Natsuo_Zero (Киевляне) все записи автора Важкий вік українського Гімну


Українському Гімну виповнилося 15 років. У 1992 році, через рік після всенародного референдуму, що підтвердив незалежність України, він був затверджений як державний. І хоча всім відомо, хто написав слова і музику для одного із символів України, мало кому відома історія створення Гімну.

Історія виникнення Національного Гімну України досліджувалася протягом багатьох десятиріч, найбільш активно — в період між двома світовими війнами на території Західної України та після Другої світової війни емігрантськими музикознавцями й істориками.
Текст до майбутньої пісні «Ще не вмерла Україна» написав відомий український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський (1839—1884). Він відомий як український патріот, котрий мав мужність не приховувати своїх переконань. П.Чубинський став одним з перших членів «Громади», що об’єднала в 1862 році кілька українофільських гуртків. За деякими даними, одним з його творів цього періоду став вірш «Ще не вмерла Україна». Незабаром П.Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюдинів» вислали в Архангельську губернію під нагляд поліції. Він поселився в Архангельську, де жив і працював довгих сім років. Інші дослідники затверджують, що вірш «Ще не вмерла Україна» П.Чубинський створив уже в Архангельську. У той час у це місто було заслано багато поляків, серед яких дуже популярним був твір-гімн «Еще польська не згинела» (відомий ще як «Марш Домбровського»). Захоплений патріотичним змістом пісні, П.Чубинський написав свій вірш, причому використав перший рядок польського гімну. Лише в одному дослідники сходяться: пісня «Ще не вмерла Україна» написана в 1862 році.
Автор музики нинішнього Державного Гімну України — отець Михайло Вербицький (1815—1870), якого вважають одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині. Він писав хорові, вокальні, інструментальні твори, музику до театральних п’єс. Уперше надрукований у 1863 році, а з нотами — в 1865-му, твір став Гімном у 1917 році.
У 1917—1920 роках Гімн «Ще не вмерла Україна» не був законодавчо затверджений як єдиний Державний Гімн. Виконувалися й інші гімни.
Після Лютневої революції 1917 року Гімн «Ще не вмерла Україна» став майже обов’язковим атрибутом усіх маніфестацій, де висувалися українські національні вимоги. Заборонені колись слова й музика пісні стали широковідомими, набули значної популярності в Києві та Львові. З виникненням Української Народної Республіки ця пісня виконувала функцію Державного Гімну.
3 лютого 1944 року Президія Верховної ради СРСР видала указ «Про державні гімни радянських республік», згідно з яким усім союзним республікам належало прийняти власні гімни. Весною 1944 року в Києві була створена комісія з підготовки проекту гімну. Перед українськими поетами — учасниками конкурсу поставили досить відповідальне і разом з тим делікатне завдання: створити таку головну пісню, яка б повністю «вписувалася» в політико-ідеологічний контекст загальносоюзного гімну і разом з тим відображала українську національну специфіку. Лейтмотивом практично всіх поданих на конкурс віршованих варіантів українського гімну стало прославляння «старшого брата — великого російського народу» і «вождя всіх народів Й.Сталіна». Врешті-решт авторами слів Державного Гімну УРСР стали поети Павло Тичина і Микола Бажан, а музики — авторський колектив під керівництвом композитора Антона Лебединця.
Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, що підтвердив незалежність України, музична редакція Національного Гімну «Ще не вмерла Україна» була затверджена Державним Гімном. Це відбулося 15 січня 1992 року. Але тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України затвердила закон «Про Державний Гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Виправлено перший рядок гімну — тепер він звучить «Ще не вмерла України і слава, і воля».
З ухваленням цього закону було завершено формування ст.20 Конституції.
І все б добре, але тільки слова українського Національного Гімну не всіх влаштовують. Багато громадян не згодні з першим рядком, а саме — з виразом «Ще не вмерла Україна…». Дійсно, виникає питання: «Чому Україна повинна вмирати?» До того ж психологами давно доведено, що кожне сказане і написане людиною слово має властивість упливати на життя не тільки окремих осіб, а й усього народу, всієї країни. Так може саме цим і пояснюється політична й економічна нестабільність в Україні та відставання її в розвитку від інших європейських країн? Адже не слід забувати, що «Як ви яхту назвете, так вона і попливе».



І ось можна скачати наш Гімн, кому потрібно.

Настроение сейчас - ...добре...

В колонках играет - ...Гімн України...

Natsuo_Zero (Киевляне) все записи автора Ці фотографії робилися на мобільний ще минулої осені. Хрещатик. З оглядового майданчика.

Читать далее

Ну і хто скаже, що вечірній Київ гірший за якийся там Лос-Анджелес?

Читать далее

Natsuo_Zero (Киевляне) все записи автора Я вирішив знову взятися за цю спілку. На жаль, у мене майже не було часу нею займатись. Зараз його також обмаль, проте я всеж буду намагатися слідкувати і рекламувати нашу спілку.
Наша нова схема:

 

Название: Киевкая схема
Автор: Киевляне
Создана: 16.03.2008 14:43
Скопировали: 8 раз
Установили: 2 раз
Примерить схему | Cохранить себе

man-yak (Киевляне) все записи автора
Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. В 2 вып. Вып.1. 1687 - 1705 гг./ Сост. Т.Г. Таирова-Яковлева. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 255 с.

В первом выпуске - уникальные документы, в том числе материалы "Батуринского архива", вывезенные в 1708г. Меншиковым и публикуемые впервые. Универсалы гетмана, переписка с Меншиковым, российскими политическими деятелями, царские грамоты, письмо матери, стихи Мазепы.

Романтика89 (Киевляне) все записи автора А что лучше "Аквариум" или "Меридиан?

Романтика89 (Киевляне) все записи автора Не подскажете хороший спорт клуб в Киеве?

URURU (Киевляне) все записи автора

 

23.04.2007

В столичной подземке есть много интересных и уникальных объектов. На карты метрополитена их не наносят, да и экскурсий там не проводят. За почти 47 лет метрополитен обзавелся своими секретами: неизвестной станцией, необычным подъемником для вагонов...

 

В начале 90-х в Москве начали активно искать секретное правительственное метро. И нашли – по вентиляционным шахтам. В Киеве подобное "метро-2" так и не построили, но и без того в киевской подземке есть много интересных и уникальных объектов. На карты метрополитена их не наносят, да и экскурсий там не проводят. Но недостроенные станции, старые платформы, неоткрытые выходы – только вершина айсберга.

Станции киевской подземки интересны и сами по себе: во многих мегаполисах метро сугубо утилитарно, а архитектурная роскошь некоторых наших станций поражает туристов. "Дворцы для народа" – такой принцип строительства станций метро используется и сейчас. Хотя в советские времена метро имело еще и функцию объекта гражданской обороны: на старых линиях ГО-шных объектов предостаточно – и бомбоубежища, и даже туалеты в тоннелях.

Если о недостроенной "Львовской Браме" известно всем, то станция "Теличка" на картах не обозначена. Хотя она практически полностью готова, там есть платформы, и сейчас она может быть использована как аварийный выход. Станция может быть открыта довольно быстро: единственное, что там нужно сделать, – построить нормальный выход. Этот скрытый объект мы проезжаем перед въездом на Южный мост. Построенная "на вырост", среди полупустынной промзоны, станция оправдывает все проекты комплексной реконструкции Телички и создания там административного или делового центра.

Следующей за "Лукьяновской" станцией могла быть "Герцена" или "Загоровская". Во дворе Института международных отношений долгое время даже стоял щит, информировавший о ее строительстве. Но потом, наверное, решили сэкономить и открыли сразу "Дорогожичи".

Малоизвестен тоннель-мост между "Берестейской" и "Нивками", по которому идут поезда. Он проходит над железной дорогой, а прямо по нему проложена проезжая часть проспекта Победы, в направлении Святошина. Правда, сделали так не сразу: какое-то время тоннель просто шел над землей, лишь со временем строение превратилось в первый (и до открытия Подольского моста – единственный) двухэтажный мост в Киеве.

На некоторых станциях мы видим просачивающуюся воду, да и тоннели кое-где идут вблизи рек или больших озер. На случай затопления на таких станциях есть гермоворота – огромные металлические задвижки, толщиной 30–40 сантиметров, которые герметически блокируют станцию. Этим система метро подобна подводной лодке, разделенной на отсеки для повышения живучести.

Лифт для вагонов

6 ноября 1960 года в Киеве пошли первые поезда метрополитена, действовало всего пять станций, на нынешней красной линии. Тогда еще трехвагонные поезда начинали свой путь у железнодорожного вокзала и ехали до станции "Днепр". Но ведь мост метро открыли только в 1965 году! А до этого поезда останавливались перед самым обрывом над рекой: к открытию метрополитена построили участок моста над набережной и станцию; через Днепр только начинали строительство мостового перехода.

Но как же вагоны попали в подземные тоннели – депо "Дарница" ведь находится на левом берегу? Строить наклонный тоннель для поездов с железнодорожного вокзала оказалось слишком дорого, и в Киеве нашли интересное и оригинальное решение.

Как и сейчас, вагоны прибывали в Киев на железнодорожную станцию "Дарница" в составе спецпоездов. Дальше по специально проложенным путям они попадали на трамвайную линию через Днепр по мосту Патона (эти рельсы были изначально рассчитаны на прохождение грузовых поездов – из стратегических соображений), и по набережной трамвайной линии прямо к станции "Днепр".

