интересом рассматривая его лицо.
Это был парень 25 лет, честно говоря, довольно симпатичный, с темными волосами и немножко хитрыми зелеными глазами, которые на солнце набирали бирюзового оттенка. Когда он улыбался, на щеках появлялись ямочки, а возле глаз - маленькие морщинки. Как и я, он был в стареньких кедах, джинсы его были местами рваными, а футболка выцвела от солнца и многократных стирок. Весь его облик вызывал у меня сильную симпатию.
Я так увлеклась рассматриванием незнакомца, что даже не заметила, как тот повернулся ко мне лицом, облокотился, и сам стал меня рассматривать.
"А ты молчаливая" сказал он, улыбаясь
"Извини, просто я совсем не ожидала здесь кого-то увидеть" отчеканила я, не узнавая своего голоса. Я до сих пор не могла успокоится от этой неожиданной ситуации. Еще несколько минут мы сидели в тишине и смотрели друг на друга. Слышен был каждый вдох и выдох, и мне это казалось абсолютной идиллией.
"Я Макс" сказал он, выбросив окурок.
"Ира" улыбнулась я в ответ. "Извини за нескромность, но что ты здесь делаешь?" спросила я. В ответ он лишь улыбнулся.
"Здорово здесь, правда?". Я молча кивнула на знак согласия. Да, разговор наш не вязался, но в то же время мне было очень комфортно в его
компании.
"Эй, Макс, ты здесь часто бываешь?"
"Да нет, не очень. Это второй раз"
Я удивленно смотрела на него.
"Вот уж, тоже самое и здесь. Ты ведь из нашего города, не так ли?"
"Нет" сказал он и хитро улыбнулся.
"Так откуда?" я удивилась, в близи не было больше никаких населенных пунктов, это я знала точно.
"Погоди, я тебе все расскажу, только немножко потом. Можно посмотреть твои рисунки?"
"Ок, только обещай не смеяться" по-детски пролепетала и передала ему блокнот.
"Классно! Ты никогда не думала о том, чтобы рисовать комиксы?"
"Если честно, то с самого детства я хотела быть художником, но жизнь сложилась немножко по-другому... эй, все это очень и очень скучно"
"Наоборот, я бы хотел узнать"
"А зачем тебе все это?" я смотрела в его глаза, надеясь увидеть там хоть нотку неискренности, но ничего подобного там не было.
Его глаза смотрели на меня чистым, искренним взглядом.
Мы проболтали несколько часов, о все на свете - о египетских божествах, о теориях появления человечества, о религии и вере, о счастье и о любви, о ненависти и силе мысли.
Мне было необыкновенно хорошо с этим человеком.
Когда же небо начало набирать новых оттенков, а вечер перерастал в ночь, мы поднялись, чтобы отправится домой. Он пошел со мной и нес мой рюкзак.
По-дружески распрощавшись, мы так и не договорились о следующей встрече.
Всю ночь я не могла уснуть и вспоминала фрагменты из нашего разговора. Кое-что случайно стукнуло мне в голову, кроме имени я не знала о нем абсолютно
ничего. Это меня раздосадовало, и я решила исправить ошибку.
Еще несколько раз я приходила на то место, но Макса там не было. Я проводила там целые дни в надежде, что он появится, и мы сможем поболтать, поблуждать
территорией завода и его окрестностями. И на каком-то этапе мне началось казаться, что Макс стал плодом моего воображения, а может влиянием солнечных лучей.
а может и того и другого.
Но через две недели, когда я в очередной раз пришла сюда, я обнаружила его, сидящего на каком-то возвышении и по-детски болтающего ногами в воздухе.
Увидев друг друга, мы искренне улыбнулись и крепко обняли друг друга, словно старые друзья.
"А знаешь, Ир, я уж успел соскучиться за твоей компанией"
"Да, я тоже» У меня внутри все было вперемешку. Столько всего хотелось рассказать, еще больше всего хотелось спросить, но я лишь молча и радостно улыбалась.
