Албана (favorite_poems) все записи автора Иосиф Бродский

Дела, не знавшие родства,
и облака в небесной сини,
предметы все и вещества
и чувства, разные по силе,
стихии жара и воды,
увлекшись внутренней игрою,
дают со временем плоды,
совсем нежданные порою.
Бывает лед сильней огня,
зима - порой длиннее лета,
бывает ночь длиннее дня
и тьма вдвойне сильнее света;
бывает сад громаден, густ,
а вот плодов совсем не снимешь...
Так берегись холодных чувств,
не то, смотри, застынешь.
И люди все, и все дома,
где есть тепло покуда,
произнесут: пришла зима.
Но не поймут откуда.

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Анатолий Лемыш

Дождь
Дождь бежал по улице на цыпочках
Дождь бежал то тише, то слышней.
Дождь бежал, асфальт вечерний выпачкав
Масляными красками огней.

Под ногами, точно в черном озере,
Светофора вспыхивал рубин.
Отсветы неоновые ерзали
В темноте асфальтовых глубин.

Будто все огни земные плакали
В бесконечных прорезях дождя.
Ночь под землю уносила факелы,
Улицы с собою уводя.

Вот он, город мой неузнаваемый,
Город моей каменной судьбы.
Под тобой оранжевыми сваями
Световые движутся столбы.

Я уже и сам того не ведаю,
Что ищу я в шуме городском,
За какими отсветами следую
И в пространстве двигаюсь каком.

Я уже не ощущаю хлесткости
Наискось летящего дождя.
Где-то рядом, в вертикальной плоскости,
Плоский сам проскальзываю я.

Может быть, из всех объемов вынутый,
В измереньях двигаясь иных,
Я плыву, в асфальте опрокинутый,
Отсвет – среди отсветов ночных.

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Александр Король

* * *
Какая там весна! Ах да, цветут каштаны
и буйствует сирень, и зелена листва...
И шествуют на спуск купцы и меломаны -
эстетствовать одни, другие - продавать.

Не торопись, народ! Мы что могли продали!
Остались только мы, вернее, телеса.
И вроде мы не так уж страшно голодали,
а оптом сданных душ не взыщут небеса.

Какая там весна... Вон иней серебрится
от долгих холодов недоброго пути.
И вправду недосуг поститься и молиться,
когда от века пост приходится нести.

Какая теплота!.. Вглядись в глаза - увидишь
какая доброта и что она сулит!
Да ты и сам милок пол мира ненавидишь.
Ах, да какое "пол", когда душа болит.

Болит, болит душа! И проданная бесу
она еще саднит (иль место от нее?).
Прости меня, Весна, гуляку и повесу!
Мне просто сердце мстит за резвое житье.

Мне просто мстит любовь, что не нашел ей крова,
что пары не сыскал, или сыскал не ту...
Мне просто мстит мечта. Мечта мне мстит сурово,
за то, что предал я прекрасную мечту.

Конечно, виноват. Секи, хоть и повинна
шальная голова. Руби ее с плеча.
Как жаль, что позади осталась половина,
беда, что кровь еще быстра и горяча.

Беда, что не могу свою пристроить душу
ни даром, ни за грош, ни другу, ни врагу.
Не то, чтоб не хочу, не то, чтоб сильно трушу,
не за ценой гонюсь, а просто не могу.

Я просто не могу! (Беги душа живая...)
Я просто не могу! (Пролейся боль звеня...)
И я тебе молчу, от крика погибая:
"Пришла, пришла весна! Люби, люби меня!"

*спуск - имеется в виду Андреевский спуск

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Владимир Каденко

***
Ветер в цветах или просто весна
Путают карты природе:
В Киев сегодня вошла бузина,
Дядька сидит в огороде.

В склянке - чернила, в стакане - вода,
Птицы вдоль бледной дороги...
Я ничего не просил никогда,
Кроме любви и тревоги...

Трудно всю жизнь говорить не о том,
Страшно остаться без крова.
Если найду хоть какой-нибудь дом,
То заведу Домового.

27 мая 2000 года

Войд (favorite_poems) все записи автора Любовь измеряется мерой прощения,
Привязанность - болью прощания,
А ненависть - силой того отвращения,
С которым мы помним свои обещания...