Здесь начинается самое интересное: вагон подъезжал под мост, и на поворотном круге разворачивался на 90 градусов (такие круги существуют в каждом депо). Оказавшись точно под станцией, вагон поднимался вверх на подъемнике, вместе с частью рельсового полотна! Попав на станцию, вагон отъезжал в тоннель, и за ним поднимали следующий. Таким же образом вагоны спускались вниз, в депо, для технического осмотра и ремонта.

Ныне поезда красной линии обслуживает большое депо в Дарнице, а в 1960 году первое, временное, депо располагалось в небольшом здании, слева от въезда поездов в тоннели. Туда и вмещалось всего ничего: два вагона. "Ночевали" же вагоны в тоннелях; собственно, так делают и сейчас, пока не достроено третье депо для зеленой линии. Историческое депо сохранилось, хотя на неприглядном здании – ни таблички, ни стенда об этом уникальном объекте, как и на станции "Днепр". Хорошо, что существует детальный действующий макет этого "лифта для вагонов" – специально для музея Киевского метрополитена его сделал машинист Сергей Хоменко.

Секреты "Театральной"

В 1981 году начали строить третью линию киевской подземки – Сырецко-Печерскую, зеленую. Должны были возникнуть две станции с пересадками на существующие линии. Но если с пересадкой "Площадь Льва Толстого" – "Дворец спорта" все было более-менее ясно, то с пересадкой на красную линию возникли проблемы. Делать пересадку на станции "Университет" было сложно, и приняли интересное решение: "если нет подходящей станции для пересадки, мы ее построим!".

Сказано – сделано, и в стороне от тоннелей перегона "Университет" – "Крещатик" начали строить новую станцию "Ленинская". Движение поездов почти не прекращали: построили станцию, подъездные тоннели и лишь после этого присоединили новый транспортный узел к существующей линии. А старые тоннели просто закрыли. Вспомнить о них стоит, находясь на платформе "Золотых ворот": тоннели подпираются сводом станции. Говорят, там еще долгое время сохранялись рельсы и кабеля. Длина законсервированных тоннелей – более 300 метров каждый. Туда есть доступ через служебные переходы, и пустующие объекты иногда осматривают, но пока никаких планов относительно их использования нет. А ведь можно было и музей метро там устроить. Сейчас музей Киевского метрополитена находится на пр. Победы, 35, станция "Политехнический институт", на втором этаже здания управления метро.

"Станцию "Ленинская" нам не дали сделать по-человечески"

Тамара Целиковская, архитектор института "Укрметротоннельпроект":

– "Ленинская", ныне – "Театральная", – могла быть другой. Нам поставили задачу – создать станцию, посвященную Ленину. И мы хотели сделать оформление более живым: осветить то, что Ленин любил как человек. Была идея сделать акцент на музыке Бетховена – его произведения, действительно, нравились Ленину. Да и театров вокруг сколько! Но когда были показаны разработки, нас спросили: "А где здесь Ленин?". И воплотили сверхофициозный проект – хоть читай лозунги на стенах и иди на экзамен в партшколу.

"Наш "лифт" для вагонов не имеет аналогов в мире"

Владимир Настенко, заведующий музеем Киевского метрополитена:

– Подъемник для вагонов действительно уникален. Московские исследователи истории метрополитена готовят сейчас большую книгу о метро, и они признают, что наш "лифт" не имеет аналогов в мире. Хорошо, что наш машинист сделал точный действующий макет этого подъемника: все интересующиеся могут своими глазами увидеть, и как вагон поднимался, и как поворачивался. А здание первого депо "Днепр" вскоре, возможно, вернется к метрополитену: там предполагается разместить службы подземки.

В музей – под землю

В мировой практике подземные "перестройки" случаются, особенно в больших метрополитенах: строятся новые ветки, новые станции взамен старых. В большинстве случаев оставленные объекты подземки обретают новую жизнь: как учебные ветки, ремонтные базы, подземные музеи. Во многих старых метрополитенах на закрытых станциях организованы музеи метро со старыми, еще деревянными, вагонами. Такие музеи есть в Нью-Йорке, Париже, Будапеште, Стокгольме, и они привлекают немало туристов. Париж – один из первых городов, где старые станции начали использовать, иногда достаточно оригинальным образом. Закрытую в 1939 году станцию Сен-Мартен после войны превратили в выставочный зал; старая станция Порт-де-Лила постоянно используется для киносъемок. По этим станциям, а также по секретному тоннелю для доставки выручки подземки в министерство финансов, регулярно организовываются экскурсии.

dimicont

Григорий МЕЛЬНИЧУК Газета "По-киевски"

probki_v_kieve (Киевляне) все записи автора

Думаю, что всем надоели пробки на дорогах.
Я, правда, не могу избавить Киев от них, но могу утром и вечером давать  о них он-лайн информацию.
Кому нужно - может смело добавлять меня в ленту друзей.

ЗЫ. За помощь - буду благодарен.

ЗЗЫ. Модераторам - не сочтите за рекламу. Если водите машину - Вы меня поймете.

HatWepsut (Киевляне) все записи автора Привіт!
Хто туту є, пишіть до моєї аськи чи комент до новини - знакомства- будемо зустрічатися, бо я шукаю нових друзів серед киян!!!ЧЕКАЮ!!!!!!

Настроение сейчас - так собі - інет глюкує)))
В колонках играет - Dum spiri spero

Natsuo_Zero (Киевляне) все записи автора Ось у мене таке питання з'явилось: у кого який провайдер мобільного?) Тут раніше було запрошення на Київстар, проте... ну не знаю) Я і своїм ГолденТелекомом задоволена) Дзвонить - і на тому красно дякую)

РастаманкаАнаша (Киевляне) все записи автора РОЗДУМИ ПРО СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ЕСТРАДУ

Зараз багато говорять про те, щоб вивести українську пісню та українську естраду на сучасний світовий рівень.
Але біда в тім , український шоу-бізнес йде далеко позаду не тільки світових досягнень , але й набагато кроків відстає від російської музичної когорти.
Чому це так ? Українська естрада на протязі багатьох років була зорієнтована на російських виконавців і російського слухача і по своїй суті копіювала музичні штампи , які здавалися найкращими.Тоді це була музична територія колишнього СРСР , закрита від згубного впливу Заходу та його музики.
Безумовно , на той час живим ковтком повітря стала поява поява на Україні таких музичних метрів , як В.Івасюк.Після його трагічної загибелі українська естрада стала російськомовною і втратила тим самим свої витоки , свою колоритність і неповторність.Цей процес заторкнув не тільки українську пісню , а й українську мову взагалі.
Сьогодення сучасної української естради характеризується відсутністю зірок світового рівня.
Виступ на "Євробаченні" О.Пономарьова дає надію на близьку зміну цих обставин.Олександр - досвідчений співак з академічною вокальною освітою, гарним смаком і сильним голосом.
Чим же відрізняються відомі світові виконавці від росіян та українців?
Перш за все - сильними голосами з прекрасним діапазоном звучання, (як правило, цей діапазон досягає двох октав ), високою культурою виконання, спроможністю динамічної зміни ритміки пісень, мелодійністю і незвичайністю музичних обробок і оранжування , вірного і повного розкриття і унікальності вокального потенціалу голосу , від самих низьких нот до самих високих ,так не схожих на звичні пісні російських виконавців.
Адже взагалі всі російські хіти пишуться під певного виконавця з можливостями його голосового діапазону. Якщо "діапазону" немає взагалі , тобто виконавець не співає, а мелодійно промовляє слова ( основна маса віконавців), то пісня пишеться у визначеному діапазоні виконавця, який краще б розкривав можливості його голосу, без особливих "стрибків" на високі ноти , недосяжні для посереднього виконавця. Низькі вокальні дані приховуються атрибутикою шоу і спецефектів для того , щоб переключити її на зорові образи.
Сильний і красивий голос - це діамант, який шліфується на протязі довгого часу і проходить всі стадії від діаманта неограненого до сліпучо-сяючого. На нашій естраді на сотні виконавців - лиш декілька діамантів. Решта - напівдорогоцінні і завершують ряд безталанні повністю.
У світових виконавців - що не виступ - перш за все шоу , яке в своїй основі передбачає високі вокальні данні віконавця. Там ніхто не співає під фонограму. Адже західний слухач не звик викидати на вітер 100 $ за квиток, щоб насолодитися фонограмою "+1"( накладання голосу, записаного на студії на відповідну музику), бо виконавець ризикує бути закиданним гнилими помідорами.
У російському та українському шоу-бізнесі все навпаки. Основна маса співаків під час концертів використовує в своїй практиці "+1".Якщо ви , прийшовши на концерт хочете для себе визначити , співає віконавець під фоноргаму чи ні, придивіться до його рухів.Якщо він жваво носиться по сцені разом зі своїм шоу- балетом, на 100 відсотків він співає під "+1".
Будь-який досвідчений професійний співак скаже вам про те, що рухаючись на сцені протягом 2-3 хвилин, неможливо правильно і чисто виспівати жодної музичної фрази, а високі ноти - і подавно, бо легко забивається дихання. Якщо ви пробіжете 100 метрів кросом, чи зможете проспівати хоча б одну фразу? Спробуйте.
На жаль, спів під "фанеру" став дуже популярним. Адже дати в день 2-3 концерти "вживу" неможливо взагалі , бо голос - це перш за все інструмент , який сідає від перевантаження.
Другим слабим аспектом сучасної української естради є тексти пісень.
"Мамо, подивіться у вікно - полетіло НЛО", "Купила мати коника, а коник хоч куди…", "Мертві бджоли (3) не гудуть" (!?) - ну що це таке? Коли чуєш з екрану ТV такі текстовки, стає соромно не тільки за низький рівень культури сучасних українських поетів, а і за всю українську літературу взагалі. Не зрозуміло, як такі тексти пісень просичуються на сцену і живуть своїм життям до тих пір , доки сатирики та пародисти не висміють їх, як це робить М.Задорнов. Здається, і мелодика у пісні є, і виконавець непоганий, а текст -повна рифмована нісенітниця з елементарними римами. Послухаєш таку "пісеньку", і виникає запитання: про що ж вона? Буває , що ні про що.Який же слід залише у свідомості слухача такий витвір і які почуття збуджує? Адже ловиш себе на думці, що крім ритміки і ледь уловимих дуже-дуже знайомих музичних обертів із інших пісень ти вже чув, десь, у когось це вже було і використовувалось. Це фактично музичний плагіат.
Не дивлячись на все, на російській і українській сцені є виконавці спроможні вголос заявити про себе. У Росії - це М.Басков та О.Сєров , в Україні - О.Пономарьов, Т. Повалій.
Хочеться вірити , що українська естрада з часом здобуде свої належне місце в сучасному музичному просторі.