Он расспрашивал меня о том, как прошли последние дни, рассказывал о своей жизни. Он словно читал мои мысли и знал, что мне хотелось тоже это все узнать.
Больше всего мне нравилось лежать головой и него на коленях и смотреть на небо, споря о том, на что похожи небольшие пушистые тучки.
Когда мы ходили по территории завода, и он сжимал мою ладошку в своей, как-то совсем по-детски улыбаясь. Это не было похоже ни на что. Нет, я не была влюблена в этого человека, а он не был влюблен в меня. Мы ни разу не поцеловали друг друга в губы, но все, что у нас было, наполняло радостью и желанием жить.
Он научил меня той искренности, в которую я давно перестала верить, его голос всегда наполнял теплым чувством уверенности в завтрашнем дне, а глаза… блин, эти глаза – просто сказка. Таких людей, я всегда думала, не существует и существовать не может. Я называла его Ангелом, рассказывала ему о том, что наболело, и всегда он давал мне хороший совет. Мне казалось, что я – голый холст, а он рисует на мне простой, но в то же время искренний рисунок.
Лето – период, что длится очень недолго и заканчивается очень неожиданно. Моему лету пришел конец.
Это был мой последний день в моем городе и я хотела увидеть его еще разок.
Гуляя, мы поднялись на несколько этажей и оказались на балкончике, где не было перил, просто бетоно-цементная платформа под ногами. Вид оттуда был просто обалденный, столько свободы, столько пространства вокруг, а еще много разваленных стен, которые стали роднее дома. Макс взял меня за руку и нежно прислонил к себе.
«Ты ведь завтра едешь отсюда, да?» тихо спросил он
«Да» все, на что мне хватило сил ответить
«Я бы хотел попросить тебя кое о чем»
«Конечно, все, что угодно»
«Пожалуйста, сбереги в себе все то, что сейчас в тебе есть»
Да, конечно, ведь… Господи, ты меня столькому научил, а я даже спасибо не сказала!» воскликнула я.
«Еще ведь не поздно, правда?» Макс весело улыбнулся мне в ответ.
«Спасибо что ты есть у меня» я крепко обняла его, вдыхая его запах – запах родного человека, запах табака, запах травы и солнца «Мы еще увидимся, правда?» в надежде смотрела я на него.
«Не волнуйся, я буду рядом! Ты только помни»
Я почему-то подумала, что сейчас вижу его в последний раз. Не знаю откуда у меня взялось такое предчувствие, но от него становилось ужасно грустно. Я тихо заплакала, а он, улыбаясь, вытирал слезы с моего лица.
«Ты знаешь что ты значишь для меня?» спросила я
«Думаю что да». О, он всегда знал это, он был моим глотком жизни.
В ту ночь я не могла уснуть, мне было слишком грустно и одиноко. Год прошел, многое изменилось, изменилась и я, почерствела и стала тем же циником, что и когда-то. Когда я вернулась к себе в город, мне показалось, что я отсюда и не ехала никогда. Мне опять хотелось увидеть Макса.
Но, увы, догадки мои оказались правдивыми. Его я больше ни разу не встретила. И вот так, сидя возле прохладной стены, я вдруг вспомнила его просьбу. Единственную, но такую важную. Я ведь ее так и не исполнила, я потеряла то безмятежное счастье, которым он меня одарил, я потеряла блеск в глазах и веру в будущее. Я его предала. Как я могла?
Упав на траву, я громко заплакала.
На секунду мне как-то показалось, что кто-то возле меня сидит и гладит мои волосы, но, подняв голову, я ничего и никого не увидела.
«Не волнуйся, я буду рядом! Ты только помни» внезапно эхом раздалось у меня в голове.
Да, он ведь живет во мне, в моей душе, в моем сердце, как я могла об этом забыть? Он рядом, он не бросил меня… нет…
«Я буду помнить… верить… только не оставляй меня, прошу»
Я улыбалась заходящему солнцу… Ведь с этого мига все изменилось…
Рубрики:  ///...Проби пера...///