Любовь измеряется мерой прощения,
Привязанность - болью прощания,
А совесть - всего лишь в себя превращение,
Всего лишь с Началом Начал совещание...

А море свои продолжает качания,
Толкуя, как древний раввин, изречения,
Что страсть измеряется мерой отчаяния,
И смерть для нее не имеет значения.

Лишь музыка помнит, что жизнь - возвращение
Забытого займа, узор Завещания.
Любовь измеряется мерой прощения,
Привязанность - болью прощания...

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Светлана Горшунова
***
Я хочу от тебя сбежать -
На край света, а лучше - дальше.
Я уже не могу сказать
Ничего, кроме склизской фальши.

Я хочу тебя позабыть -
За минуту, а лучше - меньше,
Теплый дом тебе подарить,
Теплый дом, с прекрасною гейшей.

Это будет ее мечта -
Дом, тепло и диван помятый.
Будут пахнуть её уста
Теплым ветром и спелой мятой.

Никаких тебе вьюг, дорог
И друзей, безобразно-громких.
Будет петь её голосок
Усыпляюще тонко-тонко.

Называть тебя: "Мой Антей,
Мой любимейший, мой нежнейший..."
Мне - не справиться, хоть убей,
С ролью этой Прекрасной Гейши.

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Светлана Горшунова
***

Как безсолнечные цепи черных скал
Предвещают заблужденье кораблю,
Так приходит из начала всех начал
Молчаливая громада "Не люблю."

Как взвывает на точиле острый нож,
Как галдят на всех помойках воробьи,
Так рождается из зимних шуб и кож
"Скорой помощи" сирена: "Не люби!"

Так бросают свои давние мечты,
Плача в тамбуре, не уезжая в путь.
На гудок последний:

"Как же можешь ты?!"
Очень тихо отвечая:

"Как нибудь."

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Светлана Горшунова
***
Бежала за солнцем меж утренних луж
И всем улыбалась вокруг.
И каждый четвёртый был - будущий муж.
А каждый второй - друг.

И вот не хватило однажды ей сил
На всех, кто звонил и встречал.
И каждый четвёртый ей яростно мстил,
А каждый второй - молчал.

Сжав губы в улыбку, ведь беды - пустяк,
Бросалась на новый вираж,
И каждый четвёртый - заклятый ей враг,
А каждый второй - мираж.

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Андрей Белянин. Я всё переживу

Я все переживу... И эту ночь,
И этот день, что будет вслед за ночью.
Не оставляя места междустрочью.
Вернусь таким же, как и был, точь-в-точь.
Ты не заметишь измененья глаз,
Неловкую медлительность движений,
Поставив это, как и в прошлый раз,
На счет моих обид и поражений.
Я вспомню год, и месяц, и число,
Сгоню со лба ненужную усталость...
И если все решу начать сначала -
Скорей себе, а не тебе назло.
В бессмысленности прошлых убеждений
Я отыщу далекий небосклон,
Пойду к нему, и станет только он
Заглавною строкой стихотворений.
Я не стремлюсь забыть твои черты.
Нелепо, глупо и ни капли толку.
Конечно, можно применить двустволку,
Но лишь за тем, чтоб улыбнулась ты.
Все станется. Привыкнув к укоризне,
Весь в поисках вселенных и систем...
Я все переживу. И нет проблем.
Как нет того, что называлось жизнью...

Войд (favorite_poems) все записи автора сприймаю на відстань
корозія листя погодності
і порох на мештах
і вітер в обличчя і вогники
сприймаю на подих
ці коди по вікнах пунктирами
відсутність погоди
на вулицях міста без імені
сприймаю на дотик
площини причинно відсутності
у світі без Бога
залишились люди без сутності
***

Вечір починався, як завжди
Так розмірено, однаково і сіро.
Не прийшов...
Ну і не прийди...
Сотий вірш римований похміллям.
Як завжди напилася сама
Бо нема ні подруги, ні друга.
Я сягаю всоте сього дна
Де під 220 б*є напруга.
Світ стирчить довкола і довкіл
Паранойа зміни нових вражень...
Так буває тільки від похміль
Коли п*єш самотність по кав*ярнях.