Олена Чайка

РастаманкаАнаша (Киевляне) все записи автора Ні, я звичайно розумію, що це співтовариство не дуже таке активне, та проте коли вже ставите анті, чи не могли би ви підписуватись? А то у нас одна анті і навіть ніякої записочки нема, а за що, коли, чому - гадайте люди самі.

La-tendresse (Киевляне) все записи автора Люди, переходимо на Київстар!!!

Підтримаймо національго мобільного оператора!!

Хай наші кошти хоча б частково залишаться у нашій державі! Їй потрібно розвиватися! Їй потрібно розвиватися! Україна ще така молода, їй так потрібна саме твоя підтримка!! Давайте разом підтримаємо!

Розмісти цей пост у себе в щоденнику, доведи, що ти патріот, що любих свою країну та своє місто!

Анастасия_Че (Киевляне) все записи автора

дiвiсь на свiт по киiвскi

Солнышко95 (Киевляне) все записи автора извините, вы не знаете где в Киеве школа танцев "Гарде"? Если правильно поможете (скажете) ДАМ 5 СИМП!!!

РастаманкаАнаша (Киевляне) все записи автора Аж серце радіє, що Вкраїна міцніє.

Аби живі, а що голі - то нічого: колись і наша візьме.

Або волю здобути, або дома не бувати.

А йому щодня неділя.

Аби день переднювати та ніч переночувати.

Аби цвіт, а ягідки будуть.

Аж на третій яр чути ваш базар!

Аж до діброви чути ваші розмови!

Або розумне казати, або зовсім мовчати.

Аби день до вечора.

Аби голова на в'язах, а розум дарма!

Або грай, або гроші вертай!

Або пан, або пропав!

А вдарило б на тебе з ясного сонця!

Аби шия - ярмо буде.

Аби руки і охота, буде зроблена робота.

Аби розум - щастя буде.

Або полковник, або покійник.

Або рибку їсти, або на дно сісти.

Або зі щитом, або на щиті.

Або зиск, або втрата.

Ані з плечей, ані з очей.

В колонках играет - Мика Ньютон "Теплая река"

zaz9 (Киевляне) все записи автора Небагато знайдеться у світі міст, навколо виникнення яких відбувалося би так багато суперечок у середовищі учених-істориків, як навколо заснування Києва. Початок цим спорам поклав ще Нестор Літописець, який у своїй "Повісті временних років" помістив легенду, відповідно до якої апостол Андрій побував у Подніпров'ї в 1 ст. н.е. та на одній з київських гір водрузив хрест як символ майбутнього міста.
Археологічні розкопки свідчать, що територія нинішнього Києва була заселена ще в 1 столітті до н.е. Виниклі тут поселення досягли свого найвищого розвитку у 3 столітті, після чого зникли. З 4 століття тут стали постійно проживати слов'янські племена. У 5 столітті з'являються перші поселення на горах Замковій, Старокиївській й ін. Саме з цього часу й обчислюється "вік" Києва.
Однак все одно дата заснування Києва й етнічне походження його засновників викликають суперечки. Початкові кроки міста над Дніпром найчастіше зв'язують не зі слов'янами, а з іншими народами - сарматами, готами, гунами, норманами, аварами. Так, наприклад, Київ ототожнювали з легендарним готським містом Данпарстадом, а його засновником називали готського короля Германаріха. Скоріше за все, таке місто дійсно існувало, однак навряд чи воно знаходилось на території нинішнього Києва. За народною легендою три брати – Кий, Щек і Хорив та сестра їх Либідь заснували на цих дніпровських схилах місто і нарекли його на честь старшого брата Києвом. Існують ще десятки різних версій виникнення Києва.
Спочатку Київ був невеликим містом - центром Полянського союзу племен. Згодом слов'янські союзи переросли в Давньоруську державу, разом з ними рос і Київ, поступово перетворюючись у "стольний град".
У середині 9 століття в Києві правили князі Аскольд і Дир - останні представники династії Кия. У 882 році місто було захоплено новгородським князем Олегом, Аскольд і Дир були вбиті. На правому березі Дніпра в Києві існує меморіальний комплекс "Аскольдова могила", що знаходиться на тому місці, де за легендою був похований князь Аскольд.
Князь Олег проголосив Київ столицею Русі (до цього столицею був Новгород) і вимовив свої знамениті слова: " “Се буди мати градамъ русскимъ!".
Розташування столиці саме в цьому місці було обумовлено не тільки сприятливим кліматом, красою природи і багатством навколишньої місцевості, але і наступними причинами. Київ знаходиться там, де Дніпро, прийнявши найбільші притоки - Прип’ять і Десну, повертає на Схід, убік кочових народів. Саме тут повинен був затвердитися головний захист від них, тут же було і збірне місце для російських човнів, що відправлялися в Чорне море.
В роки князювання Олега Русь звільнилася від залежності перед Хазарським каганатом. Олег здійснив 2 переможних походи на Царград - у 907 і 911 рр. У російсько-візантійському договорі 911 року Київ виступає вже як загальновизнана столиця Русі.
При спадкоємцях Олега, князі Ігорі і княгині Ользі, Київ ріс і зміцнювався, але в основному залишався дерев'яним містом. Тільки в останні роки правління Ольги починається кам'яне будівництво.
Князь Святослав проводив велику частину свого часу в походах і битвах, і рідко бував у Києві. Цим скористалися печенізькі хани, які у відсутності князя в 968 році обложили Київ, однак місто їм захопити не вдалося.
Після прийняття в 988 році князем Володимиром християнства і "хрещення Русі" Київ стає центром православ'я на Русі. У цей час почалося будівництво багатьох храмів і монастирів, а ідола язичеського бога Перуна прилюдно скинули в Дніпро. Хроніст початку 11 століття відзначав, що "у великому місті Києві нараховується 400 церков, 8 торговищ і надзвичайне скупчення народу".
Найбільшої слави стародавній Київ досяг у роки правління Ярослава Мудрого (1019-1054). Ярослав розширив територію міста і відгородив його стіною і валом, у яких з чотирьох сторін були установлені ворота: на північному сході - Градські, на південно-заході - Золоті, на півночі - Жидівські, на півдні - Лядські. Дехто дорікав князя в марнотратності - мов, до чого ця позолота на воротах, та й самі вони занадто великі, але Ярослав знав, що робить. Ворота - це обличчя міста: нехай усі - і друзі, і вороги - відразу бачать, який багатий, красивий і могутній Київ. І нові храми поставив князь у Києві: Георгіївський, Іринінський і головну церкву землі Російської - Софійський собор, побудований на місці перемоги над печенігами в 1037 році. В останні роки правління Ярослава була закладена Києво-Печерська лавра - перший російський монастир. При Ярославі також уперше на Русі складений звід законів - "Російська правда".
Після смерті Ярослава Мудрого пішов начебто не тільки князь, але і слава та могутність Києва. При деяких князях місто ще продовжувало прикрашатися, однак багато хто з них переслідував тільки особисті цілі. Вони зневажали інтересами не тільки Києва, але і всієї Русі, самі приводили в неї ворогів і з ними разом розоряли і країну, і її столицю.
Історія князівського Києва закінчується в 1240 році штурмом міста військами монгольського хана Батия. При штурмі були розбиті Лядські ворота і зруйноване міцність Десятинної церкви. З 50000 жителів міста вціліло не більш 3000. У середині 13 століття влада татаро-монголів змінюється литовської, потім - польської.
У середині 17 століття в країні починаються визвольні війни проти польської шляхти. У 1648 році відбувся урочистий в'їзд у Київ козацького полководця - гетьмана Богдана Хмельницького. У 1654 році була підписана Переяславское угода, відповідно до якого Україна присягала на вірність московському царю. Тепер Київ став уже російським містом.
У 1615 році в Києві відкрилася Київська братерська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії. Школа одержувала підтримку від запорізьких гетьманів.
У 1811 році в Києві відбулася велика пожежа, що знищила безліч архітектурних пам'ятників і зашкодила тисячам житлових будинків.
У 1830 році для більшого зміцнення міста була побудована Нова Київська фортеця. Комплекс споруджень на Печерську став називатися Старою Фортецею.
У 1837 році був складений новий план міста, у якому застосовувалися містобудівні принципи класицизму для складного рельєфу міста.
У 19 столітті розвиток Києва характеризується значним ростом економіки і торгівлі, а також збільшенням населення - з 23000 у 1817 р. до 65000 у 1861р.
До кінця 19 - початку 20 століть Київ уже славився ка історичний, культурний і науковий центр світового значення. При цьому Київ, як і раніш, був великим промисловим центром - у місті діяли 122 промпідприємства. У 1892 році в місті заробила перша в Росії лінія трамвая.
В роки громадянської війни Київ неодноразово переходив "з рук у руки" і був під владою і Центральної Ради, і більшовиків, і німців, і білогвардійців.
У 1919 році більшовики оголошують столицею Радянської України місто Харків. Київ повертає собі статус столиці тільки в 1934 році.
З вересня 1941 по жовтень 1943 року Київ знаходився під владою німецьких окупантів. З міста були евакуйовані майже 200 заводів, що на новому місці швидко налагодили виробництво на нестатки фронту.
6 жовтня 1943 року Київ був звільнений радянськими військами, при цьому втрати з нашої сторони склали 18000 чоловік. 65 частинам і з'єднанням, які брали участь у звільненні, привласнене звання Київських.
Після звільнення місто продовжувало швидко розвиватися.
У 1944 році прийняте урядове рішення про відбудування Хрещатика.
У 1949 році прийнятий перший післявоєнний Генплан Києва.
У 1951 здійснена перша телепередача з київського телецентру.
У 1960 відкрилася перша лінія метрополітену.
У 1969 році запроектований перший 16-поверховий будинок.
В даний час Київ є не тільки столицею України, але і найбільшим політичним, промисловим, культурним (більш 15 театрів, більш 30 музеїв), науковим (близько 20 вузів) і спортивним (29 стадіонів і більш 1500 інших спортивних споруджень) центром.
Місто продовжує постійно розширюватися і зміцнює свої політичні, наукові, соціальні і культурні зв'язки з іншими країнами Європи і світу.