Хо хо...

Четверг, 15 Марта 2007 г. 23:34 + в цитатник

 (300x240, 11Kb)

Настроение сейчас - гутЪ

Ех... сьогодні живеться надто легко і спокійно і безтурботливо.
Це якось зігріває зсередини... Що ж, зима позаду і це не може не радувати.
Парк, парк, парк... Який він чудесний і гарний сьогодні...
А ще покинутий будиночок на старому місті, в який мені врешті вдалось пролізти, а ще замкові стіни, на яких класно сиділося... і просто тихий плин річки...
К-А-Й-Ф...
Таке маленьке чудо робить життя набагато приємнішим.
Ностальжи за минулим літом.... Багато хорошого, багато поганого, але й багато чого для згадування...
Хочу чогось милого і хорошого, такого, про що всі вже забули... Осунутись в це з головою... і не думати про погане...
хочу довго-довго грати у фрізбі...
На вихідні намічається чудова нагода посталкерувати гарними місцями міста Луцька...Yay!!!

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Something

Среда, 14 Марта 2007 г. 01:16 + в цитатник
В колонках играет - Evanescence - Missing
Настроение сейчас - nice

Сумую за індастріалом, скучила за походами на окраїни міста...
на покинуті будівлі, де нікого немає, де так класно... треба надолужувати згаєне за зиму....нетарпляче потираю руки і шкірюсь до монітора.
малюночок відповідно до настрою... мабуть))принаймні те, що було в голові...

 (463x699, 66Kb)
Рубрики:  ///Devoted to... stuff///

You may say I'm a dreamer, but I'm not the only one...

Понедельник, 05 Марта 2007 г. 22:23 + в цитатник
 (246x279, 9Kb)
В колонках играет - A Perfect Circle - Passive
Настроение сейчас - щось незрозуміле

Ех...
“As dead as dead can be my doctor tells me…” A Perfect Circle
Все видається важчим і за плутанішим ніж є насправді...
І просто хочеться затулити голову руками, не чути звуків, не бачити світла, відректись від власного я, побути в абсолютному ніде...
Складно і важко... треба дожити до кращих часів, треба пересилити себе, я ж не слабачка...
Не бачу де зміст... суть всього цього... розуміння.
Лише одна маленька мить може перевернути світ догори ногами, змінити його.
Свою мить я вже втратила неодноразово, чому я маю втрачати її знову?
Курила б, то стиснула б в зубах цигарку, підписавши її Never Knows Best. Хто знає, той без слів зрозуміє.
А так, просто в голові наче заїло плівку, ті ж слова, ті ж жести, все те саме...
Час знищувати світ, а то надто вже багато позитивних героїв висміюються своїми блискучими відполірованими в усіх розуміннях цього слова посмішками, гидко.
-Перепрошую, ви забули своє життя...
-Не варто, можете залишити собі...
-Такого дріб’язку мені не треба...

Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

твоєю кров*ю знов...

Четверг, 01 Марта 2007 г. 22:37 + в цитатник
 (306x294, 31Kb)
В колонках играет - Joe Satriani – Cryin’
Настроение сейчас - нормально

Сидячи біля вікна, видивляючись маленький шматочок неба...
Такий, наче ножем вирізаний в гарну квадратну форму, злегка присипаний хмарами і вчорашніми фальшивими посмішками...
Моїми, твоїми, нашими... Увесь світ сміється... одне з одного...
По телику показують одне й те ж, по замкнутому колу...
В житті відбувається те самісіньке.
Дні як близнята...
Щось схоже на to-do list:
*Wake up
*Surive
*Go to bed

Єдина різниця між ТіВі та реальністю – в нас хеппі ендів практично не залишились. Голлівудські компанії викупили їх...
Дурний стан нічогонехотінняалевсежхотіннячогось.
Ех, потрібні зміни, потрібно щось... хтось?
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

without understanding

Среда, 28 Февраля 2007 г. 17:03 + в цитатник
 (576x589, 46Kb)
В колонках играет - Theatre Of Tragedy - Play
Настроение сейчас - еммм...

Так так так...
Мене накрило хвилею "пазітіва". пхе, яке дурне слово...
що ж, треба приймати все як воно є і тішитись тому.
Так хочеться зараз у Гренландію... знову мрію, мрію, мрію...
Колись мої ж власні мрії та думки доведуть мене до божевілля або до криміналу.
Життя продовжується, життя не зупиняється, все розхитується перед очима.
Помітила, що мені не вистачає моєї коханої темної романтики, давнооо не лазила чорт знає де і навіщо, слухаючи душероздираючі пісні, думаючи про вічне. Хе хе.
Ну, і не вистачає грошей на квиток куди подалі, за сотні, тисячі кілометрів у невідомому напрямку.
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Бла бла бла і все таке

Суббота, 24 Февраля 2007 г. 16:25 + в цитатник
 (299x409, 19Kb)
В колонках играет - London After Midnight – Let Me Break You
Настроение сейчас - I’m just a dork

Що ж, варто собі зізнатись в дечому. Про що це я? Зізнаюсь лише собі...