Войд (favorite_poems) все записи автора де легко так говорять про любов
де легко протирають святим мешти
де легко після так як легко до
тієї миті коли вкотре вперше
ти відійдеш у той печальний час
я може помолюсь або заплачу
боги покажуть свій найвищий бас
я мить в календарі собі відзначу
перегорять зустрічні поїзди
осінніх станцій і гучних вокзалів
де легко говорити Я і ТИ
бинтує землю сніг від тротуарів
де легко попроситися на ніч
і світ ілюзій втраченого дому
я помолюсь за чорно-білий світ
в якому ти для мене лиш сторонній.
***

не розгуби оцю останню ніч
і не розтрать на крапельки ілюзій
з моїх бажань стікає спілий сік
в твоїх бажань розхлюпані калюжі
не розгуби оцей останній шал
цю магію останнього єднання
остання ніч ніби останній бал
де парою для танцю є кохання...
...
я завтра йду туди, де НАС нема
на мене вже чатують всі вокзали
ну не розтрать останності дарма
ну не розтрать
бо стане ніч кошмаром
***

Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

Войд (favorite_poems) все записи автора А ВСЕ Ж БОЮСЬ ТЕБЕ ЗНАЙТИ СЬОГОДНІ
в площинах площ, на дзеркалах калюж!
Твій зір встає.
Замаслені полотна
екстерять місто камінцями душ.

Я рву, сумний, в прозорій плівці одяг,
в під'їзд шмигнувши тихим хором лап.
За мною світ підошвами заходить,
щоб винести в труні на просвіт ламп.

Заглянь туди, - на висхлі руки слова,
рядків німих безмовні тихі брови, -
я квіт блідий між пальцями затис…

Ти вже не взнаєш, як вагався вчора
твій сум розбити на асфальтах чорних!
Ти вже не взнаєш, як не знала ти

всіх почуттів сором'язливу тишу,
всіх слів, думок прогалини німі.
Гадала, вистачить свободи і мені,
гадала, я ніколи не залишу

цей божевільний, галасливий світ, -
та ось лежу з поблідлими руками,
моє чоло порізане роками,
і під повіками - мільйони літ.

Хто вічно жив, того хоч раз померти
уперто змушує обов'язок в житті.
А смерть руда навідується вперто,

і тінню сунеться по темнім покритті
доріг смугастих, мов спітніла зебра
поміж гієн, в тролейбуснім витті…
...................................
1998

Войд (favorite_poems) все записи автора ПЛАСТУНКА N
Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться

1997

Войд (favorite_poems) все записи автора ПОГОНЯ

С некоторых пор
Чувствую их его за мной оно
Дышит в череп — дрожит позвоночник
Вот-вот оглянусь оглянусь
Вдруг как даст по хребтине
В траву падаю, закрывая руками
лицо
И смеется
Глядь — нет никого
Потихоньку встаешь оглядываешься
пешком и снова
они где-то под сердцем
Темно темно
Кулаком о стену а
замрешь
Пусто
Чуть отпустит

и снова
на тонкой нити тошноты
у горла

17.03.84

_-/_-/_-/_-/

Я не спал десять тысяч ночей
Мой желудок набит до отказа снежками
Окурками, пирожками, картофельной шелухой
Мне под веки насыпали сахар
Мне в виски понатыкали гвозди
И сердце мое словно тусклая пыльная лампочка
в коммунальном промозглом сортире
И губы мои словно опухоль
И глаза словно на фотографии
И весь я комок пластилина
брошенный в чей-то глубокий костер
Плавно рассасываюсь
Расплываюсь
В жадном настойчивом пламени
А надо мной лишь звездное стылое небо
И чьи-то сосредоточенные
Внимательные
Лица.

Войд (favorite_poems) все записи автора Словно после тяжелой и долгой болезни
Я вышел под серым уютным дождем
Прохожие лепят меня как хотят -
Так же как раньше -
Я в мятой и потной пижаме
Но уже без претензий на белый полет.
Скоро придет
Осень.

16.07.85

_-_-


АМНЕЗИЯ

Когда я плясал
Под тяжким квадратным дождем
Под цветущим весенним деревом
Маска знобящего восторга
Бесполезная маска серого остервенения
Где же лицо?
И мои рваные тапочки
Топали в грязные слюни тупой безнадежности
Моей бездорожности
Под цветущим весенним деревом
Иногда я смотрел на него
И дрожал по ночам.