zaz9 (Киевляне) все записи автора Софійський собор (11 в.; дзвіниця 17-19 ст.), Золоті ворота (11 в.), Видубицький монастир (11 в.), церква Спасу на Берестові (кін. 11 - нач. 12 ст.), Кирилівська церква (12 в.), Києво-Печерська лавра (11-18 ст.), Андріївська церква (18 в., проект В. В. Растреллі), Володимирський собор (19 ст.), Хрещатик (1947-54), пам'ятник у Баб’єму Ярі (1976, скульптори М. Г. і Б. Н. Лисенко, В. В. Сухенко, А. П. Витрик) і ще кілька архітектурних визначних пам'яток ("Будинок з химерами", пам'ятник Невідомому солдатові, пам'ятник засновникам Києва).

zaz9 (Киевляне) все записи автора ***
У 1927-1929 роках на території УРСР було видано 12063 найменування книг (тобто по 4021 за рік) українською мовою (іншими мовами – менш ніж 5000). Це була найбільша кількість україномовних видань - як за кожен рік так і за 3 роки підряд - за всю історію українського друкарства.
***
Найбільше українське видання – 250-томна „Книга пам’яті України”, де зафіксовані імена всіх громадян України (тоді – УРСР), які загинули в роки Другої світової війни.
***
Український композитор Максим Березовський (1745-1777) вчився у музичній академії в Болоньї. Одночасно у тієї ж академії навчався і Моцарт. У академії був звичай: кожен рік одного найздібнішого майстра музики, який закінчував академію, записували на „золоту дошку”. За звання кращого змагались Моцарт і Березовський. На „золотій дошці” в Болоньї написано ім’я Максима Березовського, який закінчив академію створенням опери „Демофонт”.
***
Український фольклорист М.Гайдай зібрав понад 5000 народних пісень та дум. Педагог, етнограф і фольклорист Настя Присяжнюк зібрала й упорядкувала близько 7000 українських народних пісень, головним її досягненням став збірник „Песні Поділля” (1976).
***
9 січня 1894 року механік Одеського університету Й.Тимченко здійснив показ на саморобному апараті-кінетоскопі декількох кінострічок – на 3 місяці раніше за Едісона та більш ніж на рік – від братів Люм’єрів. Подальшого використання винахід не знайшов.
***
У 1921 році на українських кіностудіях було знято 21 кінострічку: 13 – на Київській, 8 – на Одеській. Це найбільша річна кількість фільмів, знятих в Україні.
***
Найтитулованіший український легкоатлет – Сергій Бубка, який встановив 35 світових рекордів, останні з яких непереможні і досі. Заслужений майстер спорту СРСР та України. Чемпіон Олімпійських ігор (1988), Європи (1986), СРСР (1984, 1985). Переможець п'яти чемпіонатів світу (1983-95). Першим у історії легкої атлетики „взяв” висоту 6 м (1985)
Найтитулованіший український чемпіон зі спортивної ходьби – Володимир Горобничий, який ставав чемпіоном світу у 1955р., олімпійським чемпіоном у 1960 та 1968 рр., срібним олімпійським призером – у 1972р., бронзовим олімпійським призером – у 1964р.
Найтитулованіший український п’ятиборець – Павло Лєдньов. Бронзовий олімпійський призер 1968р.,олімпійський чемпіон 1972,1976 та 1980 рр., чемпіон світу 1973-1975 та 1978 рр.
Найтитулованіший український важкоатлет – Леонід Жаботинський. Встановив 17 світових рекордів, був олімпійським чемпіоном 1964 та 1968 рр., чемпіоном світу у 1965-1966 рр., чемпіоном Європи у 1966-1968 рр. Останній свій світовий рекорд установив у 1974 на чемпіонаті Збройних сил (ривок, 185,5 кг).
Найтитулованіший український волейболіст – Юрій Поярков, який був олімпійським чемпіоном у 1964 та 1968рр., бронзовим олімпійським призером у 1972р., бронзовим призером першості світу у 1966р. та бронзовим призером першості Європи у 1963р. Грав у команді "Буревісник" (Харків).
Найтитулованіший український яхтсмен – Валентин Манкін, який став чемпіоном олімпіад 1968, 1972 та 1980 рр.
Найславетніший український футболіст – Олег Блохін. У 1969-1987 виступав за "Динамо" (Київ), у 1988-1989 – за австрійський "Форвертс" (Штайр), у 1989-1990 – за кіпрський "Аріс" (Лімасол). У чемпіонатах СРСР провів 432 матчі і забив 211 голів (національний рекорд). Чемпіон СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986). Власник Кубка СРСР (1974, 1978, 1982, 1985, 1987). В єврокубках провів 75 матчів, забив 23 гола. Переможець Кубка кубків (1975, 1986). Кращий футболіст Європи (1975). Власник Суперкубка Європи (1975). Кращий бомбардир чемпіонатів СРСР 1972 (14 голів), 1973 (18), 1974 (20), 1975 (18), 1977 (17). У 1972-1986 15 разів входив у списки кращих футболістів сезону. За збірну СРСР у 1972-1988 провів 113 матчів, забив 44 гола (національні рекорди). Учасник чемпіонатів світу (1982, 1986). Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 (Мюнхен) і 1976 (Монреаль). Кращий футболіст СРСР (1973, 1974, 1975). Власник "Золотого м'яча" кращого футболіста Європи (1975).