Хмм... на моїй яскравій полиці безліч непотребу, впорядкованого правда...
Багацько фоток природи, як маленький escape у тяжкі моменти.
Диски, диски, диски... зірочки, що світяться в темряві, пензлі-ручки-олівці-зошити-блокноти-книги... Стандартний набір... ще декорована мною баночка з-під кави, гарна фоточка, купа стік-ітс з нагадуваннями для мого склерозного мозку, аніме, аніме, аніме, диски, диски, диски, малюнки, рейзорблейд для точіння олівців, плюшеве казна-що, і абсолютно тупий ніж, вкрадений колись в одному пабі)...
Мабуть і все.
Це в точності мініатюра мого власного життя, де теорія міжнародних відносин стоїть біля Едгара ПО та Бодлера, а Fleur біля FLCL та Вонг Кар Вая.
Єдине погано – сезонність подачі тепла.
Коли хочеться зігріти вічно холодні руки, такої можливості просто нема.
Єдиний порятунок – гаряче горня чаю з корицею і айвове варення для солодкого забуття.
Господи, це все такий м_а_р_а_з_м! ...А цей маразм робить мене на ось стільки щасливішою в житті.
Скільки банальностей нас оточує?! Одні ми сприймаємо близько до серця, решту одразу або з часом забуваємо. Але хіба ці банальності не вносять трохи перцю в наше життя? Не роблять його трішки прикольнішим, неординарнішим, прибацанішим?
Детальки, малесенькі, непомітні.... і всі ДУЖЕ вагомі...
Ех, і нікому не повірю, якщо скажуть, що я не права!
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Ще одна порція маразмів

Пятница, 23 Февраля 2007 г. 11:26 + в цитатник
В колонках играет - Deep Purple - Pictured Within
Настроение сейчас - не дуже

Виски пульсируют горячей кровью, а пальцы холодные, как у трупа…
Чем не состояние? Чем не настроение?
Звуки разрезают реальность, иногда я просто удивляюсь, насколько резко все воспринимается.
Сейчас кажется, что полететь – реальность. Вот бы нечаянно растеряться на краю обрыва, закидывая руки по сторонам.
Старый заброшенный домик в парке… !!!он ведь был моим приютом весь жаркий и тоскливый июнь!!!. Ностальгия за теми временами. Банальность просто неимоверная…
Пачка соленого крекера, плеер с Флер, вид на реку, поля с табуном лошадей и весь день в моем распоряжении. Можно сходить с ума вволю, всем и так на тебя… Вот это свобода? Это просто паранойя. Но все же она моя собственная.
everything seems to be too messed up…
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

...Янголи...

Вторник, 20 Февраля 2007 г. 22:28 + в цитатник
 (329x500, 33Kb)
В колонках играет - Scotch - Петля
Настроение сейчас - як завше

Відчуття чогось незвичного просто переповнюють і отруюють свідомість.
Інколи мені здається що світ надто жорстокий, що всьому цьому скоро таки наступить кінець. Було б логічно... хоча б так...
Мило було б ловити сніжинки в долоні, натомість топимось в багнюці.
Хочу смугасті червоно-чорні гетри на руки і ближче до неба, крізь об’єктив...
Хочу побільше слів в очах, побільше чіткості в бліках і театральності рухів на кінчиках пальців.
Коли бачиш ідилію в самому чорному її прояві, серце розривається від блаженства/
А воно просто проходить повз тебе.
Gomenasai, gomenasaiiiiiiiiiiii…
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

хз

Среда, 14 Февраля 2007 г. 23:12 + в цитатник
В колонках играет - Moonspell - Darkness And Hope
Настроение сейчас - ...факін валентайн...

...Ще один малюнок, нічого особливого, просто стан такий...

 (466x699, 37Kb)
Рубрики:  Навшпиньки крізь прочинене вікно

New Start

Вторник, 13 Февраля 2007 г. 22:25 + в цитатник
В колонках играет - Within Temptation - The Promise
Настроение сейчас - занудно