12.06.85

Войд (favorite_poems) все записи автора вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

Войд (favorite_poems) все записи автора Настроение сейчас - з жовтою травою під ногами, з мертвою рибою на руках..

Паприка

За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету –
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,
дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед
тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її
залишитись;
повні кишені зелених речей,
золоті асирійські монети, знеболювальні таблетки,
солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу, кожен померлий
плід і полуничну
кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних
штатах, нафаршовані
сережками і британськими панківськими шпильками, стогнуть
від кофеїну в
зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси
на найближчу стоянку, до найближчого
автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують,
вигинаючись
вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім
супермаркетом
розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається
кофеїн

винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях
теплі зелені спалахи, покладіть під
язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки,
до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками

Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? там, де ти
зараз є, де ти
опинилась, ти все можеш сказати їм наперед – ще два-три роки
золотого
підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування
монет на різну
отруту і все – пам’ять заповнює те місце в тобі, де
знаходилась ніжність.

Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу
ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю,
з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу
ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти,
в довгих виснажливих сутінках супермаркету,
з жовтою травою під ногами,
з мертвою рибою на руках,
відігріваючи її серце
своїм диханням,
відігріваючи своє дихання
її серцем.

Войд (favorite_poems) все записи автора ...і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.

З важкої зими, з затяжної депресії вибиратись в довгих
вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що – говоритиму – що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? -
ось вони лежать в ліжку,
проспавши заняття,
програвши битву,
над ними лише дахи і небо,
і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,
янголи ремонтують бакени.
Тільки дерева рвуться вгору,
щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,
і світиться золотом проти сонця
пісок, перемішаний з кров’ю і вермутом
на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатись з цього криміналу,
ніколи не звикнути до цієї країни,
ніколи не забути про необхідність смерті,
ніколи не згадати її пояснення.

2001

Войд (favorite_poems) все записи автора ПЕРЕДРАНКОВИЙ СМЕРК

В казармених дворах зорю ранкову грали,
І віяв вітерець на ліхтарі, оспалий.
Був час, коли рої гріховних мрій і снів
В постелях болісно тривожать юнаків;
Коли, здригаючись, розплющене широко,
Вдивляється у день криваве лампи око;
Коли й сама душа під тіла тягарем
Повторює двобій між лампою і днем;
Немов заплакане лице на вітровінні,
В повітрі міняться всі речі скороплинні;
Знесилив жінку блуд, поета — пошук рим.

Будинки тут і там пускали в небо дим;
Лахудри, що вночі виснажували сили,
Роззявивши роти, у сні важкім хропіли;
Убогі матері, з усохлими грудьми,
Роздмухували жар; народжена з пітьми,
Передранкова мла яснішала у тиші,
І муки породіль робилися гостріші.
Немов кривавий плач, ридання навісні —
Крик півнячий роздер повітря в далині;
Вгортала мла доми від крівель до підвалів,
А там приречені за мурами шпиталів
Хрипіли, стогнучи й чекаючи кінця.
Брели розпусники, змарнілі із лиця.

Світанок, вбравшися в рожеве і зелене,
Виходив повагом на набережні Сени,
І працівник-Париж, у навичках твердий,
Вже очі протирав і брався за труди.

Commander_Z (favorite_poems) все записи автора Шарль Бодлер. Вампір

О ти, що, мов удар ножа,
Ввійшла в мої скорботні груди,
Настирна, як осіння мжа,
Міцна, як демон, повна злуди,

Прийшла, щоб мій нещасний дух
Перетворить на власне ложе!
Ти на мені, немов ланцюг
На каторжникові,— не може

Розпастись він, хоч як би пік;
Ти так жереш мене ненатло,
Немов черва гидотна падло,--
О, будь же проклята навік!

Просив я крицю та отруту --
Допоможіть мені, зніміть
З душі неволю чорну й люту
Та мовить меч і каже їдь:

О дурню, ми тебе звільняти
Не будемо, запам'ятай,
Не гідний ти того, щоб мати
Свободи благородний рай!

Бо ти така, нечесна віра,
Без рабства й днини б не прожив...
Цілунками б ти воскресив
Студений труп свого вампіра!