zaz9 (Киевляне) все записи автора Привіт.
Я в цьому співтоваристві поки новачок, тому не знаю, що тут пишуть. Однак у тім повідомленні, звідки я взяв посилання на цю сторінку, не пам'ятаю його напам'ять, але було щось про Україну і патріотизм (саме це мене і зацікавило)...
От і пишу про Україну і патріотизм. Не люблю політику (брудна ця справа), однак саме в цьому пості без неї не обійтись ніяк. Надалі спробую без політики (я більше історію люблю і культуру).
У віці десь 13-14 років у мене сформувалося перше представлення про патріотизм (до цього віку мені було взагалі однаково, в якій країні живу і на якій мові розмовляю, хоча розмовляв, звичайно, російською, як і 95% жителів мого рідного Запоріжжя, і дивувався, коли чув від подруги з української школи, що, наприклад, на геометрії вони учать "кола" і "трикутники" замість "кругов" і "треугольников"). І представлення це було таким:
Раз нас так довго "принижували", "гнобили" і "переслідували" "кляті москалі" (як на це не дуже прозоро натякалось у нових підручниках з історії), значить правильно ми від них відокремилися. Мало того - непогано б робити тепер уже навпаки - тобто проводити "українізацію" країни, вводячи в побут україномовні книги, фільми і документи. А "клятим москалям" зробити візовий режим, щоб до нас не лізли, а кому не подобається - "до свидания" з просторів нашої батьківщини. Львів я вважав центром української культури, а жителів Західної України - "щирими носіями національної ідеї".
Як я вважаю тепер, то був "юнацький максималізм".
Згодом моя думка змінилася. Наприклад, на виборах президента (1999 рік - перші мої вибори), на яких я голосував за представника КУН (Конгресу Українських Націоналістів), куди, якщо я не помиляюся, входили представники УНА УНСО й інших подібних організацій (які я вважав "гідними" керувати країною). Однак уже в другому турі КУНовці "віддали" (хто їх просив?) голоси своїх виборців Кучмі... Навіщо? Щирі патріоти скоріше б залишилися осторонь , чим до такого "типу" приєднуватися... Симоненко, можливо, був би ще гірше... Але він і так би не пройшов... А так, приєднавшись до людини, яку я терпіти не можу, КУН у моїх очах, можна сказати, упав.
Наступне "розчарування" Західною Україною було в мене, коли їхні представники, приїхавши якось раз у моє рідне Запорожжя, стали "вказувати", що і як нам тут перейменовувати. Мовляв, проспект Леніна і Дніпрогес Леніна варто обов’язково перейменувати... Треба ж таке. Чого це? Це назва історична, давно сформована. Мало хто її зараз узагалі з політикою пов'язує (а багато сучасних школярів на питання, хто такий Ленін, або взагалі не знаходять що сказати, або 2-3 слова якось знаходять – типа "політик такий був давно"). Тому я - за те, щоб вулиці називалися так, як вони називаються зараз. А повертати ще "царські" назви населеним пунктам (були, пам'ятається, пропозиції - Дніпропетровську повернути назву Катеринослав та ін.) - це взагалі, м’яко кажучи, не дуже розумно, тому що при царі українську національну ідею теж особливо не дарували.
Потім - наша сучасне освіта. Зрозуміло, українською мовою. Але чому учителя в одній із запорізьких шкіл (там учиться син моєї знайомої) не дозволяють учням розмовляти між собою російською мовою (у противному випадку - знижують оцінки)? Зрозуміло, це не законодавчий акт, це ініціатива самої школи, але навряд чи хтось з вищих органів відреагує на таку скаргу...
Книги в супермаркетах... Чому в центральному книжковому супермаркеті Запоріжжя легше знайти гарну дитячу літературу англійською, ніж російською??? Навколо - одні українські дитячі книги. Думаєте, люди беруть українське? Ага, як же - люди плюються та йдуть на ринок, де книги російською та українською знаходяться в співвідношенні 90% на 10% (що цілком відповідає ситуації на читацькому ринку міста). Треба, треба вводити українську літературу - але не насильно! Не так - майже не залишаючи вибору! Це та ж русифікація (яка була в СРСР і яку так лають), але в протилежну сторону. Так теж не дуже добре. Я свого трирічного сина ще російському толком не навчив (а якому ж ще вчити - якщо ВСЕ наше оточення говорить ТІЛЬКИ російською), куди мені його ще української учити? Буде якийсь "суржик". А я - злісний супротивник "суржику" і вважаю, що "лучше уж никак, вместо как-нибудь" (з пісні О.Буйнова). У тієї ж Полтаві, що згідно даних одного довідника є "носієм чистої української мови" "чистотою мови" і не пахне.
Фільми... З українським сурдопереводом. Добре ще з англійського чи французького. Але субтитри до російських фільмів??? Коли це ми розучилися розуміти росіянин? А субтитри- це для глухонімих. Мене вони тільки дратують - і, здається, не тільки мене. А, якщо взагалі продублювати голоси радянських акторів (як колись пропонувалося) - так я в числі перших піду бити вікна в Міністерстві Культури. Адже неповторні голоси улюблених акторів не можна передати перекладом, а від голосів залежить багато чого...
Українська естрада. Досить пристойна стала останнім часом . Але... ці позорища - "великий співак" Поплавський і "суперпатріотка" Руслана... Один без голосу і слуху, інша вважається патріоткою за використання в підтанцовці до своїх "Диких танців" людей, що нагадують козаків. На місці козацтва я б образився на використанні образу козака в такому „ура-патриотизмі”. Взагалі я „ура-патріотизм” не люблю.
І ще багато різних було подій у моєму житті, що привели мене до сьогоднішньої точки зору. Тепер вона отака:
1.Краще добре говорити російською мовою - ніж погано на двох мовах відразу. Українізація повинна йти плавно, без тих ексцесів, якими вона супроводжується зараз - без негласної чи офіціальної заборони російської мови та російськомовної літератури. Усе рівно адже будуть говорити російською мовою, читати російською та іноді лаятися матом при перегляді "Трьох мушкетерів" з українськими субтитрами (чи, не дай Боже, з українським дубляжем). А такі дії нашого Міністерства Культури (чи хто там цим завідує?) викликають тільки цілком закономірне роздратування і, можливо, зовсім зворотну реакцію. Хоча, можливо, хтось цієї реакції і домагається і це - провокація?
2. Люблю я саме свою країну, її культуру, природу. А урядовий апарат і ту чиновницьку державу, яка підкоряється цьому апарату - терпіти не можу, незалежно від партійності чинуш. Єдине, як на мене, вірне рішення - розігнати ВСІ партії, їхнім членам заборонити займати громадські виборні посади протягом хоча б 10 років і набирати нових люфдей - по справах набирати, а не по "партійних списках".
3.Можете мене бити, але "велике досягнення" у вигляді визнання світовим співтовариством Голодомору в Україні я вважаю подією хоча і важливою, але вона ніяк не „прикриває” інші дії нашого уряду. Адже вони назвали це визнання „Видатною подією 2006 року”, при цьому скасувавши, наприклад, молодіжні кредити на житло і своїми антинародними діями ведучи країну у велику ж... А "визнання", як на мене - це популістська дія, той самий „ура-патріотизм”, така собі "відмазка": от бачите - недаремно уряд працює, яких результатів досяг...
Взагалі набридло мені про політику, брудна це справа. Просто я відразу у своєму пості кажу, що думаю... Потім буду - цікавіше писати:)

РастаманкаАнаша (Киевляне) все записи автора
26 квітня 1986 року в 1 годину 23 хвилини в СРСР на Чорнобильській атомній електростанції відбулася найбільша ядерна аварія в світі. Викинуто в атмосферу 190 тонн радіоактивних речовин. 8 з 140 тонн радіоактивного палива реактора опинилися в повітрі. Інші небезпечні речовини продовжували покидати реактор в результаті пожежі, що тривала майже два тижні. Люди в Чорнобилі піддалися опромінюванню в 90 разів більшому, ніж при падінні бомби на Хіросіму.

Забруднена територія площею 160 тисяч квадратних кілометрів. Більше всього постраждали північна частина України, захід Росії і Білорусь. Приблизно 400 тисяч людей евакуйовано із зони лиха. Території, які вони покинули, на багато десятків років залишаться пустелями, обнесеними колючим дротом.

Білорусь постраждала більше всього. Більше 70% радіації випало саме на її територію. 25% полів і лісів серйозно забруднені, 10% земель взагалі непридатно для використання. Міжнародним екологічним стандартам в Білорусі відповідає лише 1% її територій. Багато людей в Білорусі вимушено харчуватися забрудненими продуктами, оскільки доступу до екологічно чистої продукції практично немає. На радіоактивно небезпечних територіях в Білорусі живуть 1,8 млн людей, з них півмільйона – діти.

У Україні на брудних територіях живе від 3 до 5 млн людей. Встановлені заборони на збір ягід, грибів, квітів на забруднених територіях.

Положення в постраждалих країнах колишнього СРСР посилюється економічною кризою в них. Далеко не всі люди володіють можливостями покинути небезпечні території і переселитися в інші місцевості, а також купувати чисті продукти.

Згідно звіту ООН за 1995 рік, кількість безпосередньо і що побічно постраждали від аварії на ЧАЕС складає 9 млн людей, з них 3-4 млн – діти. За оцінкою фахівця з радіації професора Джона Гофманса (John Gofmans) аварія на ЧАЕС стане причиною 475 тисяч смертельних ракових захворювань і приблизно стільки ж несмертельних. Пік захворювань раком щитовидної залози очікується на 2005–2010 роки.

Немає гарантії, що викид радіоактивних речовин не повториться. Саркофаг над реактором висотою з 24-поверхову будівлю, зведений на швидку руку, може виявитися нестійким до підземних поштовхів. Реактор, що постраждав від вибуху, також непередбачуваний в поведінці.

Місце аварії: Чорнобильська АЕС, 4 реактор (тип – РБМК)
Положення: Україна, 130 км. на північ від Києва
Час аварії: 1:23, 26 квітня 1986
Коротка інформація про АЕС: 1-й і 2-й реактори будувалися з 1970 по 1977 рік. Будівництво 3-го і 4-го реакторів завершене в 1983 році. Ще два реактори на момент катастрофи було недобудовано. ЧАЕС офіційно припинила роботу по виробництву електроенергії 15 грудня 2000 року
Населення території навколо АЕС: У місті Пріпять (у трьох кілометрах від реактора) проживало 49 тисяч жителів. Населення Чорнобиля (15 км. від реактора) налічувало 12.5 тисяч. Всього в зоні з радіусом 30 кілометрів навколо АЕС проживало приблизно 125 тисяч жителів


Разрушенный 4-й реактор ЧАЭС


Саркофаг

Причини аварії на Чорнобильській АЕС

Електростанції не тільки проводять, але і споживають електрику, наприклад споживають його насоси, призначені для охолоджування реактора. Електрика зазвичай забезпечується із загальної мережі. Якщо реактор відключається від загальної мережі, він повинен бути здатний отримати енергію з власної продукції. Якщо ж реактор не проводить електрика, то потрібне інше джерело енергії для забезпечення безперебійної доставки хладагента в реакторне ядро. Для цього використовуються дизельні генератори, проте при виключенні реактора існує затримка, поки генератори будуть запущені. Саме тому під час цієї затримки реактор повинен бути здатний сам забезпечувати необхідну потужність для живлення охолоджуючих систем. На 25 квітня 1986 року був запланований тест 4-го реактора АЕС по самозабезпеченню енергією. Персонал станції повинен був перевірити, чи вистачить електричної потужності сповільненій турбіні, щоб експлуатувати аварійне устаткування і насоси для охолоджування. Цей тест вже проводився раніше, але не були визначені остаточні результати, тому було вирішено повторити його. На превеликий жаль, цей тест був визначений як тест неядерної частини електростанції і тому виконувався без урахування необхідних обережностей. Дії персоналу, що проводив тестування, не були скоординовані з персоналом, що відповідає за ядерну безпеку.