Несподівано для мене самої, мене накрило хвилею.
Нова сторінка у житті. Така незначна, вже дещо затерта, зім’ята, але нова.
Хай все буде як є.
Найбільше радості мені зараз приносить брати свій старенький пензлик і щось малювати.
А ще, притулившись до холодного вікна, їхати у тролейбусі, дивитись на заклопотане місто, слухати хорошу музику...
Маленькі банальності.
Це відчуття... що скоро все закінчиться, мене не покидає. Інколи я цього боюсь, інколи мені тільки цього і хочеться, інколи...
«I see the fear in the things we don’t understand»
Я знаю... стільки хотілось би сказати, а слова не здатні... просто не здатні.
Ті люди, що для мене дорогі...інколи вони здаються недосяжними, далекими... але в той же час кожен з них світиться зсередини. Справжні зірочки, що радують серце і душу, допомагають знайти шлях в темряві...
Ніколи...
Хочеться лише це зберегти...
...Ось...
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Про Свободу

Четверг, 08 Февраля 2007 г. 22:51 + в цитатник
 (329x432, 16Kb)
В колонках играет - Staind – So Far Away
Настроение сейчас - в очікуванні незвичного

«Снова забыть и начать с нуля»…
Они лежали на берегу моря. К их ногам с грохотом подкатывались соленые волны, равнодушные ко всем земным печалям и радостям.
Они лежали не смотря друг на друга, они просто чувствовали. Их пальцы переплелись, скрестились, глаза закрыты, тихое, едва уловимое дыхание.
Волны медленно и безукоризненно стирали отпечатки их следов на мокром податливом песке, оставляя его ровным и гладким.
В их душах происходило то же самое. Они лежали с закрытыми глазами, а невидимые волны их душ стирали все лица, все места, все имена, все прошло, топили их в темной глубине.
Ведь прошлое всегда топит в себе, так пусть лучше оно утонет само в глубине их душ, их волн.
Ведь жизнь всего лишь мгновение, всего лишь этот вдох, всего лишь этот прибой, всего лишь это тихое дыхание рядом с тобой и ничего больше не имеет значения.
Прочь всю эту шелуху, весь этот суррогат.
«Снова забыть и начать с нуля»… Снова окунуться в соленость бриза, снова покрепче сжать пальцы, ощущая тепло ладони, снова… просто жить…

ЗІ – Хтось ще в стані відчути в цих сухих словах на інтернет сторінці емоції, почуття, що я в них вкладаю?
Рубрики:  ///...Проби пера...///



Процитировано 2 раз

еммм...

Среда, 07 Февраля 2007 г. 23:55 + в цитатник
 (570x699, 58Kb)
В колонках играет - Reamonn - Pain
Настроение сейчас - та так собі

Ну от, наближається це дурне, комерційне вже до тошноти свято.
Всі вітрини просто завалені рожевими сердечками, напівголими купідончиками і подібним хламом. Аж гидко від того наскільки попсовим стали почуття.

Думаю чомусь про ревнощі, про зраду, про стосунки між людьми. Інколи все так кумедно, інколи так сумно, а інколи навіть найненормальніші бразильські серіали позаздрять життєвим сценаріям)
Чому люди ревнують?
Хтось каже – якщо ми любимо, ми ревнуємо. І якщо твоя половинка тебе не ревнує, значить не любить.
Хтось каже – ревнощі означають недовіру. А якщо двоє людей не довіряють одне одному, значить і відносини в них приречені.
Мені здається все набагато простіше. У відносинах люди часто відносяться до своєї половинки як до власності. Ти мій/моя і т.п. Коли ж на нашу «власність» хтось звертає увагу, проявляє до неї зацікавленість, наше самолюбство зазнає удару, ми не хочемо віддавати те, що належить нам, ми будемо боротись за свою власність. Почуття на деякий час відходять на задній план, річ йде про втримання позиції власника…Що знову ж викриває людський безмежний егоїзм.
Ревнуючи, ми думаємо в першу чергу про себе самого, а не про свою половинку.
Хіба не так?

PS: A sick piece of my mind…%)
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Моя параноя

Вторник, 23 Января 2007 г. 23:24 + в цитатник
 (400x300, 27Kb)
В колонках играет - Aerosmith - Fly Away From Here
Настроение сейчас - по-новому і вниз

За окном, там, в другом мире или может измерении… свист сильного ветра, скрежет метала какой-то заржавевшей вывески… все довольно просто и довольно глупо.
Хочется сейчас сидеть на остановке, подобрав ноги под себя, смотреть «туда, где земля сходится с небом» и не думать ни о чем. Отключить сознание, отключить все чувства…
Просто нажать нужную кнопочку, вырвать несколько проводов из блока питания… хоть на несколько часиков.
Под кожей пробегает ток, мелкие импульсы, что посылает мой мозг…
Взять бы и запустить пальцы глубоко в мозг, вырвать из него эту гадость, эту мерзкую тварь, прекратить все одним движением…
Но руки коченеют от холода и не хотят слушаться…
Как это прискорбно – не принадлежать самому себе.


Странное это ощущение – лежать на полу с раскинутыми руками и смотреть в одну точку на потолку. В это время весь мир кружиться вокруг своей оси. Становится тошно и хочется разрыдаться.
Увы, мне опять становится намного хуже. Ускользаю сама от себя.

Сочтите за бредни душевнобольной…
Всего лишь очередное извращение моего больного сознания…
Это когда Оно сползается к тебе со всех сторон…
Это когда все внутри ноет от холода и боли…
Это когда ты становишься мерзким существом, самому себе противным…
Рубрики:  ...пошепки до тіні...

Про щоденні театри

Понедельник, 22 Января 2007 г. 01:00 + в цитатник
 (403x500, 29Kb)
В колонках играет - 3 Doors Down - Real Life
Настроение сейчас - стомлена

«Мы все играем какие-то роли, и чем бо-гаче у нас репертуар этих ролей, тем уверенней мы чув-ствуем себя в жизни.»
Отакий простий принцип психодрами.
Відповідно, і нашого життя.
Суспільство живе цим театром, суспільство живе мораллю, релігійними догмами, соціальними принципами, правом… так?
Хоча мені здається, що живемо ми за принципом виживання, єдиним законом – законом джунглів.
Виживає насильніший, найспритніший, найхитріший…і т.п.
Інакше тебе затопчуть, просто вженуть в землю як мікроба.
Постійно ведемо боротьбу, з кимсь, із самим собою… з життям врешті-решт.
Немає права на відпочинок… Тому, хто позаду, тому, хто впав не допоможуть, залишать або просто доб’ють, «щоб не мучився»…
Немає в кого просити допомоги, кожен відповідає за свою шкуру…
…Якось воно жорстоко звучить…
Welcome to the real life
Хммм, насправді життя інше, насправді правда надто важка, щоби її сприймати, тому ми живемо туманом ілюзій.
Що ж, чи не час одягти маску конгруентності?

«Хто ти?» питаю я в тіні…
… Мовчить…
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

про байдужість

Суббота, 20 Января 2007 г. 18:03 + в цитатник
 (373x350, 18Kb)
В колонках играет - Королівські Зайці - Меркне Цигарка
Настроение сейчас - готуюсь до екзамену

Байдужість…
Так часто з цим стикаєшся.
Ми вдаємо байдужість…
В основному саме тому, що так легше, так простіше.
Байдужість не болить. Байдужість це просто відсутність думок про…
Бути байдужими, холодними… хіба це не найгірше, що з нами могло би бути?
Не відчувати… не помічати… не бачити…
Так легше, звісно.
А якщо помічаєш байдужість по відношенню до себе? Байдужість з боку найближчих людей? Куди дітись від цього відчуття самотності?
А якщо ти відчуваєш як твоє серце перетворюється на зачерствіле казна що?
Це лише маска, ми намагаємось не думати про втрати, намагаємось вдавати байдужість по відношенню до певних людей, які нам, навпаки, найдорожчі, намагаємось проходити з кам’яним обліччям повз тих, хто страждає.
Легше… легше… Легше?
Але від кого ми ховаємось? Кого обманюємо? Самих себе?… і навіщо це?
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

Madness

Четверг, 18 Января 2007 г. 11:40 + в цитатник
В колонках играет - Королівські Зайці - На високій вежі
Настроение сейчас - окей

хммм..... отака фігня виходить замість підготовки до сесії))

 (477x699, 47Kb)
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline
///Devoted to... stuff///

Маразми

Воскресенье, 14 Января 2007 г. 16:21 + в цитатник
 (503x698, 188Kb)
В колонках играет - Melissa Williamson & Akira Yamaoke
Настроение сейчас - плющить

Лінивий стан.
Нічого не хочеться. Тільки спати до обіду, слухати музику і дивитись як вогники на ялинці змінюють кольори.
Через три дні моя французька. Переживаю якось, як же я не люблю ці сесії, стільки непотрібних стресів, стільки всього непотрібного.
Від цієї нудьги, від цього суму взяти б та розцарапати собі зап’ястя, до глибоких шрамів, до втрати відчуття болю.
Краще вже так… Емоції розривають зсередини, не можуть заспокоїтись.
Хворію цим… по життю. Діагноз очевидний, а от ліків ще ніхто не придумав.