Для тестування потрібно було знизити потужність реактора. Спочатку реактор працював в половину потужності і контрольні системи не дозволяли зменшити потужність. Тільки у 23 години 25 квітня система управління дозволила зменшити потужність. Потужність впала до 30 MW(t). Потім оператори пробували підняти потужність 700-1000 MW(t). До години ночі 26 квітня потужність була стабілізована на рівні 200 MW(t), але досягти цього вдалося тільки після технологічних порушень, несумісних з гарантованим безпечним функціонуванням системи. Реактор став дуже нестабільним і оператори були вимушені вносити зміни через кожні декілька секунд, щоб підтримувати постійну потужність. Насоси, що забезпечують охолоджування реактора, стали подавати меншу кількість води і об'єм пари в охолоджуючих каналах збільшився. Раптове збільшення продукції теплоти привело до вибуху, що зруйнував реакторне ядро. Трьома секундами пізніше відбувся ще один вибух. Причиною першого вибуху було паливо, в другому вибуху, мабуть, взяв участь водень. Вибухи зруйнували дах реактора і радіоактивні речовини вирвалися назовні.

В результаті вибуху почалася пожежа. З довколишнього міста Прип'яті було викликано більше 100 пожежників. Саме вони прийняли на себе найбільшу дозу опромінювання і зазнали великих втрат (по радянських зведеннях – 31 загиблий під час ліквідації). В результаті пожежі радіоактивні речовини викидалися високо в атмосферу і переміщалися вітром, із-за чого відбулося забруднення величезних територій. Ситуація з пожежею посилювалася за відсутністю досвіду боротьби з таким типом пожеж і ризиком ланцюгової реакції в реакторі. Для гасіння пожежі застосовувалися вертольоти, що скидали спеціальні склади для гасіння і запобігання ланцюговій реакції, а також пісок і глину. Згодом виявилося, що вони, можливо, ще більш збільшили температуру реактора. Пожежа була згашена тільки 9 травня.

Які ж причини катастрофи? По-перше, недоробки в системі безпеки реактора РБМК, по-друге, оператори, що проводили тестування, не були інформовані про те, що їх дії можуть привести до вибуху. В результаті – за декілька секунд повністю зруйновано реактор.

Дві помилки привели і ще приведуть до смертей сотень тисяч і навіть мільйонів людей, території навколо станції надовго залишаться мертвими зонами. Вибух реактора на Чорнобильській АЕС завдав жорстокого удару по людській самолюбності і політиці "мирного атома".

Взято з: www.u-kraina.com

РастаманкаАнаша (Киевляне) все записи автора
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА І УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік АН України

На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктивного вивчення в Україні. Як феномен, українська національна культура, по суті, не досліджувалася українськими вченими. Правда, на початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися розглянути в історичній перспективі формування національної культури як органічної складової становлення нації і національної самосвідомості. Відповідна наукова база була підготовлена попередниками. Це праця Миколи Костомарова «Дві руські народності», опублікована 1861 року на сторінках «Основи», це і «Світогляд українського народу» (1876 р.) І. Нечуя-Левицького, це фундаментальне дослідження Михайла Грушевського — десятитомна «Історія України — Руси» (1848—1937 рр.), його ж «Ілюстрована історія України» (1912 р.), «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVIII віці» (1912 р.), це і праця Івана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (1918 р.). Крім цих ґрунтовних, як правило, піонерських досліджень історико-культурних явищ і процесів в Україні з'явилося на початку XX століття багато різних статей, які тою чи іншою мірою заглиблення у науковий аналіз висвітлювали важливі аспекти історії української культури. Одне слово, інтенсивно нагромаджувався фактографічний матеріал для синтетичних досліджень, апробувалися теоретичні концепції під кутом зору автономності історико-культурного процесу в Україні.

Сприятливі умови для розвитку української історіографії та української культурології виникли в Україні у 20-ті роки. Як зазначав професор Роман Шпорлюк, «двадцяті роки були єдиним періодом в історії українсько-російських взаємин, коли історія України розглядалася як автономний процес, що розвивався поруч з історією Росії, а не як провінційний або регіональний варіант останньої. Таке трактування історії відповідало формально рівному статусу України й Росії в радянській федерації, як її тоді розуміли».

Тогочасна українська історіографія була авторитетно забезпечена історичною школою М. Грушевського, яка в системі Всеукраїнської академії наук толерантно вживалася з незалежною марксистською українською історіографією на чолі з Матвієм Яворським. Складнішою була ситуація з дослідженням історії української культури, бо такі авторитетні вченікультурологи, як Іван Огієнко і Дмитро Антонович, полишили Україну. А саме приват-доцент Київського університету Іван Огієнко закладав концептуальні положення в багату на факти систему історичного формування національної культури в контексті національно-визвольної боротьби українського народу за власну державність, а отже — і за можливість вільного розвитку своєї культури. В академічній промові у день відкриття Українського Народного Університету в Києві 5 жовтня 1917 року Іван Огієнко наголошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна, і серед слов'янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць.

Я не міг,— вів далі доповідач,— тут докладно розказати про всю нашу культуру, про все те, що віками утворив талановитий український народ,— я це зроблю на своїх лекціях. Проте вже й з того, що я коротко розказав, можна ясно бачити, що народ з такою культурою повинен мати такі ж самі форми свого державного життя...»

У новій соціально-історичній ситуації необхідно було утвердити в свідомості українців переконання у самобутності національної культури і цим самим висунути вагомий аргумент у боротьбі за здобуття державності України. Тому проблеми контексту української культури, взаємодії різноманітних тенденцій у сфері культури, взаємовпливів тощо не висувалися на передній план. Головним завданням було обґрунтувати національну самобутність української культури, об'єктивно відтворити справжню картину історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень.

Прочитаний Іваном Огієнком в Українському Народному Університеті цикл лекцій про українську культуру з'явився в 1918 році окремим виданням і став, по суті, першим систематичним курсом історії культури українського народу.

Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно-концептуальної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у національній культурі. Надія на виборення державності, а звідси — й досягнення необхідних умов для вільного розвитку національної культури, підказувала Іванові Огієнку: необхідно враховувати суспільні настрої і переживання. Тому головний акцент у своїй «короткій історії культурного життя українського народу» він робить на національній самобутності культури, на самостійному «визріванні визначальних тенденцій її розвитку, на доведенні за допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську». Цим самим руйнувався стереотип сприйняття української культури як культури похідної від російської, культури залежної і вторинної. Крім того, емоційний стиль викладу був спрямований на підсилення в сприйнятті слухачів і читачів драматичного стану української культури, яка протягом кількох віків не мала нормальних умов для свого розвитку та суспільного функціонування. Через те виборення національної державності є необхідною історичною передумовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Не випадково Іван Огієнко завершує виклад історії української культури такими емоційними словами: «Тернистим шляхом, згинаючись під важким тягарем чорної недолі, утворили ми свою велику культуру...
Кінчаючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким болем запитаю вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!..».

Формування нового національно-просвітницького варіанту української культури відбувалося на основі розмежування двох головних протиборних доктрин. Перша: українська культура як культура самобутня зі своїми традиціями і специфічними особливостями розвитку; друга: українська культура як культура, що розвивалася у системі імперської російської культури і є її складовою частиною.

Без обґрунтування і утвердження першої доктрини, витвореної на концептуальному дослідженні не лише всього комплексу культурного буття українського народу, але й історичного формування українського етносу, його політичної історії, важко було порушувати питання про державність України. Тим більше, що суспільно-політична ситуація в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 року сприяла виборюванню політичної і культурної автономії України.

Ідея державності України, як гаранта вільного розвитку національної культури, стимулювала прагнення таких провідних культурних діячів, як Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Сергій Подолинський та інші, ввести українську культуру в систему західноєвропейської культури, активізувати інтеграцію національних традицій і європейських культурних новацій. Але для цього знадобився саме державний механізм як для захисту, збереження і розвитку національної культури, так і для екстраполяції культурних надбань українського народу в світову культурну систему.

Не випадково вже в 1878 році Михайло Драгоманов у передньому слові до видання «Громади» у Женеві нарікав: «Безперечно, українці багато втратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі закладали свої держави, їм не довелося того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі і по своїй волі».

Як бачимо, для Михайла Драгоманова українська державність — це історично визріла потреба зберегти себе в умовах територіального розчленування України і нерівноправного, а на Східній Україні практично неможливого розвитку національної мови і культури, боронити «себе од чужих», спокійно, без втручання сусідів і без декларативного нав'язування імперських доктрин, які деформували культурний розвиток нації, упорядкувати свої справи так, як велить національний обов'язок і як цього потребує сам народ. Мова поки що не йде про систематичний і рівноправний обмін культурними цінностями з сусідами з метою духовного взаємозбагачення — бракує інституційних і правових засад і механізмів такої культурної взаємодії.

Але культурні діячі України, які були з волі історичних обставин і діячами політичними, не чекали сприятливих умов, необхідних для виборення державності України, а організували цілу систему культурно-освітніх закладів, громадських установ, видавництв, журналів... І це в умовах послідовного впровадження валуєвського (1863) і емського (1876) указів, які забороняли друкувати українські книжки і періодику. Українським патріотам удавалося добитися дозволу на видання кількох альманахів і збірок («Громада», 1881, «Рада», 1883, «Херсонський Телеграф», 1886, «Складка», «Ватра», «Нива»), видавати протягом 25 років науковий щомісячник «Киевская Старина», вести наукову роботу в російськомовних університетських центрах України — Києві, Харкові, Одесі, виплекати український театр, проводити послідовну культурницьку роботу серед селян і робітників силами українських громад, які відіграли велику роль у суспільно-політичному житті 70—80-х років XIX ст. Адже за переписом 1897 року в Україні було 76 відсотків жінок. Селяни на 80 відсотків не вміли ні читати, ні писати. Тому для українських культурних діячів було важливо вибороти право на національну освітню систему початкового, середнього і університетського рівнів. У Російській імперії освітня система була спрямована на зросійщення українців, а отже — на денаціоналізацію цілого народу. Тому необхідно було шукати засоби і форми збереження культурних та історичних традицій і готувати нові сили для забезпечення їх розвитку та збагачення.

Ці проблеми поставали не лише перед українським народом, позбавленим державності. Інші слов'янські народи (крім слов'янських, слід згадати литовців, каталонців і бретонців, які добивалися в XIX столітті національної освітньої системи), такі, як білоруси, чехи, поляки, словаки, болгари, серби, перебували у складі багатонаціональних імперій і вимушені були дбати про консолідацію нації, розвивати національний рух на шляху досягнення національної незалежності, одне слово — витворювати необхідний підмурок для вибудови на ньому вимріяного храму державності. У цьому процесі освіта відігравала своєрідну функцію національного самозахисту і була гарантом формування нації і створення національної держави.

«Самооборонна функція освіти для бездержавних національностей висловлювалася на двох рівнях: по-перше, передавати символи якнайбільшій кількості членів групи, щоб забезпечити збереження історичної пам'яті; і, по-друге, виховати нові кадри провідників, тобто інтелігенцію, на плечах яких лежало б завдання передавати національну культуру майбутнім поколінням».

Формування національної свідомості повинно здійснюватися на основі наукового аналізу історичного минулого, історико-культурної та ідеологічної спадщини, національних традицій, міжнаціональних відносин, соціально-економічних процесів.

Передові українські діячі усвідомлювали необхідність наукового охоплення всього комплексу проблем, які поставали в процесі формування національної свідомості і становлення ідеології національного руху. Основну увагу було звернуто на історію України. Інтенсивний розвиток її, як наукової дисципліни, забезпечили у другій половині XIX століття О. М. Лазаревський, О. Я. Єфименко, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький. Засноване в 1873 році наукове товариство «Південно-західного відділу російського географічного товариства» об'єднало зусилля українських вчених різних наукових напрямів — істориків В. Антоновича і М. Драгоманова, етнографів П. Чубинського, М. Лисенка, І. Рудченка, мовознавців К. Михальчука і П. Житецького, статистика, соціолога П. Русова, антрополога Ф. Вовка, соціолога і економіста М. Зібера, історика права О. Кістяківського...
Авторитетним свідченням розвитку українознавства на європейському науковому рівні були такі події, як Археологічний з'їзд у Києві в 1874 році, поява в 1873—1878 рр. семитомних праць «під науковим керівництвом П. Чубинського, присвячених історії українського Правобережжя», «Історичних пісень малоруського народа» у 2-х томах, підготовлених В. Антоновичем і М. Драгомановим, наукова діяльність «Історичного Товариства ім. Нестора-Літописця» при Київському університеті, «Історично-філологічного Товариства» при Харківському університеті та «Історично-філологічного Товариства» в Одесі з друкованим органом «Літопис», багатьох «Архівних комісій», праці світового рівня лінгвіста, фольклориста і літературознавця Олександра Потебні.

Поступово і цілеспрямовано українознавство як комплексна наукова дисципліна виходить на європейські наукові рубежі, «втягуючи» в свою орбіту вчених інших країн, і цим самим здобуває належне місце в контексті європейської науки і культури. Велике значення відіграло у цьому процесі входження української культури в систему європейського культурного відродження Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873), яке продовжило на якісно вищому рівні традиції «Руської трійці» (1837) та «Галицько-Руської матиці» (1848). Взагалі, глибоке відчуття історичного взаємозв'язку слов'янських народів, духовної спільності, спорідненості духовної творчості слов'ян, усвідомлення спільності драматичної долі поневолених народів стимулювало процес українського культурно-освітнього відродження. Не випадково вже в першій половині XIX століття в слов'янських країнах перебували Я. Головацький, О. Бодянський, І. Срезневський, які подружилися, листувалися, особисто спілкувалися з такими видатними діячами слов'янської культури, як Я. Коллар, П. Шафарик, В. Караджич, В. Танка, Я. Коубек.

Творилася культурна традиція рівноправного обміну духовними цінностями, прокладалися своєрідні духовні орієнтири для української культури, аби вона входила в інші культурні системи. Тому й викликали велике зацікавлення в слов'янському світі здійснювані членами НТШ наукові дослідження з української та слов'янської філології, літератури і мистецтва, з історії та археології України, з філософії, політики, економіки, права, математики, природознавства, медицини, які друкувалися в «Записках НТШ», в українському літературному місячнику «Літературно-науковий вісник», в інших виданнях його наукових секцій — в «збірниках», «часописах», «матеріалах», в першому на Україні книжковому видавництві «Українсько-руська видавнича Спілка».

Для того, щоб розкрити багатоаспектні передумови і шляхи входження української культури в систему тільки східноєвропейських духовних координат кінця XIX — початку XX століття, необхідно проаналізувати багатогранну діяльність Михайла Грушевського та Івана Франка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Олександра Кониського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Олени Пчілки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, стан і розвиток театру і драматургії, української музики, образотворчого мистецтва, української преси у Східній Україні та Галичині, і взагалі, аналітично широко розглянути суспільне-політичні та культурно-освітні обставини як на східноукраїнських землях, так і в Галичині, Буковині, на Закарпатті.

Особливої уваги заслуговує культурно-організаторська діяльність митрополита Андрея Шептицького. Лише деякі факти. Пастирський лист від 2 серпня 1938 року на захист культури, архітектурних пам'яток, церковного мистецтва, заснування національного музею у Львові, підтримування творчих поривань Михайла Бойчука і його мистецької школи, маляра Петра Холодного, заснування в 1928 році Богословської Академії, в якій працювали історик церкви і українського права Микола Губатий та історик Іван Крип'якевич, мистецтвознавець Володимир Залозецький, геолог Юрій Полянський, правник Володимир Старосольський, літературознавець Михайло Возняк, географ Володимир Кубійович...

«Тому не було ділянки народного життя, де б він не причинився до її розвою. Просвіта Рідна Школа, Музей, Наукове Товариство ім. Шевченка, гімназії, захоронки, шпиталь — оце хоч здебільша названі ті інституції, які знаходили в ньому свого Добродія»,— зазначає отець Василь Ленцик у статті «Слуга Божий Кир Андрей Шептицький добродій української культури».

Без наукового дослідження культурної діяльності митроплита Андрея Шептицького, без створення історії церкви в Україні, національних релігійних рухів неможливо об'єктивно і всебічно висвітлити еволюцію національно-культурного життя українського народу.

На жаль, ми в Україні лише наближаємося до такого комплексно-панорамного огляду історичного розвитку української культури. Тому не доводиться поки що говорити про те, щоб формування української національної культури розглядати в контексті історичного розвитку культур народів Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, серед яких були такі ж, як і українці, бездержавні народи, але які здолали свій специфічний шлях формування нації і національної культури. Для цього необхідно перебороти низку порівняльно-психологічних стереотипів, пов'язаних з формуванням української нації, чітко визначити історико-культурні традиції, які увиразнюють національну самобутність народу, на кожному відтинку історичного буття «поставити» науково обґрунтовані «застереження» від містифікації явищ і подій, їх деформації, здійснюваної на догоду ідеологізованій концепції істориками від влади.

Українська культура має найбільше відправних моментів на шляхах порівняльного аналізу і типологічних узагальнень з культурою білоруського народу, який пережив драматичну долю народу бездержавного, з культурою литовського народу, історія якого, як і українського, пов'язана з двома «державними націями» — польською і російською, ну і, звісно, з історико-культурними традиціями Росії і Польщі. Для розвитку кожної з цих порубіжних культур фактор державності відіграв свою специфічну роль. У найвигіднішому становищі була Росія, у найскрутнішому — Білорусія та Україна. Не слід однозначно позитивно оцінювати державний статус Польщі, яка ні в період князівства Варшавського 1807—1813 рр., ні в період Королівства Польського 1815—1830 рр. із «забезпеченого» «милостивим» російським самодержавством конституційною формою правління не була незалежною державою. Але порівняно з українською культура польського народу перебувала у значно кращих умовах розвитку. Навіть одне те, що у Польщі вищі учбові заклади готували кадри національної інтелігенції рідною мовою, було надійною запорукою неперервності культурного процесу. Не забуваймо, що польська мова побутувала у громадському житті, в судах, армії. Та ще зважте на те, що, на відміну від України, народ якої був поділений між двома імперіями, етнічна територія поляків не виходила за межі однієї багатонаціональної держави. Через те, що український народ перебував у межах двох, а в деякі періоди історії — і п'ятьох суспільно-політичних систем, створення цілісної концепції розвитку української культури є складним завданням. Звісно, доведеться враховувати фактор державності, вірніше, традицій державності, які суттєво впливали на процес формування нації, національної самосвідомості та національної культури. Українська нація формувалася протягом багатьох століть, вибудовуючи національну самосвідомість і потребу державного самовизначення на традиціях державності Київської Русі. І хоча розчленування українських земель між Росією і Польщею, згодом — Росією і Австрійською імперією, гальмувало визрівання нації і формування системи національної культури, все ж таки повністю перекрити прагнення здобути національну незалежність не вдавалося.