Ти впав на коліна
Сам у собі заблукав
Розриваєш пазурами тіло
Спраглий до крові, себе ти шукав

Безмовні фантомні і всі неживі
Збираєш лиш попіл у свої долоні
Ті мрії, що жили, цвіли у тобі
Стискаєш до болю пальці холодні

Не спиш, ти не віриш у бога,
Що в небі живе
Не віриш у сонце,
Що для когось одного встає

Скажи, кого винити зараз треба
На кого можна скинути усю вину
Немає віри, щоб молити в неба
Немає сонця, щоб розігнало смутку пелену

Лиш ще один рубець на тілі та душі
Болить і ниє, кровоточить
Гулятимеш всю ніч по вістрі, по ножі
І щастя тобі більше карти не пророчать

Для кого це життя іще щось значить?
Для кого сльози ще як срібло у ціні?
Скажи, хоч сонце можеш ще побачить?
Та ти не знаєш, топиш в собі світлі дні
Рубрики:  ...silent these wors are...
Fragments, torn out of the lifeline

Positive

Суббота, 13 Января 2007 г. 18:43 + в цитатник
 (500x624, 38Kb)
В колонках играет - Anathema - Release
Настроение сейчас - ок

Личность - это не то, что человек находит. Это то, что человек создает.Томас Заз
Фраза дня)
Це схоже на моделювання виробу з глини.
Сидиш за станком і руками створюєш форму, ногою задаєш ритм + підключаєш фантазію.
Піщинки глини боляче впиваються в пальці, але ти продовжуєш формувати те, що задумав.
Тільки от за станком особистості сидіти приходиться все життя)
І це, зрештою, не так легко.
Хіба не саморозвиток грає початкову роль в нашому житті? Самовдосконалення… яку б сферу ми не обрали.
Як на мене, це чудесно – до чогось прагнути, розвиватись самому, розвивати свої можливості, розширювати свій потенціал… Це створює якийсь сенс у житті.
Мене завше просто вражали люди, в котрих світяться очі, світяться запалом до життя, ентузіазмом.

А ще я сьогодні здала свій перший і найважчий екзамен на “відмінно”. Зітхаю з полегшенням.
Дріб’язкова радість дня)
…П-о-з-и-т-и-в…
А ще я сьогодні вивчила кілька речей на гітарі)

кавайно до безумства.
Рубрики:  Fragments, torn out of the lifeline

до людей

Пятница, 12 Января 2007 г. 22:35 + в цитатник
В колонках играет - L'ame Immortelle -Another Day
Настроение сейчас - fucked

«Пусть каждый сам находит дорогу
Мой путь будет в сотню раз длинней
Но не виню ни черта ни бога
За все платить придется мне»

Слова крутяться в голові… Такий хаос, чорт зна що.
Так, це моє життя. Я роблю власні вчинки, керуюсь власними мотиваціями, роблю власні висновки і сама несу відповідальність за себе.
Я не можу зрозуміти чому і навіщо в моє життя постійно лізуть, намагаються мною керувати, мене виправляти, всовувати під якийсь формат. Я ж не лялька, з якою можна гратись, крутити їй голову, руки, ноги… В мене теж є почуття, бажання, мрії, амбіції.
Невже це не вписується в вашу свідомість?
Чому не можна мене сприймати такою якою я просто є. З плюсами і мінусами. Людиною. Я, нажаль, не можу оправдовувати чужих сподівань і бути ідеальною. Не можу бути найрозумнішою, найудачливішою, найгарнішою і найдотепнішою.
Я – це я. І все.
Чому найближчі мені люди цього не хочуть розуміти?
Мені боляче бачити, як наші з батьками відносини хитаються, готові от-от розсипатись. Мені боляче постійно їх розчаровувати, не відповідати їх ідеалу доньки, боляче, що вони навіть не намагаються зрозуміти мене і мої почуття.
Чому знайомі постійно хочуть мені «допомогти», щось порадити, змінити мій хід думок, наставити «на путь істинний»?
Невже вони не помічають в мені того, що живе і кричить до них?

 (300x446, 35Kb)
Рубрики:  ...пошепки до тіні...


Поиск сообщений в -Sumire-
Страницы: 8 7 6 5 4 [3] 2 1 Календарь