Фактор економічної спільності, який, на думку багатьох учених, є визначальним у визріванні нації, для України не був домінантною передумовою. Звісно, це аж ніяк не означає, що можна ігнорувати соціально-економічні параметри суспільного і культурного буття українського народу, які руйнували цілісний етносоціальний організм, розриваючи його між двома імперіями. Головною ідеєю консолідації національних демократичних сил України була ідея державності, незалежності України. І хоча австрійська конституція 1876 року запевняла, що «всі народи держави є рівноправні й кожен народ має непорушне право зберігати й розвивати свою національність і мову», активна полонізація Галичини тривала, необхідних умов для культурно-національного і соціально-економічного розвитку українського народу не було. Про ситуацію у Наддніпрянській Україні годі й говорити. Тому неважко уявити, який успіх мала книга «Україна irredenta» молодого Юліяна Бачинського, яка з'явилася 1895 року і стимулювала оформлення політичної програми Русько-Української радикальної партії. На своєму четвертому з'їзді в Галичині у грудні 1895 року ця партія, до якої належав і 25-річний Юліян Бачинський; поставила перед собою мету «виборення самостійності політичної всему русько-українському народові в Австро-Угорщині й Росії». Автор напрочуд читабельної «України irredenta» переходить до Української соціал-демократичної партії, і ця партія проголошує свою мету: «вільна держава українського люду, українська республіка».

Ці ж політичні цілі ставлять перед собою новоорганізовані в Східній Україні Українська Революційна Партія, Українська Народна Партія, Українська Партія Соціалістів-Революціонерів; заснований на початку першої світової війни емігрантами зі Східної України на території Австрії і Німеччини Союз Визволення України також вважає своєю національною політичною платформою державну самостійність України з формою правління — конституційна монархія.

Як бачимо, кінець XIX — початок XX століть характеризується посиленою політизацією українського життя, усвідомленням того, що політична боротьба за національну незалежність, за власну державність впливає ефективніше, ніж культура, на формування національної свідомості і консолідацію роз'єднаної імперіями нації.

Особлива тривога українських політичних і культурних діячів — це поділена нація. Мав рацію Г. Колонтай, який в «Останній пересторозі Польщі» (1790) писав: «Нема нічого жахливішого, ніж стан нації, яка виявила, що вона гине і втрачає своє ім'я. Цілісна нація, яка потрапила в ярмо деспота, зберігає надію, що колись їй вдасться визволитися завдяки збігові обставин і своїй власній освіті. Но яким способом розділена нація, нація, яка втратила саме своє існування, зможе знову добути свободу? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає абсолютно байдужою до своєї першопочаткової батьківщини, вона втрачає радісне почуття загального блага, стає абсолютно іншим народом, приймає інші звичаї».
Усвідомлюючи цю загрозу денаціоналізації розчленованої нації, її політики і мислителі свої зусилля спрямували на формування національної свідомості як складової ланки процесу консолідації нації. Визрівання національної свідомості здійснюється на домінанті визначальної національної ідеї як фактора ідейно-політичного. Такою національною ідеєю, спроможною консолідувати розділену націю і охопити усі види свідомості, такі, як політика, мораль, релігія, мистецтво, стала ідея незалежності України, виборювання державності для всього українського народу в його етнотериторіальних межах.

Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.

Не випадково вірш Івана Франка «Розвивайся, ти, високий дубе» став своєрідним гімном-закликом.

Але політична мета не приглушувала боротьби за захист національної культури, за розвиток української мови, літератури і мистецтва, міжнаціональних культурних контактів. Проте українська культура, на жаль, не змогла органічно врости в систему східноєвропейських культур, а отже, не відіграла такої ролі, на яку вона могла претендувати. Брак повної державності, а звідси — державних механізмів забезпечення вільного розвитку національної культури і своєчасної її екстраполяції в світову культурну сферу гальмував сам процес органічного обопільного «перетікання» духовних цінностей, а отже — і гідну її репрезентацію в культурному сузір'ї інших народів.

Аналізуючи драматичну історію національної культури, ми змушені визнати, що саме брак власної держави є першопричиною неповного самовияву національної культури.

Звісно, можна й заперечувати, вірніше, оскаржувати цю тезу, як це робить російський літературознавець С. Шарлаїмова, посилаючись на історично-культурні факти і явища: чехи втратили державність, зазнавши поразки у битві на Білій Горі в 1620 році, та явили світові мислителя, педагога Яна Коменського, Адам Міцкевич зазорів у пору відсутності польської державності... Від себе додамо, Тарас Шевченко відродив національну свідомість в епоху колоніального стану України. Все це так, але чи не доцільно виводити народження виразників національних тривог і поривань з історичної необхідності пробудити дух і національні почуття рідного народу в темні години підневільництва?

Українська культура кінця XIX—початку XX століття зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, які сформували і своєрідну національну ідеологію, зорієнтовану на визрівання національної самосвідомості, і відкрили широко двері для динамічного входження в національну культуру європейських літературно-мистецьких жанрів, стилів і напрямів — імпресіонізму, модернізму, декадансу. Не випадково українську літературу на переломі XIX— XX століття наші західні колеги називають «літературою доби модернізму». Але певного оновлення, як це обіцяла духовна атмосфера 20-х років, українська культура не зазнала. Репресії, одержавлення культури, командно-адміністративне втручання в літературно-мистецький процес, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями, деформація естетичних смаків та ідеалів, спотворення естетичних ціннісних орієнтацій — все це призвело до того, що національна культура не діє як цілісна система. Тому за роки радянської влади й не було створено цілісної концепції розвитку української культури. Більше того, не вдалося навіть видати бодай коротенького курсу з історії української культури. Правда, була спроба створити історичний нарис «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова, з'явився навіть набірний примірник в 1944 році, але до читача ця праця з історії української культури так і не дійшла.

В умовах декретивно політизованого культурного і наукового життя в республіці, всесилля командно-адміністративної системи, цілеспрямованих ідеологічних приписів і настанов важко було надіятися на створення об'єктивної концепції розвитку національної культури. Через те навіть несміливі наближення до істини, які порушували або ставили під сумнів ідеологізовані постулати — трактування певних історичних явищ, постатей і подій, каралися безжально. Висновок статті Юр. Михайлика «Нове повторення старих помилок» (газета «Радянська Україна» від 22 жовтня 1947 р., № 228) був категоричним: «Випущена книга «Українська культура» не є та книга, що її чекав український радянський читач від наших істориків, від нашої Академії наук. Автори книги на чолі з редакторами К. Гуслистим, С. Масловим, М. Рильським повторили і поглибили ті буржуазно-націоналістичні помилки і перекручення, які викрив Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України в працях Інституту історії України Академії наук УРСР, в горезвісному «Нарисі української літератури».

Найбільшою вадою концептуального характеру цього історичного нарису була, як наголошувала газета «Радянська Україна», орган ЦК КП(б)У, недооцінка ролі Росії як політичної системи, ролі російської літератури і культури в розвитку української культури. Від авторів і редакторів зажадали повсякчасного (посторінкового!) зазначення домінанти російської культури у формуванні культури українського народу. Навіть така фраза: «Зазнаючи на собі впливу Заходу, культура України в цей період (перша половина XVII століття.— М. Ж.) розвивалась у тісному зв'язку з культурою Білорусії і Великоросії» викликала гнівну реакцію рецензента: «Це — все, що знайшов за потрібне сказати К. Гуслистий про зв'язки двох братніх народів за величезний період історії українського народу».

Основною причиною того, що об'єктивна історія української культури не могла бути створена в умовах владарювання державної історичної ідеології, є наявність власної, сформованої в основних положеннях під час національного відродження в XIX столітті, концепції національної історії. Детально і всебічно обґрунтована у працях М. С. Грушевського, ця концепція українського історичного процесу сприймалася переважною більшістю українських учених як Західної України, так і України Східної.

Звісно, вона була й концептуальною основою багатьох праць, присвячених історико-культурному процесові в Україні, вияву об'єктивного спрямування розвитку культурно-художніх явищ. І хоча автори історичного нарису «Українська культура» за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова жодним словом не засвідчували своєї прихильності до праць М. С. Грушевського, однак не могли у своєму прагненні бодай наблизитися до об'єктивного відображення культурного процесу, не повторити основних положень його історико-культурної ідеології.

Сьогодні відбувається обнадійливий процес реабілітації наукової спадщини Михайла Грушевського і Сергія Єфремова, багатьох тих, хто передчасно пішов з життя, хто не встиг, обірваний на творчому злеті сталінською репресивною системою, реалізувати свої плани, чиї книги і статті німіли в спецфондах, їхні праці сприятимуть відродженню та інтенсивному розвитку української культури, яка повинна бути забезпеченою новою концепцією організації культурного життя в Україні, розробкою програм оновлення і функціонування культури як цілісної системи.

Національна культура нерозривно пов'язана з наукою, мораллю, освітою, вона формує націю, звеличує її і творить їй неповторне духовне обличчя в своєрідному груповому портреті світової цивілізації, Віриться, що буде витворене оригінальне національне духовне обличчя українського народу — його культура як своєрідний організатор національної самосвідомості.

Оригинал текста «Ще не вмерла Україна»

Павло Чубинський (музика — М.Вербицький)

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.